THEATRICA _postranichno_

ДРАМА МУЗИЧНА

і Маргарити у «Фаусті»; саме тому ця лінія набула такої популярності в оперних лібрето); Ф. Шиллера («Підступність і кохання») — у Німеччині. У Росії в жанрі мі-

щанської драми писав П. Плавильщиков.

Основні особливості міщанської драми такі: фабула стосується переважно сучасного життя, герої — з міщанського середовища (третього стану). Вони діють

в приватних обставинах, демонструючи міщанські чесноти. В таких п’єсах змальовано не стільки характери, скільки становище звичайної людини; стверджуються принципи позастанових людських цінностей, особистої гідності, а також руссоїстичний культ доброчинної природної людини.

Міщанська драма створила систему сюжетних архетипів (так, в англійській драматургії вкорінився сюжет про загибель добропорядного юнака з вини фатальної красуні чи удаваного друга і т. п.).

Міщанська драма змінила не лише систему сюжетних архетипів, а й естетику міщанського видовища, яке остаточно переорієнтовується на життєподібність. Відтак абсолютним актором цієї доби стає, за Лессінгом, Девід Гаррік, творчості якого притаманне намагання створити на сцені ілюзію реальності.

Вплив міщанської драми був настільки потужним, що навіть Вольтер, рефор-

муючи трагедію класицизму, наближав її до міщанської драми («Меропа», 1743; «Китайський сирота», 1755).

Вукраїнській драматургії з міщанською драмою межує «Наталка Полтавка»

І.Котляревського та ін. ► ДРАМА СІМЕЙНА, КОМЕДІЯ НОВОАТТИЦЬКА, КОМЕДІЯ СЛІЗНА

ДРАМА МУЗИЧНА (італ. dramma per (la) musica, dramma in musica) — в італійському музичному театрі XVI–XVII ст. — одна з ранніх назв опери. Наслідування давньогрецькій трагедії спонукало тодішніх композиторів до створення нового жанру — опери. Лексема опера відома з 1639 р., але нарівні з нею вживався і термін драма (В. А. Моцарт назвав оперу «Дон Жуан» веселою драмою — dramma giocoso). У Німеччині термін драма музична (Musikdrama) упроваджено у 1833 р.

Т. Мундтом як синонім до опери — на відміну від драматичного твору з музич-

ними вставками (нім. musikalisches Drama). Інколи музичною драмою називається опера драматичного змісту або драматичні твори, істотну роль в яких відведено музиці (форми народного театру, літургійна драма, музичний театр країн Сходу).

ДРАМА НА ТЕЗУ, П’ЄСА НА ТЕЗУ (фр. pièce a these; англ. thesis play) — термін А. Дюма щодо мора­ль­но­ дидак­тичних­ творів французької драматургії другої по-

ловини ХІХ ст., представлених творчістю Е. Ож’є, В. Сарду та самого Дюма. Характерна особливість цієї драматургії — апологія панівних форм життя, використан-

ня зовнішніх прийомів реалістичної драматургії у відображенні дійсності на тлі відмови від спроб проаналізувати її. Водночас ці твори від початку до фіналу не-

зворотно рухаються шляхом утвердження певної моральної тези, зрозумілої вже

з першої сцени. ► ДРАМА АГІТАЦІЙНО ПРОПАГАНДИСТСЬКА, ДРАМА ДИДАКТИЧНА, ДРАМА ДИСКУСІЯ,

ДРАМА ІДЕЙ, ДРАМА ПРОПАГАНДИСТСЬКА

201

► театр психологічний

► ДРАМА ЛЮДОВА, ТЕАТР народний, фольксштук

ДРАМА НАДДРАМА

ДРАМА НАДДРАМА (нім. Überdrama)— термін, який у річищі пошуків нових

над-явищ (надлюдини, надмаріонетки, надреалізму — сюрреалізму) увів Іван

Голль у назві маніфесту дадаїзму. Зокрема, він стверджував необхідність зміни місії театру, покликаного розкрити потаємну реальність і, таким чином, виявити всю повноту буття. Ця реальність закрита від нас раціоналізованим і конвенці-

ональним способом існування. Допомогти людині пробитися до надреального покликаний театр, заснований на законі маски, яка уможливлює вияв надчуттє­ вого і робить його доступним для нашого сприйняття. Але вияв ірреального — алогічний та абсурдний з погляду здорового глузду, тому він не вкладається

врамки традиційного театру. «Закон маски» може бути реалізований лише над­ драмою, основними ознаками якої повинні бути симультанність, гротеск, буфонада та провокація. Наддрама покликана вирвати глядача з безпристрасного

