Evropeysky_slovar_filosofii

Європейський словник філософій

21

МОВИ ТА ТРАДИЦІЇ

Спроба змусити філософію говорити латиною спершу не була нагальною, і навіть грецькі філософи, які працювали в Римі – такі як Епіктет († 130) чи Плотин († 269), – писали своєю рідною мовою. Римський принцепс, імператор Марк Аврелій († 180), пише дуже інтимний твір – свої духовні роздуми – грецькою мовою. Натомість Апулей († після 170) і Авл Геллій († близько 150) писали латиною. Друга спроба була більш успішною, але її здійснили християнські письменники, такі як Тертуліан († 220) та Авґустин († 430), який, здається, знав грецькою лише декілька слів. Згодом, радше з негативних, аніж позитивних причин, грецька мова на Заході занепадає, і латина залишилася на арені самотньою. Такою є ситуація язичників Макробія та Марціана Капелли (поч. V ст.), як і християнина Халкідія († невдовзі після 400 р.).

Латинські автори не стільки власне перекладали, скільки адаптували. Перші справжні переклади належать Марію Вікторину († близько 380), що переклав на латину уривки з Плотина. Можливо, Авґустин читав дещо з них. Боецій, що походив з освіченої патриціанської родини, замислив проект повного перекладу Платона та Аристотеля на латину, але цьому завадила його страта у 524 р. Однак він зміг перекласти початок «Органона», себто «Ісагоге» Порфирія, «Категорії» та «Про тлумачення». Саме йому ми завдячуємо латинськими еквівалентами фундаментальних понять аристотелівської логіки: genus, species, differentia, proprium, individuum. Також саме він прийняв багате на наслідки рішення перекласти οὐσία як substantia, відтак зводячи її до одного з її вимірів, а саме виміру «підмета» (ὑποκείμενον), який Аристостель, втім, вважав недостатнім (Метафізика Z, 3).

Латинська мова отців Церкви повинна була навчитися виражати найтонші нюанси розробленої греками термінології щодо доктрин про Тройцю або з христології. Часто латина містить зсув порівняно з грекою. На запитання: «у Тройці три чого?» грека відповідає ὑπόστασις, тоді як латина говорить persona (Тертуліан, Проти Праксея 11).

Cередньовічна латина збагачувалася технічними термінами, які ставали необхідними задля постійного витончення проблематики. Для цього вона запозичила з грецької такі слова, як categorematicus, а інші створила із своїх власних ресурсів, як-от compossibilitas, actuositas, immutatio, suppositio, conceptus.

Деякі грецькі тексти були перекладені латиною наново після схоластичної епохи і часто як реакція на мову цієї епохи, оскільки цицеронівському вухові вона видавалася скам’янілою. Саме тому Леонардо Бруні († 1444) переклав наново «Нікомахову етику», а Бессаріон – решту Аристотеля. Латина залишається креативною аж до кінця свого розвитку. Італійський гуманіст Ермолао Барбаро († 1493) запропонував слово perfectihabia, щоб хоч якось передати Аристотелеве поняття ἐντελέχεια. Ляйбніц († 1716), не вагаючись, вигадує слова existentificans

та existiturire.

Латиною часто створювалися слова, які мали грецьке коріння, але насправді були модерними. Такими випадками є слово cosmologia, використане як заголовок Вольфом (1731), а також, французькою, Мопертюї (1750), слово ontologia, зазначене в філософському словнику Ґокленіуса (1613), а також psychologia (Freigius, †1579). Цікаво, що деякі схоластичні терміни непомітно проникли до повсякденної мови. Зокрема, англійське простонародне слово contraption «крутійство, складний трюк» прямо походить від логічної операції contrapositio.

VI. Арабська мова

Починаючи з ІХ ст. грецька наукова спадщина перекладалася арабською. Це було справою поколінь християнських перекладачів. Вони мусили створити мову, яка могла б передавати філософські концепти. На відміну від сирійських перекладів, тут слова дійсно перекладалися, майже не транслітерувалися. Винятками, проте, є usṭuqus для στοχεῖον «елемент», hayūlā для ὕλη «матерія». І все ж часто їм складали конкуренцію слова більш співзвучні із духом мови, наприклад, ’unṣur чи mādda, субстантивований дієприкметник жіночого роду від дієслова «розтягувати», який досить добре передає Декартову «протяжну субстанцію». Перекладачі

МОВИ ТА ТРАДИЦІЇ

22

Європейський словник філософій

йшли навпомацки, поки не знаходили належні слова, звідси декілька термінів для передачі одного оригіналу. Коли співіснують два терміни, вони починають спеціалізуватися. Відтак слово hayūlā почало означати радше первинну матерію, тоді як mādda – матерію конкретного складу. Так само для опису причинності слово sabab, зазвичай – «обставини події», позначає безпосередню причину, а ’illa, зазвичай – хвороба, яка виправдовує відсутність на битві (аналог латинського causa), більше тяжіє до позначення віддаленої причини. Бувало, що арабська мова зверталася до перської. Приміром, для слова «субстанція» використали перське ğawhar, що первісно означало «коштовність»; найцінніше у речі є її «субстанцією», так само як французька мова говорить про «есенцію»/«сутність» (essence), щоб описати рафінований стан хімічного тіла, в парфумерії, а також для позначення пального.

