Evropeysky_slovar_filosofii

Європейський словник філософій

51

ФРАНЦУЗЬКА МОВА

боку, афоризми Паскаля й Ларошфуко, а з другого – александрійський вірш Расина, постає перед філософом міцно стягнутою довкола дієслів та зв’язок або часової послідовності. На відміну від англійської це не мова феномена, нюансу, описової філіграні. Семантичне поле її вузьке, їй притаманна абстракція. Так само не властивий їй ані емпіризм, ані навіть феноменологія. Це мова рішення, принципу та наслідку. Це також не мова вагання, перепрошення, повільного запитального підйому до темного й насиченого витоками пункту. Насправді цю мову запалює питання, й ось вона мчить до ствердження, розв’язку, закінченого аналізу.

Мене завжди вражало, як (французькі) поборники інтуїції, чуттєвого життя, творчого безладу наводять дивовижний лад у своїх побудовах. Коли Берґсон полемізує з уривчастістю й абстрактністю мовного та наукового розуму (власне, він насправді перелічує властивості французької мови, її коректність, абстрактність), коли він вихваляє безпосередні дані, безперервний порив, неподільну інтуїцію, то робить це напрочуд прозорою та впорядкованою мовою, сповненою чеканних формул, розрізнень і бінарних опозицій, що окреслюються з неабиякою чіткістю. І, навпаки, якщо Лакан чи Малларме передають логіцистський раціоналізм розірваною, вкрай уривчастою мовою, сенс якої ще треба реконструювати, то зрештою гору бере дух максими, концентруючи те, що спочатку було випробувано далекоглядним синтаксисом: «Жінка не існує» («La Femme n’existe pas», Ж. Лакан, Télévision) або «Кожна Думка – це Кинутий Жереб» [пер. М. Москаленка за вид.: Малларме С., Вірші та проза. К., «Юніверс», 2001, с. 201]. І, нарешті, нехай ти є прихильником чи то життєвої неперервності, чи то знакової коректності, французька мова однак віддає синтаксичну вищість кореляціям над субстанціями, співвіднесенню фраз – над словами. Ніхто не уникає порядку причин, адже йому підлягає сама мова. Принаймні це її природна тенденція, так, ніби той, хто хоче віддатися життєвій інтуїції, має впевнитися в протилежному принципі симетричних конструкцій і граматичних підпорядкувань.

Французька мова прагне прочищення (évidement) будь-якої субстанційності. Адже, подибуючи густість іменника (substantif) (наприклад, у випадку зі «шматочком воску», «коренем каштана» чи «пролетарем»), вона щоразу потроху розчиняє цей особливий чуттєвий предмет (la singularité sensible) у мережі предикатів і зв’язків, настільки всеохопній, що первинний іменник зрештою виявляється для концептуального місця тільки одним прикладом з-поміж інших. Приміром, у Декарта шматочок воску розчиняється в нейтральності геометричної протяжності; корінь каштану перетворюється у Сартра на чисту з’яву позбавленого якості буття-в-собі; а контівський пролетар, споряджений епітетом  «систематичний», може позначати будь-якого філософа. Навіть у такого зосередженого на «сингулярності» (la singularité) філософа, як Дельоз, зграя вовків – це лише рухлива ризома, яка утворює концепт для кожної «горизонтальної» множинної взаємодії, що виламується з рамок бінарної деревоподібної структури.

Верховенство синтаксису французької мови зовсім не потурає описовій насолоді чи неосяжному становленню Абсолюту. Це «худа» мова (une langue maigre), насичення якої потребує далекозорих фраз, підтримуваних могутніми прислівниковими сполученнями.

Ніхто, безперечно, не усвідомив і не використав цього на практиці краще за Оґюста Конта, позаяк він раніше від інших почав писати надзвичайно зв’язною й трохи помпезною мовою,що десятиліттями втовкмачувалася вчителями в сільських школах. Вона, без сумніву, точна, але й грубо-асерторична, тож, неначе промови з нагоди вручення премій, ледве втримується на межі комізму. Також зворушливо, що вона прагне буквально (як цього прагнув і Декарт)  віддати належне й мовцеві, й мовленому. Як наслідок, мова, що у філософемах сполучає дискурс кафедри та сповіді, породжує неймовірну суміш Боссюе та Фенелона. Приміром, Конт пише:

Було б зайвим тут нагадувати, що мені не доводиться очікувати нічого, крім енергійних, відвертих чи таємних переслідувань з боку теологічної партії, з якою моя філософія (хоч би як щиро я віддавав належне минулій фазі теології) не припускає жодного примирення, хіба що відбудеться радикальне перетворення священства, якого годі сподіватися.

Курс позитивної філософії (Вступ).

ФРАНЦУЗЬКА МОВА

52

Європейський словник філософій

Для франкомовного філософа суттєвим є переконати читача, що той віднайде в тексті настільки щільну впевненість, що не зможе, не завдавши шкоди предмету, засумніватися в ньому, якщо тільки не піддавати сумніву геть усе без справжнього вивчення – але тоді вже буде зрозуміло, що йдеться про політичну опозицію. Річ у тім, що французька філософська мова є мовою радше ідеологічних протистоянь, ніж доскіпливого опису, софістичних заперечень чи нескінченних спекуляцій. Ось чому Оґюст Конт озброює й підсилює всі іменники прикметниками, що виступають ніби їхні охоронці, він також підкріплює фразу стійкими прислівниковими підпорами («відверто», «щиро», «реально»), що для словесних конструкцій є тим, чим дорійські колони для храму.

