3. Публічне і приватне право

Теоретичне обґрунтування поділу системи права на публічне і приватне сягає ще часів Стародавнього Риму. Саме римські юрис­ти були першими, хто вважав цей поділ природним, оскільки він відображає природні відносини між державою і приватною осо­бою.

Сьогодні, коли визнана і законодавчо закріплена приватна власність, коли Україна взяла курс на ринкові відносини, легалізація приватного права є природною і необхідною для форму­вання громадянського суспільства, стимулювання приватно­підприємницької діяльності. Закономірно, що в юридичній науці відродився і підхід до поділу права на приватне і публічне.

Публічне право — це сукупність норм, предметом регулю­вання яких є сфера публічних (державних) інтересів. Це пере­дусім норми конституційного, адміністративного, кримінально­го, фінансового, процесуального права. Тут юридичний пріори­тет має воля органів державної влади, котра, однак, у першу чергу спрямована на захист інтересів особи і населення країни в цілому.

Приватне право — сукупність норм права, предметом регу­лювання яких є сфера приватних, індивідуальних інтересів. Це норми цивільного, торгового, підприємницького та інших галузей права. Тут юридичний пріоритет належить волі приватних осіб, громадян, їх об'єднань, регулювання відбувається на засадах ко­ординації, тобто за принципами юридичної рівності, автономії.

Приватне право має велике значення в забезпеченні свободи автономної особи, незалежності і самостійності приватних осіб і тому є умовою і гарантом розвитку ринкової економіки, демо­кратії, громадянського суспільства. Воно охоплює відносини, учасники яких не володіють ніякою примусовою владою один що­до одного, а більше того, відокремлені від державної влади і тому є “приватними”. Однак, і це дуже важливо, їх договори, акти, в тому числі односторонні, наприклад акти власників, мають повноцінне юридичне значення, захищаються судом, визнаються і забезпечу­ються державою як її власні веління. Приватне право створює зону свободи, ізольовану від державної влади, в якій здійснюють свою майнову, господарську діяльність приватні особи. Державна влада може втручатись у цю діяльність тільки в передбачених законом випадках або за рішенням суду. Водночас дії приватних осіб, якщо вони не порушують встановлених законом заборон, державна вла­да зобов'язана не тільки визнавати, але й захищати.

Між публічним і приватним правом нема неперехідних кор­донів. Вони взаємопов'язані між собою. Ті функції, які вони ви­конують, зрештою відповідають інтересам усіх. Тому приватне право фактично не існує без публічного, оскільки публічне по­кликане охороняти і захищати приватні відносини. Приватне право ґрунтується на публічному, без якого воно могло б бути знецінене. Окрім того, в процесі історичного розвитку грані між ними в ряді сфер суспільного і державного життя стираються, ви­никають змішані публічно-правові і приватно-правові відносини (наприклад, з питань соціального, трудового та іншого права). Разом з тим, на сьогодні публічне і приватне право лишаються фундаментальними вихідними частинами дійсно демократичної правової системи.

Лекція 24. Структура системи законодавства.

Законодавству притаманна своя структура — спосіб зв'язку між її елементами.

Система законодавства має кілька структурних “зрізів” (ас­пектів), виокремлення кожного з яких має у своїй основі той чи інший критерій. Залежно від цих критеріїв вирізняють функціо­нальну, горизонтальну, ієрархічну (вертикальну) структуру (ас­пекти).

Залежно від функціонального призначення нормативно-правових актів можна виокремити:

.1) головні нормативно-правові акти, які виконують основну функцію інтегратора (носія) певної сукупності нормативно-пра­вових приписів. Це базові нормативно-правові акти, представлені своєю першопочатковою редакцією, як, наприклад, основи зако­нодавства, кодекси;

2) допоміжні нормативно-правові акти, тобто такі, які вносять часткові зміни в чинні (головні) нормативно-правові акти. За своєю формою це найрізноманітніші акти, від одиничних, які вно­сять зміни в одну статтю або припис, до таких, що являють собою викладення певного акта в новій редакції;

3) нормативно-правові акти, які виконують функцію припи­нення юридичної сили окремих нормативних положень або їх первісних структурних частин — статей, приписів, підпунктів, аб­заців тощо. Особливістю цього виду актів є те, що вони містять тільки єдиний припис про визнання недіючими тих чи інших нор­мативних актів, їх структурних частин.

