34. Дія Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та протоколів до неї у просторі і часі.

ПРОСТОРОВА ДІЯ ПРАВА, ЩО ЗАСТОСОВУЄТЬСЯ СУДОМ

У відповідності до ст.1 Конвенції, "Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в Розділі I цієї Конвенції."

У міжнародному і внутрішньому праві існує чимало визначень поняття "юрисдикція". Саме тому питання про застосування ст.1 Конвенції неодноразово виникало в практиці Комісії і Суду, які дали достатньо широку картину того, як державам-учасницям Конвенції потрібно розуміти вираз "знаходиться під юрисдикцією".

Знаходитись під юрисдикцією держави - означає знаходитися в тих межах, в яких держава вважає можливим і припустимим очікувати, вимагати і забезпечувати здійснення своїх владних приписів (велінь, дозволів, заборон).[30] Це означає, що просторова сфера дії Конвенції безсумнівно ширша, ніж, власне, територія держави-учасниці. Останні в своєму законодавстві іноді не беруть до уваги цю обставину.[31] Під юрисдикцією держави знаходяться також морські, повітряні судна і космічні об’єкти, зареєстровані в державі. Під юрисдикцією держави знаходиться діяльність її закордонних органів зовнішніх відносин (дипломатичних, консульських та інших представництв). Під юрисдикцією держави знаходиться діяльність всіх її посадових осіб, а також службовців органів місцевого самоврядування.

Тому, щоб потрапити під юрисдикцію держави, зовсім не обов’язково перетинати її кордон. Оскарженою може бути якраз відмова органів держави в дозволі на в’їзд до її території, в дозволі на проживання на її території. Тому будь-яка особа, що знаходиться на території, наприклад, України може при наявності підстав і з дотриманням умов подання заяви, оскаржити в Європейський суд з прав людини дії посадових осіб дипломатичних чи консульських представництв держав-учасниць Конвенції, що суперечать їй.

Дію Конвенції в просторі може бути обмежено наявністю імунітетів, що існують на основі чинних міжнародних договорів. Тому не всі правовідносини, що виникли у особи навіть у межах території держави-учасниці Конвенції, можуть знаходитися під юрисдикцією цієї держави. В справі Вейт і Кеннеді проти Німеччини і справі Бір і Ріган проти Німеччини всі чотири заявника працювали за наймом в Європейській космічній агенції (ЄКА). Коли їм було відмовлено у продовженні контракту вони подали позови проти ЄКА на підставі діючого німецького закону в Дармштадський суд з трудових спорів. ЄКА, в свою чергу, стверджувала, що вона не підпадає під юрисдикцію німецьких судів в силу ст.XV (2) Конвенції про Європейську космічну агенцію і Додатку I до неї. Заявникам було відмовлено в позові саме на тій підставі, що вказаний спір у відповідності з міжнародним правом не підпадає під юрисдикцію національних судів. Це рішення було підтверджене апеляційним судом з трудових спорів і федеральним судом з трудових спорів. Розглядаючи дану справу, Європейський суд з прав людини співвідніс юрисдикцію ФРН з юрисдикцією ЄКА і відзначив, що "неможливо встановити співвідношення таким ічином, щоб зобов’язати міжнародну організацію взяти участь у внутрішньодержавному розгляді позову, пов’язаного з умовами найму, передбаченими в національному трудовому законодавстві. Таке тлумачення пункту 1 статті 6 Конвенції перешкоджало б належному функціонуванню міжнародних організацій і суперечило б сучасній тенденції на розширення і зміцнення міжнародної співпраці". В результаті Суд постановив, "що визнавши факт непідсудності юрисдикції Європейської космічної агенції, німецькі суди в оцінці справи не вийшли за припустимі межі".[32] В той же час при розгляді справи Мет’юз проти Об’єднаного королівства Суд відзначив: "У відповідності з Конвенцією і протоколами до неї, держави-учасниці несуть відповідальність за наслідки міжнародних договорів, до яких вони приєдналися, що витікають з гарантій Конвенції"[33].

У цілому юрисдикція Суду у часі ґрунтується на відомій юридичній формулі «Закон зворотної сили не має». Європейська комісія з прав людини визнала, що розгляд подій, які мали місце до набуття чинності Конвенцією для тієї або іншої договірної сторони, входить до її компетенції у тому разі, якщо ці події є порушенням Конвенції, що триває і після набуття нею чинності. Це правило застосовується і Судом.