Помилковою є думка, ніби перед нами лише примхи якогось напівбожевільного Конта. Коли Сартру«Критицідіалектичногорозуму»беретьсядослідитикатегоріюдинамічноїтотальності, а отже, прагне збагнути рух тоталізації та детоталізації, коли він загалом має відтворити в мові те, що він називає «детоталізованою тотальністю», він спонтанно віднаходить довгу дидактичну й добрепобудованупозитивістськуфразу,–черезконечність,яквінсамкаже,заодинразвисловити діалектичні складові процесу. Це говорить про те, що синтаксична громіздкість навмисне підводить семантичні протилежності до одного рівня, затирає субстанційні чи емпіричні своєрідності й наділяє діалектику одномірним ритмом, що потроху очищує історичність від ілюстрацій її кольору та просодичної амплітуди, залишаючи на відстані тільки пізнаваний відбиток дієслів та їхніх часових послідовностей. Погляньмо на одну, серед тисяч інших, фразу (інтерпретація робітничих повстань проти фабриканта Ревельона у квітні 1789 р.):

Навіть якщо негативна єдність як майбутня тотальність уже з глибин імітативного та заразливого руху породжує буття-разом (тобто несерійний зв’язок кожного з групою як середовищем свободи) в подобі можливості, що взята в серійності й видає себе за заперечення серійності, мета цього руху, однак, залишається не визначеною: вона постає водночас і самою серійністю як реакцією на ситуацію, і так само серійною спробою показу.

Критика діалектичного розуму, с. 392.

У такій мові вчувається ніби героїчне зусилля знову почути сурму історії в самому осерді концептуальних мудрувань. Патетичну ж роль, яку Конт задля цього надає прислівникам та прикметникам, а також синтаксичному скріпленню, цього разу відіграє запаморочливе розтягнення словесного «тіста», всередині якого просвічують недозволені діри – слова, набрані курсивом. Але неправда, що це фразування – дивним чином подібне до неперервної вагнерівської мелодії – прагне іншої мети, ніж та, що її первісно призначував Декарт філософськомувживаннюфранцузькоїмови.Аджейтуттаксамойдетьсяпроінструментальне (нетематичне)ставленнядомови,чиєєдинепризначення–дістатисхваленнячитачавнаслідок «оголення» мови відповідно до її стверджувальної сили. Що ж може на позір ще більше протистояти сартріанській тоталізації, ніж великий стиль Альтюссера, войовниче лицарство чистого концепту під ідеалом науки? А втім:

Скажемо просто і ясно: поставити питання про специфіку марксистської діалектики в практичних аналізах­ політики, де Ленін подає нам умови революційного вибуху 1917 року, можна було лише виходячи з відповіді, що не мала безпосередньої близькості до свого питання – відповіді, розташованої в іншому місці доступних нам марксистських творів, власне, там, де Маркс відповів, що «перевернув» геґелівську діалектику.

Читаючи “Капітал” (Вступ).

Яка розтягнутість фрази, що притьмом увібрала складники переконаності, курсив, сигнальні маяки для чітко розміченого читання-плавання! Ось як Альтюссерова ясність несе з собою таку ж наполегливість, що й сартрівська діалектика!

III. І ЗНОВУ ПОЛІТИКА ФРАНЦУЗЬКОЇ: АВТОРИТЕТ МОВИ

Отже, «марксистський» стиль? Політична тоталізація? Зазначимо радше, що у французькій мові синтаксис політизує будь-яке філософське висловлювання, включно з найвіддаленішим від відвертої політизації (Лакан), вигадливий шарм якого розташовано між каламбуром (велика

Європейський словник філософій

53

ФРАНЦУЗЬКА МОВА

національна традиція глузувати з таких жахливих для нас семантичних багатозначностей і дискредитувати їх) та маллармеанською формулою. Погляньте, як авторитет слова, його засадове політичне бажання, пронизує цю уривчасту мелодію, включно з ужитком одного з най­ своєрідніших ресурсів французької мови – наполегливого запитування, яке докопується до суті, після чого суб’єкт заходить так далеко в мерехтінні своїх слів, що вже й справді більше нема чого сказати. І зовсім не даремно в наступній фразі увага зосереджується на французькій як такій (треба «перекласти» вислів Фройда Wo Es war, soll Ich werden «Де було Воно, має постати Я»):

Проте французькою кажуть «Là où c’était …» [там, де це було…]. Скористаймося ж перевагою недвозначного французького імперфекту. Там, де це було щойно (à l’instant même), було лише на коротку мить між щезанням, що кидає останній відблиск, і невдалою спробою з’явитися на світ – там, ціною зникнення з мого сказаного (mon dit), можу прийти на світ (venir à l’être) Я.

Висловлення (l’énonciation), що себе викриває (dénonce), висловлене (énoncé), що від себе відрікається (se renonce), морок незнання, що розсіюється, і можливість, що втрачається, – чи це не слід того, що неодмінно має бути, аби випадати з буття?

Ж. Лакан, Скасування суб’єкта і діалектика бажання, Écrits, p. 801.