Вибір словника з легкістю змінює сенс концепту. Так, при арабсько-перському перекладі словом jawhar грецької οὐσία зник очевидний зв’язок з дієсловом «бути». Грецьке дієслово εἶναι, одночасно дієслово існування та зв’язка, не має арабського еквівалента. На позначення

існування перекладачі обрали слово «знаходити» у пасивній формі: те, що існує, – це справді те, що «знаходиться» (mawğūd). Цей вибір обдумував Аль-Фарабі (Книга про літературу І,

§ 80). Цікаво, що іноді та сама форма використовується як замінник зв’язки у прикладах силогізмів. У словах для позначення «природи», ṭab’ чи ṭabīʿ, замість ідеї рослинного росту, яку греки відчували (безперечно, даремно) у слові φύσις, з’являється ідея відбитку, позначки, залишеної печаткою.

Філософська мова в очах граматиків виглядала «варварською». Цей факт вийшов на передній план у суперечці між християнським філософом та перекладачем Абу Бішром Матта

ібн Юнусом та мусульманським граматиком Абу Саїдом аль-Сирафі, що відбулась у 932, як розповідає Тавгіді († 1023) у восьмій ночі своєї книги «al-Imtā’ wa ’l-mu’ānasa». Відголос цієї

суперечки чуємо ще у Аль-Фарабі, в «Книзі про літературу», ІІ, 25, § 156, де він нагадує думку про те, що філософія повинна висловлюватись тільки арабськими термінами. Для граматиків логіка – це не що інше, як граматика конкретної, грецької, мови.

Більше не потрібно нагадувати про важливість арабської мови для формування наукового словника середньовічної та модерної Європи, чи то латиною, чи то народними мовами, в математиці(алгебратощо),вастрономії(азимуттощо)абохімії(аміактощо).Астрономічний твір Птолемея в назві зберіг грецьке слово з арабським артиклем: «Альмагест» від «АльМеґісте». Натомість терміни, що стосуються філософії у вузькому значенні, якого вони

набули упродовж модерної доби, здебільшого мають суто латинське чи грецьке походження. Тим більше варто згадати відоме helyatin, що завдало скільки труднощів коментаторам «Liber de causis» (IX); це арабське kulliyya, що передає ὁλότης «цілісність» у Прокла. Проблематика,

пов’язана зі словом falsafa – про можливість «поєднання» (conjunction) інтелекту людського та активного Інтелекту, – сприяла появі в схоластичній латині самого слова conjunctio, кальки з арабського iṭṭisāl. Ще Шеллінґ усвідомлював це: див. «Вступ до філософії міфології», 20 лекція. Також можна зазначити, що латинське intentio зазнало впливу арабського ma’nā «значення» (див. INTENTION).

VII. Іврит

За доби Середньовіччя євреї, що мешкали на ісламських територіях, послуговувались івритом з релігійною метою. Цього вимагало богослужіння, релігійне «право», а також література responsa – тексти, що містили різноманітні правові запити, відповіді, висновки та клопотання. У повсякденному житті, і також у філософії, вони використовували арабську. Приміром, Маймонід пише «Мішне Тора» на івриті, але «Путівник для заблудлих» арабською. Першим, хто писав про філософію на івриті, є, поза сумнівом, Авраам барГійя († 1136), іспанський філософ та астроном, автор «Hégyon ha-Nefesh» (повна назва: «Роздуми печальної душі, що стукає у двері розкаяння»). Він створив словник, деякі елементи якого збереглись до сьогодні. У першій книзі «Мішне Тора», «Книзі пізнання», написаній

Європейський словник філософій

23

МОВИ ТА ТРАДИЦІЇ

близько 1180 р., Маймонід арабською дає короткий виклад бачення світу аристотелівською філософією, для чого йому потрібні нові слова. Він надає слову dē‘āh«думка» нового значення «інтелект», що охоплює інтелект душі сфер.

До своєї класичної форми гебрейська філософська мова розвинулась лише після перекладів з арабської, здійснених сім’єю Ібн Тіббон. Три покоління цієї сім’ї, вигнаної з Іспанії за Алмогадів (1148), послідовно перекладали єврейські духовні тексти, потім єврейську філософію, а далі – філософію загалом (Аристотель, Аверроес). Вони будували фрази на івриті за зразком арабського синтаксису до такої міри, що це робило їх дивними, навіть варварськими. Тому зрозуміло, що ці переклади не були прийняті відразу. Так, поет Юда бен Соломон Аль-Гаризі († 1235) спробував зробити альтернативний переклад «Путівника», щоб дати другому Ібн Тіббону, Самуїлу († 1230), урок «гарної мови». Але його філософська обізнаність була обмеженою і він припускався помилок, які Ібн Тіббон із задоволенням перелічує у передмові, котру він додає до перевидання своєї версії. До нас дійшов переклад Аль-Гаризі, але в єдиному рукописі, тоді як переклад Ібн Тіббона був дуже широко розповсюджений.

Середньовічні єврейські мислителі не мали прямого доступу до грецької мови і знали Аристотеля та його коментаторів лише за посередництва арабів. Їхні новотвори часто утворені просто за арабським зразком. Наприклад, бар-Гійя гебраїзує арабське markaz, що стає

на івриті merkāz «центр», та створює ṣūrāh із ṣūra «форма». Деяка частина слів скалькована ним, як, наприклад, mawğūd, що стало nimṣā’. Але багато інших створено шляхом роботи над

самим івритом. Так, на позначення «субстанції» іврит перетворює біблійне слово ‘eṣem, звичайним значенням якого є «кістка». Для «акциденції» у філософському сенсі συμβεβηκός (від συμβαίνω «сходитися, траплятися») він використовує miqreh, що, як і латинське accidens, має значення «те, що трапляється», «випадок».

