1. Корпоративні норми, їх особливості і взаємодія з правом.

2. Право і технічні норми.

1. У регулюванні суспільних відносин значну роль відіграють норми об'єднань громадян або корпоративні норми. Йдеться про документи нормативного характеру, що розробляються політич­ними партіями, громадськими організаціями, профспілками, фондами, рухами та іншими організованими спільностями з ме­тою реалізації інтересів своїх членів.

Предметом їх регулювання є відносини, які неможливо або недоцільно регулювати правом. Корпоративні норми визначають правосуб'єктність названих організацій, встановлюють їх мету і завдання, умови членства, порядок формування і компетенцію їх органів, гарантії дотримання норм, специфіку санкцій і засади взаємодії з державою.

Механізм дії та ознаки норм громадських утворень мають значну схожість з правовими. Вони:

є правилами поведінки людей;

текстуально закріплені у відповідних актах-документах;

є системою норм;

приймаються за відповідною процедурою;

забезпечуються за допомогою організаційних заходів і санкцій.

Поряд з цим корпоративні норми суттєво відрізняються від норм права.

Розмежування між ними проводиться за такими критеріями. За суб'єктом, якому вони адресовані: корпоративні норми поширюються тільки на членів даної спільності, мають локальний характер, тоді як правові норми характеризуються ознакою за­гальнообов'язковості.

За спрямованістю; корпоративні норми висловлюють волю членів організації або їх керівних органів, а правові норми — по­годжені інтереси різних суб'єктів суспільних відносин.

За способом встановлення і набрання чинності: корпоративні норми створюються в процесі організації і діяльності спільності на відповідних з'їздах, зборах, конференціях, засіданнях і набирають чинності після їх легалізації; правові приписи встановлюються державними органами, що мають нормотворчу компетенцію і на­бирають чинності у встановлений законодавством термін.

За формою зовнішнього вираження: корпоративні норми за­кріплюються в статутах, програмах, положеннях, рішеннях суспільних утворень, тоді як правові норми фіксуються у відпо­відних нормативних актах — законах, указах, постановах, інструк­ціях і т. ін.

За ступенем визначеності заходів впливу: корпоративні нор­ми на відміну від норм права безпосередньо не пов'язані з діяльністю держави і гарантуються на випадок порушення ор­ганізаційними та примусовими заходами впливу, передбаченими статутами, положеннями цих недержавних організацій.

За специфікою санкцій: дотримання вимог корпоративних норм гарантується такими санкціями, як догана, зауваження, по­передження, виключення з організації, а санкції правових норм передбачають штраф, виправні роботи, позбавлення волі та ін. При цьому право не передбачає можливості відторгнення суб'єкта правопорушення від суспільства. Рішення громадських організацій про накладання стягнення не підлягають оскаржен­ню в судовому порядку.

Незважаючи на те що корпоративні норми поступаються пе­ред правовими за юридичною силою, обов'язковістю, сферою дії, вони є дуже важливими для функціонування громадянського суспільства, оскільки виражають активність, ініціативу людей, поширюють свій вплив поза межами правового регулювання.

Співвідношення вказаних груп норм визначається за такими напрямами. В окремих випадках корпоративні норми наділяють­ся властивостями юридичних норм (наприклад, порядок призна­чення і виплати допомоги за державним соціальним страхуванням, порядок видачі застрахованим листків тимчасової непрацез­датності і на цей час визначаються за нормами, прийнятими профспілковими органами). Як правило, в усіх нормах суспільних утворень є загальне зобов'язання дотримуватися вимог правових норм, боротися з правопорушеннями.

Нині замість застосування до правопорушників заходів дер­жавного примусу можливе застосування заходів громадського впливу (ст. 152 Кодексу законів про працю України). Крім того, до особи, яка вчинила правопорушення, мають застосовуватися заходи громадського впливу — оголошення догани або виклю­чення з числа членів організації.

Від дотримання статутних норм іноді залежить правильне за­стосування норм права. Наприклад, при звільненні працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу потрібна по­передня згода на це профспілкового органу (статті 40, 41, 43 Ко­дексу законів про працю України). Кворум на такому засіданні визначається за нормами статуту профспілкової організації.

Корпоративні норми слід відрізняти від юридичних, які містяться у локальних нормативних актах підприємств, госпо­дарських товариств (статутах, установчих договорах, положен­нях). Порушення локальних нормативних актів підлягає захисту в судовому порядку і з допомогою інших заходів державного впливу.

