- •Лекція1. Предмет і методологія теорії держави і права
- •1. Поняття та система юридичної науки
- •2. Тдп як фундаментальна наука: поняття та риси
- •3. Предмет, структура і функції тдп
- •Лекція 2. Методологія правової науки. Місце теорії держави і права в системі суспільних і юридичних наук
- •1. Методологія і методи в пізнанні держави і права
- •2. Тдп та суспільні науки
- •3. Тдп в системі юридичних наук
- •Лекція 3. Походження держави і права
- •1. Теорії походження держави і права
- •2. Загальні закономірності виникнення держави і права
- •Лекція 4. Поняття держави
- •1. Поняття та ознаки держави
- •2. Державна влада: поняття та елементи
- •3. Державний суверенітет.
- •Лекція 5. Типологія держави
- •1. Типологія держави
- •2. Історичні типи держав
- •1. Рабовласницька держава
- •2. Феодальна держава
- •3. Буржуазна (капіталістична) держава
- •4. Постіндустріальна держава
- •5. Соціалістична держава
- •Лекція 6. Функції держави
- •1. Поняття функцій держави
- •2. Класифікація функцій держави
- •Лекція 7. Внутрішні та зовнішні функції держави
- •1. Внутрішні функції держави
- •2. Зовнішні функції держави
- •3. Функція оподаткування і фінансового контролю, екологічна функція, функція забезпечення законності і правопорядку
- •Лекція 8 форма держави
- •1. Поняття і структура форми держави
- •2. Форма державного правління, форма державного устрою та державно-правовий режим
- •Лекція 9 міжнародні об’єднання держав
- •1. Загальна характеристика міжнародних об'єднань держав
- •2. Європейський Союз
- •3. Союз Незалежних Держав
- •Лекція 10. Механізм держави і державний апарат
- •1. Механізм держави і його структура
- •2. Поняття державного апарату
- •3. Державні органи та їх види
- •1. Ознаки права.
- •2. Право і його зовнішні форми.
- •1. Функції права.
- •2. Цінність права.
- •1. Право і політичні норми.
- •2. Право і звичаєві норми.
- •1. Корпоративні норми, їх особливості і взаємодія з правом.
- •2. Право і технічні норми.
- •2. Способи, методи та типи правового регулювання. Правовий режим
- •3. Структура норми права
- •1. Спеціалізовані норми права: природа, особливості і значення в правовому регулюванні
- •2. Співвідношення норми права і статті нормативно-правового акта
- •3. Публічне і приватне право
- •2. Стадії створення нормативно-правових актів
- •1. Поняття, ознаки, види законів
- •2. Підзаконні нормативні правові акти
- •1. Поняття і види правової поведінки
- •2. Правомірна поведінка.
- •1. Поняття реалізації правових норм
- •2. Застосування норм права як специфічна форма його реалізації
- •3. Стадії застосування нормативних приписів
- •1.Поняття тлумачення норм права
- •2. Способи тлумачення норм прав
- •3. Офіційне і неофіційне тлумачення норм права
2. Підзаконні нормативні правові акти
Підзаконні нормативні правові акти — це акти, які Приймаються уповноваженими правотворчими суб'єктами на основі і на виконання законів і не повинні суперечити їм.
Існування підзаконних нормативних актів у правовій системі обумовлене багаторівневою структурою самих суспільних відносин, які потребують як законодавчого, так і підзаконного (в тому числі локального) нормативного регулювання; необхідністю оперативного, компетентного і професійного вирішення питань у відповідних сферах життєдіяльності суспільства. Акти цієї групи утворюють складну ієрархічну систему.
Їх можна класифікувати за такими критеріями:
1) за суб'єктами видання — нормативні акти глави держави, уряду, центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів і посадових осіб місцевого самоврядування та ін.;
2) за компетенцією правотворчого органу і сферою дії акта — загальні (нормативні акти Президента, уряду, іноді центральних органів виконавчої влади, які обов'язкові для виконання на всій території держави); відомчі (нормативні акти органів спеціальної компетенції — міністерств, відомств, які поширюються тільки на організації і осіб даного відомства); локальні (нормативні акти органів місцевого самоврядування і місцевої виконавчої влади, сфера дії яких обмежена відповідною територією, і нормативні акти підприємств, установ, організацій, які діють тільки в межах цих організацій);
3) за зовнішньою формою акта — укази, постанови, накази, разпорядження, рішення, статути, правила і т. ін.;
4) за часом дії — постійні і тимчасові;
5) за характером правотворчої компетенції (наприклад, нормативні акти глави держави) і прийняті в порядку реалізації делегованих повноважень (наприклад, нормативні акти органів місцевого самоврядування);
6) за порядком прийняття — видані особисто (наприклад, керівником відомства або главою місцевої державної адміністрації) і прийняті колегіальне (наприклад, Кабінетом Міністрів на його засіданні, місцевою Радою на її сесії).
Згідно з Конституцією і законами України розрізняють такі види підзаконних нормативних правових актів.
Нормативні правові акти Президента України. Президент України — глава держави — на основі Конституції і законів України в межах своїх повноважень видає нормативні акти у формі указів, які є обов'язковими для виконання на всій території України (ст. 106 Конституції України). Прикладом може бути Указ Президента України від 27 грудня 2001 року “Про державну службу експортного контролю України”.