VIII. Модерні мови

Народні мови модерної Європи стали мовами філософії тільки досить недавно. Мовою Декарта і Ляйбніца ще була латина. Кант часто пояснює в дужках латинським словом свою ще непевну німецьку термінологію. Його «Критика чистого розуму» також була перекладена латиною. Геґель і Шеллінґ писали свої дисертації латиною, і так само вчинив Берґсон зі своєю другою дисертацією (1888). Окремі філософські поняття починають з’являтися у другій частині «Роману про розу» (Жан де Мен †1280), де перекладений уривок з «Тимея» (v.19083-19110 = 41 а7-b6), або у Чосера (†1400).

Але перші філософські твори народною мовою датуються ХІІІ століттям. Першою «модерною» мовою, якою заговорила філософія, була каталанська Раймунда Луллія (1232– 1316). Це пояснюється особистою історією Луллія. Спочатку мирянин, він близько 1263 р. був вирваний зі своєї світської кар’єри внаслідок осяяння згори. Ставши францисканцем, він досить пізно отримав університетську освіту і так ніколи й не знав добре латини. Книга «Libre de contemplació en Déo» («Книга споглядання в Бозі», 1273–74?) стала, можливо, першим філософським твором на народній мові в усій Європі.

Німецькамоватакожмалалишепоодинокіфілософськітексти.Колидомініканець Майстер Екгарт († 1328) проповідував вірним, які не знали латини, але були доволі освіченими, аби читати тексти його проповідей, він мусив дослівно перекладати латинські концепти на тогочасний діалект. Схоластичні терміни йому доводилось перекладати буквально. Інші рейнські містики робили так само. Так, слова Wesen замість essentia, Zufall замість accindens тощо пояснювали терміни, які для романських мов (або для англійської) по суті залишилися в ролі ідеограм. Така робота продовжувалася й у ХVII, й у XVIII столітті. Так, для слова «уява» було створене Einbildungskraft (vis imaginationis), для слова «об’єкт» – Gegenstand (obiectum), для слова «передсуд» – Vorurteil (praejudicium) (XVII ст.), для слова «поняття» – Begriff (conceptus) (Християн Вольф).

МОВИ ТА ТРАДИЦІЇ

24

Європейський словник філософій

Такі перенесення дають німецькій філософській мові особливий відтінок: слова не звучать як чужі. Вони навіть мають повсякденні значення, тоді як з їхніми відповідниками в інших мовах таке траплялося рідко. Німець, шукаючи якусь вулицю, скаже вам її назву і запитає «ist das für Sie ein Begriff?» (дослівно – «чи це для вас поняття?») там, де ми запитали б: «чи це вам щось говорить?». А наші заплутані звороти «в собі» та «для себе», що сприймаються як педантські, походять із унікальної формули an und fűr sich «по суті» (буквально, «в-собі-й- для-себе»). До тридцятих років Гайдеґґер любив створювати концепти із досить ідіоматичних зворотів (eine Bewandtnis haben, bewenden lassen, vorhanden sein тощо), які потім перекладачі були змушені перетворювати на тарабарщину. Таким чином, Zeug «штукенція для…» чи «штукенція проти…» (Regenzeug: «щось на випадок дощу» [буквально, «дощоштука» або «дощознаряддя»] – парасолька, плащ, що не промокає, тощо) у французькому перекладі стала «знаряддям» (outil, Е. Мартино) чи «корисним» (util, Ф. Везен).

Окрім того, германські мови – німецька й особливо англійська – часто мають декілька паралельних термінів для однієї ідеї: вчене слово, запозичене з латини або з романської мови,

ісвоє власне питоме. Значення термінів, які колись були синонімами, тяжіють до розрізнення

істають підтримкою для двох відтінків значення, які можуть стати взаємозаперечними. У німецькій слова латинського походження часто мають зневажливу конотацію, як räsonieren; ці слова переслідуються пуристами. Таких пуристів навіть підозрювали у поєднанні досліджень про чистоту мови з ксенофобською боротьбою за расову чистоту. І навпаки, такі автори, як Адорно, знаходили зловтіху в тому, щоб замінювати німецькі слова, введені насильницькою германізацією, ненімецькими словами, і говорити camouflieren там, де зазвичай вживають tarnen чи vertuschen.

Тільки нещодавно почали з’являтися фундаментальні німецькі поняття, які не є перекладом або перетворенням латинських чи грецьких термінів. Гайдеґґер зауважив, що лише з центральним словом останнього періоду його думки, Ereignis «подія», філософія справді перестала «говорити грецькою»: «Ми не змогли б осмислити Ereignis… за допомогою грецької (йдеться саме про «перевершення»). …Зі словом Ereignis це вже зовсім не грецька мова, і найбільш фантастичне тут те, що грецька продовжує зберігати своє сутнісне значення

іводночас втрачає здатність говорити як мова» (Семінар у Торі, 11.9.1969, Questions IV, p. 302).

Іншим романським мовам ще важче відділитися від латини через їхню близькість до останньої. Італійська стала основою для філософії з часів Данте († 1321). Його «Convivio» («Бенкет»), написаний приблизно у 1304–1307, містить короткий виклад схоластичної філософії. Відтоді ці дві мови продовжують перетинатися, поєднуватися й віддалятися, залежно як від твору, так і від середовища, з якого походили письменники. Данте виправдо­ вує поетичне використання простонародної мови, але робить це латиною у творі «De vulgari eloquentia» («Про народне красномовство», близько 1305 р.). Леонардо да Вінчі використовує італійську через незнання латини. Макіавеллі пише лише італійською, але дає латинські заголовки главам свого «Державця». Петрарка і Віко писали обома мовами. Леопарді, філолог за освітою, пише архаїчною італійською мовою, близькою до латини. Фран­ цузьку мову прославили переклади з Аристотеля Миколая Орезмського († 1382) та уривки з «Livre des fais et bonnes meurs du sage roy Charles V» Kристини де Пізан († 1430).