За обсягом нормативного матеріалу вирізняють такі елементи горизонтальної структури законодавства:

1) нормативно-правовий припис, тобто письмове викладення правила поведінки, принципу, дефініції та інших елементів систе­ми права. За своєю формою — це граматично, логічно і юридичне завершена частина нормативно-правового акта, виражена в його структурних текстових підрозділах — статтях, пунктах, підпунк­тах, параграфах, абзацах тощо. Нормативно-правові приписи є головними елементами змісту нормативно-правового акта як форми права. Структура нормативно-правових приписів зако­номірно обумовлюється в кожному окремому випадку струк­турністю норми права;

2) нормативно-правовий акт — це письмовий акт-документ державного органу, який містить сукупність нормативно-право­вих приписів, спрямованих на регулювання окремої сукупності суспільних відносин. В одних випадках нормативно-правові акти містять норми тільки певної галузевої належності (так звані цільні акти), в інших — норми права різних галузей права. Ос­танні називаються комплексними;

3) інститут законодавства, який являє собою сукупність вза­ємопов'язаних та взаємодоповнюючих нормативно-правових приписів, спрямованих на регулювання відповідної уособленої сукупності суспільних відносин. Він може бути галузевим або міжгалузевим;

4) галузь законодавства, яка є взаємопов'язаною системою за­конодавчих актів. Головне призначення і цінність галузей законо­давства в тому, що всі вони виступають засобом існування, вира­ження і організації структури змісту права на рівні його галузей. У цьому полягає не тільки відносна самостійність і різниця між га­лузями права і галузями законодавства, але і їх внутрішня єдність. Тому в реальній дійсності в суспільстві і державі функціонують не окремі розрізнені системи, а єдина нормативно-правова регулятив­на система (П. Євграфов).

Галузі законодавства і галузі права співвідносяться таким чи­ном:

галузь законодавства за обсягом може повністю збігатися з галуззю права, що має місце в кримінальному праві;

на базі однієї галузі права можуть існувати кілька галузей законодавства, як то є в конституційному або цивільному праві;

більшість приписів галузі законодавства є формою однієї із га­лузей права, становлячи, проте, лише певну частину цієї галузі (на­приклад, у законодавстві про охорону здоров'я і народну освіту одні приписи (їх більше) належать до адміністративного права, другі — до трудового, цивільного та інших галузей права);

галузь законодавства може поєднувати в собі норми кількох галузей права.

Залежно від юридичної сили нормативно-правових актів, яка визначається місцем правотворчого (правоустановчого) органу в державному апараті, вирізняють ієрархічну вертикальну структуру вітчизняного законодавства, до якої входять такі складові:

1) Конституція України, Конституція Автономної Республіки Крим. Головне місце в ієрархічній системі законодавства посідає Конституція України і закони, що встановлюють відправні засади правового регулювання (конституційні закони). Вона має найвищу юридичну силу і становить першооснову усього зако­нодавства;

2) кодекси — кодифіковані закони всередині законодавства, їхнє головне призначення — забезпечення на основі науково обґрунтованих принципів комплексного, всебічного і цілісного вирішення тих чи інших завдань економічного і соціального роз­витку суспільства. Кодифіковані закони здебільшого функціону­ють як стрижневі акти, що надає формальної визначеності нор­мам певної галузі права і є активним центром регулювання суспільних відносин;

3) нормативні укази і розпорядження Президента України, які видаються у відповідності з Конституцією України;

4) підзаконні нормативно-правові акти органів виконавчої влади — постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, накази і інструкції Міністерств, Державних комітетів України;

5) акти органів виконавчої влади на місцях;

6) акти місцевих органів самоврядування по здійсненню функцій, які їм делеговані державними органами.

Цей перелік структури вітчизняного законодавства не є ви­черпним.

Усередині цієї ієрархічної структури, залежно від юридичної сили, нормативно-правові акти можна поділити на два види: а) закони і б) підзаконні нормативно-правові акти.

Функціональна, ієрархічна і горизонтальна структури зако­нодавства забезпечують внутрішню узгодженість, юридичну єдність і цілісність законодавства.