стану та млявих вражень; її мета — реакції глибокі і яскраві («тут усе купається

внадреальних квітах»). ► ДРАМА МІНІМАЛІСТСЬКА, ДРАМА ФУТУРИСТИЧНА, театр дадаїстський

ДРАМА НАРОДНА (англ. folk drama; нім. Volkstück, Volksspiele; фр. pièce popula­

ire) — п’єса, що відображає дух народу, його сподівання тощо («Фуенте Овехуна» Лопе де Вега, «Борис Годунов» О. Пушкіна та ін.). У вузькому значенні народною драмою називається жанр народного театру — фольклорна вистава, створена у народному середовищі. В українських джерелах термін зафіксовано із серед-

ини ХІХст. («Давали народную сентиментально патриотическую драму Потехина «Суд людской — не Божий». Драма — дрянь с подробностями» — Т. Шевченко, 1857; «Корінь», Народна драма в V діях К. Писаренка, 1904; «Січ іде!», Народна драма на 3 дії Яричевського, 1907).

драма настрою (рос. драма настроения) — термін, що його застосовува-

ли сучасники до системи психологічного театру, реалізованого в практиці МХТ (Вс. Мейєрхольд, Б. Алперс, М. Вороний та ін.) та в драматургії символістів («Гауптман відкрив у своїх “Ткачах” драму юрби, а Метерлінк у своїх “Сліпцях” драму настрою» (Леся Українка). «Театр настрою, — писав Б. Алперс у праці «Шукання нової сцени», — мистецтво­ найтонших душевних рухів, прихованих почуттів, ду-

мок, що глибоко хвилюють». Вс. Мейєрхольд у праці «Про театр» (1912) зазначав:

«Московський Художній театр має два обличчя: одне — Театр натуралістич­ ний, інше — Театр настрою).

ДРАМА НЕЛЕГІТИМНА (англ. drama illegitimate) — в англійському театрі XVIII XIX ст. — незаконна п’єса (вистава) з музичними номерами (піснями і танця­

ми). Тогочасне законодавство давало змогу лондонським патентним театрам

(patent theatres) показувати лише законні драми у формі драматичних діалогів (le­ gitimate drama). У XVIII ст. монопольне право на показ серйозних класичних п’єс

мали лише патентні театри — «Drury Lane», «Covent Garden» і «Haymarket». Зазви-

чай нелегітимна драма з великою кількість музичних номерів, пантомімою тощо

виконувалася в маленьких театрах. ► ДРАМА ПРАВИЛЬНА

202

ДРАМА НЕОКЛАСИЦИСТСЬКА, НЕОКЛАСИЧНА

ДРАМА НЕОКЛАСИЦИСТСЬКА, НЕОКЛАСИЧНА (англ. neoclassic drama) — термін, який вживається у двох значеннях. Початково це драматургія XVII ст., орі-

єнтована на античну модель, усі її сюжети, жанри і правила (П. Корнель, Ж. Расін). З першої половини ХХ ст. — драматургія, що спирається на образи, теми і сюжети античних міфів (Ж. Ануй, Ж. Жіроду, Ж. Кокто, Ж. П. Сартр та ін.).

ДРАМА НЕОРОМАНТИЧНА [НОВОРОМАНТИЧНА] (англ. neoromantic dra­ ma) — у театрі кінця ХІХ ст. — умовна­ назва естетичних тенденцій, спрямованих

на відродження традицій романтизму (культ героя тощо). Так само, як і романтики, неоромантики оспівували пригоди в екзотичних обставинах, мужність, героїку, подвиг. Типовий герой неоромантичної драми — мужня людина, що протистоїть суспільству (надлюдина). Данину неоромантизмові віддали драматурги Г. фон Гофмансталь, В. Газенклевер, Г. Ібсен, К. Гамсун, С. Виспянський, Ф. Г. Лорка.

Один з найяскравіших творів неоромантичного театру — героїчна комедія «Сірано де Бержерак» Е. Ростана. В українському театрі ознаки неоромантичної драми наявні у творах Лесі Українки, Олександра Олеся та ін. Інколи поняття неороман­ тизм необґрунтовано поширюється на театри символізму та футуризму.