Яка красномовність! Переконлива краса для кожного французького письменникафілософа важить більше, ніж точність. Чи радше – це точність другого порядку, яку необхідно відтворити зсередини краси, під її керуванням, і відкинути її, оскільки слід підкорятися синтаксичному примусу, щоб зрештою домогтися незв’язаності Ідеї. Тож доктринальна чи особиста антипатія часто поступається спільності стилістичній: бачимо це й у віталізмі Дельоза, й у його психоаналітичного суперника, – бажання як нестача (Лакан) і бажання без жодної нестачі (антиедипівські Дельоза-Ґваттарі) висловлюються однією нуртливою мовою, адже завжди, як ще у Сартра, треба втримати разом у формульній граматиці протилежні предикації, щоб вони розсіювались одна в одній:

Часткові об’єкти, що входять в синтези чи непрямі взаємодії, оскільки вони є не частковими в сенсі певних протяжних частин, а радше «частковими» як інтенсивності, що ними матерія завжди різною мірою наповнює простір (око, рот, анус як щаблі матерії); чисті позитивні множинності, де все можливо без винятків і заперечення, синтези, що діють без плану, де зв’язки є наскрізними, диз’юнкції – нестрогими, кон’юнкції – багатозначними, байдужими до свого носія, оскільки матерія, яка слугує їм таким носієм, не задана жодною структурною або особистісною єдністю, а виникає як тіло без органів, що заповнює простір щоразу, як його заповнює певна інтенсивність.

Очевидна співзвучність «висловлення, що себе викриває» (enonciation qui se renonce) та «нестрогої диз’юнкції» (disjonction incluse), «багатозначної кон’юнкції» (conjonction polyvoque) та «щезання, що кидає останній відблиск» (l'extinction qui luit encore), так, ніби положистий схил мови, на якому зіштовхуються оксюморони, аби підштовхнути думку, перевершує протистояння «партій». Неначе якийсь незмінний Ларошфуко, залігши за концептом, пропонує свої послуги, щоб запалити афоризми й натягнути електричну дугу думки між полюсами, що їх перед тим синтаксична точність розподілила в звичній симетрії французьких садів.

Звісно ж, не йдеться про те, що ми всі думаємо однаково. Франкомовна філософія є найполемічнішою серед усіх; консенсус вона ігнорує, навіть розважливі дискусії трапляються не так часто; адже завжди перебуваючи в опозиції до академій, вона звертається (політично) до громади, а не до колег. Натомість, ми насправді говоримо однією мовою, тобто вдаємося до одних прийомів, аби надати (публічної) сили нашим тезам. І ця ідентичність є набагато сильнішою, позаяк класична французька – єдина, якою може «говорити» філософія (всупереч завжди невдалим спробам напустити на неї химерну бароковість) – пропонує лише обмежений набір ефектів і всі вони підтримують панування синтаксису й однозначності над семантикою та полісемією.

Той, хто філософує французькою мовою, кладе концепт і його похідні на прокрустове ложе своєрідної «латини другого порядку». Одне мовиться за іншим, словесний обмін відбувається згідно з граматикою часової послідовності й чітких правил.

ФРАНЦУЗЬКА МОВА

54

Європейський словник філософій

Звісно, ми певні (і це саме по собі є питанням цього словника), що про мови не можна сказати нічого безапеляційного, чого не могли б спростувати певний письменник чи певна поема. Це знання не заважає нам, філософам, відстоювати визначений образ мови – нехай лише орієнтовний,алеефективний.Наприклад,справедливочині,намінодідоводитьсязаздритисилі, з якою німецька мова у своїй семантиці, що стає культом, розкладає по полицях глибини задля нескінченної екзегези. Нам також іноді доводиться жадати іронічних та описових можливостей англійської мови, дивовижного доторку до поверхні, завжди окресленої аргументації, яка нічого не тоталізує, адже граматика англійської – це завжди граматика «тут і тепер». І навіть італійської багатовекторності, коли переконуємося, що тут все заплутано не заради гри, а мова провадить тридцять взаємних діалогів одночасно, й усі вони ерудовані й доладні; ми захоплюємось її швидкістю і тим, що коли вона щось стверджує, то завжди тримає пильне око на іншому можливому твердженні, до якого думка, переформулювавшись, завжди може повернутися.

Однак це не наш жанр. Можна показати, як Гайдеґґер, попри іноді вірнопідданий стиль інтерпретаторів і перекладачів, французькою стає напрочуд прозорим і майже монотонним. Як емпірична чутливість англійської мови неминуче стає пласкою, якщо перекладач не підходить до тексту творчо. І як італійська іскриста проза скочується до балаканини, що збиває з пантелику.

Універсальність, яку ми пропонуємо філософії, висловлюється у формі ледь жорсткуватих максим або не надто нюансованих висновків. Повторімо: наш латентний жанр – це жанр дискурсу, який прагне, щоб захоплене зібрання голосувало за вас, не занурюючись глибоко в деталі. Треба прийняти цю силу чи цю слабкість. Вона входить до складу вічної філософії як те, що черпає з грецьких витоків радше математику, а не міфологію, мистецтво судової промови, а не елегію, софістичний доказ, а не пророче віщування, демократичну політику, а не трагічну цезуру.