Народні мови були й залишаються у постійній взаємодії. Переклади з однієї мови на іншу змушують мову перекладу надавати певним словам значення, до того небувалі. Панування французької в Європі часів класицизму потягнуло за собою запозичення до частини інших мов. Наприклад, німецька передала «прогрес» як Fortschritt, а «точку зору» (point de vue) як Gesichtspunkt. Теперішнє панування американської англійської, коли не йдеться про чисті й прості запозичення, надає словам нових значень в інших мовах. Так, слово equité «справедливість» стало, за браком кращого, передавати неперекладне fairness Джона Ролза, додавши йому значення ἐπιείκεια «милість, доброта, порядність, моральна чистота». Деякі ідеї проходять шлях з поверненням, збагачуючись по дорозі новими конотаціями. Наприклад,

Європейський словник філософій

25

МОВИ ТА ТРАДИЦІЇ

англійське moral sciences, обране Джоном Стюартом Мілем для передачі французького sciences morales «моральні науки», у німецькому перекладі постало як Geisteswissenschaften [очевидно, йдеться про Дильтая, який у своєму «Einleitung in die Geisteswissenschaften», обґрунтовуючи Geisteswissenschaften як окремий корпус знань, неодноразово зі співчуттям посилається на шосту книгу «Логіки» Міля, яка має назву «On the Logic of the Moral Sciences»], що французи наново переклали як sciences humaines.

Араб називає словник qāmūs. Це грецьке слово Ὠκεανός у первісному значенні водного простору, який оточує усі землі і дозволяє їх обпливти. У схожий спосіб мови перебувають у постійному обміні у часі та просторі. Але слова лише зрідка зберігають екзотичний присмак свого походження. Зазвичай вони настільки добре засвоюються, що ми забуваємо, яку працю треба було проробити, щоб їх доставити, створити чи адаптувати до нового контексту. Отже, потрібен помічник, щоб відтворити гул голосів пройдених відстаней.

Ремі БРАҐ

Переклад Володимира Артюха За редакцією Олексія Панича та Андрія Васильченка

ГРЕЦЬКА МОВА:

СТАЛЕ І МІНЛИВЕ У ГРЕЦЬКІЙ МОВІ

ВІК, ENTENDEMENT, EPOKHÊ, СУТНІСТЬ, МОВИ І ТРАДИЦІЇ, ЛОГОС, RUSSE, SUJET, ПЕРЕКЛАДАТИ

Відомо, що переклад стародавньої греки, «рідної» мови філософії, на будь-які місцеві мови й на латину, є проблематичним. Менш відомі труднощі з її перекладом на сучасну грецьку мову, зокрема, ті, що виникають – попри виняткову довговічність греки – через перипетії диглосії, яка є складовою її історичної еволюції.

Авторство суворої політики щодо формування філософської термінології модерної грецької мови приписують Теофілу Вореасу, професору філософії в Афінському університеті наприкінці XIX століття.Поприцюспробу,можнаконстатуватиістотнірозбіжностів перекладахзістародавньої греки. Її викладання у навчальних закладах і домінування до кінця сімдесятих років архаїчної мови, так званої кафаревуси (буквально «очищеної»), довго приховували ці складнощі: попри розрив між синтаксичним устроєм стародавньої та модерної грецької мови, вживання античних термінів створювало ілюзію ясного сприйняття обговорюваної проблеми. Але інтуїція – не те, що переклад, тому дедалі більш активна присутність димотики, або грецької народної мови, починаючи з середини ХХ століття, зробила очевидною неточність модерного вжитку античних філософських термінів та їх модифікацію від перекладу до перекладу за посередництва різних європейських мов. Дійсно, перекладач завжди може розв’язати складнощі, звертаючись до античних термінів (як це часто й роблять), але така практика всього лише відкладає розв’язання проблеми смислу. Збільшення кількості перекладів на сучасну грецьку мову античних текстів, написаних грекою чи латиною, і водночас сучасних текстів, написаних тією чи іншою мовою, дозволяє краще усвідомити обсяг зсувів та смислових перекручень, які вони можуть спровокувати.

І. ІСТОРИЧНИЙ КОНТЕКСТ

1. Еволюція грецької мови

Єдність грецької мови, починаючи з архаїчного світу, є феноменом, який не перестає дивувати тих, хто ним займається. Нещодавні дослідження вказують, що ця єдність сягає мікенської епохи і пристосувалася до специфічних змін, пов’язаних з еволюцією мови в цілому. Водночас грецька мова зазнає глибоких криз саме тоді, коли хтось опікується відновленням більш стародавньої мови або встановленням більш шляхетної мови, запевняючи, що сучасна мова – витвір еволюції, відзначений акультурацією, – вичерпала себе. Йдеться про феномен,

ГРЕЦЬКА МОВА

26

Європейський словник філософій

що спостерігався, наприклад, на Русі, де Ферґюсон вирізняє «диглосію» (одна мова містить

всобі низову говірку й вивищену, сакральну мову) та «білінгвізм» чи «мультилінгвізм» (співіснування двох або більше національних мов на одній території). «Диглосія» посідає настільки значне місце у сучасній грецькій мові, що ускладнює і навіть унеможливлює переклад певних термінів, які походять з античної та середньовічної грецької мови.