ДРАМА НЕСЦЕНІЧНА (пол. dramat niesceniczny) — драматичні твори, які не відповідають усталеним уявленням про театральність і сценічність. Зокрема, це стосується пізнішої оцінки шкільної драми, міраклів, мораліте тощо. Таке саме уявлення склалося стосовно драматургії Лесі Українки та ряду інших дра-

матургів ХХ ст. Інколи несценічність того або іншого твору пояснюється особливостями жанру драми для читання, інколи — забобонністю читачів, нездатних подолати інерцію прийомів сучасної сцени. ► ДРАМА ДЛЯ ЧИТАННЯ

ДРАМА НОВА (англ. new drama, modern drama) — сукупна назва драматургіч-

них творів 1870–1880 х, які протистояли техніці гарно скроєної драми і ставили завдання докорінної зміни всієї театральної системи (Г. Ібсен, Б. Шоу та ін.). Долаючи розрив між театральною практикою та мистецькими пошуками­ доби, нова драма сприяла­ становленню режисерського театру. Леся Українка­ у критичному огляді «Європейська соціальна драма в кінці ХІХ ст.» писала про п’єси Ібсена: «При його

драмах здебільшого читач мусить забути, що діється на сцені, а зосередити увагу

на тому, що там говориться. Сим я не маю сказати, ніби в драмах Ібсена нема події, а тільки, що подія в них часто дуже незалежна від діалогу, отак як в старосвітських операх лібрето було незалежним від музики». «Нова драма вивела на кін ще новий драматичний фактор — не долю, не внутрішню боротьбу душі людини,

а боротьбу великих груп суспільства, — боротьбу класів» (Л. Старицька Черня-

хівська). «Нова драма малює боротьбу індивідума з самим собою; се драма почувань, передчувань, докорів сумління, драма неспокою, вагання волі, ляку і жаху;

се страшний образ кривавого побоїща в душі людини» (М. Вороний).

драма НОВІТНЯ — термін, який уживається стосовно драматургії після Другої реформи театру (1950), що істотно змінила уявлення про структуру драми. Слов-

203

ДРАМА НОВІТНЯ

ник Групи дослідження поетики Нової й Новітньої драми Інституту театральних досліджень університету нової Сорбонни під керівництвом Жан П’єра Сарразака

пропонує такі терміни для характеристики новітньої драми: абсолютна драма; адресність; бесіда; буквальність; вирізка з життя; голос; гра снів; гротеск; діалог (криза діалогу); дія (дії, криза дії); епічний / епізація; жест; інтимне; іронія / гумор;

колаж; коментар; конфлікт; матеріал / елемент; метадрама; мімезис (криза мі­ мезису); мовчання; можливості; монодрама (поліфонічна); монолог; монтаж і ко­ лаж; оповідання­ з життя; оптика; парабола (п’єса); персонаж (криза персонажа); потенціал сценічний; постдраматичний; поема драматична; прекрасна твари­ на (її смерть); п’єса пейзаж (landscape play); рапсодія; реалізм; ревю; ретроспекція; ритм; романізація; рух; статика; сцена ключова (її відсутність); театралізація; театральність; театр документальний; точка зору / фокалізація; трибунал;

фабула (криза фабули); форма обхідна; фрагментація; хоральність; цитата та ін. Петер Зонді, від теорії драми якого відштовхуються автори Словника, впровадив поняття абсолютної драми, зріла форма якої постала у ХІХ ст. і спирається на принципи закритого діалогу, де глядач спостерігає вербальну поведінку персонажів у ситуації діалогу. Однак уже в XVIII ст. у драматургії Дідро і Лессін-

га з’являються ознаки кризи, що унаочнюється в епоху Золя, Малларме, Ібсена

іСтріндберга. Ця криза зумовлена як зовнішніми чинниками, — появою професії режисера, — так і внутрішніми (нові театральні­ теорії, не пов’язані з драматургією).

Аналізуючи причини кризи, Ж. П. Сарразак апелює здебільшого до теорії Петера Зонді, який вважав, що криза драматичної форми розпочалася у 1880 х рр.

ібула реакцією на нові відносини між особистістю й суспільством. Людина ХХ ст.

