Типи онтологій

• Мета-онтології - описують найбільш загальні поняття, які не залежать від предметних областей.

• Онтологія предметної області - формальний опис предметної області, зазвичай застосовується для того, щоб уточнити поняття, визначені в мета-онтології (якщо використовується), та / або визначити загальну термінологічну базу предметної області.

• Онтологія конкретної задачі - онтологія, що визначає загальну термінологічну базу завдання, проблеми.

• Мережеві онтології часто використовують для опису кінцевих результатів дій, виконуваних об'єктами предметної області або завдання.

Буття – це філ. Категорія яка означає реальність, що існує об’єктивно, поза і незалежно від свідомості людини.

Буття як реальність багатогранно, надзвичайно складно по структурі. Залежно від підстав виділяють різні сфери, рівні і градації буття.

Основні форми буття

Серед розмаїття форм буття прийнято виділяти основні, найбільш важливі й поширені.

І. Буття людини

- предметно-практичну діяльність. Людина як фізичне тіло здійснює вплив на інші фізичні тіла з метою задоволення власних потреб.

- практика соціального творення. Людина — істота суспільна.

- самотворення, самодіяльність. Людина формує свій духовний світ, по-перше, пошуком ідеалів, що її приваблюють.

II. Буття речей, процесів

Це буття ділиться на:

а) першу природу, тобто на буття речей, процесів, станів природи, буття природи як цілого;

б) другу природу — буття речей та процесів, створених людиною.

III. Буття соціальне

Поділяється на: а) індивідуальне буття, тобто буття окремої людини в суспільстві і в історичному процесі; б) буття суспільства.

35. Проблема субстанції у філософії XVII ст.

Субстанція — це істинне, суттєве, самодостатнє, самопричинне буття, яке породжує всю багатоманітність світу. В епоху Відродження субстанція розумілась як Єдине, органічна і гармонійна єдність духовного і природного. Р.Декарт роз'єднав Єдине на дві самостійні субстанції: природу (матерію), способом буття якої є механічний рух, а атрибутом — протяжність, та мислення. Для Декарта природа — це величезний механізм, вся якісна багатоманітність якого зведена ним до кількісно визначених механічних відношень, а всі закономірності — до законів механіки. Друга самостійна субстанція — особлива, духовна — мислення.

У Б.Спінози субстанція — це єдність Бога і Природи, природи, що творить, і природи створеної. Бог — це універсальна причина світу, завдяки його нерозривній єдності з Природою.

Один з найвідоміших філософів Європи кінця XVII — початку XVIII ст. Готфрід Лейбніц (1646—1716) свою концепцію субстанції розкриває у працях: "Міркування про метафізику" (1686), "Нові досліди про людське розуміння" (1705), "Теодицея" (1710), "Монадологія" (1714). Центром філософії Г.Лейбніца є вчення про монади як прості неподільні субстанції. Монад безкінечна кількість. Кожна монада — самостійна одиниця буття, здатна до активної діяльності. Монада є духовною. Монади вічні, вони не виникають і не зникають природним шляхом. Монади є індивідуальними і неповторними, незалежними одна від одної, вони не можуть впливати на внутрішнє буття одна одної.

Поняття «матерія» має конкретніший зміст і охоплює собою вужчий клас об'єктів у порівнянні з-категорією «буття». Уявлення про матерію, її будову, основні властивості історично змінювалися. Першу концепцію матерії можна назвати субстратною. Згідно з цією концепцією матерія ототожнювалася з нестворюваними, незнищуваними природними першоелементами (субстратом), тобто водою, землею, повітрям, вогнем, атомами і т.д. Реальними властивостями матерії вважались просторові параметри і вага. Наприкінці XIX ст. природознавство відкриває нові явища, і це завдає відчутного удару по традиційних уявленнях про матерію і матеріальне (передусім як про речовину), фундаментальні відкриття (відкриття електрона, рентгенівських променів, виникнення теорії відносності) вимагали .відмовитися від традиційних уявлень про матерію та її властивості (зокрема неподільність і непроникність атомів, незміність маси тіл і т.д.) і стимулювали потребу у філософській переоцінці поглядів на природу матеріального. Сучасний  матеріалізм   розглядає  матерію  як  безкінечно різноманітну єдність матеріального світу, що існує лише в багатоманітності конкретних об'єктів, через них, а не поруч з ними. •Матерія — це філософська категорія для позначення об'єктивної реальності, яка відображається органами відчуття людини, але існує незалежно від них. Це визначення виходить з нескінченного різномаїття структурних особливостей і властивостей матерії. У ньому матерія не ототожнюється з уже пізнаними і загальними її станами — речовиною, полем, енергією, їхніми властивостями і залишається відкритою для нового знання про неї. Вона невичерпна у структурному плані, її неможливо зводити до одного певного стану, одного струкутрного рівня чи основних властивостей. Матерії у чистому вигляді, у формі якоїсь «праматерії» не існує. У світі існують лише конкретні матеріальні утворення. Філософське поняття матерії відображає не якусь певну частину чи форму об'єктивної реальності, а світ у цілому в будь-яких його проявах. Тому не можна отожнювати матерію з будь-яким речовинним субстратом. Категорія матерії має вагоме методологічне і світоглядне значення. Світоглядна роль цієї категорії полягає у тому, що вона охоплює не лише ті об'єкти, які вже пізнанні наукою, а й ті, які будуть відкриті у майбутньому.

