21. Конституція Пилипа Орлика

("Конституція Пилипа Орлика"). Цей документ мав форму договору, укладеного між гетьманом, старшиною і Військом Запорізьким з метою запобігання самодержавних намірів гетьманів, перейняти "деспотичне московське правління" і для відновлення традиційних прав і вольностей козацтва. Документ складається з преамбули і 16 параграфів. За змістом в ньому можна виділити декларативну частину і суспільний договір. Декларативні положення викладені в преамбулі і перших трьох параграфах. В них дана вигадана концепція етнічно-державної історії української нації, в основі якої лежить теорія українського сарматизму (хазарізма). Суть її зводиться до ототожнення козаків з хозарами. Православне християнство проголошувалося офіційною державною релігією. Існування інших релігій не допускалося. Декларувалася недоторканність кордонів. Обгрунтовувалася необхідність союзницьких відносин з Кримським ханством. Визнавалася васальна залежність від шведського короля. Договір фактично фіксував пристрій козацької держави, основою якого повинно було стати загальне для чоловіків виборче право, виборність усіх цивільних і військових посадових осіб. Певною мірою документ передбачав реалізацію принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову.

За одноголосним схваленню встановлювалися три генеральні ради, які щорічно збиратимуться в гетьманській резиденції. Перша - на свято Різдва Христова, друга - на свято Пасхи, третя - на Покрова Благословенна богорівної. Рада наділялась законодавчою владою. У її компетенцію входило вирішення справ державного значення. Питання для обговорення формулював і вносив гетьман. Рада мала право вимагати від гетьмана звіт про його діяльність.

22  Основні риси конституційних проектів, що розроблялися в Україні в XIX – XX ст

Дещо умовно цей процес можна поділити на кілька періодів.

Третій період історії Конституції України охоплює XIX — по­чаток XX ст. Умовно його започатковують "Історія Русів", "Зібрання малоросійських прав" (1807), перші масонські ложі, а далі він набирає сили у зв'язку з діяльністю українських декабристів, членів Кирило-Мефодіївського товариства, особливо Т. Шевченка і М. Костомарова. Найголовнішими ознаками розглядуваного періоду є заснування і теоретичне обгрунтування М. Драгомановим та його учнями новітнього українського конституціоналізму, зародження і розвиток національної юридичної науки та освіти, поява українських прав­ничих видань, низки конституційних проектів, політичних партій та їх програмних документів. Окрім низки конституційних проектів саме тоді народився легальний український парламентаризм, коли у травні 1906 р. понад 40 депутатів 1 Державної думи від українських земель створили Українську парламентську громаду на чолі з І. Шрагом. На жаль, ця група не встигла оприлюднити підготовану у той же час М. Грушевським Декларацію про автономію України. Через 11 років ідеї Декларації були втілені в Універсалах Центральної ради, унікальному, єдиному у світі законі про національно-персо­нальну автономію, інших конституційних актах, Конституції УНР 1918 p., державотворчій практиці Центральної ради, Директорії, а в окремих положеннях — і Української держави П. Скоропадського.

Не реалізованими залишилися два проекти Конституції УНР, підготовлені Урядовою комісією із розробки Конституції УНР та професором О.Ейхельманом.

