54 Спеціальний суб'єкт злочину

Поряд з поняттям загального суб'єкта КК передбачає і понят­тя спеціального, суб'єкта. Частина 2 ст. 18 визначає, що спеціальним суб'єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб'єктом якого може бути лише певна особа. Таким чином, спеціальний су­б'єкт — це особа, яка крім обов'язкових загальних ознак (фізична осудна особа, яка досягла певного віку) має додаткові спеціальні (особливі) ознаки, передбачені в статті Особливої частини для су­б'єкта конкретного складу злочину. Ознаки спеціального суб'єкта доповнюють загальне поняття суб'єкта злочину, виступаючи як до­даткові. Ці спеціальні ознаки можуть бути різними, наприклад, слу­жбове становище, професія (лікар), певна діяльність (підприємець), родинні відносини (мати новонародженої дитини) та інші.

У більшості випадків ознаки спеціального суб'єкта прямо зазна­чені в законі. Так, у статтях КК про злочини, передбачені статтями 364-370, йдеться про те, що вони можуть бути вчинені тільки служ­бовими особами. Більше того, у примітці 1 до ст. 364 дається зако­нодавче поняття службової особи. А в статті 375 зазначається, що спеціальними суб'єктами цього злочину є судді, винні в постанові завідомо неправосудного вироку, рішення, постанови.

В інших-же" випадках спеціальний суб'єкт у законі може бути пря­мо і не названий, але скоєний злочин припускає його наявність. Так, у ст. 371 КК прямо не сказано, хто є суб'єктом завідомо незаконного за­тримання, приводу або арешту. Однак очевидно, що ці злочини можуть бути вчинені лише працівниками правоохоронних органів або суду, які наділені правом застосовувати затримання, привід або арешт.

Найчастіше ознаки спеціального суб'єкта законодавець вказує при описуванні основного складу злочину. Так, у ч. 1 ст. 114 передбачено, що суб'єктом шпигунства може бути тільки іноземець чи особа без громадянства, а в ст. 117 прямо вказується, що відповідаль­ність за вбивство своєї новонародженої дитини під час пологів або відразу після пологів несе тільки мати цієї дитини.

Однак нерідкісними є випадки, коли ознаки спеціального суб'єк­та використовуються законодавцем і при описуванні кваліфікованих (особливо кваліфікованих) складів злочинів. Так, у ч. 2 ст. 368 ква­ліфікуючою ознакою одержання хабара є здійснення цього злочину службовою особою, яка обіймає відповідальну посаду.

Таким чином, ознаки спеціального суб'єкта певною мірою є об­межувальними, бо вони визначають, що той чи інший злочин може вчинити не будь-яка особа, а тільки та, яка має такі ознаки. Тому осо­би, які не мають таких ознак, не можуть нести відповідальність за конкретним кримінальним законом, у якому зазначений спеціальний суб'єкт. Так, якщо у вбивстві дитини разом з матір'ю новонародже­ної дитини брали участь і інші особи, вони несуть відповідальність не за ст. 111, а за ст. 115 (за просте чи навіть кваліфіковане вбивство).

55. Зменшена (обмежена) осудність

Правильно оцінювати фактичні ознаки вчинюваного діяння й усвідомлювати його суспільно небезпечний характер, а також керувати своїми діями (бездіяльністю), що є необхідною умовою вини, може тільки осудна особа. "Осудність" є передумовою кримінальної відповідальності й покарання. У ст. 19 сказано, що осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Таким чином, осудна особа – це фізична особа, яка за віком і станом психічного здоров'я може усвідомлювати свої діяння (усвідомлювати фактичну сторону і суспільну небезпеку) і керувати ними під час вчинення злочину.

Із викладеного випливає, що питання про осудність особи виникає лише при вчиненні нею злочину та визначенні інтелектуального й вольового моментів її вини.

"Осудність" – це нормальний психічний стан особи (людини). "Осудність" характеризується двома критеріями: юридичним і психологічним.

Юридичним критерієм "осудності" є факт вчинення злочину психічно здоровою особою, яка здатна повною мірою усвідомлювати фактичну сторону і суспільну небезпеку свого діяння та керувати своїми діями під час вчинення злочину.

Психологічний критерій характеризує стан психіки особи під час вчинення нею злочину. У свою чергу, він характеризується двома ознаками: 1) можливістю повною мірою усвідомлювати характер своїх дій (бездіяльності), тобто усвідомлювати як фактичну сторону, так і суспільну небезпеку свого діяння; і 2) керувати своїми діями.

