2. Способи, методи та типи правового ре­гулювання. Правовий режим

Під способами правового регулювання розуміють первинні засоби правового впливу на поведінку людей, пов'язані з наділен­ням їх суб'єктивними юридичними правами або покладанням на них суб'єктивних юридичних обов'язків. До основних спо­собів правового регулювання належать, як уже відомо, дозво­ли, зобов'язання та заборони.

Поряд з основними існують і допоміжні способи право­вого регулювання, зокрема примус, заохочення, надання пільг, рекомендації, покарання. Названі способи не мають самостійно­го інструментального знамення і застосовуються разом з основ­ними способами правового регулювання для посилення або оптимізації їхньої дії.

Те чи інше співвідношення основних і допоміжних способів правового регулювання, а також ступінь його деталізованості да­ють уявлення про конкретні методи правового регулювання. Як­що в правовому регулюванні надається перевага покладенню обов'язків, обмежується ініціатива суб'єктів права з уточнення положень юридичних приписів, а серед юридичних фактів, що обумовлюють виникнення правових відносин, переважають акти одностороннього волевиявлення (як, наприклад, адміністративні накази, постанови про початок впровадження зі справ про право­порушення тощо), то правове регулювання базується на імпера­тивному методі. Навпаки, якщо сторони відносин, які піддають­ся юридичній регламентації, вільні самі приймати рішення щодо участі в них (наприклад, через укладення між собою різно­манітних цивільно-правових угод), мають змогу відступати від описаних у правових нормах форм стосунків, встановлювати для себе додаткові, тобто безпосередньо не передбачені юридичними приписами права та обов'язки, то правове регулювання засно­вується на диспозитивному методі.

У деяких випадках для управління діяльністю соціальних суб'єктів використовуються рекомендаційний і заохочувальний методи правового регулювання. Рекомендаційний метод полягає в наданні вказівок, що не мають обов'язкової сили, стосовно найбільш раціональних, прийнятних для суспільства і цих осіб способів організації їхніх стосунків (наприклад, через пропону­вання, з метою усунення можливих непорозумінь, типових форм трудових контрактів між роботодавцем і працівником). Заохочу­вальний метод передбачає встановлення для ініціювання бажаної поведінки юридичних суб'єктів різноманітних пільг, переваг, ви­нятків з обов'язків (наприклад, звільнення окремих категорій під­приємств від сплати податків з метою створення сприятливих умов для збільшення виробництва необхідних видів продукції) і т. ін.

Характеристика типів правового регулювання пов'язана з ви­світленням його загальної побудови, вихідних засад, згідно з якими здійснюється цілеспрямований юридичний вплив на суспільні відно­сини, — загальних юридичних дозволів і загальних юридичних за­борон. Відповідно до цього розрізняють два типи правового регу­лювання: загальнодозволений і спеціально дозволений.

При загальнодозволеному типі правового регулювання мож­ливість певної поведінки поставлена в залежність від наявності або відсутності ЇЇ прямої заборони в законі. Якщо ж така заборо­на не передбачена, то ця поведінка (за умови, що вона не супере­чить сутності і принципам права, меті і завданням правового ре­гулювання) вважається правомірною. У цьому разі діє юридична формула: дозволено все, крім того, що заборонено законом.

При спеціально дозволеному типі вихідним є нормативне по­ложення, згідно з яким особа може обирати лише ті форми по­ведінки, що безпосередньо визнані в законі як припустимі. У цьо­му разі діє юридична формула: заборонено все, крім того, що дозволено законом.

Зрозуміло, що обрання одного з вищезазначених типів регу­лювання не може бути довільним. Зокрема, там, де більш важли­вим є забезпечення високої соціальної активності, максимальної свободи особи (наприклад, у сфері підприємництва), правове ре­гулювання повинно засновуватися на загальнодозволеному типі і навпаки: у разі, коли необхідна чітка регламентація, високий рі­вень упорядкованості суспільного життя (скажімо, у сфері дер­жавного управління), обирається спеціально дозволений тип пра­вового регулювання.