Нормативні правові акти Кабінету Міністрів України. Кабінет Міністрів України — вищий орган у системі органів виконавчої влади — в межах своєї компетенції видає нормативні акти у формі постанов, які є обов'язковими до виконання (ст. 117 Конституції України). Постановами Кабінету Міністрів оформлюються найбільш важливі рішення, а рішення з оперативних, поточних питань видаються у формі розпоряджень Нормативні правові акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. Міністри та керівники інших центральних органів виконавчої влади в межах компетенції очолюваних ними органів у відповідній сфері управління видають нормативні акти у формі наказів (ст. 117 Конституції України, п. 6 Загального Положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади України)2, Правління Національного банку України видає постанови. Нормативні правові акти місцевих державних адміністрацій. Виконавчу владу в областях і районах, у містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Голова місцевої державної адміністрації в межах своїх повноважень і на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, власних і делегованих повноважень видає розпорядження, обов'язкові для всіх органів, підприємств, установ, організацій, посадових осіб та громадян, які знаходяться на відповідній території. Керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів місцевої державної адміністрації видають накази. Локальні нормативні правові акти. До локальних нормативних, правових актів належать акти, що видаються державними установами і організаціями різних форм власності для регламентації своїх внутрішніх питань і які поширюються на членів цих організацій (наприклад, накази керівників підприємств, Правила внутрішнього трудового розпорядку, Положення про порядок накладення дисциплінарних стягнень тощо). Акти цієї групи спрямовані на деталізацію вимог загальної норми права стосовно умов діяльності відповідного колективу.
ЛЕКЦІЯ 27. Нормотворча техніка.
1. Нормотворча техніка: поняття, елементи, види.
2. Законодавча техніка.
1. Законодавча техніка — це сукупність юридичних засобів, прийомів і правил розробки, оформлення, опублікування і систематизації нормативно-правових актів.
Від дотримання правил законодавчої техніки залежить рівень досконалості законодавства і всього нормативного матеріалу, доступність нормативних актів для тлумачення, стабільність, високий рівень обліку й систематизації нормативного матеріалу.
До прийомів і засобів законодавчої техніки належать:
нормативна побудова, — це використання мовних, логічних та техніко-юридичних засобів, за допомогою яких формулюються норми-приписи, застосовуються терміни, юридичні символи, правові презумпції, фікції тощо. Норми права повинні відповідати певним вимогам структурної побудови (гіпотеза, диспозиція, санкція), бути узгодженими між собою, конкретними та забезпеченими з боку держави;
юридичні конструкції, — це побудова норм права та нормативних актів згідно з типовими схемами, моделями, що відбивають особливості різних правовідносин. Наприклад, конструкції договорів, складів злочину, поділ кодексів на Загальну і Особливу частини, поділ законів на статті, а статей на частини і т. ін.;
галузева типізація,— це побудова нормативних приписів таким чином, щоб вони належали до певної галузі права, що досягається шляхом викладення норми права в певному кодифікованому акті, підпорядкування системі загальних норм, застосування галузевої термінології та ін.
Серед юридичних засобів розробки й оформлення юридичних актів важливе місце посідають юридичні терміни. Саме в них формулюються правові веління, дозволи або заборони, загальні та індивідуальні приписи.
Юридичні терміни — це слова і словосполучення, які точно визначають правові поняття. Термінологія, якою користується юридична наука та законодавство, є неоднорідною і поділяється на види. Розрізняють такі терміни:
а) загальновживані (слова /літературної мови, без яких не може існувати юридична наука і законодавство: дія, приміщення, народження);
б) спеціально-технічні (терміни неюридичного вжитку, що належать до інших наук і сфер людської діяльності і використовуються в законодавстві та юриспруденції: рентген, графік, катіон, офсет; для з'ясування їх змісту необхідно звертатися до тих галузей знань, яким вони належать);
в) спеціально-юридичні (терміни, що відображають особливості держави і права як специфічних соціальних явищ і виникають в процесі державно-правової діяльності: злочин, реституція, позов, зворотна дія, необхідна оборона). Багато спеціальних юридичних термінів запозичені з інших правових систем і не можуть замінятися ніякими іншими.
Засоби законодавчої техніки охоплюють певні правила розробки, викладення і оформлення нормативно-правових актів. До вимог законодавчої техніки належать:
а) логічна послідовність викладення, взаємозв'язок нормативних приписів, що містяться в нормативному акті;
б) відсутність суперечностей у структурі акта і системі законодавства;
в) максимальна компактність викладених норм при належній глибині і всебічності їхнього змісту;
г) ясність і доступність мови нормативних актів;
ґ) точність і визначеність термінів та юридичних конструкцій;
д) скорочення кількості актів, виданих з одного й того ж питання, для полегшення користування ними.
У нормотворчості застосовуються два прийоми викладення норм права: абстрактний і казуальний. При абстрактному викладенні норм, права ознаки юридичних понять формулюються в загальному вигляді, а при казуальному — в індивідуальній формі. Наприклад, абстрактний характер має норма права, яка формулює поняття необхідної оборони. Ця узагальнююча норма є правовою основою при вирішенні питання про кримінальну відповідальність за дії, які передбачені нормами Загальної частини Кримінального кодексу. Зовсім інший, конкретний характер мають норми, що визначають структуру рішення суду, в яких детально перелічуються усі необхідні атрибути рішення як юридичного документу.
Техніко-юридичний характер має також пряме, відсилкове і бланкетне викладення норм права в статтях нормативних-правових актів, що спрямоване на економію правового матеріалу.
ЛЕКЦІЯ 28. Систематизація нормативно-правових актів.
Система діючих в Україні нормативно-правових актів є досить складною внаслідок значної кількості нормотворчих органів і швидких змін, які вносяться до нормативно-правових актів. Нові закони, укази Президента України і нормативні акти інших органів вносять суттєві корегування в чинні акти, частина з них доповнюється новими приписами, інші змінюються або визнаються такими, що втратили силу.