перетворилася на людину масову в усіх виявах — психологічних, економічних, моральних і метафізичних, але передусім вона залишилася людиною ізольованою. В епоху, коли марксизм і психоаналіз почали претендувати на панівну роль в інтерпретації трансформацій взаємин між людиною та світом, — перестало від-

повідати запитам часу уявлення про природу драматичного конфлікту, що па-

нувало у ХIХ ст. Під тиском нових сюжетів, пов’язаних з темою психологічного, морального, соціального та метафізичного відчуження людини від суспільства, звична драматична форма, що ґрунтувалася на аристотелівсько гегелівській традиції інтерпретації конфлікту з обов’яз­ковою­ катастрофою у кінці, луснула. Діалектична схема, котру Зонді наклав на процес кризи драми, пояснюється іс-

торичною боротьбою між старим (драматичним) і новим (епічним) театром. Криза драматичної форми — це передусім криза чотирьох її складників: криза

фабули (дефіцит дії та одночасне її розщеплення на частини, що сприяє актуалі-

зації в драматургії таких форм як фрагмент, матеріал, дискурс); криза персонажа

(тьмяніючи і відходячи на задній план, він звільняє місце для Фігури, читця, про-

сто голосу); криза діалогу; криза звичних стосунків між сценою і залою (що ставить під сумнів текстоцентризм і сам текст). ► ДРАМА НОВА

204

ДРАМА ОБ’ЄКТИВНА

драма об’єктивна (англ. objective drama)— поняття, про яке, спираючись на ідеї Г. Гурджієва та Ю. Остерви, Єжи Гротовський писав: «Викликати до життя

дуже стару форму мистецтва,­ коли ритуал і художня творчість були одним цілим. Коли поезія була наспівом, наспів — декламацією, рух — танцем. Або, якщо завгодно: мистецтво­ до моменту емансипації — тоді, коли воно було безмежно по-

тужним у своєму впливові. Крізь дотик до нього кожен із нас, незалежно від філософських або теологічних мотивацій, може збагнути себе». Один з ключових термінів об’єктивної драми — фрагменти гри (англ. perfomative elements), у практиці Гротовського — рух, голос, ритм, звук, використання простору, які існували вже тоді, коли мистецтво­ ще не відокремилося від інших сфер життя.

драма ОДНОАКТОВА, П’ЄСА ОДНОДІЙНА (фр. pièce en un acte; англ. one-act- play; нім. Einakter; ісп. obra en un acto; укр. розмовне — одноактівка) — п’єса в одному акті тривалістю від двадцяти до п’ятдесяти хвилин; у другій половині ХІХ ст. вживався також польський термін bluetka (від фр. bluette). В одному акті написані грецькі драми сатирів, міми, середньовічні фарси і соті, інтермедії й інтерлюдії, декламації та діалоги, водевілі, скетчі та ряд інших тво­рів; особливо інтенсивно одноактна драматургія розвивається у ХІХ ст., а в ХХ ст. набуває популярності

утеатрах символістів, футуристів, експресіоністів, абсурдистів та ін.

Вукраїнській драматургії ХІХ–ХХ ст. цей різновид драми широко представлений такими авторськими жанрами, як водевіль інтермедія, діалог драматичний

(«Прощання» і «На полі крові» Лесі Українки); дума п’єса («Хвесько Андибер» Олександра Олеся); ескіз драматичний («Жах» С. Черкасенка); етюд драматич­ ний («Йоганна, жінка Хусова» Лесі Українки, «Останній сніп» Л. Старицької Черняхівської, «Трагедія серця» Олександра Олеся, «Зимовий вечір» М. Старицького, «Люблю женщину» Г. Хоткевича, «Третя ніч» Я. Мамонтова, «Зілля Королевич» С. Васильченка); жарт драматичний («Оказія з пампушкою» Г. Бораковського, «Як вони поженихалися» А. Володського, «Миротворці» Б. Грінченка); жарт

на одну дію («Муки українського слова» Л. Старицької Черняхівської, «Шантрапа»

П. Саксаганського, «На сіножаті» Л. Яновської); замальовка побутова, картинка, комедія фарс, малюнок на одну дію («Куди вітер віє» С. Васильченка); мелодра­ ма фрашка, мініатюра на одну дію з дивертисментом («Святий вечір» М. Янчука); міщанська пригода на одну дію («Тато на заручинах» Г. Цеглинського); нарис драматичний («Заспокоїлось…» А. Лисенка); начерк, новела образок, опера хви­

линка («Ноктюрн» М. Лисенка, лібрето Л. Старицької Черняхівської); оперетка драматична, сценка, фарс-мозаїка, шарж («Патріот» Олександра Олеся) та ін.

ДРАМА ПАРАБОЛА (англ. parable; нім. Parabel, Parabelstück; від грец. para­

bole — зіставлення,­ порівняння) — притча, зміст якої розкриває певну біблій-

ну заповідь або моральну істину (притча про блудного сина та ін.). Театральна парабола з’являється­ у періоди,­ позначені ідеологічними суперечками та бажан-

ням різних соціаль­них сил використати літературу й мистец­тво з дидактичною

205

► ДРАМА ЕПІЧНА, ДРАМА МОРАЛЬНА

ДРАМА ПАТЕТИЧНА

метою. Параболічна­ конструкція використовується у жанрах середньовічного театру (мораліте), у просвітницькій драмі («Натан Мудрий» Г. Лессінга, «Змова

Фієско» Ф. Шиллера, в епічному театрі Б. Брехта) та ін.

