4. Філософський етап розвитку психології

Філософський етап розвитку психології в XVII-XIX століттях - це найважливіший період формування теоретичних передумов перетворення психології в самостійну науку. Можна виділити два основних фактори, що сприяють виникненню і формуванню психології як науки. Одним з них є проникнення в психологію емпіричного підходу.

Суть емпіричного принципу, проголошеного Беконом, полягала в єдиному вимозі до всіх конкретних наук у пізнанні законів природи, вивченні окремих фактів і явищ, що добуваються з допомогою спостереження і експерименту.

У переході психології від міркувань про сутність душі до аналізу конкретних психічних явищ, одержуваних на основі досвіду, і складався позитивний результат реалізації ідей Бекона в області психології.

Однак сам по собі емпіризм, який замінив уявлення про душу як особливої ​​неподільної сутності на уявлення про неї як сукупності психічних явищ, не вирішував однозначно питання про метод і шляхи їх пізнання. Поняття досвіду в емпіричній психології трактувалося в тісному зв'язку з питанням про взаємовідносини психічних явищ з фізичним світом і матеріальним субстратом. Звідси у визначенні методу психології кардинальне значення набувало те чи інше рішення психофізичної, і психофізіологічної, проблеми.

Психофізична та психофізіологічна проблема вирішувалася в історії психології або в дусі дуалізму (теорія зовнішньої взаємодії Декарта, теорія паралелізму Лейбніца), або в дусі монізму в його матеріалістичної (Спіноза, французькі та російські матеріалісти) або в суб'єктивно-ідеалістичної формі (Берклі, Юм). Для всіх різновидів ідеалізму в рішенні психофізичної і психофізіологічної проблеми характерно відокремлення психічного від фізичного та фізіологічного, зведення світу психічних явищ до замкнутій системі фактів свідомості, не доступних об'єктивному спостереженню. Єдиним методом проникнення в свідомість проголошувалися лише внутрішній досвід, інтроспекція, самоспостереження.

У XIX ст. в західноєвропейській філософії та психології найбільш поширеною формою вирішення питання про відношення душі і тіла була теорія паралелізму, згідно з якою психічне і фізіологічне розглядалися як два незалежних ряду явищ, але мали між собою функціональне відповідність. Такий спосіб розгляду психофізіологічної проблеми допускав можливість судити про психічні стани по супроводжуючим їх тілесним змін і виступав в якості теоретичної передумови запровадження природничо-наукових методів в психологію в рамках ідеалізму. Саме концепція психофізіологічного паралелізму стала філософською основою побудови експериментальної психології на Заході, ініціатором створення якої є В. Вундт. Залишаючись на позиціях суб'єктивної психології, Вундт і його послідовники не могли визнати за об'єктивним методом вирішального значення в пізнанні психіки. Провідна роль, як і раніше відводилася інтроспекції, а залучення фізіологічних методів розглядалося ними лише як засіб її контролю. Інтроспективним теоріям свідомості протягом багатьох століть протистояла матеріалістична лінія в психології, яку в XVIII-XIX ст. представляли в Англії Толанд, Прістлі, у Франції Ламетрі, Дідро, Гольбах, Гельвецій, в Росії Ломоносов, Радищев, Герцен, Бєлінський, Добролюбов, Чернишевський. Розглядаючи психічне як природного властивості, філософи-матеріалісти стверджували, що психічні явища можуть і повинні вивчатися тими ж засобами і методами, якими користуються природничі науки, тобто спостереженням і експериментом. Ці ідеї філософського матеріалізму знайшли своє вираження в матеріалістичної програмі перекладу психології на природничо-наукові основи і методи, яка була розроблена з позицій рефлекторного вчення великим російським вченим І. М. Сєченовим.

ЛЕКЦІЯ № 6. Становлення психології як самостійної науки