36. Рух трактується як всяка взаємодія, яка в свою чергу визначається як процес взаємної обумовленості існування об'єктів систем, процес їхнього впливу один на одного, внаслідок чого відбувається як збереження, так і різноманітні зміни станів, властивостей, структури, функцій і т.п. Рух має об'єктивний і всезагальний характер. Як об'єктивний процес, рух охоплює собою і процеси розвитку, тому зміст поняття "рух" є більш загальним, ніж зміст поняття "розвиток". Розвиток — це такий рух (взаємодія), при якому відбувається не просто зміна вже існуючих якостей, станів якої-небудь системи, а виникають нові властивості, нова якість (сутність чого-небудь), що раніше не існувала. За своїм характером розвиток є закономірним та направленим процесом змін матеріальних та ідеальних об'єктів. Традиційно виділяють два типи розвитку: 1. Розвиток в рамках однієї форми руху матерії (наприклад, поява нових ознак у тварин, рослин і т.п.). 2. Розвиток, за якого відбувається перехід від однієї форми руху матерії, від одного рівня її структурної організації, до іншої, більш високої (наприклад, виникнення органічної природи з неорганічної).

Рух володіє цілим рядом найважливіших властивостей. По-перше, руху властива об'єктивність, тобто незалежність його існування від свідомості людини. Іншими словами, матерія сама по собі має причину своїх змін. Звідси слідує, положення й про нескінченність взаємоперетворень матерії. По-друге, руху властива загальність. Це означає, що будь-які явища у світі піддаються руху як способу існування матерії (немає об'єктів позбавлені рухи). Це означає також і те, що сам зміст матеріальних об'єктів у всіх своїх моментах у відносинах визначається рухом, виражає його конкретні форми (і прояву). По-третє, руху властиві нестворимість і незнищенність.

Послідовний філософський матеріалізм відкидає яке-небудь міркування про початок або кінець руху. Відомо, наприклад, що І. Ньютон допускав можливість божественного поштовху, а німецький філософ Е. Дюринг уважав, що рух виникає зі спокою через так званий міст поступовості. У явній або не явній формі в цьому випадку проводиться думка про якийсь початок (результаті) руху. Така позиція критикується матеріалістами.

Рух виявляється у багатьох формах. В процесі розвитку матерії з’являються якісно нові і більш складні форми руху. Саме особливості форм руху зумовлюють властивості предметів і явищ матеріального світу, його структурну організацію. У зв’язку з цим можна сказати, що кожному рівню організації матерії( нежива природа, жива природа, суспільство) притаманна своя, властива лише їй, багатоманітність руху. Кількість форм руху безкінечна, рух невичерпний за своєю багатоманітністю, як і матерія.

37. Простір - є форма буття матерії, що характеризує її протяжність, структурність, співіснування і взаємодію елементів у всіх матеріальних системах. Загальне розуміння простору формується у людини в емпіричному досвіді при характеристиці матеріального об'єкту або множини таких об'єктів, що займають різне положення в просторі.