Систематизація — це діяльність з упорядкування та об'єднання нормативних актів, приведення їх до єдиної, певної системи.
Відповідно до правил законодавчої техніки діяльність по систематизації нормативного матеріалу повинна проводитись у певній послідовності.
Систематизація може здійснюватися в інтересах і в межах діяльності окремих державних органів, юридичних та фізичних осіб шляхом систематичної підбірки нормативних актів, необхідних для їх діяльності, розташуванні в зручному для цих суб'єктів порядку (внутрішня систематизація); виданні різних видів збірників законів та інших нормативно-правових актів — шляхом об'єднання на державному рівні окремих актів, виданих з одного або кількох питань, в один великий нормативний акт (уніфікація).
На базі цих способів систематизації здійснюються такі її види, як інкорпорація та кодифікація.
Інкорпорація — це впорядкування нормативних актів без переробки їх змісту, тобто та форма систематизації, що здійснюється поза правотворчим процесом.
Вона обмежується тільки обробкою нормативного матеріалу, його розташуванням у певному порядку. Головне призначення інкорпорації — впорядкування нормативних актів. Інкорпорація може впливати і на правотворчу діяльність.
Інкорпорація здійснюється за двома головними ознаками: хронологічною і тематичною. Хронологічна інкорпорація передбачає послідовне розташування нормативних актів за часом їх видання (наприклад, у Відомостях Верховної Ради України). Тематична інкорпорація допомагає найповніше об'єднати акти однієї тематики або галузі права, того чи іншого виду правовідносин (наприклад, Збірник законодавства з охорони праці, Збірник законодавства з приватизації державного майна в Україні). Це сприяє виявленню можливих прогалин, полегшує пошук і використання нормативно-правових актів на практиці.
Для прискорення впорядкування нормативно-правового матеріалу і скорочення обсягу чинного законодавства проводиться ще консолідація правового матеріалу, тобто об'єднання численних законодавчих актів у єдиний структурно узгоджений акт. Даний вид систематизації не має самостійного значення, оскільки виступає лише елементом інкорпорації або перехідним етапом від інкорпорації до кодифікації.
Інкорпорація поділяється на офіційну й неофіційну. Офіційна інкорпорація — це впорядковане об'єднання нормативних актів шляхом видання компетентними органами збірників діючих нормативно-правових актів. Вона є формою офіційного опублікування і перевидання діючих актів або тих, що набувають чинності і виступають офіційними джерелами достовірної правової інформації, як, наприклад, видання Збірника Постанов Уряду України.
Неофіційна інкорпорація здійснюється різними органами й організаціями, а також окремими особами і має суто довідково-інформаційний характер.
Кодифікація — це впорядкування правових норм, яке супроводжується переробкою їх змісту, скасуванням застарілих і прийняттям нових норм права, об'єднанням нормативного матеріалу в єдину, логічно узгоджену, побудовану на наукових принципах систему.
Кодифікація є, по суті, різновидом правоустановчого процесу. Якщо результатом поточного законодавства є утворення окремих законодавчих актів, то кодифікація впорядковує значну частину чинного законодавства, об'єднуючи їх у певній галузі права, змінюючи, доповнюючи і перетворюючи його. Внаслідок кодифікації з'являються гранично широкі за змістом законодавчі акти, що регулюють значну частину суспільних відносин у сфері дії певної галузі права.
У юридичній літературі виокремлюють загальну, галузеву і спеціальну кодифікації.
Підчас загальної кодифікації утворюються об'єднані кодифікаційні акти в усіх основних галузях права. Галузева кодифікація охоплює законодавство певної галузі або підгалузі законодавства. Спеціальна кодифікація об'єднує норми певного правового інституту або кількох інститутів.
Кодифікаційний акт регулює важливу, значну і досить велику галузь суспільних відносин, юридично оформлює й закріплює найсуттєвіші та найстабільніші відносини, що склалися в суспільстві. Ефективність дії кодифікаційного акта залежить від того, наскільки точно законодавець врахував тенденції розвитку й динаміки суспільних процесів у своїй країні.
Найдинамічніші суспільні відносини регулюються нормативними актами, які видаються в процесі поточної нормотворчості.
Таким чином, кодифікаційний акт являє собою впорядковану систему пов'язаних між собою нормативних приписів, що регулюють на основі єдиних принципів права певну сферу відносно однорідних, достатньо стабільних суспільних відносин.
ЛЕКЦІЯ 29. Юридичні колізії.
Відомо, що законодавство є високоорганізованою, цілісною системою, яка повинна мати такі інтегруючі ознаки, як гнучкість, гармонійність і несуперечність усіх її елементів. Водночас слід зазначити, що чинному законодавству, як і будь-якій іншій системі, властива певна неузгодженість.
Одним з видів такої неузгодженості є формальні, або внутрішні неузгодженості — суперечності всередині правової системи. Вони мають суб'єктивну природу і виникають головним чином внаслідок помилок законодавця, передусім порушень правил формальної логіки.
Для позначення формальних суперечностей здебільшого використовуються терміни “юридична колізія” або “колізія в праві”. До них відносять, зокрема, колізії між різними нормами законодавства, колізії між нормами права й актами тлумачення, колізії між окремими актами тлумачення, а також суперечності між законодавством та іншими джерелами права.
Колізії в законодавстві є різновидом юридичних колізій, що виникають за наявності розбіжності (зокрема, суперечності) між реально або формально чинними нормами права, які закріплені в законодавстві і регулюють однакові фактичні відносини.
Для українського законодавства найбільш поширеними є темпоральні, ієрархічні та змістовні колізії.