2. Особливо своєрідними за змістом регулювання є правила, які визначають поведінку людей у зв'язку із використанням тех­нічних і природних об'єктів, — технічні норми. До них, зокрема, належать: правила користування, технічної експлуатації машин і механізмів, будівельні норми і правила (БНіП), державні стандар­ти, правила техніки безпеки, норми видатку сировини, правила проведення вибухових робіт тощо. Хоч технічні норми встанов­люються людьми, ці норми, проте, не мають суспільного характе­ру, їх зміст обумовлений законами природознавства, досягнутим рівнем розвитку науки, техніки і культури суспільства.

Умовно технічні норми поділяються на дві групи: до першої гру­пи належать ті, що втілені в правову форму, до другої — всі інші.

Норми першої групи закріплюються у вигляді встановлених державними органами правил, інструкцій, що регулюють відно­сини стосовно використання технічних засобів у сфері вироб­ництва чи управління, мають обов'язковий характер, забезпечу­ються на випадок їх порушення нормами юридичної відповідаль­ності. Такі норми називаються техніко-юридичними. їх взаємодія з правом здійснюється за допомогою системи бланкетних норм, які мають відсилку до таких підзаконних актів, як: правила збе­рігання, використання, обліку, перевезення вибухових речовин і радіоактивних матеріалів, безпеки руху та експлуатації транс­порту, обігу наркотичних засобів, психотропних речовин та пре­курсорів, протипожежної безпеки, боротьби з епідемічними та інфекційними захворюваннями, утримання тварин, а також бага­тьох інших. Наприклад, вибухові речовини, у тому числі ті, що здатні до утворення вибухових сумішей, повинні зберігатись ап­течними установами в ізольованому вогнестійкому складі в спе­ціальних приміщеннях, ізольованих вогнетривкими стінками.

Технічні норми, які належать до другої групи, у свою чергу, можуть не мати соціального змісту (наприклад, норми математики, хімії, біології та інших наук, що визначають природний стан об'єкта пізнання), але набувати соціального значення, якщо йдеться про правила поведінки людей у зв'язку з використанням технічних та природних об'єктів (наприклад, правила користу­вання побутовими приладами, прийому лікарських засобів та ін.). Ці правила не містять ознак, властивих правовим нормам, їх по­рушення не призводить до застосування засобів юридичної відповідальності.

Лекція 18. Джерела та принципи права.

План:

1. Правоутворення: поняття та етапи.

2. Поняття і види форм (джерел) права.

3. Правовий звичай (самостійно)

4. Судовий прецедент і судова практика як джерела права (самостійно).

5. Нормативно-правовий договір (самостійно).

6. Нормативно-правовий акт (самостійно).

1. Правоутворення ~ це відносно тривалий процес форму­вання юридичних норм, що починається з визнання державою певних суспільних відносин, усвідомлення необхідності їхнього правового регулювання, формального закріплення і державного захисту юридичних приписів.

До сфери правового регулювання входять лише найваж­ливіші для суспільства відносини. Вони повинні відповідати вимогам справедливості, панівної моралі і потребам суспільного розвитку. Саме такі відносини держава вважає за доцільне визнати і забезпечити правовим захистом. Це відбувається посту­пово в міру формування держави, зародження її органів і насамперед судів.

Формування права - це складний, багатоаспектний соціаль­ний процес, обумовлений взаємодією об'єктивних умов і суб'єк­тивних чинників, що визначають і забезпечують утворення нових норм права.

Цей процес складається з кількох етапів. На першому етапі цього процесу відбувається формування певних суспільних відносин, які в результаті багаторазового повторення набувають нормативного характеру. На другому етапі, який ми будемо називати правозакріпленням, відбувається державне санкціону­вання суспільної та державної (в історичному аспекті передусім судової) практики, її розгорнуте законодавче закріплення. Шля­хом правозакріплення складаються основи правового регулю­вання суспільних відносин. На третьому етапі держава з метою конкретизації та деталізації основ правового регулювання самос­тійно створює широке коло правових приписів. Саме цей етап ми будемо називати правотворчістю. Отже, на відміну від поширених у навчальній літературі поглядів, правоутворення не зводиться до правотворчості, яка є лише останнім етапом цього процесу.

Виникнення суспільних відносин, що згодом набувають правового характеру, є першим і важливим кроком на шляху правоутворення. Відповідно до принципів панівної моралі та уявлень про справедливість держава визнає і закріплює в законодавстві певні економічні, політичні, культурні відносини, які відповідають потребам суспільства, формує права і обов'язки суб'єктів правовідносин.

Процес правозакріплення закінчується розробкою і прий­няттям нормативно-правових актів, які є загальнообов'язковими і визначають санкції в разі порушення визнаних державою пра­вил поведінки.