Четвертий період історії Конституції України — це майже три чверті століття дії українських радянських конституцій 1919, 1929, 1937 та 1978 років. Та й суверенітет, хоч і був удаваним, утопічним, але офіційно декларувався у всіх чотирьох радянських Конституціях УРСР, які ще й проголошували найдемократичніші норми щодо прав і свобод людини з необхідними гарантіями. П'ятий період історії Конституції України розпочався у процесі формування нової юридичної системи на межі 80 — 90-х років в XX ст. Найголовніші його ознаки: вступ нашої держави на шлях справжньої незалежності; бурхлива, навіть вибухова політизація населення у перші роки після ухвалення відповідної Декларації і майже такий самий різкий і раптовий його відхід до стану аполі­тичності; тяжка і тривала економічна криза; катастрофічне зубожін­ня більшості мешканців України на фоні штучного вирощування нового класу буржуазії (переважно кримінальної); нечуване зрос­тання злочинності, захворюваності, смертності, падіння моралі; занедбаність науки, освіти, культури; відчайдушна боротьба за зверхність владування, у тому числі і між сучасними повноважними гілками влади; грубі порушення у ході такої боротьби діючої Кон­ституції, що знайшло свій вияв в ухваленні, по суті, "антиконсти-туційного" Конституційного договору 1995 р. тощо. Саме в таких тяжких умовах визначались призначення України як незалежної держави, способи організації і здійснення нею влади, форми дер­жавного управління і державного устрою, розмежування законодав­чої, виконавчої і судової гілок владування, організації місцевого самоуправління, демократичних виборів, функціонування правової системи, її спрямованості, взаємовідносини у ланцюжках "люди­на — суспільство — держава", "держава — світове співтовариство" та інші правові норми, зафіксовані у Конституції України 1996 p., що стала, мабуть, максимально можливим компромісом у сучасних екстремальних умовах. Ось чому новий Основний Закон України несе на собі відбиток часу, а разом з ним і чимало текстових вад і суперечностей.

Таким чином, є всі підстави вважати, що з прийняттям Консти­туції України 1996 р. п'ятий період історії українського конститу­ціоналізму, звичайно, не закінчився, він триває і має знайти своє продовження як у розробці і ухваленні понад 50 конституційних законів, так і в поступовому удосконаленні тексту самої Конституції.

23 Конституційне значення Універсалів Центральної Ради Підгрунтя становлення української державності заклали універсали Центральної Ради, перший з яких було прийнято у червні 1917 p. Він розглядався як "статут автономії України", здійснюваної за принципом: "Українські справи вирішують Українські Збори (Сойм), загальноросійські — Центральне Російське Правительство". Однак ці демократичні ідеї були відхилені російським Тимчасовим урядом і Центральна Рада звернулася до населення України із закликом встановити нове життя, обіцяла прийняти нові закони. Суттєве значення на той час мала і Декларація Генерального Секретаріату Центральної Ради від 27 червня 1917 p., тобто Декларація першого українського уряду. Головне її завдання полягало у трансформації моральної влади, яку мала Центральна Рада, у публічно-правову з чітким розмежуванням повноважень кожного секретарства (міністерства) щодо управління відповідними галузями народного господарства. До певного часу, зазначалося в Декларації, головним завданням Центральної Ради було об'єднання української демократії на засадах лише національно-політичних домагань. Однак економічне й соціальне становище потребувало відповідних управлінських дій, які й було зроблено Генеральним Секретаріатом Центральної Ради. Отже, Центральна Рада перетворювалася на законодавчий орган, а Генеральний Секретаріат — на орган центральної виконавчої влади. Віхою у розвитку конституційного процесу стало прийняття 3 липня 1917 p. II Універсалу Центральної Ради, який можна розглядати як своєрідний договір про порозуміння між Центральною Радою і Тимчасовим урядом. Згідно з ним Центральна Рада поповнювалася представниками інших національностей, що проживали в Україні. Крім того, зазначалося, що "прямуючи до автономного ладу на Україні, Центральна Рада в згоді з національними меншостями України підготовлятиме проект законів про автономний устрій України для внесення на затвердження Учредительного зібрання". Документами, що мають суттєве значення для характеристики тогочасного конституційного процесу в Україні, є також "Основи тимчасового управління на Україні" і "Тимчасова Інструкція Генеральному Секретаріатові Тимчасового Уряду на Україні". У них визначалися основні питання організації структурної побудови та функціонування Генерального Секретаріату як найвищого органу управління в Україні. Розвиток подій у другій половині 1917р. підводив Україну до проголошення незалежності. Важливим політико-правовим передконституційним кроком на цьому шляху стало прийняття Центральною Радою 20 листопада 1917 р. III Універсалу, який проголошував побудову стосунків із Росією не на автономних, а на федеративних засадах. IV Універсал проголошував ряд інших важливих положень щодо державного устрою України, у тому числі: 1)якнайшвидше встановлення миру з петроградським урядом народних комісарів;  2)встановлення Українськими Установчими Зборами справжньої влади народу;  3)після повернення додому вояків проведення Центральною Радою переобрання місцевих рад та міських дум, щоб всі змогли брати участь у їхній праці;  4)передача трудовому народові землі без викупу;  5)запровадження державно-народного контролю над усіма банками;  6)розгортання рішучої боротьби проти всіх контрреволюційних сил. Як бачимо, усі зазначені положення мали демократичне спрямування й у подальшому знайшли відображення у Конституції Української Народної Республіки 1918 p., яка мала підзаголовок "Статут про державний устрій, права і вільності УНР". Наведене вище свідчить, як поступово, віддаючи перевагу мирним засобам розвитку держави. Центральна Рада намагалася встановити в Україні справді демократичний устрій. Саме це засвідчує Конституція УНР 1918 p., яка, однак, так й не набула чинності, бо у день її прийняття до Києва увійшли німці. Почалася німецька окупація під кольорами українського гетьманату П. Скоропадського.