Темпоральна (часова) колізія — це колізія, що виникає внаслідок видання в різний час з того самого питання принаймні двох норм права. Для подолання такої колізії необхідно докладно проаналізувати чотири показники, що характеризують дію суперечливих нормативних актів у часі: момент набуття актами чинності; напрям темпоральної дії актів; момент, підстави та порядок призупинення дії нормативних актів; момент, підстави та порядок припинення (скасування) їх дії.
Загальним колізійним темпоральним принципом, що використовується для подолання таких колізій, є правило, згідно з яким наступний закон з того ж питання скасовує дію попередніх. Ієрархічні (субординаційні) колізії виникають тоді, коли на врегулювання одних фактичних відносин претендують норми, що знаходяться на різних щаблях в ієрархічній (вертикальній) структурі законодавства і тому мають різну юридичну силу.
Загальний колізійний принцип, який використовується для подолання ієрархічних колізій, звучить так: у разі суперечності застосовуються норми, що мають більш високу юридичну силу.
Подолання ієрархічних колізій неможливе без з'ясування ієрархічної (вертикальної) структури законодавства України. Ця структура визначається юридичною силою нормативних актів, яка, у свою чергу, залежить від місця, що посідають органи, які видають ці акти, в механізмі держави. Місце акта в ієрархічній структурі законодавства визначається також специфічним змістом самого джерела права, що відрізняє його від інших актів, прийнятих тим самим правотворчим органом.
Законодавчо встановлено, наприклад, ієрархічний статус Конституції України (у ст. 8 Конституції сказано, що “Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй”). Це означає, що в разі суперечності між нормами Конституції та нормами будь-яких інших нормативно-правових актів повинні застосовуватись саме норми Конституції.
Колізії між нормами національного законодавства і нормами ратифікованих Верховною Радою України міжнародних договорів вважаються різновидом ієрархічних колізій і повинні вирішуватися на користь міжнародних договорів (крім колізій норм міжнародних договорів з нормами Конституції України).
Змістовні колізії є, конфліктними відносинами між нормами, що виникають внаслідок часткового збігу обсягів їх регулювання, обумовленого специфікою суспільних відносин.
Специфіка цих колізій пов'язана з поділом норм права на загальні, спеціальні та виняткові. Загальні норми права, як відомо, поширюються на рід відносин у цілому; спеціальні діють тільки в межах визначеного виду відносин і встановлюють для нього певні особливості порівняно із загальним правилом; виняткові (які є особливим різновидом спеціальних норм права) встановлюють зовсім інший порядок, ніж загальні норми.
Змістовні колізії випливають з цілей законодавця відбити особливості врегулювання специфічних відносин у спеціальних нормах. Іншими словами, об'єктивною причиною цієї колізії є, як правило, специфіка правового регулювання окремих відносин.
При конкуренції загальних і спеціальних (виняткових) норм необхідно керуватися принципом: спеціальний або винятковий закон скасовує дію загального.
Прикладом загальної і спеціальної норм можуть бути статті 440 та 450 Цивільного кодексу України 1963 року, що встановлюють відповідальність за заподіяння шкоди в загальних випадках (ст. 440) та відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки (ст. 450). У разі, коли шкода заподіюється автомобілем (джерелом підвищеної небезпеки), на регулювання відносин претендують обидві статті, які встановлюють різні правила. Згідно з наведеним колізійним принципом застосуванню в цій ситуації підлягає спеціальна норма — ст. 450 ЦК.
Існують також і так звані складні випадки. При збігу темпоральної та змістовної колізій, що виникає внаслідок більш пізнього введення в дію загальної норми, пріоритет віддається спеціальній нормі, хоча її і прийнято раніше. Прикладом збігу темпоральних і змістовних колізій були Указ Президента про єдиний податок і Указ Президента про введення нових видів зборів на обов'язкове державне пенсійне страхування. Як відомо, спочатку була видана спеціальна норма, що звільняла платників єдиного податку від зборів до Пенсійного фонду, а потім змінена загальна норма, що встановила об'єкт цього збору. У цій ситуації перевагу повинен мати Указ Президента про єдиний податок — як спеціальний, хоча і більш ранній акт.
Зменшення колізійності законодавства може відбуватися двома шляхами: шляхом усунення колізій та шляхом подолання колізій.
Під усуненням колізій розуміють зняття колізій взагалі. Основним способом їх усунення є нормоутворення.
Подолання колізій у законодавстві — це їх переборення в конкретному випадку в процесі правозастосування. Основними способами подолання є видання колізійних норм, тлумачення закону і застосування правоположень. Вони утворюють колізійний механізм, що повинен включати всі перелічені вище способи і давати можливість у конкретному випадку зменшити шкідливий вплив прорахунків і недбалості законодавця.
Колізійні норми є різновидом спеціалізованих правових норм, що встановлюють правила вибору правової норми, яка підлягає застосуванню при наявності розбіжності (зокрема, суперечності) між реально або формально чинними нормами права, які закріплені в законодавстві і регулюють однакові фактичні обставини.
Прикладом колізійних норм є п. 19.6 ст. 19 Закону України “Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” від 21 грудня 2000 року № 2181-ІП, який встановлює, що “закони та інші нормативно-правові акти діють у частині, що не суперечить нормам цього Закону”.
Багато з колізійних правил на сьогодні є правоположеннями, тобто стійкими типовими рішеннями щодо застосування юридичних норм, які реально набувають рис загальних правил (ними є всі загальні колізійні принципи, які ми наводили вище). Колізійні правила проіснували як правоположення протягом багатьох століть, та за своєю чіткістю не поступаються правовим нормам.