Єдність грецької мови встановлювалася поступово: насамперед через перехід силабічної мовної системи (письмо, відоме як «лінійне В») в алфавітну систему (спадщина фінікійців, які самі охоче прийняли греків); далі, через узгодження споріднених діалектів, наявність яких, очевидно, не перешкоджала спілкуванню; нарешті, завдяки політичній еволюції архаїчної Греції, яка сприяла народженню еллінської мудрості. З точки зору філософії, суттєвим є цей останній етап, головним чином тому, що тут вибудувалася термінологія, яка уможливила поступове формування філософської мови.

Групування полісів довкола культурних чи культових центрів (як-от Дельфи і Делос) може пояснити, чому ця первинна єдина структура мови зазнала такої історичної

динаміки. Ці центри поширювали свій вплив на колонізовані різними полісами терени, що сприяло утворенню спільного світу. Цей тип топології забезпечив грецькій мові єдність  – примітний контрапункт біблійному епізоду з Вавилонською вежею. В елліністичному просторі, де навіть політичні дії вписувалися в загальну мобільність, як-от війна з Троєю чи пригоди Улісса, центр орієнтації більше не перебував всередині чітко визначених кордонів певної території. Гомерівські епопеї та гесіодівські генеалогії надали воднораз і міфологічне обґрунтування топологічної єдності, яка надала грецькій мові її історичну вкоріненість, і постійний орієнтир для освіти та культури (див. BILDUNG, вставка 1, «Paideia»), що з’єднувала спільний світ.

Укласичну епоху розриви загострилися. Аттична мова, символ афінського полісу, пожвавлена демократичними структурами й панівною політико-економічною волею, є плодом розриву з діалектними практиками. Поширення філософії, народженої «музами Іонії та Сицилії», багато чим зобов’язане аттичній мові, яка консолідувала філософську термінологію відповідно до норм, встановлених афінською філософією, Академією Платона, Ліцеєм Аристотеля, Садом Епікура тощо. Прийняття аттичної мови при македонському дворі в момент, коли він завершував політичне об’єднання з Грецією, сприяло швидкому перетворенню греки на «спільну» мову (койне). Ця мова поширилася по імперії Александра за межі елліністичного світу. Відтак космополітизм сприяв узвичаєнню (banalisation) койне, відчутного, зокрема, в Римській імперії ще до домінування латини (починаючи з ІІ ст. до н. е.

вгалузі управління й після ІV ст. н. е. в галузі культури). Ставши lingua franca, грецька мова забезпечила комунікативну близькість та справила безпрецедентний цивілізаційний вплив на Європу, прищеплюючи елліністичну культуру по всьому Середземномор’ю.

♦ Див. вставку 1.

2. Перипетії диглосії

Синхронічна єдність діалектного розмаїття, до якої додалися насамперед діахронічна єдність аттичної мови і більш активна єдність койне, не запобігала лінгвістичним кризам. Вони були пов’язані зі свідомим вибором типу мови, яка могла б краще виразити греку в її історичній автентичності. В цьому плані можна говорити про справжні лінгвістичні конфлікти диглосії.

Перший конфлікт, за часів античності, виник в ім’я захисту аттичної мови проти універсалізації греки, сприйнятої як ознака профанізації (banalisation) та акультурації. Найбільш значним фактом у цій неспокійній історії є переклад гебрейської Біблії на греку в Александрії близько ІІІ ст. до н. е. Пристосоване до «спільної» мови юдейське послання поширювалося швидше.

♦ Див. вставку 2.

Європейський словник філософій	27	ГРЕЦЬКА МОВА
1	Афіни, або гомофонія світу

Елій Аристид (117–189 до Р.Х.), мізійський грек і римський громадянин, що мешкав у Римській імперії, написав «Хвалу Риму» і «Хвалу Афінам», обидві з яких підносили грецьку мову й засвідчували її роль в імперії. З Римом світ більше не розділений на «греків» та «варварів», оскільки «римлянин» стало «іменем певного типу спільної раси» (Хвала Риму 63), а вся ойкумена стала просторово досяжною

і«мирною» (101). Але, якщо Рим є всемогутнім, він є одноголосним: «Як добре прибрана ділянка, населений світ цілком говорить єдиним звуком, чіткішим, ніж звук хору» (30); можна навіть сказати, що він німий: за моделлю армії, це «довічний хор» (87), де «все підкоряється в мовчанні» (31).

Афіни представляють протилежну модель: замість поширюватися, вони є «центром центру» (Хвала Афінам 15), котрий пропонує «незмішану, чисту мову» (εἰλικρινῆ δὲ καὶ καθαρὰν […] φωνὴν, якою і має бути кафаревуса), без жодної незручності, взірець для всякої грецької розмови (Хвала Афінам 14). Ця універсальність вже не територіальна, а логічна; в аттичній мові говірки, мови й манери вимовляння з’єдналися: «Всі без винятку говорять єдиною мовою, спільною для всього роду (τοῦ γένους, див. PEUPLE),

ічерез вас [себто, афінян] весь світ став гомофонним» (Хвала Афінам 226). Грецька мова, «наче визначення освіти» (ὅρος τινὰ παιδείας, див. BILDUNG) (Хвала Афінам 227), є мовою участі (partage), пристосованою до публічного життя, – хоча вона ще могла б, за часів Риму, існувати в ньому як єдина.