Французькою завжди говоритимуть, що «людина є марною пристрастю», що «несвідоме є структурованимякмова(langage)»(Лакан),що«шиза(schize)отримуєіснуваннялишезавдяки бажанню без мети й причини, яке її прокреслює і з нею сполучається», що «філософія – це дивне місце, де нічого не відбувається, крім самого повторення цього “нічого”». [У цьому уривку цитовані вислови, де не вказане авторство, належать Ж.-П. Сартру («Буття і ніщо», 1943), Ж. ДельозуіФ.Ґваттарі(«Анти-Едип:Капіталізмішизофренія»,1972),Л.Альтюссеру(«Ленін і філософія», 1969).] І завжди досліджуватимуть наслідки цих максим, протиставлятимуть їм перед захопленими аудиторіями інші аксіоми та інші синтаксичні сув’язі.

Встановлювати аксіоми, висновувати, і тим самим прочищати сказане від будь-якої занадто миготливої партикулярності, від будь-якої надто забарвленої предикації. Себто очищувати висловлене від надмірних мовних зворотів на кшталт виправлень і неточностей. Такими є самі акти філософії відтоді, як вона спрямовує свою Ідею до матеріального місця, яке її схоплює й пронизує – до певної мови, цієї мови, французької.

Ален БАДЬЮ

Переклад Анастасії Рябчук та Володимира Артюха За редакцією Андрія Рєпи та Олексія Панича

БІБЛІОГРАФІЯ

ALTHUSSER Louis (éd.), Lire «le Capital», Maspéro, 1967. COMTE Auguste, Cours de philosophie positive, Hermann, 1975.

DELEUZE Gilles et GUATTARI Félix, Capitalisme et schizophrénie, I. L’Anti-Œdipe, Minuit, 1972. DESCARTES, Œuvres complètes, éd. C. Adam et P. Tannery, rééd. Vrin, 1997.

LACAN Jacques, Écrits, Seuil, 1966.

SARTRE Jean-Paul, Critique de la raison dialectique, Gallimard, 1960.

Європейський словник філософій

55

АНГЛІЙСЬКА МОВА

АНГЛІЙСЬКА МОВА

АНГЛІЙСЬКА МОВА, АБО ГЕНІЙ ПОВСЯКДЕННЯ

ACTEDELANGAGE,AGENCY,ASPECT,CLAIM,COMMONSENSE,FEELING, HAPPENING, MATTER OF FACT, SENS

Відмова піднятися над даними повсякденного життя є спільною для класичної англомовної філософії (від Берклі до Юма, Рида і Бентама) та американської філософії, як трансценденталізму (Емерсон, Торо), так і прагматизму (від Джеймса до Рорті). Але це спрямування стало експліцитним лише після «лінгвістичного повороту» (linguistic turn), здійсненого Вітґенштайном, Райлом та, найперше, Остином, який радикалізував та систематизував його під назвою «філософія повсякденної мови».

Це панівне спрямування на повернення до повсякденності невіддільне від певних вельми специфічних лінгвістичних характеристик англійської мови (наприклад, герундія), що часто ускладнюють чи унеможливлюють переклад. Саме це і становить парадокс, на якому варто наголосити саме тому, що англійська мова претендує на простоту й універсальність і що вона стала панівною філософською мовою з другої половини ХХ століття.

Англомовнафілософіяпідтримуєзповсякденноюмовою,атакожізвимогамиповсякденного життя особливі стосунки, які не обмежуються теоретизуванням «філософії мови», де англійські філософи були піонерами. Вона відмовляється від штучних мовних конструкцій спекулятивної філософії (тобто метафізики) та віддає перевагу поверненню до своєї «країни походження», за словами Вітґенштайна: до природного середовища слів повсякдення (Philosophische Untersuchungen, §116). Таким чином, можна зазначити тяглість між зверненням до повсякдення у Юма, Берклі, Рида та Бентама і тим, що в Мура та Вітґенштайна (після його переходу на англійську мову, принаймні в усному плані), а потім у Остина перетвориться на «філософію повсякденної мови».

Ця тяглість виявляє себе в багатьох напрямах, і передусім у використанні всіх ресурсів англійської мови, потрактованої як вірогідне джерело інформації. А також в увазі до характерних рис – або «недоліків» – цієї мови, які стають характерними ознаками філософії і які слід використовувати з користю. І нарешті, в утвердженні природності розрізнень, що діють у повсякденній мові та через неї, з метою піддати сумніву вищість (технічної) мови філософії; як ми побачимо далі, перша (повсякденна) мова становить об’єкт глибшої «згоди», ніж друга.

♦Див. вставку 1.

І.РІЗНОМАНІТНІСТЬ СПОСОБІВ ДІЇ

А. Пасив

В англійській мові існує багато способів вираження статусу дієвця – тобто можливою є диференціація «здатностей до дії» (puissances d’agir, вираз, запропонований Полем Рікером у «Пам’яті, історії, забутті» на позначення неперекладного agency) чи способів «агентності»  – що становить рису геніальності цієї мови та одне з головних джерел проблем з перекладом, що їх вона створює. Аgency – це неповторне перехрещення поглядів, яке дає змогу окреслити дієвця, що цілковито зникає у своїй дії, – і в такий спосіб дає змогу визначити агентність власне пасивного суб’єкта (див. AGENCY).