Розглянуті способи, методи і типи правового регулювання да­ють уявлення лише про його окремі сторони, напрями, аспекти. Характеристика ж цих явищ у їхній єдності, взаємодії як цілісної системи регулювання досягається за допомогою такого місткого поняття, як “правовий режим”. Під правовим режимом ро­зуміють певний порядок правового регулювання, який забезпе­чується через особливе поєднання залучених для його здійснення способів, методів і типів правового регулювання. Оскільки ж набір цих складових буває різним, то і діапазон можливих право­вих режимів досить великий — від жорстких до відносно м'яких.

Так, якщо у сфері суспільних відносин, пов'язаних з реалі­зацією фізичними особами права власності на мисливську та іншу зброю, застосовується спеціально дозволений тип регулювання, на перше місце висувається імперативний метод регулятивного впли­ву, а домінуючими способами регулювання є зобов'язання і забо­рони, то у сфері відносин, що складаються з приводу задоволення індивідами своїх культурних потреб, використовується протилеж­ний за своєю спрямованістю комплекс правових засобів.

3. Правове регулювання є досить складним, багатогранним яви­щем, про що свідчить і його структура. Так, залежно від особли­востей формування, задіяних у цьому процесі юридичних за­собів, масштабу, здійснюваного впливу на суспільне життя розрізняють нормативне і індивідуальне, централізоване і децен­тралізоване правове регулювання.

Нормативне регулювання реалізується за допомогою норм права, об'єктивованих у вигляді законів та інших нормативно-правових актів, санкціонованих державою звичаїв, нормативних правових договорів, правових прецедентів. Для нормативного ре­гулювання притаманні такі ознаки:

поширення не на одну конкретну життєву ситуацію, а на за­здалегідь непередбачувану кількість випадків певного виду; адресування персонально невизначеному колу суб'єктів; встановлення нових загальних прав та обов'язків. Індивідуальному регулюванню властиві ознаки, протилежні нормативному регулюванню, а саме: реагування на конкретні соціальні факти та обставини, що виникають у сфері правового регулювання, спрямованість на юридичне опосередкування від­носин між чітко визначеними (персоніфікованими) особами. Крім цього, індивідуальні правові рішення завжди формулюються аd hос (тобто лише для даного випадку) і не є обов'язковими для інших аналогічних ситуацій.

Поділ правового регулювання на централізоване і децент­ралізоване не збігається з його розмежуванням на нормативне та індивідуальне.

Централізоване правове регулювання здійснюється державни­ми та іншими уповноваженими державою органами і виступає як зовнішнє щодо суб'єктів, на які воно поширюється, оскільки не пе­редбачає механізмів узгодження з цими особами змісту адресова­них ним правових норм та індивідуальних приписів. Типовим при­кладом централізованого регулювання є встановлення державою, шляхом прийняття відповідних нормативно-правових актів, систе­ми податків та інших обов'язкових платежів до бюджету.

Децентралізоване правове регулювання поділяється на коор­динаційне і автономне.

Координаційне регулювання на відміну від централізованого, має двосторонній або багатосторонній характер і полягає в са­мостійному пошуку безпосередніми учасниками відносин, що піддаються правовому регулюванню, узгоджених між цими суб'єктами правових форм їхньої взаємодії, які мають значення (є обов'язковими) тільки для сторін даних відносин. Коорди­наційне правове регулювання може поширюватися на відносини, не врегульовані в централізованому порядку, або ж такі, що по­требують додаткової правової регламентації (інколи така мож­ливість спеціально передбачається в нормативно-правових актах) і не повинне суперечити регулюванню, здійснюваному на цент­ралізованих засадах. Разом з тим реалізація правоположень, які при цьому формулюються, може при необхідності забезпечува­тися зверненням до відповідних юрисдикційних органів (суду, господарського суду тощо) з метою застосування до їх поруш­ників засобів державного примусу. Прикладом координаційного правового регулювання може бути укладення колективного трудового договору між власником (адміністрацією) підприємства і його трудовим колективом, у якому встановлюються і конкрети­зуються взаємні права і обов'язки зазначених осіб.