Барбара Кассен

БІБЛІОГРАФІЯ

OLIVER James H., The Ruling Power, Transactions of the American Philosophical Society, NS 43, 4, Philadelphie, 1953 ; The Civilizing Power, NS 58, 1, Philadelphie, 1968.

Навпаки, належні реакції на гегемонію грецького койне запозичували свої аргументи з самої історії, надаючи мові ідеологічне тло. В елліністичну епоху завдяки опору, натхненному ностальгією за минулим, було створено «аттицизм» – очищену й майже штучну мову, якою спілкувалися численні ерудити та філософи. Офіційне запровадження аттицизму перешкодило природній еволюції мови та діалектів, нав’язуючи розділення на дві мови – одну для інтелектуалів, другу для народу. Так в античності народилася проблема «диглосії», ідеологічний вплив якої постійно відчувався у надрах грецької культури.

Значно пізніше, в ІХ ст., дався взнаки другий значний конфлікт щодо статусу сучасної греки. Імовірно, що заміна латиною греки на Заході і тиск багатомовності всередині імперії, що було

2	Грека, сакральна мова

ПЕРЕКЛАДАТИ

Александрійські євреї, які, будучи організованими в політевму (громадянську спільноту), говорили грецькою мовою, взялися за переклад на цю мову гебрейської Біблії на початку третього століття до Р.Х. Легенда про переклад, здійснений сімдесятьма, була поширена значно пізніше у пропагандистському творі «Лист Аристея», що походив з цього середовища еллінізованих євреїв Александрії. Згідно з цим твором, цар Птолемей Другий Філадельф (285–247 до Р.Х.) доручив сімдесяти двом (або сімдесяти) вченим євреям, спеціально направленим в Александрію єрусалимським первосвящеником, перекласти на греку П’ятикнижжя для потреб грекомовних євреїв Єгипту. Кожний перекладач працював окремо і всі вони зробили цілком тотожні версії перекладу. Це був перший переклад священних гебрейських текстів на західну мову та, ймовірно, перший відомий нам колективний переклад. Легенда про ці однакові версії, створенізавдякибожественномунатхненню,парадоксальнозавершуєтьсязапереченнямтого,щопереклад виконано Сімдесятьма, і засвідченням автентичності перекладеного тексту як цілком рівного тексту першоджерела. Читачі грецького тексту Септуагінти, спираючись на цю легенду, вдалася до приховування гебрейського джерела перекладених книг і зіграла визначальну роль у процесі еллінізації єврейського монотеїзму. Разом з тим, хоча рабинський юдаїзм, зі свого боку, особливо після руйнування Храму в сімдесятому році, виказував ворожість до цього перекладу, він був прийнятий авторами Нового Завіту і, до святого Єроніма, майже усіма християнськими спільнотами. Таким чином, грецька версія Септуагінти стала середземноморською Біблією для дедалі більше еллінізованих євреїв, а також для Церкви перших століть, яка зробила її своїм Старим Завітом в усіх регіонах імперії, де поширювалася Церква, поки на європейському Заході вона не обрала латину.

Сесиль МарЖелло

ГРЕЦЬКА МОВА

28

Європейський словник філософій

наслідком римських завоювань, потягнули за собою фрагментацію койне на багато діалектів. Еллінізація Східної імперії, яка зберегла аттицизм з мінімальними змінами до візантійського відродження ХІ–ХІІ століть, безумовно, уповільнила поширення цього феномену, але вона ніколи не мала успіху в зменшенні диглосії, якій сприяло встановлення ієрархії держави і Церкви починаючи з ІV століття. Письмова та адміністративна мова засвідчують водночас культурні і класові відмінності. Від часів оттоманського панування нові трансформації наштовхувалися на необхідність збереження церковної мови, оскільки Церква залишалася єдиною організованою інституцією. Протягом цього періоду не лише аттицизм, але навіть і койне стали незрозумілими для людей; під тиском еволюції розмовна мова поступово перетворювалася на те, що називається «димотичною» мовою. Розуміння всіх цих мов водночас видавалося подвигом і становило ознаку високої культури.

І все ж диглосія проявила свої найбільш порочні наслідки не стільки в регіонах, окупованих османами, які поширили своє панування на багатоетнічну суміш Балкан, і не стільки через малоосвіченість кліру, який пристосовувався до розмовної й народної мови. Це відбулося радше в елліністичних школах Італії, де викладалася архаїзована мова, – ймовірне джерело майбутньої «очищеної» мови (кафаревуси). Втручаючись у природну еволюцію мови, пуристи помножили дебати, які отримали задовільне розв’язання лише у другій половині ХХ ст. (1976), коли держава, зіткнувшись із ексцесами очищення мови, нав’язуваного при полковниках (1967) [йдеться про військовий режим «полковників» або «хунту», який панував у Греції з 1967 по 1974 роки], одноголосним рішенням парламенту встановила розмовну мову як єдину офіційну мову.

♦ Див. вставку 3.

3. Філософський контекст елліністичної модерності

Філософія народилася, розмовляючи грекою – мовою, яка упродовж щонайменше тисячоліття залишалася її єдиною мовою. І, хоча на Заході гегемонія греки зникла в римську епоху, можна додати сюди й друге тисячоліття, адже латиномовні філософи продовжували вживати греку до початку середньовіччя. «Історичний» зв’язок між конкретною мовою, а саме грецькою, і появою та розвитком філософії є унікальним явищем в історії. Відтак можна почути думки, що грецька мова (під впливом Гайдеґґера асоційована з німецькою) є мовою філософії par excellence.

♦ Див. вставку 4.