Фактори формування та розвитку системи законодавства

Фактори формування та розвитку системи законодав­ства — це сила, яка визначає її зв'язок з іншими соціальними явищами, її зміст, форму і, як результат, — ефективність пра­вового регулювання. Вплив кожного з цих факторів на формуван­ня і розвиток законодавства не рівнозначний. Одні з них мають домінуюче значення на час появи (зародження) закону, інші більше пов'язані з процесом його реалізації (фактори зворотного зв'язку). Суттєво і те, що вплив кожного фактора залежить і від природи самого законодавчого акта, галузі та інституту законо­давства, від того місця, яке вони посідають. Так, наприклад, на конституційне і адміністративне законодавство сильніше вплива­ють політичні фактори, на цивільне — економічні, на трудове — соціальні.

Для того щоб з'ясувати міру впливу різних факторів на фор­мування і розвиток законодавства доцільно провести їх кла­сифікацію. Фактори, які визначають процес формування та роз­витку системи законодавства в цілому на значному проміжку історичного розвитку суспільства і держави, становлять окрему групу. Це:

1) співвідношення політичних сил на час виникнення форми держави (її конституювання). Зокрема, заснування інституту президента обумовлює виникнення такого елемента системи за­конодавства, як президентські укази; затвердження федератив­ного устрою об'єктивно веде до виникнення загального федера­тивного законодавства і законодавства суб'єктів федерації (рес­публік, штатів, провінцій та ін.);

2) стан розвитку економічних, політичних, соціальних та інших відносин, який може викликати до життя як окремі зако­нодавчі акти, так і цілі галузі законодавства, постійно штовхає за­конодавця до змін, доповнень або скасування чинних норматив­но-правових актів;

3) становище держави на міжнародній арені (зовнішній фак­тор). Політика замкнутості держави веде до самобутності, відри­ву законодавства від інших національних систем права. Політика ж відкритості, орієнтованість держави на інтеграцію у світові економічні, політичні та інші процеси є передумовою необхід­ності дотримуватися міжнародно-правових стандартів правового регулювання, особливо у сфері прав і свобод людини.

Нині міжнародне право та іноземне законодавство набули значного впливу на формування розвитку права та законодавства в Україні. А конституційне визнання пріоритету норм міжнарод­ного права посилює цю детермінацію. Однак, орієнтуючись на них, не слід бездумно копіювати зарубіжні концепції, прямо за­позичувати нормативні тексти, беззаперечно приймати “правові послуги” зарубіжних експертів, оскільки це призводить до появи штучних правових конструкцій, які не мають реальних коренів в українській дійсності і, як наслідок, не спрацьовують на практиці.

Залежно від характеру впливу на процес формування та розви­ток системи законодавства фактори можна поділити на три групи.

Перша група — це фактори, які визначають предмет законо­давчого регулювання, їх особливістю є те, що вони здебільшого перебувають поза межами системи законодавства, що, проте, не зменшує їх значення. Саме вони містять первинні імпульси, які йдуть від суспільства і держави. Так, наприклад, проведення ре­форм в економічній сфері в Україні обумовили прийняття вели­кого блоку законів, спрямованих на регулювання нового право­вого режиму власності, статусу господарських суб'єктів (підпри­ємств, бірж, банків тощо), фінансових і податкових відносин.

Друга група факторів виражає позиції учасників законодавчої діяльності. Вони відбивають її суб'єктивний бік, оскільки є діяль­ністю суб'єктів законодавчої ініціативи, лобізму, дією політичних партій, фракцій, участю консультантів, експертів тощо. Головне, що визначає позицію цих суб'єктів, є їхній інтерес, якому вони намагаються або надати законодавчу форму або ж, навпаки, пе­решкодити законотворчості.

Третю групу становлять фактори суто юридичного характеру. В них знаходять свій вияв притаманні системі законодавства прин­ципи побудови і функціонування, внутрішньосистемні зв'язки і за­лежності (наприклад, залежність законів від Конституції, а підзаконних нормативно-правових актів — від законів тощо). Визна­чальним тут є взаємозв'язок системи права і системи законодав­ства. Чим повніше сприйматиметься зміст права законодавством, тим ефективнішим буде правове регулювання. Важливу роль віді­грають тут фактори, які визначають характер процесуальних дій. Одні з них проявляють себе на стадії зародження, підготовки і прийняття законів (вибір засобів правового регулювання, правово­го забезпечення, тиск суспільної думки, дії різних політичних сил тощо), інші — на стадії реалізації закону (розуміння законів і підзаконних актів населенням, їх підтримка або відчуження, опір опозиції, виконання або невиконання посадовими особами, органами держави, громадянами). Останні перелічені фактори вико­нують функції зворотного впливу на діяльність законодавця, спо­нукають його до удосконалення, зміни, систематизації чинного законодавства.