Час - є форма буття матерії, що виражає тривалість ЇЇ існування, послідовність зміни станів у змінюванні і розвитку всіх матеріальних систем. У природно-науковій літературі поняття час нерідко вживається як синонім поняття тривалість. На це звертав увагу англійський фізик і філософ Ісаак Ньютон. Поняття час виникає з порівняння різних станів одного і того ж об'єкту, який змінює свої властивості.

Простір і час нерозривно зв'язані між собою. їх єдність проявляється у русі і розвитку матерії. Прагнення глибоко пізнати суть простору і часу пронизує усю матеріальну і духовну культуру людства.

Філософи і вчені розходилися в міркуваннях стосовно природи простору і часу та їх відносин до матерії.

У філософії існують дві основні концепції простору і часу:

1. субстанційна

2. реляційна концепція

субстанційна.

Вона склалася в руслі класичної механіки Ісаака Ньютона (1643-1727 р.р.). Простір розглядалося як нескінченна порожня протяжність, що вміщає в себе всі тіла. Абсолютне час розглядалося як рівномірний потік тривалості, що не залежить від будь-яких процесів. Матерія існує сама по собі, вона як би «занурена» в простір і час. Відповідно відношення між простором, часом і матерією представлялося як відношення між двома самостійними субстанціями.

Реляційна.

Витоки другого підходу починаються у філософії Аристотеля

А знаходять своє продовження у філософії Р. Лейбніца.

З точки зору реляційної концепції, простір і час - не особливі субстанціальні сутності, а форми існування матеріальних об'єктів. Простір виявляє співіснування об'єктів, час - послідовність їх станів. Реляційна концепція у філософському плані була сприйнята і розвинута діалектичним матеріалізмом, а у природничо-науковому плані - релятивістською фізикою і у наш час найбільш повно відповідає рівню розвитку природознавства.

38. Філосо́фська антрополо́гія (від філософія та антропологія) — у широкому сенсі — філософське вчення про природу (сутність) людини; у вузькому — напрям (школа) в західноєвропейській, переважно німецькій, філософії першої половини XX століття, що виходив із ідей філософії життя (Дильтей), феноменології Гусерля та інших, у рамках якого робилася спроба відтворити цілісність поняття про людину шляхом використання і тлумачення даних різних наук - біології, психології, етнології, соціології і так далі.

Напрям, завданням якого є системне вивчення й обгрунтування сутності людського буття та людської індивідуальності. Нерідко термін «філософська антропологія» тлумачать у ширшому значенні — як філософське вчення про людину, або філософію людини. Щоб збагнути сучасний стан філософії людини, необхідний історичний екскурс розв'язання проблем людини. Кристалізація філософського розуміння людини, особливо на початкових етапах розвитку філософії, відбувалася на основі міфів, легенд, переказів і закладених у них ідей, образів, понять, а також своєрідного діалогу між міфологією та філософією, що тільки «спиналася на ноги» у своєму розвитку.

Питання про природу людини - також один з центральних у філософській антропології - це питання про його емпіричну (природному) відмінність від усіх інших живих істот, а питання про його суть - це питання про ті його глибинні якості, які визначають його специфіку і зовні проявляються в рисах, властивих "природі".

Природа людини глибоко суперечлива, тому людина завжди виступає загадкою для самого себе. З одного боку, людина - істота фізична, тілесна, підпорядкована усім законам біології і фізіології. .З іншого боку, людська природа виявляє нам свідомість, розумність, здатність ясного розуміння і осмислення обставин. Людина може пізнавати об'єктивні характеристики дійсності, навіть якщо вони прямо не відповідають на його біологічні потреби. Людина демонструє здатність бути моральним, підніматися над своїми природними потягами і робити вільний вибір. Свідомість, розум і свобода властиві природі людини. Людина над біологією надбудовує біографію.

Психічний розвиток трактувався і як повністю спонтанний процес, який не залежить ні від біологічного, ні від соціального; і як похідний тільки від біологічного чи тільки соціального розвитку; і як результат їх паралельної дії на індивіда тощо.

Безумовно, людина народжується як представник певного біологічного виду. Водночас людина після народження виявляється в певному соціальному оточенні і тому розвивається не тільки як біологічний об'єкт, але й як представник певного суспільства. Ці дві тенденції відображаються в закономірностях розвитку людини, знаходяться в постійному взаємозв'язку.