Класичний складний випадок – фраза із «Considerations on Representative Government» (1861), що входить до «Essays on Politics and Society» Джона Стюарта Міля (1977, p. 527): I must not be understood to say that… Для перекладу цього пасивного звороту французька мова не має інших засобів, ніж використати безособовий займенник on та поставити його в позицію спостерігача je, так, ніби його розглядають іззовні: On ne doit pas comprendre que je dis que...

«Не слід розуміти це так, ніби я кажу, що…». Але таким чином мережа внутрішніх зв’язків у

АНГЛІЙСЬКА МОВА

56

Європейський словник філософій

фразі змінюється і сенс трансформується; необхідність більше не стосується суб’єкта фрази та автора: вона стала безособовою.

Сучасна філософська англійська мова так само широко користується різними властивостями  пасиву. Щодо цього варто згадати поворотний пункт в історії лінгвістики, пов’язаний із відкриттям Хомського в 1957 році («Syntactic Structures») парадигми співвідношення актив/пасив, яке доводить необхідність трансформаційної складової в граматиці. Пасивне висловлювання не завжди є оберненням активного й лише зрідка описує «зазнавання дії», як ми можемо пересвідчитись на цьому прикладі: She was offered a bunch of flowers «Їй подарували букет квітів». Зокрема, мова користається з того, що такий зворот дозволяє еліпсис агента (як це засвідчує поширений вираз English spoken). Проте для філософів пасив – це упривілейована форма дії, адже її агент невідомий, невизначений чи несуттєвий, або навпаки – занадто очевидний. Таким чином, Остин без ускладнень може поєднувати менш ніж на одній сторінці п’ять пасивів:

It is clearly implied, that (...). Now this, at least if it is taken to mean (...). The expression is here put forward (...) We are given, as examples, « familiar objects » (...). The expression is not further defined (...).

Очевидно, мається на увазі, що (…). Отже, принаймні якщо це розуміти як (…). Тут використовується вираз (…). Як приклади, даються «знайомі об’єкти» (…). Вираз детальніше не визначається (…).

Sense and Sensibilia, p. 7–8.

Щоб відчути природність пасивного звороту для англійської мови, досить розглянути кілька газетних заголовків: Killer’s Car Found «Знайдено машину кілера»; Kennedy Jr Feared Dead «Є побоювання, що Кеннеді-молодший мертвий»; або кілька назв статей чи книжок американських  філософів: Epistemology naturalized «Натуралізована епістемологія», перекладена Ж. Ларґо як L’épistémologie devenue naturelle «Епістемологія, що стала природною»  – відома стаття Квайна про епістемологічний поворот американської філософії; Consciousness Explained «Пояснена свідомість» Д. Деннета. Після цього, можливо, буде зрозумілішим, чому цей зворот – що у французькій мові порівняно з активом здається таким незграбним – сприймається самими мовцями англійської, навпаки, як найбільш звичайний та ефективний.

1	«Спосіб мовлення», «мова», «мовлення»: віртуальне розрізнення

LANGUE

Попри поширену думку, англійська мова не «змішує» у слові language значення, які у французькій мові розрізняються (за Соссюром) за допомогою термінів langage «спосіб мовлення», langue «мова» та parole «мовлення». Насправді англійська мова також володіє серією із трьох термінів, семантичний розподіл яких дозволяє таку саму трихотомію, що й у французькій мові: tongue слугує для позначення певної мови на протилежність іншій; speech частіше відповідає parole (але також часто перекладається як discourse) та language (у сенсі здатності користатися мовою [langage]). У будь-якому разі наша гра систематичних розрізнень може базуватись на англійській мові, по суті, лише віртуально, саме тому, що ця мова відмовляється радикально відокремлювати «мову» від «мовлення». Приміром, Бентам у «Chrestomathia» висловлюється, не розрізняючи tongue і language (1983, p. 56), або вживає іноді language у значенні «мова»: «З усіх знаних мов (of all known languages) грецька, безумовно, є найпластичнішою та найгнучкішою за структурою» (p. 157). Він так само вживає як еквіваленти speech та language, оскільки говорить про parts of speech (p. 200 і далі). Однак трапляється також, що він, навпаки, підкреслює відмінності, які тут ігнорує. Тоді він чинить точнісінько як Юм в есеї «Про правила смаку» (Of the Standard of Taste), де, наприклад, читаємо:

But we must also allow that some part of the seeming harmony in morals may be accounted for from the very nature of language. The word virtue, with its equivalent in every tongue, implies praise; as that of vice does blame.

Проте ми мусимо також визнати, що частина позірної гармонії в моралі може знайти пояснення в самій природі мови (language). Слово virtue, як і його відповідник у кожній мові (tongue), означає хвалу, а слово vice – осуд.

Of the Standard of Taste, абз. 3.

Європейський словник філософій

57

АНГЛІЙСЬКА МОВА

Загальнішекажучи,еліпсисагентавидаєтьсянастількиглибинноютенденцієюванглійській мові, що можна стверджувати, що феномен, названий Люсьєном Теньєром «рецесивним діатезом» (втрата дієвця), став характеристикою англійської мови як такої, а не лише пасиву. Таким чином, наприклад, у французького читача складається непереборне враження, що в наведених далі висловлюваннях не вистачає зворотного займенника [в укр. мові – зворотної частки]: This book reads well «Ця книга добре читається»; this poems do not translate well «ці вірші погано перекладаються»; the door opens «двері відчиняються»; the man will hang «людина повіситься». Насправді й тут також англійська мова, на відміну від французької, просто не має потреби позначати (за допомогою зворотного займенника) присутність дієвця.