Важливу роль відіграє розвиток юридичної науки, яка повин­на охоплювати своїм дослідницьким полем природу кожного з факторів, що впливає на формування та розвиток права і законо­давства, сприяти відпрацюванню механізмів їх впливу на законо­давчий процес.

Якщо взяти за основу (критерій) таку властивість законодавст­ва, як його стабільність, то фактором, що сприятливо діє на нього, можна назвати загальну обстановку в країні, яка є не чим іншим, як рівнодіючою багатьох, більш конкретних факторів, таких як: стійкість і високий авторитет влади; поступовий розвиток еко­номіки і соціальної сфери; збалансованість системи законодавст­ва і відсутність суперечностей між її галузями та інститутами; послідовна і цілеспрямована дія закону як способу вирішення політичних, економічних, соціальних та інших завдань; високий престиж права; реальне визнання верховенства права і закону; неухильне додержання правових приписів і норм тощо.

Законодавець своїми діями повинен сприяти збільшенню “по­зитивного” заряду факторів, оскільки зменшення його значно погіршує потенціал законодавства і обмежує рамки його дії, спричиняє появу суперечливого, неупорядкованого нормативно-правового матеріалу, що призводить до неефективності правово­го регулювання.

Співвідношення між нормами міжнародного і національного права

Вивчаючи систему внутрішньодержавного права, ми не­одмінно стикаємося з проблемою його співвідношення з міжна­родним правом, тобто з нормами та принципами, що регулюють відносини між державами і міжнародними організаціями, а та­кож в деяких випадках відносини цих суб'єктів з іншими особами.

Існують три основні концепції співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права: два різновиди моністичної — примату міжнародного права і примату внутрішньодержавного права — і дуалістична.

Суть моністичної концепції полягає у визнанні існування єди­ної системи права, складовими якої е як міжнародне, так і національне право. При цьому пріоритет має або міжнародне, або національне право.

Дуалістична теорія, навпаки, визнає самостійний характер двох систем права. Найбільш послідовні дуалісти вважають, що міжнародне і внутрішньодержавне право існують абсолютно відо­кремлено одне від одного, що вони розвиваються за власними за­конами і що між цими системами немає ніякої взаємодії. Помірні ж дуалісти, визнаючи самостійне існування двох систем права, припускають їхню більшу або меншу взаємодію.

Зараз у вітчизняній і зарубіжній літературі домінуючим стає помірно дуалістичний підхід. Більшість авторів стверджують, що в умовах сучасного історичного процесу у співвідношенні внутрішньодержавного і міжнародного права визначився примат міжнародного права. Такий висновок можна зробити, аналізую­чи, законодавчу практику багатьох країн.

Розглянемо, як цей принцип реалізується в нашій державі. Ми бачимо , що означений підхід добре узгоджується з положеннями ч. 3 ст. X Декларації про державний суверенітет України, де вста­новлено, що Україна “визнає ... пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права”.

Співвідношення норм міжнародного права з національним правом залежить від того, в якому джерелі закріплено ту чи іншу норму міжнародного права — міжнародному договорі, міжна­родному звичаї, загальних принципах права, обов'язкових нор­мативних резолюціях міжнародних організацій. Крім того, як до­поміжний засіб для визначення міжнародно-правових норм ви­знаються судові рішення і доктрина.

В Україні вихідною точкою в цьому питанні є ст. 9 Консти­туції, згідно з якою “чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є части­ною національного законодавства України.

Укладення міжнародних договорів, які суперечать Консти­туції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України”.

Більш докладно статус міжнародних угод визначено у ст. 17 Закону “Про міжнародні договори України” від 22 грудня 1993 року № 3767-ХП:

“1. Укладені і належним чином ратифіковані міжнародні до­говори України становлять невід'ємну частину національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

2. Якщо міжнародним договором України, укладення якого відбулось у формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України”.

З наведених положень випливає, що норми Конституції України мають більшу юридичну силу, ніж норми міжнародних договорів, обов'язкових для України. У вітчизняній доктрині з цього питання відсутні розбіжності. Більш того у ч. 2 ст. 8 Кон­ституції йдеться про те, що “Конституція України має найвищу юридичну силу”. Отже, міжнародний договір не може суперечи­ти Конституції України.