Тлумачення може бути засобом подолання колізії в тому разі, якщо вибір між конфліктуючими нормами неможливо зробити на підставі колізійних норм і правоположень або їх недостатньо (наприклад, при колізії спеціальних норм). Запропоновані варіанти тлумачення надалі (після їхнього визнання на практиці і кількаразового одноманітного застосування) можуть набувати характеру правоположень.
ЛЕКЦІЯ 30. Правові відносини.
1. Поняття та риси правових відносин
2. Види правових відносин.
1. Правовідносинами називають суспільні відносини, змістом яких є суб'єктивні права та юридичні обов'язки осіб, що охороняються державою.
Правовідносини — це стосунки, в яких суб'єкти права виступають контрагентами в процесі виконання ними вимог нормативних приписів і набуття певних прав і обов'язків (покупець — продавець, позивач — відповідач). Через правовідносини реалізуються норми права, які встановлюють права і обов'язки людини, що можуть бути формально визначені (в статях законів, підзаконних нормативно-правових актах та приписах) або ж не мати необхідних формальних ознак (природні права людини). Держава захищає усі правовідносини, які мають місце в суспільстві, незалежно від їх формального визначення і підтримує властивими їй засобами, в тому числі примусовими.
Правові відносини становлять одну з найважливіших сфер суспільного життя. Скрізь, де діє право, його норми, там постійно виникають, змінюються або припиняються правовідносини. Вони супроводжують людину протягом усього його життя. Правовідносини є особливим видом суспільних відносин, які виникають на базі економічних, політичних, майнових, культурних та інших урегульованих правом відносин і є їх юридичним вираженням. Перелічені відносини не втрачають свого фактичного змістового спрямування, а лише набувають правового значення, що є їх особливою властивістю.
Правовідносини визрівають у глибині суспільних відносин, обумовлюються економічними, політичними та іншими соціальними потребами, що сприяє необхідності їх визначення і захисту з боку держави. На цій основі складається правова регламентація найбільш важливих відносин, які мають суттєве значення для суспільства і для держави (це відносини у реалізації владних повноважень органами держави, у реалізації права власності, в захисті прав і свобод громадян, трудові, майнові, шлюбно-сімейні відносини тощо).
Найхарактернішими рисами правовідносин, як особливого виду суспільних відносин , є те, що:
1) це суспільні відносини, які виникають виключно між людьми і пов'язані безпосередньо з їх діяльністю та поведінкою. Так, власник майна може реалізувати свою правомочність тільки у стосунках з іншими людьми. Він може продати, подарувати, віддати майно у володіння іншої особи, а також вимагати додержання свого права власності від людей і організацій;
2) до свого виникнення правовідносини проходять через свідомість людей, в якій складається модель майбутніх стосунків з огляду на існуючі власні і загальнолюдські цінності та суспільні пріоритети. Сучасне українське право виражає загальнолюдські інтереси, і це є ідеологією нашої держави і суспільства. Перехід до ринкових відносин та вільної підприємницької діяльності, соціальна спрямованість державної політики щодо найвразливіших прошарків суспільства, відродження духовності і національної культури — все це є ідеологією суспільства і держави, яка втілена в правових нормах і повинна бути втілена в правовідносинах;
3) правовідносини формуються на основі реальних суспільних відносин. Вони виступають як юридичний вираз економічних, політичних, сімейних, національних та інших, реально існуючих у житті відносин, впливають на суспільні відносини, що склалися на їх ґрунті, є засобом їх регулювання. Так, реально існують економічні відносини і правовідносини, що склалися у зв'язку з правовим регулюванням права власності, які неминуче впливають на реальні економічні відносини. Щодо шлюбно-сімейних правовідносин, то слід зазначити, що доповнення до Кодексу про шлюб і сім'ю України нормою про шлюбні контракти викликані потребою правового врегулювання фактичних сімейних відносин;
4) вони здебільшого виникають, припиняються чи змінюються відповідно до правових норм, які впливають на поведінку людей і через неї реалізуються. Між цими явищами існує причинно-наслідковий зв'язок. Наявність правовідносин демонструє реальну силу права і його життєву спроможність та ефективність. Це загалом стосується правових приписів, через які реалізується право, що набуло своєї юридичної форми. Однак останнім часом діючий принцип “дозволено все, що не заборонено законом” зменшив жорстку залежність правовідносин від правових приписів. У господарських відносинах юридичних осіб, у майнових відносинах громадян виникають і виникатимуть ситуації і правовідносини, що прямо не врегульовані нормативними актами, коли діють інститути аналогії права і аналогії закону. А за умов неможливості застосування аналогії права та закону суб'єкти правовідносин керуються загальноправовими принципами справедливості, добропорядності, розумності тощо;
5) суб'єкти правовідносин пов'язані між собою суб'єктивними правами і юридичними обов'язками. Сторони в правовідносинах виступають відносно одна одної як правоуповноважені і право-зобов'язані особи, де права і інтереси одних можуть бути реалізовані тільки через виконання обов'язків інших. Носій суб'єктивного права — особа уповноважена, а носій юридичного обов'язку — зобов'язана;
6) взаємна поведінка її учасників індивідуалізована і чітко визначена, а права і обов'язки персоніфіковані. Суб'єкти правовідносин (державні органи, фізичні або юридичні особи), як правило, відомі заздалегідь, їх дії скоординовані ще до початку цих відносин, чого немає в інших суспільних відносинах. Індивідуалізація при цьому відбувається подвійно:
а) поіменно, коли суб'єкти права названі своїм повним ім'ям (прізвищем для фізичних осіб) і повними реквізитами (для юридичних осіб). Наприклад, шлюбно-сімейні відносини (визначені особи, які беруть шлюб), відносини з перевезення вантажів між організаціями (визначені замовник і транспортна організація);
б) за визначенням соціальних ролей, у даному разі поіменне (реквізитне) визначення суб'єктів не має значення, вказуються тільки їхні соціальні ролі: продавець — покупець в магазині або на базарі, пасажир — перевізник у громадському транспорті тощо;
7) вони завжди мають вольовий характер. Правовідносини не можуть виникати і функціонувати, а особливо реалізуватися без волевиявлення хоча б одного учасника, обов'язково проходячи через свідомість і волю людей. Тільки в окремих випадках суб'єкт може не знати, що став учасником правовідносин, наприклад, при спадкуванні за законом, якщо спадкоємець проживає в іншому місті;
8) вони охороняються державою, як і право в цілому, інші суспільні відносини такого забезпечення не мають. Гарантування умов законності і правопорядку означає, що держава охороняє
усі правовідносини, які мають місце в суспільстві.