ДРАМА ПАТЕТИЧНА (англ. pathetic drama) — в англійському театрі другої половини XVII — XVIII ст. — серйозні п’єси, розраховані на те, щоб викликати у гля-

дача співчуття чи жаль. ► ДРАМА МІЩАНСЬКА

ДРАМА ПАТРІОТИЧНА — у чеському театрі XVIII ст. — жанровий різновид драми. Зокрема, один з творів цього жанру, спектакль «Вдячність і любов до Батьківщини», виставлявся в урочисто відкритому в 1786 р. Патріотичному театрі. Різновиди патріотичних драм: оригінальна патріотична драма, драма

зпатріотичної історії, патріотична п’єса зі співом та ін. ► ДРАМА МІЩАНСЬКА

ДРАМА ПЕЙЗАЖНА, ЛАНДШАФТНА (англ. landscape drama) — термін, який

з’являється­ в американському театрознавстві у зв’язку з драматургією Гертруди Стайн, Торнтона Вайлдера і Станіслава Віткевича (Віткаци), які сприймають те-

атр як пейзаж (Г. Стайн вважала, що п’єса — це пейзаж; Т. Вайлдер стверджував, що міф — це не історія, прочитана зліва направо, а річ, котра в усій своїй цілісності перебуває у полі зору впродовж всього часу). Роберт Вілсон для характеристики власних об’єктів уживає подібне поняття — audio landscape (аудіо пейзаж).

ДРАМА ПОЕТИЧНА (пол. dramat poetycki) — різновид драми, в якій реалістичну умовність порушено на користь лірики, розгорнутої метафорики, символізації, а подеколи й стилізації. Цей тип драми зазвичай відхиляється від драматургії аристотелівського типу й тяжіє до нетрадиційних форм як європейського, так

і неєвропейського театру. Поетична драма дістала розвиток у ХІХ ст. у драматургії М. Метерлінка, Ст. Виспянського, С. Черкасенка, Лесі Українки та ін. У другій

половині ХХ ст. термін поетична драма вживається також на означення драма-

тургії С. Беккета, Ж. Жене, Г. Пінтера та ін. Інколи поетична драма пояснюється за допомогою понять драма для читання, драма несценічна, театр читця тощо.

ДРАМА ПОЖЕЖНА (англ. fireman drama) — в англомовному театрі ХІХ ст. — драма, присвячена пожежникам, сценам пожежі та її гасіння.

ДРАМА ПРАВИЛЬНА, ДРАМА ЗАКОННА [ЛЕГІТИМНА] (лат. legitimate drama) —

у європейському театрі XVII–XІХ ст. — термін на позначення творів, написаних згідно з вимогами нормативної поетики (комедія правильна, трагедія правильна,

драма розмовна та ін.). Відтак домінантним жанром у творчості правильних драматургів стала трагедія a l’antіque, а головною книгою доби — «Поетика» Аристотеля, щоправда, інтерпретована у річищі закону трьох єдностей і моральних

чеснот доби абсолютизму.

В Англії XVIII–XIX ст. закон дозволяв патентним театрам (patent theatres) показувати лише законні драми у формі драматичних діалогів (legitimate drama).

Один з відтінків терміна пов’язаний зі статусом драматичного театру, адже незаконними у XVIII ст. вважалися пантоміми, ревю, сучасні твори тощо.

206

ДРАМА ПРЕДМЕТНА

драма предметна. ► театр синтезів

драма преромантична (англ. preromantic drama) — у театрі XVIII ст. — дра-

матургія періоду, що передував романтизмові і, зберігаючи риси просвітницької драми, виявляв ознаки романтизму. Фундатором преромантизму вважається

Ж. Ж. Руссо з його концепцією природної людини. У німецькій драматургії настрої преромантизму виявлені у творах Ф. Шиллера. Термін пре[д]романтизм впрова-

див у вжиток Деніел Морне (1909). ► ДРАМА ГОТИЧНА, ДРАМА ЛИЦАРСЬКА, ДРАМА РОМАНТИЧНА