Автономне правове регулювання своїми основними рисами не відрізняється від координаційного, але стосується винятково особистої поведінки його суб'єктів. Автономне регулювання ви­конує субсидіарні функції щодо вищерозглянутих видів правово­го регулювання або ж здійснюється на самостійній основі. В обох випадках воно пов'язане з реалізацією правового принципу “доз­волено все, крім того, що не заборонено”, коли особа в межах діючого законодавства, не порушуючи прав і законних інтересів інших суб'єктів і не вступаючи з ними в безпосередні зносини, визначає хоча і не передбачені в законі, але такі, що не суперечать йому, форми своєї поведінки у правовій сфері. Наприклад, влас­ник земельної ділянки може сам обирати будь-які (в тому числі прямо не обговорені в законі) способи її використання, за умови, що ці способи не заборонені земельним законодавством і не зачіпають прав та законних інтересів інших землевласників.

Лекція 21. Норми права.

План:

1. Поняття та загальні ознаки норм права

2. Види норм права.

3. Структура норми права

1. Норма права — це соціальна обумовлене, спрямоване на регу­лювання суспільних відносин обов' язкове для виконання правило поведінки, яке схвалюється або встановлюється державою і у своїй реалізації забезпечується рівнем свідомості виконавців, організаційною та виховною роботою і можливістю застосу­вання державного примусу в разі порушення його вимог. Вона не­розривно пов'язана з сутністю права, оскільки є первинним еле­ментом його структури, безпосереднім втіленням такої його озна­ки, як нормативність.

Ознаки норм права тісно пов'язані з суттєвими ознаками пра­ва як суспільного явища. Так, норма права завжди є правилом по­ведінки людей і їх організацій; в існуванні норм знаходить свій конкретний вияв нормативність права.

Норма права має регулятивний характер, є мірою, еталоном (зразком), масштабом можливої або належної, дозволеної або за­бороненої поведінки (діяльності) суб'єктів суспільних відносин; є правовим критерієм при оцінці поведінки (діяльності) суб'єктів суспільних відносин щодо її правомірності чи неправомірності, законності чи незаконності; моделює стан суспільних відносин, їхні особливості, об'єктний і суб'єктний склад; містить інформа­цію про поняття і ознаки правових явищ, межі, методи і принципи правового регулювання. Шкідлива, небажана для суспільства по­ведінка також може відбиватися в нормах права, але не сама по собі, а на рівні встановлення юридичної відповідальності за неї.

Норма права має загальнообов'язковий характер. Внутрішній аспект загальнообов'язковості полягає в тому, що особа, усвідом­люючи типовість, поширеність, практичну доцільність певних правил, дотримується їх у своїй поведінці. При наявності високо­го рівня правової свідомості й правової культури це прагнення стає внутрішнім переконанням, спонукальною силою поведінки учасників суспільних відносин. Зовнішній аспект загальнообо­в'язковості обумовлюється такими факторами впливу на психіку особи, як стимулювання, переконання та примус; способи забез­печення обов'язковості приписів у цьому разі виходять від су­спільства та держави.

Норма права являє собою втілення єдності форми і змісту в праві. Здебільшого вона є формально визначеним правилом по­ведінки, первинною клітиною права. Формально визначена норма завжди являє собою нормативний припис, який набуває свого ви­разу в тексті нормативно-правового акта у вигляді статті чи час­тини статті або ж у формі іншого джерела права. Саме через його формальну визначеність правило повною мірою набуває значен­ня юридичної норми.

Держава покликана забезпечувати та охороняти права і сво­боди людини і громадянина, виконання закріплених у нормах обов'язків, отже, нормі права притаманний примусовий харак­тер. Це, однак, не означає, що норми права реалізуються тільки за допомогою примусу. Виконання норм права гарантується: свідомістю людини, якщо їх зміст відповідає її моральним уста­новкам; ефективним правовим вихованням; проведенням певних організаційних і превентивних заходів. Водночас без примусу не може бути повної гарантії реалізації норм права. У разі невико­нання чи неналежного виконання припису норми права може на­стати юридична відповідальність.