Отже, правовідносини — це відносини між людьми, які є юридичним вираженням економічних, політичних, сімейних, процесуальних та інших суспільних відносин, де одна сторона на основі правових норм вимагає від іншої виконання певних дій або утримання від них, а інша сторона зобов'язана виконати ці вимоги.
2. Правовідносини досить багатоманітні і можуть бути класифіковані за різними критеріями на види.
Передусім правові відносини можна класифікувати за предметом правового регулювання на конституційні, цивільні, адміністративні, трудові, фінансові та ін. За функціональним призначенням виокремлюють дві великі групи правовідносин: регулятивні та охоронні.
Регулятивні правовідносини виникають на основі юридичних дозволів і втілюються в правомірних діях суб'єктів, регулюючи відповідні суспільні відносини (наприклад, на базі відносин, пов'язаних з користуванням комунальними послугами, виникають правовідносини зі своєчасної сплати за них).
Охоронні правовідносини виникають на основі юридичних заборон і є результатом скоєння суб'єктами правопорушень (наприклад, перевищення водієм автотранспорту встановленої швидкості).
Необхідно також розрізняти матеріально-правові та процесуально-правові правовідносини.
Матеріально-правові правовідносини виникають на основі матеріальних відносин, що потребують організації, їх змістом є права і обов'язки сторін. Наприклад, матеріальні правовідносини виникають з приводу права на освіту, на охорону здоров'я, на особисту безпеку.
Процесуально-правові правовідносини реалізують норми процесуального права і виникають на основі організаційних відносин. Вони вторинні, похідні від норм матеріального права і встановлюють процедуру реалізації прав і обов'язків суб'єктів права, порядок вирішення юридичних справ. До них належать цивільно-процесуальні, кримінально-процесуальні, адміністративно-процесуальні, господарсько-процесуальні та інші процесуальні відносини. Наприклад, процедура обшуку, процедура подання позову або скарги, процедура участі в конкурсних іспитах при вступі до вищого навчального закладу.
За часом дії розрізняють довгострокові та короткострокові правовідносини. Довгострокові правовідносини тривають певний час {визначений або невизначений), наприклад, відносини, що виникли з договору про виконання підрядних робіт капітального будівництва чи договору про перевезення вантажу на значну відстань. Короткострокові правовідносини тривають протягом незначного часового відрізку і припиняються одразу після виконання учасниками їх прав і обов'язків (наприклад, купівля конкретної речі).
ЛЕКЦІЯ 31. Суб’єкти правових відносин, їх види.
Суб'єкт правовідносин — це такий суб'єкт суспільного життя, який здатний виступати учасником правовідносин як носій юридичних прав і обов'язків.
Поняття суб'єктів правовідносин і суб'єктів права не завжди збігається: по-перше, правовідносини не єдина форма реалізації норм права; по-друге, малолітні діти, душевнохворі люди, які є суб'єктами права, не можуть бути суб'єктами правовідносин; по-третє, конкретний громадянин завжди є суб'єктом права, але не завжди є учасником правовідносин.
У правовідносинах повинно брати участь не менше двох сторін, хоча учасниками правовідносин може бути необмежене коло осіб. Слід зазначити, що суб'єктами правовідносин можуть бути тільки люди або об'єднання людей.
Суб'єкти правовідносин поділяються на індивідуальні (фізичні особи) і колективні (об'єднання осіб).
Індивідуальними суб'єктами правовідносин є: громадяни, іноземні громадяни; особи без громадянства(апатриди);особи з подвійним громадянством (біпатриди). Індивідуальні суб'єкти правовідносин діють в усіх сферах суспільного життя: політичній, економічній, соціальній, ідеологічній та ін. На території України найбільше коло прав і обов'язків мають її громадяни, права інших осіб обмежені встановленими для них законами, зокрема вони не можуть проходити службу в лавах Збройних Сил України, обіймати окремі посади тощо.
Об'єднуючись, індивідуальні суб'єкти створюють колективні суб'єкти правовідносин, до яких можна віднести партії, спортивні організації, групи виборців, виборчий корпус, колективи підприємств, організації, які можуть бути як недержавними, так і державними.
Державні і недержавні організації реалізують свої повноваження шляхом видання нормативних та індивідуальних актів, а також через їх виконання і дотримання завдяки матеріальним, організаційним та примусовим заходам. Наприклад, місцеві органи влади і самоврядування організують і забезпечують роботу житлово-комунальних, транспортних, лікувальних структур; органи внутрішніх справ притягають правопорушників до відповідальності; суд постановляє вироки і рішення; ректор вузу відраховує студента за академічну заборгованість. Саме таким чином суб'єкти правовідносин беруть участь у соціально-політичному житті суспільства та держави.