драма преЦІОЗНА (від фр. precieux — коштовний, підкреслено вишуканий, демонстративно галантний, рафінований до абсурду) — різновид п’єс для салонових вистав, поширений у Франції у першій половині XVII ст., в колі маркізи Рамбуйє. Зміст таких вистав полягав у галантно авантюрних сюжетах, обрамле-

них двозначними дотепами, вишуканими метафорами і вигадливими манерами. Стиль преціозної поведінки, театру й драматургії (Арді, Буаробер, Скюдері та ін.) спародіював Ж.-Б. Мольєр у комедії «Кумедні манірниці». ► ДРАМА САЛОНОВА

ДРАМА ПРИНАГІДНА [ОКАЗІОНАЛЬНА] (англ. occasional drama) — п’єси і вистави, показ яких здійснюється з нагоди якоїсь громадсько-політичної події. Видовища такого типу дістали поширення ще в античному театрі. Так, близько 470 р. до н. е. Есхіл виставив спеціально написану на сицилійську тему трагедію «Етнеянки» (літературний сценарій масового театралізованого свята, як його

назвали б сьогодні) на честь заснованого Гієроном міста Етни. У Римі влаштовувалися видовища з приводу виборів, похорону видатних громадян і т. ін.

Найбільший розквіт принагідних видовищ пов’язаний з релігійним театром. Так, перша французька мімічна містерія була виставлена у 1313 р. з нагоди в’їзду

до Парижа короля Філіпа ІV Красивого. Принагідний характер мала діяльність паризького «Братства Страстей Господніх», яке розігрувало мімічні містерії (mystères mіmes) з нагоди королівських виїздів та інших офіційних свят. З нагоди влаштовувалися й різноманітні паратеатральні видовища. Так, в Іспанії вони відбувались з приводу повернення короля (1424), затвердження конституції та при-

вілеїв Каталонії (1458); в Толедо було влаштовано аутодафе, присвячене королеві Єлизаветі Валуа (1560); подібним чином були влаштовані урочистості з нагоди

народження принца, сина Єлизавети Бурбон (1632); на честь шлюбу Марії Луїзи Орлеанської з іспанським королем Карлом ІІ влаштовано два видовища — спочатку аутодафе, а після нього — бій биків (1673); у Мадриді відбулося аутодафе

знагоди весілля Карла ІІ і французької принцеси Марії Луїзи Бурбон (1680).

ДРАМА ПРОБЛЕМНА (англ. problem drama, problem play; нім. Problemstück) —

термін, який вживається в кількох значеннях: стосовно творів Шекспіра та деяких драматургів доби Відродження, які не вписуються в усталену систему жанрів то-

дішнього театру («Міра за міру», «Троїл і Крессіда» В. Шекспіра та ін.); у ХІХ ст. так

називалась соціальна драма, в якій обговорювались проблеми людських стосун-

ків, сім’ї тощо (драматургія Л. Толстого, А. Чехова, Г. Ібсена, Б. Шоу, А. Стріндберга

207

ДРАМА ПРОПАГАНДИСТСЬКА

та ін. У Німеччині ХІХ ст. проблемною називалася також драматургія М. Гоголя. ►

ДРАМА ДИДАКТИЧНА, ДРАМА ІДЕЙ, ДРАМА НА ТЕЗУ, ДРАМА ПРОПАГАНДИСТСЬКА

ДРАМА ПРОПАГАНДИСТСЬКА (англ. propaganda drama, propaganda play) — п’єса,­ що не лише висвітлює певну соціально-політичну проблему, а й пропонує

спосіб її розв’язання. ► агіттеатр, ДРАМА ПРОБЛЕМНА, театр політичний

ДРАМА ПСЕВДОКЛАСИЧНА (англ. pseudo classic drama) — (нео)класична дра­ ма XVII–XVIII ст., орієнтована на імітацію античної моделі драми. Синоніми: драма

класицизму, драма неокласична. ► ДРАМА КЛАСИЧНА

ДРАМА РАЦІОНАЛЬНА (нім. Rationaldramen) — у практиці німецького театру

XVIII–XIX ст. — п’єси,­ в яких переважає раціональне начало; традиція раціональної драми закладена Лессінгом. ► театр інтелектуальний

драма революційна — у театрі кінця ХІХ ст. — драма, що змальовує революційну ситуацію і закликає до революційних змін у суспільстві («Його [Гауптмана] “Ткачі” можуть уважатися революційною драмою. <…> Та вона є революцій-

на через те тільки, що подає страшенно вірний, яркий і мікроскопічно докладний малюнок одного моменту в житті цілої маси людей, їх визиску, їх страждання, їх бідних радощів, нужденних надій і їх бездоганної розпуки. Значить — революційна так само не більше як кождий глибоко продуманий і гарячо почутий малюнок дійсного життя»; «В “Розбійни­ках”­ Шиллер сотворив справді революційну, тенденційно революційну драму. <…> Шиллерові “Розбійники” своїм ідейним змістом перли в будущину», І. Франко).