Розглядувана нами юрисдикція має об'єктивний характер, тобто не залежить від виникнення зобов'язань у одних держав-учасниць щодо інших. Так, розглянувши справу «Австрія проти Італії», Європейська комісія з прав людини зробила висновок, що зобов'язання, набуті договірними сторонами відповідно до Конвенції, мають об'єктивний характер і спрямовані на захист основних прав індивідів, а не держав[6].

Отже, Суд, в принципі, може розглядати усі питання, пов'язані з застосуванням та тлумаченням Конвенції та протоколів до неї, у тому числі й індивідуальні заяви проти конкретної договірної сторони після ратифікації нею Конвенції. На відміну від розгляду міждержавних спорів під час вирішення справ, порушених за індивідуальними заявами, часові межі юрисдикції Суду щодо порушень Конвенції та протоколів до неї визначаються датою подання декларації про визнання державою відповідної юрисдикції контрольних органів Ради Європи. Більшість держав у цих деклараціях зробили застереження щодо поширення юрисдикції зазначених органів на події та/або дії, які можуть розглядатись у зв'язку з додержанням державою норм Конвенції та протоколів до неї, після подання декларації. Як правило, ці декларації містять застереження щодо поширення юрисдикції Суду розглядати індивідуальні заяви про порушення Конвенції та протоколів до неї державою на усі події та/або дії, які мають місце після подання такої заяви. Проте у процесі вироблення практики у сфері вивчення умов прийнятності заяв були встановлені винятки з зазначених вище правил. Вони стосувались, зокрема, додержання заявниками шестимісячного терміну після винесення остаточного рішення національними органами (п. 1 ст. 35 Конвенції).

Поняття «порушення, що продовжується» може бути також враховане у контексті визначення часових меж юрисдикції контрольних органів. Так, під час розгляду питань про прийнятність заяв контрольні органи можуть розглядати порушення, які почалися до ратифікації Конвенції, але продовжують існувати й після цього.

Щодо поширення юрисдикції контрольних органів на події та/або дії, які розпочались до визнання конкретною державою відповідних повноважень Суду, використовується досить гнучке правило. Вперше воно було сформульоване Європейською комісією з прав людини під час розгляду справи «Вентура проти Італії», коли було визнано, що контрольні органи можуть розглядати події, які мали місце до визнання відповідною державою їхньої юрисдикції згідно з колишньою ст. 25 Конвенції, якщо їх логічне завершення сталося вже після цього визнання.

Рішенням Суду у справі «Стамоулакатос проти Греції» було зазначено, що відокремлення апеляції від подій, які викликали її появу, було б рівнозначним визнанню грецької декларації про визнання його юрисдикції недійсною. Суд вирішив, що у випадках, коли порушення сталося до початку процедур апеляції (до подання декларації про визнання юрисдикції контрольних органів розглядати індивідуальні заяви), скарга щодо такого порушення має розглядатися як така, що мала місце вже після одержання декларації.

У цілому можна зробити висновок, що Суд завжди виходив і виходить з принципу максимально можливого розширення сфери своєї компетенції. Характерними особливостями такого підходу є прагнення до максимального розширення сфери застосування конвенційних положень, що дістає вияв у спробах поширення юрисдикції Суду на питання, які з точки зору формального підходу повинні були б знаходитись за її межами; уникнення формулювання загальних принципів провадження або концептуальних підходів до вирішення усіх подібних справ, обмеження сфери "їх можливого застосування невеликою категорією питань (процедура апеляції, перехід процесуальних прав до третіх осіб тощо); забезпечення постійного розвитку механізму захисту прав і свобод людини, створеного Конвенцією, включаючи можливість ревізії попередньої практики.

Наведені особливості зумовлені об'єктивною неможливістю визначення в юридичній нормі конкретної сфери здійснення того або іншого особистого права чи свободи. Адже розуміння сутності прав і свобод людини, їх обсягу змінюється у процесі розвитку суспільства. Тому завдання Суду полягає в тому, щоб, застосовуючи максимально гнучкий підхід, маніпулюючи конвенційними положеннями та принципами, закріпленими у власній практиці, забезпечити максимальний захист прав і свобод людини. Така ситуація обумовлена як загальністю конвенційних положень про права і свободи людини, так і розпливчастістю положень щодо меж юрисдикції контрольних органів.

Таким чином, основною метою діяльності Суду є забезпечення додержання у кожній з держав—учасниць Конвенції такого правопорядку, який забезпечував би ефективну реалізацію прав і свобод людини з урахуванням європейських стандартів у цій галузі.