Антропогенез (від антропо... і греч.(грецький) génesis — походження), процес історіко-еволюційного формування фізичного типа людини, первинного розвитку його трудової діяльності, мови, а також суспільства. Дослідження чинників, доріг і закономірностей цього процесу складає завдання одного з основних розділів антропології — учення про А. До головних проблем А. відносяться: місце (прабатьківщина) і час появи прадавніх людей; безпосередні предки людини; основні стадії А., рушійні сили А. на різних його етапах; співвідношення еволюції фізичного типа людини з історичним прогресом його культури, розвитком первісного суспільства і мови. Вирішення корінних і приватних проблем А. здійснюється за допомогою даних антропології (особливо палеоантропології ) і близьких наук — еволюційної морфології і ембріології, пріматологиі, палеонтології приматів, психології і фізіології, геології палеогену, неогена і антропогена, археології палеоліту, етнографії і лінгвістики. Методологічною основою аналізу і синтезу матеріалів, що залучаються до вирішення проблем А., служать еволюційне учення Ч. Дарвіна і головне, діалектико-матеріалістична філософія і як її конкретне вираження трудова теорія А., розроблена Ф. Енгельсом в 70-х рр. 19 ст Її центральна ідея полягає в тому, що в процесі А. основним чинником прогресивного еволюційного і історичного розвитку людини була трудова діяльність, що здійснювалася колективно на різних рівнях становлення суспільства.

39. Індивід – окрема людина, на відміну від колективу, соціальної спільності, суспільства.

Кожен індивід є членом якогось суспільства. Як індивід людина має такі ознаки, як вік, стать, освіта, професія, інтереси. Дитина народжується як індивід. Завдяки спілкуванню з дорослими вона засвоює соціальний досвід людства і включається в систему суспільних відносин, що формують її потреби, інтереси, тобто розвивають її як особистість.

Індивідуальність – рівень розвитку людської особистості, що виражається у неповторності її специфічних рис, продукції діяльності, яка зумовлена позицією споглядання, характером діяльності, рівнем її оригінальності, що виявляється у творчій унікальності.

Дійсне духовне багатство суспільства складає багатство рис індивідуальності.

Особистість – це людина, яка наділена самосвідомістю і світоглядом, яка досягла розуміння своїх соціальних функцій, свого місця у світі, яка усвідомлює себе як ланку ланцюга поколінь, в тому числі і родинних.

Особистість є сукупністю 3-х її складових: біогенетичні здібності, психосоціологічне ядро «Я», вплив соціальних факторів, тобто соціального середовища, умов і норм.

Головною властивістю особистості, їх духовним вираженням виступає світогляд.

Світогляд – сукупність переконань, оцінок, поглядів і принципів, які визначають найзагальніше бачення та розуміння світу і місце особистості у ньому, а також її життєві позиції, програми поведінки та діяльності.

Тільки особистість має властивий тільки їй набір рис і особливостей, який визначає її індивідуальність.

Як особистість людина усвідомлює свої якості, свою унікальність, свої вади та переваги і постає самодіяльною соціальною та інтелектуальною одиницею.

Існує 2-і концепції особистості : особистість як функціональна характеристика людини; особистість як сутнісна характеристика людини.

Б. Додонов виділив 3-и типи особистості: альтруїсти – отримують задоволення від своєї допомоги; практичний – отримують max задоволення від праці; гносеологічний – отримують задоволення в процесі пізнавальної діяльності.

Теплов виділив 4 –и типи особистості: сангвінік, холерик, меланхолік, флегматик.

Свобода - це одна з основних, найскладніших філософських категорій, яка визначає сутність людини, що складається з її здатності мислити і діяти відповідно до своїх намірів, бажань та інтересів, а не внаслідок якогось примусу.

На думку багатьох дослідників, однією з найбільш розроблених концепцій свободи є концепція марксизму.

Відповідальність - це соціально-філософське поняття, що відбиває об'єктивно-історичний характер взаємин між особистістю І суспільством, особистістю і соціальною групою, які сформувалися в ході задоволення взаємних вимог. Як правило, залежно від сфери діяльності розрізняють політичну, правову (юридичну), моральну відповідальність, а залежно від суб'єкта відповідних дій - індивідуальну, групову, колективну тощо. Відповідальність формується внаслідок тих вимог, що їх ставить до особистості суспільство, соціальна група, колектив.