24 Конституція УНР 1918р. і конституційні проекти періоду боротьби за незалежність України (див також №22)

Конституційний процес ЦР розпочала відразу ж після проголошення Першого універсалу створенням конституційної комісії у складі 100 осіб на чолі з М. Грушевським. Конституцію передбачалося ухвалити Всеукраїнськими Установчими Зборами. Але революційні події, російська та німецька окупації завадили цьому і в останній день свого існування, 29 квітня 1918 р., ЦР затвердила її положення, але в життя не впровадила, бо сама припинила діяльність.

Конституція УНР мала підзаголовок - "Статут про державний устрій, права і вольності УНР" і складалася з 83 статей, об'єднаних у 8 розділів: I. Загальні постанови (статті 1-6); II. Права громадян України (статті 7-21); III. Органи власти УНР (статті 22-26); W. Всенародні Збори УНР (статті 27-49); V. Про Раду Народних Міністрів УНР (статті 50-59); VI. Суд УНР (статті 60-68); VII. Національні союзи (статті 69-78); VIII. Про часове припинення громадянських свобод (статті 79-83).

УНР проголошувалася "державою суверенною, самостійною і ні від кого незалежною", суверенне право в якій належить народові (всім разом громадянам республіки). Територія її неподільна і без згоди 2/3 парламенту не може змінюватися кордон.

Громадянином вважалася особа, яка набула це право законним шляхом, подвійне громадянство не передбачалося. Актова, громадянська і політична дієздатність наставала з 20 років. Всі громадяни, незалежно від віку, віри, раси, статі проголошувалися рівними у своїх правах. їм гарантувалися всі права і свободи, як то: свобода слова, друку, совісті, обирати і бути обраним (активне і пасивне виборчеправо), вільне місце проживання, пересування, недоторканність особистого життя, таємниця листування тощо. Встановлювалися порядок виборів та законотворча процедура. Влада розподілялася на гілки: законодавчу, виконавчу та судову. Законодавча належала Всенародним Зборам УНР, виконавча - Раді Народних Міністрів, судова - Генеральному Суду УНР.

Національним меншинам надавалося право об'єднуватися у національні союзи, які формували органи самоуправління, видавали корпоративні закони, що не суперечили б Конституції держави, встановлювали бюджет тощо.

На випадок війни чи повстання громадянські свободи обмежувалися спеціальним законам не більше як на 3 місяці, який ухвалювали Всенародні Збори або Рада Народних Міністрів.

Отже, ЦР бачила УНР класичною парламентською республікою, без президента. На підставі Конституції передбачалася розробка цілої низки законодавчих актів.

http://arch.rbone.ci.net.ua/statti/konstituciyni_acts_Ukraine.htm текст конституции

25  Загальна характеристика радянських конституцій України 1919р., 1929р., 1937р., 1978р

Наприкінці 1980-х рр. під час здійснення політики перебудови стало зрозумілим, що Конституція УРСР 1978 р. не відповідає принципам демократичного розвитку суспільства.