ДРАМА РИМСЬКА [латинська] (англ. roman drama) — давньоримська драматургія між 240 р. до н. е. і 204 р. від н. е., твори Плавта, Теренція, Сенеки та ін. ►

КОМЕДІЯ АНТИЧНА, КОМЕДІЯ ЛАТИНСЬКА, ТРАГЕДІЯ АНТИЧНА

ДРАМА рИЦАРСЬКА, ДРАМА ЛИЦАРСЬКА (нім. Ritterdrama; пол. drama rycers­ ka) — у німецькому театрі XVIII ст. — драми-маніфести представників «Sturm und

Drang», в яких оспівувалися патріотизм і рицарські звитяги. В Польщі головним

змістом рицарських драм були поєдинки, турніри та баталії. Зразок лицарської драми — «Гец фон Берліхінген» Гете (1773). ► ДРАМА готична, драма ПРЕРОМАНТИЧНА,

театр романтичний, театр лицарський

ДРАМА РІЗДВЯНА (лат. Ludus de Nativitate; нім. Weіhnachtsspіele, Christkindel­ spiel; англ. Nativity Play) — у середньовічному й шкільному театрі — релігійна драма, присвячена Різдву Христа, і виставлена під час Різдвяних свят.

Найдавніше свідчення про святкування Різдва 25 грудня міститься у римсько-

му хронографі 354 р. Початково це свято називалося Natale Іnvіctі Solіx — свято сонцестояння, згодом — Natale Domіnі чи Natale Chrіstі, а потім — Іn Natіwіtate

Domіnі. Саме у Римі відбулося структурування цього свята на три різдвяні літургії, що відправлялися вночі, на світанку й удень.

Свято Богоявлення (Епіфанія, Epіphanіa, а пізніше — Theophanіa, Об’явлен­ ня божества Господа), змістом якого було народження Ісуса Христа у Вифлеємі,

208

ДРАМА РІЗДВЯНА

прихід волхвів, хрещення на Йордані, чудо з вином у Кані Галилейській тощо, — вперше почали святкувати в Єгипті.

У середині VІ ст. у Константинополі постало свято Благовіщення Пресвятої Богородиці, яке прославляло подію принесення Св. Архангелом Гавриїлом Пречистій Діві Марії благої вісті про народження в неї Сина Божого. З Константинополя

свято поширилося спочатку на Схід, а з VІІ ст. — до Риму та Іспанії. За візантійським календарем свято має всенічну та, вже наступного дня, супровідне свято — Собор Архангела Гавриїла. Завдяки характерній процесії зі свічками в європейських мовах свято називається також Lіchtmel, Candlemas, Candelone, Chandeleur.

ЗХІ ст. відоме Поклоніння пастирів, яке здійсню­валося­ в ніч напередодні першого дня Різдва. На мармуровому столику влаштовували ясла, в яких знаходилося зображення Діви Марії. П’ятеро старших священиків у церковному вбранні

зхустками на голові та з жезлами в руках удавали вифлеємських пастирів. До них підходив хлопчик з хору, який виконував роль ангела, і повідомляв пастирям про Різдво Спасителя. Пастирі проходили до вівтаря,­ тоді як діти півчі удавали ангельське воїнство й співали гімн. Урешті «жінки» відкривали завісу і, вказуючи на статую Христа немовляти, казали: «Ось він!»

1060 року у Франції до процесії волхвів додалися сцени з Іродом. У найпростішому варіанті процесія волхвів зустрічала Ірода, й між ними починався діалог. У складнішому варіанті Ірод, сидячи на троні, розсилав послів, які мусили вступити в дискусію з волхвами. Згодом автори ігор почали пояснювати, коментувати й доповнювати сюжет там, де йому бракувало видовищності: ігри доповнилися сценами з пастухами, що славили царя Вифлеємського, єгипетськими ідолами,

диспутами пророків, зображенням руйнування Єгипту тощо. До історії Різдва Христового додалися сцени з участю хазяїна, злих служниць, заспаних пастухів, ангелів, які попереджали сплячих волхвів про небезпеку зустрічі з Іродом, Рахіллю, що оплакувала вбивство дітей, і самим Іродом.