В. «Do», «make», «have»

Англійська мова має в розпорядженні багато термінів для перекладу єдиного французького слова faire (робити), яке можна однаково добре перекласти як to do, to make чи to have, залежно від типу агентності, якої потребує контекст. Завдяки своєму пом’якшеному значенню дії та смисламнаполяганняйповторення,дієсловоto do сталоповсюднимванглійськіймові,причому воно відіграє особливо важливу роль у філософських текстах. Можна знайти кілька прикладів труднощів перекладу, знову у Остина (він щойно розкритикував тезу про те, що ми ніколи не сприймаємо об’єкти безпосередньо, і збирається критикувати також її заперечення):

I am not going to maintain that we ought to embrace the doctrine that we do perceive material things...

Я не збираюся стверджувати, що ми повинні прийняти доктрину, згідно з якою ми справді сприймаємо матеріальні речі…

Sense and Sensibilia, p. 3.

Згадаймо також перший приклад Остина щодо перформативного висловлювання, який обігрує водночас і анафоричне значення дієслова do, і його значення дії – подвійність, яка видається джерелом теорії перформативів (див. ACTE DE LANGAGE, IV):

I do (take this woman to be my lawful wedded wife) – as uttered in the course of the marriage ceremony.

«Я справді» (беру цю жінку як мою законно повінчану дружину) – висловлене під час весільної церемонії.

How to do Things with Words, p. 5.

І навпаки, там, де французьке faire має каузальне значення, англійська мова використовує to make чи to have: he made Mary open her bags «він змусив Мері відкрити її валізи», he had Mary pour him a drink «він зробив [так, що] Мері налила йому випивки», з тією різницею, що make може означати, як видно на прикладі, примус, тоді як have не передбачає опору, – нюанси, які французька мова може хіба залишити невисловленими або висловити незграбно.

Англійські філософи ХХ століття, від Остина до Ґіча та Анскомб, досить глибоко цікавились цими розрізненнями та їхнім філософським значенням. Наприклад, Остин в «A Plea for Excuses» наполягає на уникливому значенні виразу doing something «робити щось» та на відповідній складності з простежуванням межі концепту дії – Is to sneeze to do an action ? «Чи чхнути – це вчинити дію?»:

There is indeed a vague and comforting idea that (...) doing an action must come down to the making of physical movements (...). Further, we need to ask what is the detail of the complicated internal machinery we use in «acting».

Безперечно, існує нечітка й зручна ідея, що (…) вчинення дії мусить зводитись до здійснення фізичних рухів

(…). Далі нам необхідно запитати про деталі складних внутрішніх механізмів, що їх ми застосовуємо «діючи».

Philosophical Papers, p. 178–179.

Ці початкові зауваження, навіть такі часткові, показують, що в англомовній філософії існує особливий тісний зв’язок між повсякденною мовою та філософською мовою. Це допомагає краще зрозуміти природність, з якою найвідоміші представники сучасної англомовної філософії звертаються до ідіоматичних висловів (пор. Г. Патнем), і навіть до відверто народних зворотів: meanings ain’t in the head «значення – не в голові», it ain’t necessarily so «це

АНГЛІЙСЬКА МОВА

58

Європейський словник філософій

не обов’язково так». Що ж до назви відомого збірника Квайна «From a Logical Point of View», на перший погляд строгої, то вона виявляється запозиченням рефрену Гаррі Белафонте: From a logical point of view, Always marry women uglier than you «З логічної точки зору, завжди бери за дружину бридкішу від себе потвору».

ІІ. ПРО ОПЕРАТОР «-ING»: АНТИМЕТАФІЗИЧНІ ВЛАСТИВОСТІ ТА НАСЛІДКИ

А. «-ing»: багатофункціональний оператор

Якщо граматики беруться розрізняти серед форм на -ing дієприкметники теперішнього часу, прислівники, тривалу форму, герундії, то читача наукових чи філософських текстів вражає насамперед вільний обіг цих форм. Уможливлюючи гру з різними граматичними категоріями, ця формальна неперервність сприяє систематичній винахідливості мови.

1.Герундій: форма на «-ing», яку найтяжче перекладати

Англійська мова – це мова номіналізації. Те, що будь-яке дієслово можна піддати цій операції, надає великої творчої сили філософській англійській мові. Насправді номіналізація  – це субстантивація без субстантивації: при цьому не йдеться про відсилання до дії через номіналізацію дієслова, про перетворення її на об’єкт дискурсу (це можливо в будь-якому мовленні, особливо у французькій та німецькій філософській мові); йдеться про номіналізацію дієслова зі збереженням властивостей дієслова (див. SENS), якщо не про номіналізацію всього висловлювання. Звичайно, у французькій мові можна номіналізувати faire, toucher та sentir (le faire, le toucher, навіть le sentir), а в німецькій мові це навіть більш систематична практика. Проте ці форми не матимуть такої ж «природності», як англійські вирази the making, the doing, the feeling. Насамперед, у цих мовах важко створювати конструкції на зразок the making of…, the making use of…, my doing wrongly, my meaning this, his feeling pain тощо, тобто сполуки іменника та дієслова, які мають – це граматична характеристика герундія – зовнішні ознаки іменникового виразу та внутрішні властивості дієслівного виразу.