За радянського періоду української державності було б прийнято чотири конституції (1919, 1929, 1937, 1978рр.). Алі ці документи із точки зору вимог теорії конституціоналізму можна вважати " квазіконституціями " . Така оцінка конституцій " радянського типу " пов’язана із тім, що вони:

1) встановлювали належним чином організовану (радянську) модель влади, котра заперечувала принцип поділу влад;

2) конституції України радянського періоду малі повністю відтворювати структуру та положення Конституції СРСР, важливе місце серед які займали ідеологічні настанови щодо держави;

3) радянські конституції регулювали відносини людини й держави без належного врахування міжнародних стандартів у галузі прав людини та надійного гарантування прав й свобод людини й громадянина

       Усі чотири Конституції Радянської України були документами політичними і розроблялися спершу в ідеологічних відділах ЦК КПРС. Враховуючи це, а також статус квазі-держави, якою була Україна, дані конституційні акти з великим застереженням можна віднести до групи основних законів держави.

26 Основні етапи конституційного процесу в Україні

Початок конституційному процесу поклало ухвалення Верховною Радою 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України. Закріплені в ній принципи суверенності, народовладдя, недоторканності території республіки, розподілу властей, рівності громадян, гарантування їх прав і свобод мали конституційний характер. Спираючись на Декларацію, парламент утворив у жовтні 1990 р. конституційну комісію, яка повинна була розробити проект концепції Основного Закону. У червні 1991 р. концепція нової Конституції була затверджена.