Під правотворчістю розуміють організаційно врегульовану, особливу форму діяльності держави або безпосередньо народу, внаслідок якої потреби суспільного розвитку й вимоги справедливості набувають правової форми, що знаходить свій вияв у певному джерелі права (нормативному акті, прецеденті, звичаї тощо).

Для етапів правозакріплення і правотворчості, як особливих форм діяльності компетентних державних органів, уповнова­жених громадських організацій або всього народу по встанов­ленню, зміні чи скасуванню юридичних норм, створенню та роз­витку системи права, характерні певні ознаки. Правозакріплення і правотворчість:

а) є монополією держави, яка в особливих випадках може делегувати ці повноваження громадським організаціям або іншим суб'єктам права, вона також може здійснюватися безпо­середньо громадянами держави на референдумі;

б) має організаційну спрямованість, кожний правотворчий орган санкціонує або видає нормативні акти згідно зі своєю компетенцією;

в) здебільшого відображається у формулюванні правових норм. Це становить її основну функцію, оскільки зміна, скасу­вання норм права і кодифікація правового матеріалу є лише її допоміжними функціями;

г) чітко регламентується нормативними приписами, що зу­мовлено принципом законності, необхідністю суворого дотри­мання кожним правотворчим органом своєї компетенції, з метою запобігання можливим юридичним колізіям, суперечностям та дублюванню норм права в законодавстві.

Постійне удосконалення законодавства, обумовлене законо­мірним розвитком сучасної держави, є необхідною умовою все­бічного врахування в нормативних актах потреб суспільного розвитку, поєднання інтересів окремих прошарків суспільства та індивідів.

Лекція 19. Поняття, риси та класифікація принципів права.

Поняття “принцип” у перекладі з латинської мови означає “початок”, “першооснова”, “первинність”. З давніх давен прин­цип вважався підвалиною, фундаментом будь-якої соціальної си­стеми (в тому числі правової), вимоги якого поширювалися на всі явища, що належали до цієї системи. Принципи не формулюють конкретних прав і обов'язків і не завжди забезпечені конкретни­ми законодавчими санкціями, однак від того, на яких принципах заснований правовий порядок, можна значною мірою судити про характер самої держави (демократична, тоталітарна тощо).

Провідна роль принципів забезпечується прямим чи непря­мим їхнім закріпленням у нормах права. Ті засади, що не за­кріплені у правових приписах, можуть вважатися лише ідеями права, і належать вони до сфери правосвідомості, їх іноді назива­ють “правовими принципами”, що передують створенню системи права. У свою чергу, принципи права можуть бути прямо сформу­льовані в законодавстві або ж випливати з його загального смис­лу. При цьому вони стають орієнтиром правотворчої і правозастосовчої діяльності органів держави.

Значення принципів у праві обумовлюється тим, що вони:

мають властивість вищої імперативності, універсальності, загальнозначущості, їм притаманні стійкість і стабільність протя­гом невизначено тривалого часу;

спрямовують розвиток і функціонування всієї правової системи;

зумовлюють напрями правотворчої, правозастосовчої та іншої юридичної діяльності;

виступають найважливішим критерієм законності дій грома­дян, посадових осіб та інших суб'єктів права;

сприяють подоланню прогалин у праві;

впливають на рівень правосвідомості в суспільстві.

Принципи права можна класифікувати за такими підставами:

а) за формою нормативного вираження (тобто за характером нормативного джерела, в якому вони закріплені);

б) за сферою дії (в одній чи в кількох галузях, праві в цілому);

в) за змістом.

За формою нормативного вираження принципи можна роз­поділити на такі, що закріплені в міжнародних та внутрішньодер­жавних деклараціях, конституціях і в поточному законодавстві. За сферою дії вирізняють загальноправові, міжгалузеві, галузеві та принципи правових інститутів. За змістом бувають загально-соціальні (економічні, політичні та ін.) і спеціально-юридичні принципи.

Загальнолюдські (цивілізаційні) принципи права безпосеред­ньо визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (політич­ним, економічним, соціальним, моральним тощо) і повинні висту­пати універсальним критерієм становлення національних право­вих систем. Вони закріплені в міжнародних правових документах і частково у внутрішньому законодавстві окремих держав.

До них належать принципи гуманізму, демократизму, справедливості, свободи, рівноправності та інші, тобто ті, без яких право не може функ­ціонувати. Загальноправові принципи, характерні для права в цілому, визначають якісні особливості всіх правових норм національної правової системи незалежно від специфіки регульованих ними суспільних відносин. Вони діють у всіх галузях права, через що їх називають загальними (за обсягом), або основними. До них нале­жать: єдність прав і обов'язків суб'єктів суспільних відносин, гарантованість прав і свобод громадян, принцип відповідальності за вину, принцип законності, поєднання стабільності і динамізму та деякі інші.