Ці форми настільки поширені, що характеризують – навіть не беручи до уваги чималу частину назв книг («The Making of the English Worker Class» Е. П. Томсона; чи у філософії: «The Taming of Chance» І. Гекінґа тощо) – саму мову класичної англійської філософії. Герундій функціонує як універсальний еквівалент чи обмінник між граматичними формами. У такий спосіб він не лише сприяє динамічності мови, постійно вводячи в неї часовий потік, а й допомагає створити в самій мові певну артикуляційну невизначеність. Звідси фрази, які щонайбільше спантеличують перекладача, адже він розуміє повідомлення, але ніяк не може відтворити його з оригінальною легкістю. Так, Юм у «A Treatise on Human Nature» стосовно ідеї говорить про the manner of its being conceived «спосіб, у який вона сприймається» (1978, p. 628), чи, можливо, «спосіб, в який їй притаманно бути сприйнятою», що зовсім не те саме. І ми бачимо, як agency та герундій артикульовані в мові Бентама, що мінімізує розрив між суб’єктом та об’єктом: much regret has been suggested at the thoughts of its never having yet been brought within the reach of the English reader «багато суму було навіяно думкою, що вона [книга] досі ще не була доступною для англійського читача»(Chrestomathia, p. 273).

Часто перекладачі вважають себе зобов’язаними перекладати акт, висловлений герундієм, за допомогою виразу «той факт, що»; але це означає майже протилежне до значення англійського виразу. Завдяки герундію англієць уникає дискурсу фактів, зберігаючи лише подію та міркуючи лише про неї. Неминуча плутанина, продиктована нашою мовою при перекладі герундія, тим прикріша, що вона унеможливлює розрізнення випадків, коли англійський мовець говорить чи пише the fact чи the case та коли він застосовує герундій. Важливість події, з розрізненням між trial «спроба», case «випадок» чи event «подія», з одного боку, та happening (що можна перекласти як «здійснення», «реалізація») – з другого, є центральною для трактатів із теорії ймовірності. Саме визначення поняття ймовірності, яке застосовує Баєс у своєму «Нарисі проблеми вчення про випадковість» (перший великий

Європейський словник філософій

59

АНГЛІЙСЬКА МОВА

трактат про «суб’єктивну ймовірність»), тримається на цьому статусі happening, події, що її трактують не в термінах її реалізації чи здійснення, а в термінах очікування:

The probability of any event is the ratio between the value at which an expectation depending on the happening of the event ought to be computed, and the value of the thing expected upon its happening.

Імовірність будь-якої події – це відношення між значенням очікування події, яке має бути вирахуване залежно від випадку (happening), та значенням того, що очікується в разі її здійснення.

Essai…, p. 26.

2.Тривала форма: час та вид

Якщо перейти від герундія до тривалої форми, іншої конструкції на -ing, постає нова низка проблем: вид і темпоральність дій. Цікавий випадок труднощів перекладу можна побачити в тому, як Остин намагається під час представлення перформативів розрізняти фразу та акт її висловлення, statement (твердження) та utterance (висловлювання): бувають такі utterances, що the uttering of the sentence is, or is part of, the doing of an action «висловлення речення є вчиненням дії абочастиноювчиненнядії»(Austin,HowtodoThingswithWords,p.5).Труднощамидляперекладу тут є поєднання в конструкції на -ing синтаксичної гнучкості герундія та значення тривалості. Конструкція на ing вказує на акт чи на тривання акту? Так само важко обрати, як перекладати «On referring» Стросона: як «Про референцію» чи як «Про реферування»; або «On denoting» Рассела: «Про денотацію» (загальноприйнятий переклад) чи «Про денотування»?

Тривала форма у строгому сенсі – «be + дієслово + -ing» – вказує на дію в той момент, коли вона вже триває, але ще не завершена. Трохи далі Остин демонструє ефективність англійської мови, поєднуючи акт і тривалість [йдеться про перформативи, наприклад, «Перепрошую» чи «Обіцяю»]: To utter the sentence is not to describe my doing of what I should be said in so uttering to be doing «Виcловлюючи таке речення, я не описую свою дію, яку зазвичай вбачають у цьому висловлюванні» (Austin, How to do Things with Words, p. 6); правильним французьким перекладом було б: énoncer la phrase, ce n’est pas décrire ce qu’il faut bien reconnaître que je suis en train de faire en parlant ainsi «Виcловити таке речення – не означає описати те, що прийнято визнавати моєю дією, яку я чиню, перебуваючи у процесі висловлювання», але це незадовільний переклад хоча б через незграбність поширеного вислову en train de «перебувати у процесі здійснення чогось». Крім того, в багатьох випадках названий вираз є зовсім невіповідним, оскільки закінчення -ing не означає тривання, наприклад: At last I am seeing New York «Нарешті я бачу Нью-Йорк».