Поступово окреслюється сценарій Різдвяних ігор, до якого входять такі епізо-

ди: процесія біблійних пророків; прихід пастухів до новонародженого Христа; процесія волхвів, що з’явилися до нового царя небесного; сцена гніву Ірода, котрий звелів влаштувати побиття немовлят; плач Рахілі над убитими дітьми.

ЗXІІІ ст. відома доволі розвинена форма Різдвяних ігор — Ludus scenіcus de Natіvіtate Domіnі (досл. Ігри сценічні Різдва Господнього), що складалася з семи

частин, в яких показувалися пророцтва про Христа, Благовіщення, Різдво, нарада Ірода зі своїми підлеглими, втеча до Єгипту, поклоніння пастухів, прихід трьох царів, побиття немовлят, смерть Ірода (якого живцем поїдають черви, після

чого Диявол забирає його душу до Пекла).

Початково дія Різдвяних ігор розгорталася в хорі, тобто в східній, вівтарній час-

тині храму (в готичній церкві хор — це простір головного вівтаря, що ним закінчується центральний неф, відділений від нефа бар’єром, кафедрою або попере-

209

ДРАМА РІЗДВЯНА

чним нефом). Виконавці увесь час перебували поруч на криласі, нікуди не виходячи і повертаючись після виконання своєї партії на місце. На цій стадії розвитку

релігійні ігри мали ораторійний характер.

У Німеччині Різдвяні ігри зазвичай розбивалися на дві частини: одна виконувалася в День страждань безневинних дітей, інша — у різдвяний святвечір. У Фран-

ції ці ігри тривали упродовж чотирьох днів.

Серед інших епізодів ігор найбільш театральною була сцена поклоніння волхвів. В урочистому мовчанні троє царів, яких привела Вифлеємська зірка, з різних сторін прямували до криласу, щоб вручити свої дарунки. На чолі процесії йшли хлопчики півчі, які несли різдвяну зірку (яку іноді підвішували на блоках високо під стелею храму, пересуваючи в разі потреби мотузкою). Біля вівтаря, що символізував ясла, волхви голосно провіщали народження Христа,

аклірики «повитухи» урочисто зустрічали їх, розсуваючи завісу над «яслами».

Вукраїнському театрі до драм Різдвяного циклу Володимир Рєзанов зараховує такі твори: «Комедіа на Рождество Христово» Дмитра Туптала; програма Різдвяної драми без заголовка, — т. зв. «Ростовское дійство»; «Дійствіе на Рождество Христово» (анонімне); «Комическое действіе в честь, похваленіе і прославленіе

рождшемуся <…> царю царей Христу Господу всемирной деля радости чотирма явленім изображенное» Митрофана Довгалевського; Різдвяну драму (без заголовку, невідомого автора), уривок Різдвяної драми з діалогом пастухів.

«Комическое дійствіе в честь, похваленіе і прославленіе по пророчеству і обітованію рождшемуся, ветхому денми, младенствовавшему под літи, усти от віка пророк провозвіщенному, явленієм звізди і поклоненієм царей свидительство-

ванному, царю царей, Христу Господу, всемирной для радості четирма явленії ізображенное» єромонаха Митрофана Довгалевського було виставлене 25 грудня 1736 р.; це варіант поширеної в Європі «Гри про Трьох Царів», яка виконується під час свята Богоявлення (Epіphanіa). У Пролозі «в єго же місто виходить Валаам

і, хваляся, пророчествуєт о пришестії Христовом, і предсказуєт кратко о всем

комичеськом дійствії, в четирех явленіях заключенном». У першій яві «предшествующей звізді виходить тріє царів, унуки Валаамові, для розсудження видінной необачной звізди на востоці». У другій яві «виходять царіє со дари кланятися, до которих Ірод приходить і о шествії їх камо путь творять, вопрощаєт; посем Ірод молить їх, да возвращщеся от путі возвістять і єму, гді цар нов родися». У тре-

тій яві «виходить Ірод цар і, зіло яряся, печалуєт о погубленії царства і невозвращенії к нему воспять царей; до которого виходить Гнів і поощряєт єго, да вскорі послав воя своя во Віфлієм ізбієт діти. Посем входить Декрет божий і призива-

єт Смерть і Диявола да умерщвлять Ірода за младенцов неповинноє убійство». У четвертій яві «виходить Чоловіколюбіє божіє, об’являє посланієм єдинород-

ного сина милость сотворшуюся роду человічеському, гді приходить і цар Давид з пророками, благодаря, яко не тощноє бисть пророчество їх о пришествії

210