Починаючи з червня 1991 p., Конституційна комісія зайнялася розробкою проекту Основного Закону. Вивчалися і використовувалися конституції багатьох держав, міжнародні конвенції, історичний досвід самої України. У проекті було закріплено положення, що містилися у Всесвітній Декларації прав людини, пактах ООН про економічні, соціальні та культурні права, Європейській конвенції з прав людини тощо. Ці норми не викликали заперечень на всіх етапах конституційного процесу і увійшли до остаточного тексту Конституції. Принципові корективи було внесено до проекту після проголошення 24 серпня 1991 р. Акта про незалежність України. Ця подія змінила багато положень парламентської концепції Конституції. Розбудова правового поля у незалежній державі повинна була здійснюватися на власній основі. Другий етап конституційного процесу розпочався після виборів Президента і нового складу Верховної Ради. У вересні 1994 р. почала діяти нова Конституційна комісія, утворена за принципом представництва двох гілок влади. Співголовами комісії були затверджені Президент України Л. Кучма і Голова Верховної Ради О. Мороз. У грудні 1994 р. Л. Кучма вніс проект «Конституційного закону про державну владу і місцеве самоврядування в Україні». У ньому містилися конкретні пропозиції про розмежування влади на законодавчу та управлінсько-розпорядчу. Проект порушував багато статей Конституції 1978 p., побудованої як усі попередні радянські конституції, на принципі неподільності влади. І все-таки 18 травня 1995 р. парламент прийняв закон «Про державну владу й місцеве самоврядування». Згідно з ним Президент ставав одноосібним главою уряду, склад якого він мав формувати сам, без узгоджень і затверджень Верховною Радою. Він мав очолити й систему місцевих органів державної виконавчої влади. Ідея про місцеву владу у формі рад депутатів не пройшла. Органами державної влади від обласного до районного рівня (а також у районах Києва і Севастополя) ставали держадміністрації, главами яких Президент повинен був призначати обраних народом голів відповідних рад. У компетенції місцевих рад залишалися затвердження місцевого бюджету і програм територіального розвитку, заслуховування звітів голів адміністрацій. Всі інші повноваження передавалися держадміністраціям. З прийняттям цього закону Україна перетворювалася з парламентсько-президентської на президентсько-парламентську республіку. Закон «Про державну владу і місцеве самоврядування» було прийнято простою більшістю голосів. Щоб ввести його в дію, необхідна була конституційна більшість голосів, тобто дві третини. За існуючого партійного складу парламенту зробити це було неможливо. В умовах, що склалися, залишався тільки один варіант мирного розв'язання конфлікту: підписання на період до прийняття нової Конституції конституційної угоди між Президентом і Верховною Радою. Переговори про конституційну угоду у Верховній Раді затяглися. 31 травня 1995 р. Л. Кучма видав указ про проведення опитування громадської думки щодо довіри громадян України Президентові та Верховній Раді. Одночасно він звернувся до українського народу з поясненням цих дій. Майже чотирирічний досвід незалежної України, підкреслювалося у зверненні, свідчить, що сучасна деформована державна система — одна з основних перешкод на шляху припинення руйнівних процесів, які призвели до занепаду економіки, інтелектуального і духовного життя, наступу злочинності, зубожіння населення. Без перерозподілу повноважень між законодавчими і виконавчими органами державної влади, створення дієвої виконавської вертикалі, без чіткого визначення, хто і за що відповідає, на думку Президента, країна і надалі тупцюватиме на місці. До опитування не дійшло. Кризу влади у червні 1995 р. припинила Конституційна угода, укладена на один рік Л. Кучмою і О.Морозом. Угоду, яка здебільшого відтворювала положення не прийнятого конституційною більшістю закону «Про державну владу і місцеве самоврядування», підписали більше половини депутатів. Тимчасово припинялася дія положень Конституції 1978 р., які суперечили угоді. Вважалося, що за рік гілки влади дійдуть згоди у конституційному питанні. На цей строк обмежувалися повноваження парламенту та місцевих рад і розширювалися нор-мотворчі та адміністративні функції виконавчої влади. Конституційний договір між Верховною Радою і Президентом України, дав змогу зберегти керованість, започаткувати цілісність державної політики на основі принципу розподілу влад, стимулювати власне конституційний процес. У лютому 1996 р. Конституційна комісія передала проект Основного Закону на розгляд парламенту . Його розглядали майже три місяці. Відбулося три офіційних читання. Дискусія розгорнулася навколо п'яти пунктів: розподіл повноважень між гілками влади, проблема власності, державна символіка, статус російської мови і статус Республіки Крим. І знов конституційний процес зайшов в глухий кут.У цій ситуації Рада національної безпеки і оборони та Рада регіонів рекомендували Президенту оголосити референдум про затвердження Основного Закону в редакції, винесеній Конституційною комісією на розгляд Верховної Ради. Ця редакція передбачала двопалатну структуру парламенту і його перейменування в Народні Збори. Л. Кучма видав відповідний указ, після чого протистояння з парламентом стало ще гострішим. Однак політики України спромоглися переступити через власні переконання та амбіції. У парламенті виникла неофіційна депутатська узгоджувальна комісія на чолі з народним депутатом М. Сиротою. На початку травня вона була затверджена Верховною Радою як тимчасова спеціальна депутатська комісія. Долаючи величезні труднощі, комісія узгоджувала думки різних фракцій, партій і течій у кожній спірній статті Конституції. 28 червня було затверджено Основний Закон нашої держави. День прийняття Конституції проголошено державним святом. З прийняттям Конституції було покінчено з бездержавністю. Конституцією гарантовано незалежність України, визначено базові координати й орієнтири, сукупність суспільних цінностей — усе те, що формує політико-економіч-ну систему; створено передумови для функціонування і розвитку держави та суспільства незалежно від політичних орієнтацій партій та окремих діячів. Вичерпно окреслено відносини держави і громадянина, їх права та взаємні обов'язки, встановлено межі втручання держави у життя суспільства та окремої особи. У доповіді з нагоди першої річниці прийняття Конституції Президент України Л. Кучма охарактеризував найбільш вагомі наслідки запровадження її в дію: державне будівництво здійснюється у більш-менш визначених рамках, діяльність державних інститутів та відносин між ними введено у конституційне русло; у свідомості людей остаточно утвердилася ідея держави; народ перетворюється з об'єкта політики на найвищий її суб'єкт, розширюється свобода його дій у політиці та економіці; держава вийшла на новий вектор соціального поступу — від тоталітаризму до демократії, розвивається за умов багатоманітних форм господарювання та власності; окреслено контури соціально-економічної структури держави; набули прогнозованого характеру суспільно-політичні процеси, зруйновано ідеологічний фетишизм і закріплено політичний плюралізм; сформовано сприятливе міжнародне середовище для зміцнення безпеки держави і розв'язання внутрішніх проблем. Головний підсумок полягав у тому, що було завершено період державного становлення і закладено основу для реалізації ключової конституційної формули: людина — сім'я — суспільство — держава.