Деякі з перелічених вище колективних суб'єктів правовідносин, діяльність яких так чи інакше пов'язана з необхідністю брати участь у господарській діяльності, здатні набувати статус юридичної особи.
Юридична особа — це суб'єкт права, якому притаманні такі ознаки:
а) організаційна єдність;
б) наявність у його розпорядженні відокремленого майнового комплексу;
в) право від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав і обов'язків;
г) право від свого імені виступати позивачем і відповідачем у суді.
Суб'єктом правовідносин є також держава, яка може вступати в різні правовідносини, зокрема:
а) в міжнародно-правові (це відносини з іноземними державами);
б) в державно-правові (відносини щодо прийому в громадянство, нагородженню державними відзнаками та нагородами тощо);
в) в цивільно-правові (відносини з приводу державної власності з іншими суб'єктами права);
г) в процесуально-правові (відносини при винесенні судових рішень і вироків від імені України тощо). Держава може виступати позивачем або відповідачем у суді, хоча і не є юридичною особою.
Суб'єкти права реалізують свої права і обов'язки завдяки наявності у них правосуб''єктності, яка є можливістю й здатністю особи бути суб'єктом правовідносин з усіма правовими наслідками. Правосуб'єктність поряд із нормою права і юридичним фактом є передумовою виникнення правовідносин.
Правосуб'єктність складається з правоздатності, дієздатності і деліктоздатності, разом узятих. Ця категорія має об'єднуючий характер і відображає ситуації, коли правоздатність і дієздатність є невід'ємними одна від одної за часом. У колективних суб'єктів права правоздатність і дієздатність завжди збігаються за часом виникнення і дії.
Правоздатність — це абстрактна здатність суб'єкта права мати суб'єктивні права і юридичні обов'язки. Кожна особа правоздатна від народження і до смерті. Правоздатність притаманна усім учасникам правовідносин, хоча вони не повинні обов'язково реалізовувати усі надані їм права.
Правоздатність поділяється на загальну і спеціальну.
Загальна правоздатність — це здатність володіти будь-якими з передбачених діючим законодавством правами і обов'язками.
Спеціальна правоздатність — це здатність, що пов'язана з певними особливостями суб'єкта, або така, що потребує спеціальних знань (наприклад, правоздатність лікаря, міліціонера, інваліда, дитини тощо). Правоздатність юридичних осіб є завжди спеціальною. Вона виникає з моменту їх державної реєстрації, а в окремих випадках згідно з діючим законодавством про підприємницьку діяльність — з моменту отримання ними ліцензій на спеціально визначені види діяльності (наприклад, одержання ліцензії на право займатися медичною або юридичною практикою).
Дієздатність — це здатність суб'єкта правовідносин своїми діями приймати на себе обов'язки і використовувати свої права. Іншими словами, це можливість реалізовувати правоздатність.
Дієздатність залежить від віку і психічного стану особи, тоді як правоздатність не пов'язана з вказаними обставинами. Повна дієздатність (в головних її рисах) настає за досягненням особою вісімнадцяти років, а в окремих випадках і пізніше (наприклад, з двадцяти одного року особа може обиратися до місцевих органів влади; а з двадцяти п'яти років — призначатися суддею).
У випадках, чітко визначених законом, за рішенням суду людина може бути частково позбавлена дієздатності. Від імені громадян, визнаних внаслідок душевної хвороби або слабоумства недієздатними, угоди укладають їх опікуни. У разі одужання або значного покращення здоров'я громадянина, визнаного недієздатним, суд відновлює його в дієздатності.
Деліктоздатність — це здатність суб'єкта права нести відповідальність за свої протиправні вчинки. Загальна юридична відповідальність громадян настає з шістнадцяти років, а кримінальна відповідальність, за умов скоєння особливо тяжких злочинів, — з чотирнадцяти років. Деліктоздатність депутатів та дипломатичних осіб є обмеженою.
Правосуб'єктність фізичних та юридичних осіб втілюється у їх правовому статусі, а правовий статус державних органів і організацій в їх компетенції.
Компетенція — це сукупність прав, обов'язків, повноважень і предметів відання органів держави, посадових осіб і організацій, що визначені конституцією та іншими нормативними актами для вирішення завдань, що стоять перед ними.
Правовий статус особи — це сукупність усіх прав, обов'язків і законних інтересів суб'єктів права. Правовий статус кожної особи є індивідуальним (наприклад, чоловік не може мати відпустки за пологами, а кожна людина має право на власне ім'я). Крім того, слід розрізняти конституційний і спеціальний статус громадян.
Конституційний статус в усіх громадян однаковий: основні права і свободи однаковою мірою належать усім громадянам. А спеціальний статус пов'язаний з різними природними і правовими чинниками, які обумовлюють певні особливості громадян. Так, спеціальний статус мають особи, які обіймають певну посаду або займаються певним видом діяльності. Наприклад, статус державного службовця, статус студента, статус особи, яка постраждала внаслідок аварії на Чорнобильський АЕС, і т. ін. Різниця в правовому статусі осіб полягає у:
1) розбіжностях, пов'язаних з природними чинниками (статус дитини, статус пенсіонера, статус жінки);
2) розбіжностях, пов'язаних з юридичними чинниками (статус депутата, статус в'язня, статус посадової особи).
Спеціальним індивідуальним суб'єктом є посадова особа (Президент, суддя, інспектор ДАІ та ін.). Певні особливості правового статусу притаманні особам з подвійним громадянством, які є одночасно і громадянами, і іноземцями.
Правосуб'єктність визначає становище людини в суспільстві, є умовою і гарантією стабільності його правового статуту.