Міжгалузевими називаються принципи, що діють відразу 6 кількох галузях права. Більшість принципів мають міжгалузевий характер, бо більш-менш одноманітно виражені в нормах кількох галузей. До них належать принципи судоустрою, судочинства (цивільного, господарського, кримінального) і правового стану осіб, які беруть участь у процесі. Це, зокрема, такі:

незалежність суддів і підкорення їх тільки законам;

здійснення правосуддя тільки судом;

рівність прав учасників судового розгляду;

всебічність, повнота й об'єктивність з'ясування обставин справи;

ніхто не може бути суддею у власній справі;

усність, безпосередність, безперервність, гласність процесу;

національна мова судочинства;

доступність судового захисту та багато інших.

Галузеві принципи підкреслюють особливості конкретної галузі права і нарівні з предметом і методом сприяють індивіду­алізації галузі як самостійної 6 загальній системі права.

Принципи правових інститутів діють у межах однорідних суспільних відносин, що регулюються нормами окремого інсти­туту.

Лекція 20. Правове регулювання суспільних відносин.

План:

1. Поняття правового регулювання суспільних відносин.

2. Способи, методи та типи правового регулювання. Правовий режим.

3. Види правового регулювання.

1. Зміст будь-якого різновиду соціального регулювання (мо­рального, заснованого на звичаях, релігійного,естетичного)так чи інакше полягає у визначенні на нормативному та індивідуаль­ному рівнях відповідно до цілей регулювання меж дозволеної і забороненої поведінки соціальних суб'єктів, встановленні ідеаль­них моделей їхніх стосунків у певних життєвих ситуаціях, а та­кож у стимулюванні фактичного дотримання ними даних уста­новлень. Все це повною мірою властиве і правовому регулюванню, яке в загальному плані може бути охарактеризоване як процес дії за допомогою правових норм та інших юридичних засобів на поведінку людей з метою упорядкування, охорони та розвитку суспільних відносин.

Разом з тим правовому регулюванню притаманна і певна спе­цифіка, воно має низку тільки йому властивих ознак.

Однією з них є тісний зв'язок правового регулювання з дер­жавою. Саме держава в особі її уповноважених органів відпо­відно до закономірностей розвитку і потреб суспільного життя встановлює загальні засади (принципи, цілі, завдання, межі) і розробляє основні засоби правового регулювання. Це робиться передусім шляхом формування системи законодавчих та інших нормативних правових актів з відповідних питань. Держава за­сновує юридичні установи правозастосовчого, правоохоронного та іншого профілю, що беруть безпосередню участь в організації і здійсненні правового регулювання, координує їх діяльність, за­стосовує в разі необхідності державний примус до порушників правового порядку. Важливе значення мають державні заходи, спрямовані на ознайомлення населення з положеннями чинного законодавства, юридичними механізмами задоволення та захис­ту його інтересів. Завдяки всьому цьому правове регулювання на­буває таких не завжди характерних іншим видам соціального ре­гулювання рис, як всезагальність, обов'язковість, конкретність, державна примусовість, стабільність і прогнозованість.

Друга із згаданих ознак знаходить свій вияв у системній при­роді правового регулювання. Правове регулювання здійснюється за допомогою різноманітних, але водночас таких, що діють узго­джено, передбачають один одного, юридичних засобів: норм пра­ва, правових відносин, актів тлумачення і застосування правових норм та ін. Наприклад, реалізація юридичних приписів, що вста­новлюють покарання за правопорушення, відбувається не інакше як через охоронні правовідносини, що виникають на підставі за­значених приписів при наявності фактів правопорушень між осо­бами, що їх скоїли, та компетентними органами держави. У свою чергу, ці правовідносини обумовлюють прийняття різних право-застосовних актів (а саме: вироків суду, постанов зі справ про адміністративні правопорушення та ін.), які покладають на пра­вопорушників обов'язок понести передбачену законом міру юри­дичної відповідальності. Врегулювання конкретних вчинків, актів поведінки людей — ці і деякі інші юридичні явища виступають відносно даної мети як єдина система, цілісний комплекс тісно пов'язаних між собою правових засобів.

