10.4. Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності

Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності передбачає створення відповідних умов та механізмів (правових, економічних, інституційних) для ефективного розвитку відносин, здійснення діяльності у цій сфері.

Причини, що обумовлюють регулювання ЗЕД:

• інтенсифікація міжнародних економічних зв’язків та необхідність інтеграції у світову економіку;

• потреба використання переваг міжнародного поділу праці та можливостей світового ринку;

• прискорення ринкового реформування країни для підвищення ефективності національної економіки.

Об’єкти регулювання ЗЕД

• зовнішня торгівля;

• міжнародний рух капіталів;

• валютні та кредитні відносини;

• науково-технічний обмін.

Суб’єкти регулювання ЗЕД:

• державні органи в рамках їх компетенції;

• недержавні органи управління ЗЕД (валютні, товарні, фондові біржі, торговельні палати, асоціації, об’єднання тощо);

• самі суб’єкти ЗЕД (підприємства, фірми, організації) на основі відповідних координаційних документів;

• недержавні органи регулювання (СОТ, органи ЄЕС, Митний союз, ГУАМ та інші), що здійснюють міжнародну координацію у сфері зовнішньоекономічних відносин.

До основних елементів зовнішньоекономічної політики належать такі: торговельна політика, валютна політика, політика іноземного інвестування.

Ключову роль у зовнішньоекономічній політиці відіграє торговельна політика  державна політика, яка впливає на обсяги зовнішньої торгівлі через податки, субсидії та прямі обмеження на експорт або імпорт. Слід розрізняти два типи торговельної політики: протекціонізм і вільна торгівля.

Протекціонізм — це політика держави, спрямована на захист національної економіки від іноземної конкуренції. Вона реалізується через підтримку національного виробництва, стимулювання експорту, обмеження імпорту.

Вільна торгівля (торговий лібералізм) — це торгівля без обмежень, тобто без державного втручання — ринок регулює експорт та імпорт товарів і послуг. Вільна торгівля стимулює конкуренцію і обмежує монополію.

У реальній практиці зовнішньоторговельна політика кожної країни є змішаною. Вона поєднує елементи протекціонізму і вільної торгівлі. Елементи протекціонізму переважають у періоди економічного падіння, а вільної торгівлі  в періоди економічного піднесення.

В умовах змішаної зовнішньоторговельної політики значну роль відіграє держава. У своїй діяльності вона спирається на певну систему інструментів:

1) Митні засоби. Застосовується імпортне та експортне мито.

Імпортне мито  податок, який накладається на кожну одиницю товару, що завозиться до країни. Застосовується з метою захисту вітчизняних товаровиробників від іноземної конкуренції. За рахунок цього мита держава підвищує внутрішні ціни на імпортні товари, що ставить іноземних виробників у невигідне конкурентне становище.

Експортне мито застосовується щодо товарів, ціна на які перебуває під контролем держави і утримується на нижчому за світовий рівні завдяки субсидіям виробникам. Іншою причиною запровадження такого мита може бути забезпечення державного бюджету податковими надходженнями. Експортне мито використовують в основному країни, що розвиваються та країни з перехідною економікою. Промислово розвинені країни використовують його рідко, а в США оподаткування експорту заборонене конституцією.

2) Немитні засоби та заходи — адміністративні та економічні методи впливу на зовнішню торгівлю. Найбільше поширення має квотування — встановлення квот на експорт або імпорт певних товарів. У межах цих квот експорт або імпорт здійснюється за ліцензіями, які видаються державними установами.

Надзвичайною формою державного обмеження зовнішньої торгівлі є торговельне ембарго  заборона державою ввозу до якої-небудь країни або вивозу із якої-небудь країни товарів. Країна вводить ембарго на торгівлю з іншою країною, як правило, з політичних мотивів. Економічні санкції стосовно якої-небудь країни можуть також мати колективний характер, наприклад, коли вони вводяться за рішенням ООН.

Важливим фактором макроекономічної стабілізації є валютна політика До основних елементів валютної політики можна віднести такі:

• регулювання рівня лібералізації валютного ринку;

• нормування обов’язкових валютних резервів комерційних банків;

• встановлення режиму формування валютних курсів;

• впровадження контролю за розподілом іноземної валюти;

• застосування валютних інтервенцій.

Політика іноземного інвестування покликана створювати відповідний клімат у країні для залучення іноземного капіталу. Для України ця проблема є особливо актуальною. Так, попит нашої країни на іноземні інвестиції складає понад $40 млрд. Але він задовольняється лише незначною мірою. Починаючи з 1992 р., загальна сума іноземного інвестування в економіку України склала менше $1.5 млрд. Це пояснюється несприятливими факторами, які притаманні економіці України: політична нестабільність, нестабільність економічного законодавства, низький внутрішній попит, хронічний дефіцит платіжного балансу тощо.