ЛЕКЦІЯ 32. Поняття і види об’єктів правових відносин. Юридичні факти.
В юриспруденції під об'єктом правовідносин розуміють матеріальні або нематеріальні блага, заради одержання, передачі або використання яких виникають права і обов'язкі учасників правовідносин.
Об'єкти правовідносин пов'язані з правами і обов'язками суб'єктів правовідносин, з можливістю користуватися і розпоряджатися будь-чим. Вони обумовлені певним способом поведінки, дають змогу претендувати на певні за характером дії інших осіб. Залежно від характеру і видів правовідносин їх об'єктами є:
1) предмети матеріального світу: частини матеріальної природи, природні ресурси, земля, надра, ліс тощо;
2) речі і цінності: засоби виробництва і споживання, будівлі, цінні папери, гроші тощо. Вони є об'єктами майнових правовідносин, таких як купівля-продаж, дарування, заклад, обмін, зберігання, спадкоємство тощо;
3) особисті немайнові блага: життя, безпека, честь, гідність, відпочинок, освіта, здоров'я, свобода, право на ім'я, недоторканність житла тощо. Вони є об'єктами правовідносин різних галузей права і врегульовані нормами кримінального, адміністративного, цивільного, конституційного, сімейного права тощо;
4) послуги, як результат певної поведінки, внаслідок якої виникають права і обов'язки суб'єктів правовідносин. Вони мають місце у сфері управління, побутового обслуговування, господарської, культурної, освітянської та інших сфер діяльності людини (наприклад, правовідносини, які виникають з приводу перевезення вантажу). Уповноважену особу цікавить переважно результат дій зобов'язаної особи — доставка перевізником вантажу в пункт призначення у визначений термін, а не його поведінка;
5) продукти духовної творчості. Це результати інтелектуальної діяльності: твори мистецтва, музики, літератури, “ноу-хау”, комп'ютерні програми та ін. З приводу таких об'єктів виникають правовідносини духовного характеру (наприклад, правовідносини між автором і видавництвом; відвідування картинної галереї, театральної вистави, опери, балету тощо).
Юридичні факти — це конкретні життєві обставини, з якими норми права пов'язують виникнення, припинення або зміну правових відносин.
Юридичні факти є необхідними умовами для виникнення правовідносин і характеризуються такими ознаками:
1) знаходять свій вияв у зовнішніх обставинах або подіях матеріального світу і пов'язані з їх наявністю або відсутністю;
2) прямо або опосередковано передбачені нормами права;
3) викликають передбачені законом юридичні наслідки.
Юридичні факти чисельні і багатогранні, тому і класифікуються за різними ознаками: за вольовою, юридичними наслідками, складом, тривалістю дії.
За вольовою ознакою юридичні факти поділяються на юридичні дії та юридичні події.
Юридичні дії — це факти , які породжують, змінюють або припиняють правовідносини на основі волевиявлення людей. У свою чергу вони поділяються на правомірні (наприклад, вихід на пенсію, поступлення на роботу, реєстрація шлюбу і т. ін.) і неправомірні (наприклад, усі види правопорушень).
Юридичні події— це такі обставини, які породжують, змінюють або припиняють правовідносини незалежно від волі людей (наприклад, стихійні лиха, пожежі, землетруси і т. ін.). З ними пов'язано виникнення правових відносин по відшкодуванню збитків, по спадкоємству, по виплаті страхових винагород і т. ін. Ці події ніяких юридичних зобов'язань не викликають, а лише служать підставами для них.
За юридичним наслідками юридичні факти бувають: а) правоутворюючі; б) правозмінюючі; в) правоприпиняючі (наприклад, акт купівлі автомобіля породжує виникнення права власності на автомобіль у покупця, перехід на іншу роботу змінює коло прав і обов'язків робітника, а скасування державної реєстрації припиняє існування юридичної особи).
За складом юридичні факти бувають: а) прості; б) складні.
Прості юридичні факти складаються з однієї життєвої події або дії суб'єктів права (наприклад, написання заяви про відпустку).
Складні представляють собою сукупність кількох простих юридичних фактів (наприклад, призив громадянина на дійсну військову службу вимагає українського громадянства, досягнення певного віку, наявності певного стану здоров'я, відсутності права на відстрочку).
За тривалістю дії юридичні факти бувають: а) одноразові ; б) тривалі.
Особливу роль у розвитку правовідносин відіграють юридичні факти, які називають фактичним складом. При їх наявності виникнення правовідносин потребує кількох умов (тобто сукупності юридичних фактів). Наприклад, для виходу робітника на пенсію необхідно: а) досягнення особою пенсійного віку; б) наявність трудового стажу; в) представлення необхідних документів; г) прийняття компетентним органом рішення про призначення пенсії.
Фактичний склад відрізняється від складного юридичного факту тим, що він складається з різних юридичних фактів. Якщо складний юридичний факт — це багатоаспектне (однак ціле) явище, то фактичний склад — це сукупність різних явищ. Для фактичного складу необхідна не тільки наявність усіх складових елементів юридичних фактів, але й певне послідовне накопичення, визначений порядок його елементів. Наприклад, факт визнання підприємства банкрутом настає не тоді, коли підприємство не може задовольнити вимоги своїх кредиторів, а тільки після проходження певної процедури і визнання банкрутом саме в суді.
Юридичні факти відіграють активну роль у правовій системі, вони з'єднують норми права з реальними суспільними відносинами. За їх допомогою життєві обставини набувають юридичного значення і таким чином впливають на соціальні процеси і явища, направляючи їх у необхідне русло.
ЛЕКЦІЯ 33. Правова поведінка.