Не заперечуючи таке судження, що віддзеркалює певну минулу ситуацію, котру похитнуло всесвітнє поширення англо-американської філософії, слід відзначити, що тривкість грецької мови не спромоглась зберегти, в царині її панування, плідність філософського минулого, формуванню якого вона сприяла. Статистичне дослідження, розпочате кілька десятиліть тому в Греції для належної оцінки модерних і сучасних грецьких філософів, досить розкриває контраст: їхня популярність, у реальних умовах нашої культури, рідко має можливість вийти за межі грекомовного світу.

Пояснюючи цю обмеженість, часто згадують падіння Візантії й підкорення грекомовних територій Оттоманською імперією: чотириста років, упродовж яких над обширною територією (від Молдови і Валахії до Греції, і від Малої Азії до берегів Чорного моря) панувала суцільна інтелектуальна пустеля. Місцеве населення, за підтримки Церкви та певної кількості вчителів, докладало всіх зусиль для збереження грецької мови, здебільшого обмеженої рівнем народної говірки. Надії на майбутню незалежність Греції покладалися на інтелектуалів, які втекли на іонійські острови, що уникли Оттоманського панування, або в Італію.

Упродовж цього періоду філософські тексти інколи писалися латиною, частіше архаїзова­ ною грецькою мовою, і більш рідко простою грекою. Головним чином йдеться про коментарі до античних вчень, зокрема Аристотеля, що були в моді у Падуї та Венеції. Теофіль Коридале († 1646), який реорганізував Патріаршу школу в Константинополі, вкупі з Герассимосом

Європейський словник філософій

29

ГРЕЦЬКА МОВА

Влахосом († 1685), може вважатися піонером грецьких модерних коментарів до текстів Аристотеля. Присутність Аристотеля на Балканах стала головним чинником відновлення античної філософії в грекомовному світі на початку оттоманської епохи, коли Геннадій Схоларій, перший патріарх після падіння Константинополя, вживав аристотелізм для боротьби з платонізмом Пліфона.

3	«Димотика» і «кафаревуса»

Аби зрозуміти протистояння димотики і кафаревуси, необхідно згадати культурний контекст, який підготував війну за незалежність 1821 року проти Османської імперії. Декілька інтелектуалів, і серед них Адамантіос Кораїс, який жив у Франції, сприяли ідеї повернення в минуле та відчували потребу в новій мові, прийнятій у навчанні й більш автентичній, ніж мова простолюду. Чи слід було повертатися до античної греки, або створити очищену мову, названу з цієї причини кафаревусой? Перша можливість не викликала ентузіазму, хоча класична античність завжди ідеалізувалася, й інтелектуали обрали другу можливість. Кораїс наголошував на ролі мови у формуванні нової Греції, стверджуючи, що характер нації пізнається в її мові. Для нього антична Греція поєднувала свободу й чисту мову, тоді як османське панування сприяло забрудненню мови; з тих пір лише знання прадідніх текстів було здатне очистити мову від чужих елементів. Парадоксально, цей прибічник Просвітництва заснував ідеологію чистої мови, яка мала негативні наслідки для долі філософії в Греції, узалежнюючи її від міркувань модерних європейців, творців нових думок в епоху, коли греки ще перебували під владою Османської імперії. Одного разу визнана офіційно, ця мова була прийнята в університетах, зокрема, для викладання філософії.

Захист димотики в науці є дещо спізнілим. Ця мова є витвором діаспорних греків, які в ХІХ ст. жили в Парижі (Психарис), в Англії та в Індії (Палліс, Емфаліотис, Властос), а також в Стамбулі (Фотіадіс). Успіхом цієї боротьби є формування у 1910 році просвітницької асоціації, яка боролася за офіційне визнання димотики. Тим часом переклад Біблії та кількох античних трагедій на димотичну мову спровокував обурення і політичну суперечку. Проект зазнав невдачі під тиском прибічників кафаревуси, очолюваних Г. Містраотисом, професором Афінського університету, який закликав до необхідності збереження «національної мови». Рішення парламенту у 1911 році тимчасово припинило суперечку, всупереч ліберальному уряду під проводом Е. Венізелоса, прихильного до новаторів. Стаття конституції заборонила офіційне використання димотики, попри її першість у повсякденному житті.

Але коли у 1945 році Ч. Феодоридес вперше виклав димотичною мовою «Вступ до філософії», його книга зазнала великого успіху. Це не завадило філософам ще вагатися щодо вибору мови, доки держава не встановила у 1976 році димотику як офіційну мову еллінської республіки. За шість років після урядового рішення, Асоціація грецької мови опублікувала маніфест, підписаний сімома особами – серед яких були Одіссеас Елітис, нобелівський лауреат в галузі літератури, і Йорйос Бабініотис, найбільш обдарований із сучасних лінгвістів, – котрі критикували законодавче редагування мови і вбачали в ньому лінгвістичний примус та підозріле прагнення розхитати «засади свободи думки» в ім’я «штучної» димотики, встановленої тими, хто визначив себе як «модерністи». Цей демарш викликав реакції, які відновили суперечку, що вважалася вже завершеною; її відчутним результатом стало збереження певними авторами придихів і наголосів, скасованих в останній версії димотики, та використання ними мови, яка відкидає те, що вважається «помилками» сучасної греки.

БІБЛІОГРАФІЯ

BROWNING Robert, Medieval and Modern Greek, Cambridge UP, 1969, 2e éd. 1983. CHRISTIDIS A.F. (éd.), «Strong» and Weak» Languages in the European Union. Aspects of Linguistic Hegemonism, 2 vol., Centre de la langue grecque, Thessalonique, 1999. FERGUSON C.A., «Diglossia», Word, 15, ANNÉE, p. 325-340.