Водночас норми чинних міжнародних договорів України, зго­ду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і мають більшу юридичну силу щодо всіх інших актів українського законодавства.

Цей принцип підтверджується ст. 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року (до якої приєдналася й Україна): “Учасник не може посилатися на поло­ження свого внутрішнього права як на виправдання для невико­нання ним договору”. Про те ж йдеться у п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року № 9.

Тепер розглянемо співвідношення національного права з нор­мами міжнародного права, закріпленими в інших джерелах.

1. Існують численні приклади того, що згода на обов'язковість міжнародного договору для України надається іншими {не Вер­ховною Радою),державними органами України (Президентом України, Кабінетом Міністрів України тощо). Такі договори не можуть вважатися частиною національного законодавства. Про­те, залишаючись нормами міжнародного, а не національного пра­ва, вони є обов'язковими для України в частині, що не суперечить Конституції та законам України.

2. Норми, закріплені в міжнародних звичаях, вочевидь не є час­тиною національного законодавства України. Щодо них треба ке­руватися Декларацією про державний суверенітет України, якою визначено пріоритет загальновизнаних норм міжнародного пра­ва над нормами внутрішнього права України. На нашу думку, в Україні поступово затверджується практика застосування міжнародних звичаїв.

3. Внаслідок приєднання України до Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод, а також визнання обов'язковості юрисдикції Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Кон­венції, для України набуло актуальності питання про місце рішень міжнародних судів в нашій правовій системі. Але це пи­тання остаточного вирішення ще не дістало.

4. Рішення міжнародних організацій однозначно не входять до складу національного законодавства України, але використо­вуються, наприклад, у практиці Конституційного Суду України.

ЛЕКЦІЯ 25. Нормативно-правові акти.

1. Нормотворчість: поняття, функції, принципи.

2. Стадії створення нормативно-правових актів.

3. Поняття і ознаки нормативно-правового акту.

1. Правоутворення ~ це відносно тривалий процес форму­вання юридичних норм, що починається з визнання державою певних суспільних відносин, усвідомлення необхідності їхнього правового регулювання, формального закріплення і державного захисту юридичних приписів.

Цей процес складається з кількох етапів. На першому етапі цього процесу відбувається формування певних суспільних відносин, які в результаті багаторазового повторення набувають нормативного характеру. На другому етапі, який ми будемо називати правозакріпленням, відбувається державне санкціону­вання суспільної та державної (в історичному аспекті передусім судової) практики, її розгорнуте законодавче закріплення. Шля­хом правозакріплення складаються основи правового регулю­вання суспільних відносин. На третьому етапі держава з метою конкретизації та деталізації основ правового регулювання самос­тійно створює широке коло правових приписів. Саме цей етап ми будемо називати правотворчістю. Отже, на відміну від поширених у навчальній літературі поглядів, правоутворення не зводиться до правотворчості, яка є лише останнім етапом цього процесу.

Виникнення суспільних відносин, що згодом набувають правового характеру, є першим і важливим кроком на шляху правоутворення. Відповідно до принципів панівної моралі та уявлень про справедливість держава визнає і закріплює в законодавстві певні економічні, політичні, культурні відносини, які відповідають потребам суспільства, формує права і обов'язки суб'єктів правовідносин.

Процес правозакріплення закінчується розробкою і прий­няттям нормативно-правових актів, які є загальнообов'язковими і визначають санкції в разі порушення визнаних державою пра­вил поведінки.

Завершення цього процесу не виключає подальшого поглиб­лення змісту права. З метою охоплення усіх особливостей різних сфер суспільного життя відбувається деталізація його основ, яке здійснюється шляхом створення більш конкретних за змістом правил поведінки. Не змінюючи основ права, вони складаються за участю держави, а в багатьох випадках безпосередньо формулю­ються законодавцем. Таким чином, поглиблення сфери правового регулювання тих суспільних відносин, які потребують деталізації й конкретизації, відбувається шляхом правотворчості.

Під правотворчістю розуміють організаційно врегульовану, особливу форму діяльності держави або безпосередньо народу, внаслідок якої потреби суспільного розвитку й вимоги справедливості набувають правової форми, що знаходить свій вияв у певному джерелі права (нормативному акті, прецеденті, звичаї тощо).