У цій перспективі цікаво розглянути відомий різновид дієслів – дієслова сприйняття. Варте уваги те, що ці дієслова (to see – бачити, to hear – чути) у певних випадках можуть вживатись у конструкції «be + форма на ing», хоча загалом вважають (це навіть граматичне правило шкільної англійської), що такі дієслова можуть мати лише форму теперішнього чи простого минулого часу, але позбавлені тривалої форми. Безперечно, це правило має пов’язуватись із чимось на кшталт негайності сприйняття. Тут можна провести аналогію з дієсловами to know та to understand, які так само (майже) завжди вживаються в теперішньому чи минулому часі, так, ніби дія розуміння (understanding) не може бути представлена у тривалій формі і є за визначенням миттєвою; або, навпаки, вона немовби виходить за межі часового потоку. Насправді ж є й контрприклади: I don’t know if I’m understanding you correctly «не знаю, чи правильно я вас розумію»; you are hearing voices «ви чуєте голоси»; і часто у філософії: you are seeing something «ви бачите щось» (Austin, Sense and sensibilia, p. 30, щодо поламаної палиці), I really am perceiving the familiar objects «я справді сприймаю знайомий об’єкт» (Ayer, The Foundations of Empirical Knowledge, p. 1–2). Таким чином, вживання форми be + дієслово на ing означає не тривання дії, а звернення до метамови, яка вживається для філософського опису феноменів сприйняття. Єдиним винятком, на диво, залишається to know, яке майже не буває у тривалій формі: навіть у літературі, присвяченій філософії чи епістемології, ми не знайдемо I am knowing чи he was knowing, ніби пізнання не може бути усвідомлене як процес.

АНГЛІЙСЬКА МОВА

60

Європейський словник філософій

В англійській мові можна помітити різноманітність того, що прийнято називати лінгвіс­ тичними «видами», в яких статус дії позначається та розрізняється більш систематичним чином, ніж у французькій чи німецькій, знову ж таки через -ing: he is working/ he works/ he worked/ he has been working. На відміну від ситуації у слов’янських мовах, вид не позначається відміннимиформамидієслова,натомістьвикористовується«be+дієсловона ing»(недоконана чи тривала форма) у протиставленні простому теперішньому чи минулому (доконаному). Однак англійська мова часто змішує різні види (повторюваність, тривалість, завершеність) в одному висловлюванні, як у it cannot fail to have been noticed «цього неможливо не помітити» (Austin, How to do Things with Words, p. 1). Як нещодавно відзначили Лабов, а потім Пінкер, ці нюанси властиві не лише класичній чи письмовій англійській мові, а притаманні також деяким розмовним і, на перший погляд, неправильним говіркам. Говірка чорношкірих американців видається особливо витонченою в цьому плані, розрізняючи he be working та he working – факт наявності у когось постійної роботи та факт перебування на роботі на даний момент – тоді як стандартна американська задовольняється формою he is working (S.  Pinker, The Language Instinct, Penguin, 1994; L’Instinct du langage, trad. fr. M.-F. Desjeux, Odile Jacob, 1999, p. 30). Незалежно від звернення до поняття виду, видається, що в англійській мові існує особливо тонке розрізнення між різними ступенями доконаності, повторюваності та розвитку дії, що спричиняє підвищену чутливість серед англомовних філософів до цих питань і навіть особливу винахідливість у цій царині.

В. Лінгвістичне розчинення ідеї субстанції 1. Фіктивні сутності

Операція додавання суфікса -ing до дієслова лише надає йому перехідний статус іменника, але зберігає при цьому всі синтаксичні та семантичні риси, властиві дієслову, тобто уникає субстантивації. Не випадково субстанційність «я мислю», утверджена Декартом, викликала майже одностайний опір усіх англійських філософів класичної доби. Якщо особистісна ідентичність може встановлюватись by the making our distant perceptions influence each other, and by giving us a present concern for our past or future pains or pleasures «змушуючи наші віддалені сприйняття впливати одне на одного та наділяючи нас теперішньою турботою про наші минулі чи майбутні страждання чи задоволення» (Hume, A Treatise of Human Nature, 1978, p. 261), вона не вимагає позиції субстанції: її замінює субстантивація making і giving. Згадаймо також той спосіб, в який Рассел (у 27-му розділі Аналізу матерії) пояснював набагато простіше від Башляра та не вдаючись до категорії «епістемологічної перешкоди», що цілком можна постулювати атом як послідовність подій, не надаючи йому, однак, статусу субстанції.

Так чи інакше, таке глобальне переважання в англійській мові дієслівного та суб’єктивного над іменниковим та об’єктивним чітко виявляє себе у відмінності логіки, що керує дискурсом афективності в англійській мові, якщо порівняти її з французькою. Справді, в який спосіб щось, що «є» (l’on est), відповідає чомусь, що ми «маємо» (l’on a), як це відбувається з острахом у французькій мові (avoir peur «мати острах» англійською буде to be afraid «бути наляканим»)? Із цього випливає, що француз – для якого очевидно, що страх є «чимось», що почувають або відчувають – не легко розбереться у розрізненнях, які англійська мова природно проводить між почуттям, що не має об’єктивного відповідника, адже воно лежить виключно в царині feeling (як fear; див FEELING), та відчуттям, sensation, яке передбачає, що відчувається певний об’єкт. Тому в англійській мові одразу ж схопили те, що у французькій здавалось дивним парадоксом, а саме, що пристрасть є, як зазначає Бентам у своїй «Deontology» (p.  350), «фіктивною сутністю». Отже, те, що у французькій мові звучить як номіналістська провокація, передбачається звичками англійської мови. Символічна теорія афективності, таким чином, легше розвивається на ґрунті англійської мови, ніж французької, але тільки-но ми спробуємо висловити англійською онтологічну концепцію афективності, виникнуть симетричні труднощі.