Нормі права властива соціальна, економічна і культурна обу­мовленість. Зміст норми права повинен містити нормативні еле­менти суспільних відносин — тільки за цієї умови вона буде ефек­тивним регулятором. Крім цього, норми права призначені для врегулювання суспільних відносин, що тільки формуються, по­винні враховувати тенденції розвитку цих відносин. Це робить норми права соціальне виправданими, вони тоді сприймаються свідомістю людей як справедливі, тобто “природні”. Норма пра­ва має також відповідати принципам гуманізму, демократії, непо­рушності основних прав і свобод людини.

Разом з тим нормам права притаманні юридичні ознаки, які розкривають їх як відносно самостійне правовове явище.

Норми права в цьому аспекті слід розглядати як першоклітину, первинний елемент системи права. Це, однак, не означає, що нормам права притаманне все те, що властиве праву в цілому. Відмінність між ними полягає як в обсязі регулювання суспільних відносин, так і у відповідності потребам суспільного розвитку, культурному рівню суспільства. Так, право в цілому завжди відповідає цим потребам, відбиває панівні в певний проміжок ча­су суспільні уявлення про справедливість, міру свободи й рівності, тоді як окремі чинні норми, що набули формальної

визначенності, можуть бути застарілими, такими, що гальмують розвиток суспільних відносин.

Формально визначена норма права є владним приписом, який формулюється державою від імені всього суспільства. Незалеж­но від того, яку правову установку вона містить (уповноваження, веління, дозвіл, заборону тощо), ця норма завжди являє собою владний припис щодо поведінки чи діяльності суб'єктів суспіль­них відносин.

Норма права завжди має загальний характер, її дія поши­рюється на необмежене коло осіб (наприклад, “Усі люди е вільні і рівні у своїй гідності та правах”, ст. 21 Конституції України). Вона характеризується багаторазовістю використання (її дія не вичерпується застосуванням щодо конкретної життєвої ситуації конкретними суб'єктами суспільних відносин). Для дії норми права характерна, як правило, довготривалість. Це означає, що норма права може діяти протягом точно визначеного (напри­клад, норми закону про бюджет) або невизначеного часу. В ос­танньому випадку правило, що становить її зміст, втрачає юри­дичну силу здебільшого внаслідок скасування її державним ор­ганом. Окремі норми права через свій граничне загальний характер потребують конкретизації як умови їх реалізації (на­приклад, конституційна норма щодо права громадян на об'єднання в політичні партії, згідно з ч. 1 ст. 36, є чинною, але здатна повною мірою регулювати відповідні суспільні відносини лише після своєї конкретизації в нормах закону про політичні партії). Свою закінчену текстову форму норма права набуває в нормативному приписі.

Одним з дискусійних питань теорії держави і права є питання щодо визначення структури норми права. Окремі автори тра­диційно вирізняють у ній три структурні елементи, тоді як інші — дві: гіпотезу і диспозицію або диспозицію і санкцію. Нормою — класичним приписом про модель поведінки — можна назвати тільки таку норму права, яка містить класичну композицію нормативного матеріалу: гіпотезу, диспозицію і санкцію. Саме таке приписання може забезпечити державно-владне, юридичне регулювання суспільних відносин.

Норма права як класичний припис про модель поведінки завжди є показником взаємообумовленої поведінки сторін право­вих відносин. Тобто цей припис має представницько-зобов'язаль­ний характер, оскільки одній стороні (учаснику) воно надає права, а на другу покладає юридичні обов'язки або ж передбачає на­явність прав і обов'язків для обох сторін.

Воно також вказує на в й д поведінки, тобто на те, що можна або необхідно робити (якісна характеристика), і на її міру (кількісна характеристика). Отже, в такому приписані поєд­нується якісна і кількісна характеристика поведінки.

Як класичний припис норма права може вбирати в себе всі ос­новні способи впливу на поведінку суб'єктів суспільних відносин, тобто дозвіл, веління, заборону. Така норма права акумулює всі основні властивості права, тобто нормативність, формальну визна­ченість, системність, відображення міри соціальної свободи і рівності, загальнообов'язковість.

Таким чином, норма права як класичний припис про модель поведінки є не чим іншим, як логічною нормою, тобто виявленим логічним шляхом загальним правилом поведінки, що втілює ор­ганічні зв'язки між нормативними приписами і має всі власти­вості, які характеризують його як державно-владний регулятор суспільних відносин.