FISHMAN J., «Bilingualism with and without Diglossia; Diglossia with and without Bilingualism», Journal of Social Issues, 32, ANNÉE, p. 29–38.

KOPIDAKIS M.Z., Histoire de la langue grecque (грецькою мовою), Athènes, Archive de littérature et d’histoire hellénique, 1999.

LAMBRAKI A. - PAGANOS G.D., L’Enseignement de la langue démotique et Costis Palamas

(грецькою мовою), Athènes, Pataki, 1994.

THOMSON G., La Langue grecque, Athènes, Kedros, 1964, 2e éd. 1989.

THILLET Pierre, «Le grec», dans J.-F. MATTÉI (dir.), Encyclopédie philosophique universelle. Le discours philosophique, PUF, 1998, p. 66–83.

TONNET H., Histoire du grec moderne. La formation d’une langue, L’Asiathèque, 1993.

ГРЕЦЬКА МОВА

30

Європейський словник філософій

В наступному періоді новогрецька філософія, головним чином університетська, говорила на кафаревусі: вона знайшла мову, яка наближала її до її славетного минулого, хай навіть це минуле прочитувалося очима модних європейських філософів. Друг Кораїса, Неофіт Вамвас († 1855), підхопив одночасно «ідеологію» Дестута де Трасі й Ф. Тюро і риторику Г. Блера, яка домінувала на британських землях у XVIII ст. Він першим посів кафедру філософії

вАфінському університеті (1837). Т. Рид і Д. Стюарт, завдяки своїм перекладам, також мали свій зоряний час серед грецьких франкомовних філософів, поряд зі спіритуалістами В. Кузеном і Т. Жофруа, які визнавалися упродовж певного часу. В іншому інтелектуальному вимірі К. Кумас († 1836) захищав критичну філософію, поклавши початок дедалі більш активній присутності німецької філософії, котра посилила проникнення античної філософії у викладання. Відтак культ античності, висвітленої європейською філософією, став рушійною  силою інтелектуального відновлення модерної Греції. Водночас постійною віссю міркувань для консервативних філософів Греції лишалася  елліно-християнська ідеологія.

За тієї ж доби соціальна криза відкрила шлях соціалістичним ідеям, разом з Платоном Дракулісом та Жоржем Скліросом († 1919). Тези останнього було підхоплено Ж. Кордатосом та Дімітріосом Гленосом, що сформувався як філософ у Німеччині, де підтримував димотику

вдебатах. У філософському плані Гленос протиставляв динамічному ідеалізму геґельянців «динамічний реалізм», себто діалектичний матеріалізм, інтерпретований шляхом певного синтезу Геракліта й Демокрита. Для нього всі посилання на минулу грецьку філософію передбачали творчу історичність, здатну пристосуватися до дії конкретних даних реального життя. Гленос був тонким аналітиком соціальних протистоянь, які він тлумачив як наслідок диглосії.Післяньоголишереформа,рекомендованаміж1950та1960рокамиіншимфілософом із німецькою освітою, Е. П. Папануцосом, зарадила модернізації філософії у викладанні.

Зрештою, філософія найбільше виразила себе через голос літератури, де численні автори вже писали димотикою. Великий поет Костис Паламас (1859–1943) з’єднав філософію

4	Гайдеґґер: «дофілософська мова греків була вже філософською»

Манеру, в якій Гайдеґґер мислив складний історичний зв’язок між грекою, німецькою та філософією, можна, разом із Жаном-П’єром Лефевром, розцінити як «онтологічний націоналізм» («Philosophie et philologie: les traductions des philosophes allemands», Encyclopædia Universalis, Symposium, Les Enjeux, 1; 1990, p. 170):

Οὐσία τοῦ ὄντος в дослівному німецькому перекладі означає «сущість сущого» (Seiendheit des Seienden); ми кажемо: «буття сущого» (Sein des Seienden). «Сущість» – це щось дуже важке і незвичне через штучну мовну форму, котра спершу виникла у філософському міркуванні. І все ж, те, чим визнається «сущість» у німецькій мовній формі, ми не можемо приписати грецькому вислову. Адже οὐσία не є штучним терміном, спершу викарбуваним у філософії, але належить повсякденній говірці та мові греків. Філософія лише сприйняла це слово з дофілософської мови. Отже, якщо це змогло відбутися ніби саме собою, це змушує нас припустити, що дофілософська мова греків була вже філософською. І це дійсно так. Історія основних слів античної філософії є не чим іншим, як чудовим свідченням того, що грецька мова є філософською, себто вона не була збагачена філософською термінологією, але вже сама філософувала як мова та мовний устрій (Sprachgestaltung). Це цінується в кожній справжній мові, безумовно в різному ступені. Цей ступінь вимірюється глибиною й силою існування народу і раси, що мовить мовою і в ній існує (nach der Tiefe und Gewalt der Existenz des Volkes und Stammes, der die Sprache spricht und in ihr existiert). Відповідність глибокому і творчому характеру, який мала грецька мова, ми знаходимо лише в нашій німецькій мові1.

Heidegger M., Gesamtausgabe. II Abteilung: Vorlesungen 1923–1944, Bd. 31. Vom Wesen der Menschlichen Freiheit: Einleitung in die Philosophie, Vittorio Klostermann, Frankfurt am Main, 1994, S. 50-51.

1 Пор. Майстера Екгарта і Геґеля.

Барбара Кассен