Крім того, правове регулювання вирізняється серед інших форм соціальної регуляції своєю цілеспрямованістю і результа­тивністю, які виявляються в орієнтації правового регулювання на

досягнення чітко позначеного в нормах права соціального ре­зультату, а також у широкому діапазоні існуючих для цього спо­собів дії (починаючи зі стимулювання бажаної поведінки право­вих суб'єктів через надання певних рекомендацій, встановлення пільг, заохочень і закінчуючи можливістю застосування до них засобів державного примусу), що дозволяють ефективно вирішу­вати поставлені завдання.

Правове регулювання не слід ототожнювати з більш масштаб­ним явищем — правовим впливом, що охоплює і саме правове ре­гулювання і ті прояви дії права, які безпосередньо не пов'язані з виконанням його прямого призначення в суспільстві — визначен­ням вираженої іззовні поведінки соціальних суб'єктів. Так, право здійснює поряд з правовим регулюванням виховний, ціннісно-орієнтаційний, інформаційний вплив на свідомість людей.

Нетотожність правового регулювання і правового впливу зна­ходить свій вияв і в тому, що на відміну від системного характеру правового регулювання, яке реалізується, як уже було зазначено, шляхом взаємодії різноманітних юридичних засобів, джерелами правового впливу можуть виступати і окремо взяті юридичні яви­ща, наприклад норми права, індивідуальні правові акти і т. ін.

Процес правового регулювання є тривалим у часі і розпа­дається на кілька відносно самостійних етапів (стадій). У змісто­вому плані розмежовують стадії правової регламентації суспіль­них відносин і дії права. У функціональному аспекті розрізняють стадію формування нормативної основи правового регулюван­ня, стадію встановлення правових відносин, а також стадії засто­сування та реалізації правових норм. Більш детально структура правового регулювання буде розглянута далі. Попередньо ж за­уважимо, що правове регулювання не завжди проходить всі пе­релічені етапи, оскільки деякі норми права мають дещо спроще­ний механізм своєї реалізації.

Правоутворююча діяльність державних органів, наділених повноваженнями у формулюванні правових приписів, є важли­вим, але не єдиним джерелом права. Тому і правове регулювання здійснюється не тільки через державу, хоча саме вона зараз за­безпечує юридичне опосередкування переважної більшості соціальних зв'язків. У відповідних межах та в певних сферах суспільних відносин у його забезпеченні беруть участь й інші суб'єкти, у тому числі громадські об'єднання, комерційні ор­ганізації, трудові колективи. Причому, у зв'язку з помітним поси­ленням на сучасному етапі розвитку суспільства об'єктивних тенденцій до подальшої диференціації, ускладнення соціального життя, що унеможливлює управління суспільними справами тільки в централізованому порядку, значення правового регулю­вання, здійснюваного на цьому рівні, щодалі зростатиме.

Правове регулювання поширюється (повинне поширюватися) не на всі стосунки людей, а лише на ті суспільні відносини та зв'яз­ки, які входять до предмета правового регулювання. Під предме­том правового регулювання розуміють сукупність суспільних відносин, які можуть бути упорядковані юридичними засобами і об'єктивно потребують такого упорядкування. Визначення фак­тичного складу предмета правового регулювання пов'язане з не­обхідністю врахування низки обставин.

По-перше, правове регулювання є прийнятним тільки для во­льових суспільних відносин, учасники яких спроможні свідомо обирати і реалізовувати певні варіанти власної поведінки.

По-друге, специфіка цього виду соціальної регуляції не доз­воляє застосовувати його до тих сторін суспільного буття, що не піддаються зовнішньому контролю. Право не здатне (і не повин­не) спеціально визначати думки людини, її внутрішню позицію з будь-яких питань.

По-третє, оскільки правове регулювання базується здебіль­шого на нормативній основі, воно є найбільш ефективним для до­сить сталих, повторюваних, типових суспільних відносин, ознаки яких в узагальненому вигляді можуть бути зафіксовані у право­вих приписах.

По-четверте, правове регулювання повинне застосовуватися лише до тих соціальних відносин, що мають певну суспільну зна­чущість і (або) не можуть без цього нормально розвиватися і функціонувати. У зв'язку з цим недоцільно поширювати юридич­ну регламентацію на відносини, належна упорядкованість і роз­виток яких забезпечується за рахунок інших соціальних регуля­торів (звичаїв, моральних, корпоративних, релігійних норм).

По-п'яте, правове регулювання не придатне для визначення характеру особистих стосунків людей, таких як кохання, дружба та деякі інші.

Розглянуті чинники мають об'єктивну природу. Однак існу­ють і деякі суб'єктивні (або суб'єктивно-об'єктивні) фактори, що впливають на обсяг відносин, які регулює право. Найзначнішими серед них є стан загальної і правової культури населення, рівень розвитку правової науки і юридичної техніки, ефективність юри­дичної практики тощо.