40. Свідомість - це вища, властива тільки людині і пов'язана з мовою функція мозку, яка зумовлює здатність ідеально відтворювати дійсність у мисленні, відображати її у вигляді знань, закріплених у мові, в усіх її смислах і значеннях, які можуть бути повідомлені, передані іншим людям, передбачати результати, регулювати та самостійно контролювати свою поведінку.

Через свідомість людина здатна пізнати сутність навколишнього світу, розуміти його та одночасно знати про те, що вона знає або не знає.

Свідомість поза людським буттям неможлива: свідомість народжується в бутті, створює буття, відображає буття. Таким чином, свідомість виконує такі функції: пізнавальна, прогностична, рефлексивна, комунікативна, регулятивна.

Так, пізнавальна функція свідомості проявляється в накопиченні, переробці та використанні інформації щодо навколишньої дійсності; регулятивна-в контролі поведінкових та емоційних проявів; прогностична - в побудові образів майбутнього, плануванні подальшого життя; рефлексивна - в пізнанні людиною самої себе як суб'єкта психічної діяльності; комунікативна функція свідомості полягає в організації та підтриманні спілкування з іншими людьми.

Свідомість включає такі структурні елементи: знання, мислення, пам'ять, увага, воля. почуття і емоції, самосвідомість, рефлексія, без свідоме, усвідомленість.

Ядро свідомості складають: відчуття, сприйняття, уявлення. поняття, мислення.

Цілком очевидно, що структура свідомості взаємопов'язана з її функціями, майже кожний компонент відповідає за певну функцію, наприклад, знання - за пізнавальну і прогностичну, рефлексивна функція забезпечується роботою самосвідомості тощо.

Концепції свідомості, що існували в історії філософії, умовно можна поділити на два типи: індивідуалістські та колективістські.

Індивідуалістські розглядали як вихідне (абсолютне) свідомість окремого індивіда, а суспільні форми свідомості (форми культури) — мораль, релігію, мистецтво, право — як похідне, таке, що створене індивідуальною свідомістю.

Колективістські концепції, навпаки, вихідним вважали суспільні форми свідомості, наявну культуру, а індивідуальну свідомість розглядали як щось похідне. До індивідуалістичних концепцій схилялися філософи Нового часу (як емпірики, так і раціоналісти), а також І. Кант, позитивісти, представники філософії життя, феноменології. Колективістська традиція яскраво представлена у Гегеля і Маркса.

Щодо ідеологічної орієнтації колективістська традиція тяжіла до тоталітаризму (підпорядкування особи загалу), а індивідуалістська — до лібералізму, коли загальне розуміють як суму інтересів індивідів.

Виходячи з історико-філософських учень, філософської антропології та психології, розглянемо найважливіші моменти філософського вчення про свідомість. Свідомість виявляє, репрезентує себе двома способами: зовнішньо — у вчинках і словах людей та внутрішньо — через безпосереднє спостереження за власними актами свідомості, у рефлексії.

41. Свідомість, мислення та мова. Свідомість та самосвідомість. Основні концепції свідомості в історії філософії і в сучасній науці.

Мова - це знаряддя свідомості, та форма, у якій фіксується, виражається, передається увесь зміст свідомості. За допомогою мови як системи знаків відбувається об'єктивація свідомості. Внутрішній світ суб'єкта виражається у зовнішньому світі. У мові також виявляється самосвідомість людини (внутрішня мова).

Нерозривний зв'язок мови і свідомості полягає в тому, що свідомість - це відображення дійсності, а за допомогою мови саме мислення і свідомість отримують своє адекватне вираження. Мова - це інструмент думки.

Свідомість – вища форма відображення дійсності, сукупність психічних процесів, з допомогою яких це відбувається. Свідомість охоплює як чуттєве пізнання, так і раціональне. Мислення – це розумова, інтелектуальна діяльність, процес відображення дійсності у поняттях, судженнях, умовиводах, теоріях, концепціях.

Основними операціями мислення є абстрагування, узагальнення, опосередкування. Відправляючись від чуттєвого досвіду, мислення дає можливість отримувати такі знання про речі та їх властивості, котрі недоступні безпосередньому емпіричному пізнанню.

Свідомість – це найвища, притаманна тільки людям і пов'язана з мовою функція мозку, яка полягає в узагальненому і цілеспрямо­ваному відображенні дійсності, в попередній уявній побудові дій і передбаченні їх результатів, у розумному регулюванні і самоконт­ролі поведінки людини. Вона не тільки відображає, а й творить світ на основі практичної діяльності. 