З визнанням особи осудною пов'язана і реалізація мети кримінального покарання. Тільки осудні особи здатні правильно усвідомлювати не тільки сутність вчиненого злочину, але й характер покарання, його вид, соціальне призначення. За таких умов покарання, що призначене винній особі, багато в чому визначає подальшу її поведінку, пов'язану з невчиненням нових злочинів.

У цілому, "осудність" – це не тільки фактична передумова, але й юридична підстава вини і відповідальності. Сукупність таких ознак, як вік кримінальної відповідальності й осудність, є підставою для визнання особи суб'єктом злочину.

Психологи вважають, що "обмежена осудність" та "неосудність" є похідними від "осудності".

Якщо особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, повністю не була здатною керувати своїми діями та усвідомлювати їх, то суд констатує наявність стану неосудності, але при виявленні обмеження зазначеної здатності при наявності психічних аномалій суд повинен визнати таку особу обмежено осудною. Самостійним видом кримінально-правової неделіктоздатності є "неосудність". У цьому випадку неможливим є притягнення до кримінальної відповідальності особи, яка порушила кримінально-правову заборону, така особа не може вважатися суб’єктом злочину. Найрозповсюдженіші підстави кримінально-правової неделіктоздатності – недосягнення віку кримінальної відповідальності та наявність хворобливого психічного розладу визначеної законом тяжкості. Неможливість в останньому випадку притягнути до відповідальності і є неосудність.

Поняття стану неосудності визначено у ч. 2 ст. 19 КК України. У ній зазначено, що не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного, кримінально караного діяння, не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. Таким чином, особа, діючи в стані неосудності фактично не може усвідомлювати три юридично значимих обставини: 1) фактичну сторону своїх дій; 2) соціальну значимість вчинених нею дій, тобто їхню суспільну небезпечність; 3) причинний зв’язок між своїми діяннями та їх суспільно небезпечним результатом. Обов’язковими ознаками "неосудності", які складають її медичний критерій, у цьому випадку виступають: хронічне психічне захворювання, тимчасовий розлад психічної діяльності, недоумство або інший хворобливий стан психіки.

Якщо "неосудність" – це неможливість притягнути до кримінальної відповідальності, то "обмежена осудність" може бути виражена в категоріях "обмеженого притягнення до кримінальної відповідальності" чи "обмеженої відповідальності". У даному контексті слова "обмеження", "обмежений" можуть означати пом’якшення відповідальності, створення особливих умов відбування покарання (в якому реалізується відповідальність), поєднання останнього із застосуванням примусових заходів медичного характеру.

Статтею 20 КК України законодавець ввів поняття "обмеженої осудності", яке виклав у наступному порядку: “Підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними".

Звідси випливає, що на відміну від неосудної особи, осудна особа та обмежено осудна особа є суб’єктами злочину і підлягають кримінальній відповідальності. Крім того, визнання особи "обмежено осудною" враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру.

"Обмежена осудність" є не що інше, як знижена психічним розладом здатність винного суб’єкта діяти усвідомлено та керувати своїми діями під час учинення злочину. Здатність винно діяти може бути виражена у особи в різних ступенях. Це означає, що осудність може мати мінімум дві градації: повну (абсолютну осудність) та неповну (обмежену осудність).

Відмінність "осудності" від "неосудності" полягає у прямо пропорційній здатності особи під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії та керувати ними. "Обмежена осудність" відрізняється від "осудності" та "неосудності" тим, що зменшено осудна особа під час вчинення злочину не повною мірою усвідомлює свої дії та керує ними, оскільки у неї є наявний психічний розлад, який обмежує її інтелектуально-вольові можливості. Також ця відмінність полягає в аспекті правових наслідків, тому що обмежена осудність породжує наслідки подвійного виду: покарання може складатися з примусових заходів медичного характеру, але може бути й призначено без примусових заходів медичного характеру, в той час, як осудна особа несе кримінальне покарання повністю, а неосудність виключає кримінальну відповідальність та покарання взагалі, будучи у випадку негативного соціально-медичного прогнозу підставою для призначення примусових заходів медичного характеру. Крім того, відмінність "обмеженої осудності" від "неосудності" полягає у виді примусових заходів медичного характеру. Обмежено осудній особі відповідно до ст. 94 КК України може бути призначений тільки примусовий захід медичного характеру у вигляді надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку. Амбулаторна психіатрична допомога в примусовому порядку може надаватися засудженому як у спеціальному медичному закладі, так і в медичних частинах спеціальних установ Державного департаменту з питань виконання покарань України, якщо обмежено осудний засуджений відбуває покарання, пов’язане із обмеженням чи позбавленням волі. У даних установах особи проходять також і заходи медико-соціальної реабілітації, оскільки вони в силу психічної недостатності потребують створення умов, що сприяють адаптації до режиму виправних установ.