У філософії є дві найбільш відомі концепції, котрі розглядають проблему свідомості. Перша з них прагне з’ясувати сутність, особливості, природу та походження явища. Друга – констатує те, що свідомість унікальний феномен, але залишає поза увагою з’ясування її сутності, природу та походження. Перша концепція – матеріалістична. Друга – феноменологічна, ідеалістична. Останній напрямок – феноменологічний – представляють такі філософи, як Гуссерль, Гегель.

Самосвідомість - своєрідний центр нашої свідомості, що інтегрує початок у ньому. Самосвідомість - це свідомість людиною свого тіла, своїх думок і почуттів, своїх дій, свого місця в суспільстві, простіше говорячи, усвідомлення себе як особою і єдиної особистості.

Самосвідомість - історичний продукт, вона формується лише на визначеної, притім досить високої стадії розвитку первісного суспільства.

Самосвідомості реалізується в усвідомленні своєї приналежності до того або іншого співтовариства, до тієї або іншої культури і соціальної групи. Найвищий рівень розвитку самосвідомості - виникнення свідомості «Я» як такого утворення, що хоча і схоже на «Я» інших людей, але одночасно неповторно, причому здатно не тільки робити вчинки, але і нести відповідальність за них, що припускає необхідність і можливість як контролю за своїми діями, так і їхньої самооцінки. Таким чином, самосвідомість характеризує не тільки самопізнання, але і зіставлення себе з деяким ідеалом «Я», а виходить, контроль і самооцінку, а також виникнення на цій основі почуття задоволеності або незадоволеності собою.

Існує декілька концепцій свідомості:

• ідеалістична (свідомість відривається від природи й людини, їй приписується незалежне від матеріального носія субстанціональне існування, вона обожнюється, може бути виведена із самої себе);

• матеріалістична (свідомість є властивістю високоорганізованої матерії, її активною формою відображення дійсності);

• дуалістична (свідомість так само первісна, як і матерія, є вічною або створеною разом з матерією);

• вульгарно-матеріалістична (свідомість матеріальна, тобто має не тільки матеріальне походження, а й матеріальну сутність і структуру)

• феноменологічна (чиста свідомість, що звільнена від людських установок; світ є її корелятом, результатом конструювання і пізнається в процесі споглядання);

• суб’єктивістська (свідомість є чистою суб’єктивністю, іманентністю, вона абсолютна);

• структуралістська (свідомість є результатом взаємодії трьох «об’єктивностей»: структури, несвідомого і мови);

• біхевіористська[1] (свідомість — це різноманітні психічні стани, що неодмінно виявляються через рухові реакції);

• діалектико-матеріалістична (ідеальне є результатом відображення матеріального і детермінується суспільно-історичними процесами).

42. Поняття відображення. Відображення як фундаментальна здатність матеріальних систем. Еволюція форм відображення у природі.

Відображення в марксистсько-ленінської філософії - загальна властивість матерії, як володіє "властивістю, по суті спорідненим з відчуттям, властивістю відображення", що виявляється в здатності матеріальних систем відтворювати визначеність інших матеріальних систем у формі зміни власної визначеності в процесі взаємодії з ними .

Характер відображення залежить від:

– природи впливу;

– особливостей, якісної специфіки тіла, що відображає. 

Пріоритет у використанні категорії відображення в діалектичний матеріалізм належить Леніну, хоча сам концепт відображення сходить до французького матеріалізму XVIII століття, один із представників якого Дені Дідро стверджував: "здатність відчуття є загальна властивість матерії або продукт її організованості". Приватними і специфічними формами відображення є інформація, відчуття і свідомість.

Говорячи про відображення дійсності нашими органами чуття, діалектичний матеріалізм підкреслює, що дійсність пізнавана, що ніякої перешкоди між "Явищем"та "Річчю в собі" немає, що пізнання - це процес, який все повніше відкриває перед нами закони розвитку дійсності. Таким чином, марксистсько-ленінська теорія відображення використовує зазначену оптичну аналогію в цілях критики агностицизму, але не робить ні найменшої поступки на користь механіцизму, розкриваючи і підкреслюючи специфіку розумових процесів.

Еволюція форм відображення

1. Подразливість - вихідна форма відображення, здатність до реакції.

2. Чутливість - здатність до відчуття, що є початковою формою психіки тварин.

3. Сприйняття - не тільки диференційоване сприйняття властивості і відносини речей, але й відображення значного числа істотних в біологічному відношенні зв'язків в навколишньому світі.

4. Свідомість - припускає не тільки вплив на суб'єкт ззовні, але й активна дія самого суб'єкта, його творча активність, яка проявляється у вибірковості і цілеспрямованості сприйняття, у відволіканні від одних предметів, властивостей і відносин і фіксуванні інших, у перетворенні почуттів, образу в логічну думка , в оперуванні понятійними формами знання. 

Відображення пройшло кілька стадій еволюції.

При механічному взаємодії тел макросвіту відображення носить сумарний характер (сила взаємодії, рівна добутку маси на прискорення, не виділяє масу і енергію у вигляді окремих складових). Таке відображення епізодично і випадково, а "слід" взаємодії при пружному ударі не має структурного закріплення.

При більш складних фізичних взаємодіях тіла відображають один одного в різноманітних фізичних параметрах. Відображення стає структурованим, локалізованим, незворотнім, отримує ланцюговий характер.

Хімічна форма відображення зберігає властивості фізичної і отримує нову особливість: взаємна зміна агентів в хімічної реакції закріплюється створенням нової якості - утворився хімічної речовини, що додає відображенню переривчастий характер. 

43. Гносеологія (грец. gnosis - пізнання і logos - вчення) - галузь філософії, яка вивчає сутність пізнавального процесу, його закономірності та принципи, форми і типи одержання знання про світ в усьому його багатоманітті. Важливим розділом філософської гносеології є вчення про структуру і методи пізнання, його рівні і способи, завдяки яким відбувається одержання знань, їх систематизація, оформлення у наукові гіпотези, концепції, теорії.

Центральним пунктом гносеології є проблема істини як результату адекватного відображення у свідомості суб'єкта пізнавальної діяльності сутнісних властивостей об'єкта дослідницького інтересу. Розвиток гносеологічних представлень кінця XX ст. визначається тим, що воно відбувається в умовах інформаційного суспільства і, зокрема, спирається па дані так названої “пост класичної” науки.

Що стосується методів, за допомогою яких гносеологія досліджує свій предмет, тобто пізнавальне відносини до дійсності в сукупності всіх його аспектів, то на сучасному етапі її розвитку усе більш характерним стає методологічний плюралізм. Іншими словами, вона вправі і зобов’язана використовувати будь-які методи і прийоми, що виявляться найбільш ефективними в даній пізнавальній ситуації.

Результатом процесу пізнання є пізнавальний (гносеологічний) образ, суб'єктивний образ дійсності і до того ж не копія, а ідеальний образ, який є діалектичною єдністю суб'єктивного та об'єктивного.

Теорія пізнання розглядає суб'єкт та об'єкт у діалектичному взаємозв'язку, взаємодії, єдності, де соціально активною стороною є суб'єкт пізнання. Активна роль суб'єкта знаходить свій вияв: у вибірковому його ставленні до предметного світу; у цілеспрямуванні процесу пізнання; у беззупинній пошуковій і коригувальній роботі рецепторів, нервів і мозку.

Суб'єкт пізнання— це людина, яка включена в суспільне життя, в суспільні зв'язки та відносини, яка використовує суспільно-вироблені форми, способи, методи практичної та пізнавальної діяльності, як матеріальні (знаряддя праці, приладитак і духовні (категорії, логічні форми та правила мислення, зміст мови…)

Об’єкт пізнання – це те на що спрямовується на основі практики пізнавальна діяльність суб’єкта. Об’єктом пізнання може бути вся дійсність, але лише в тій мірі, в якій вона увійшла у сферу діяльності суб’єкта.

Чуттєве пізнання - це початок, джерело, а тому й основа пізнавального процесу. Основними його формами, що розташовані за ступенем складності й прояву активності суб'єкта, є відчуття, сприйняття та уявлення.

Відчуття - це відображення у свідомості людини окремих властивостей предметів, що впливають у даний момент на органи чуття.

Сприйняття – цілісний образ предмета, який безпосередньо даний у живому спогляданні , у сукупності всіх своїх сторін.

Уявлення - це відтворення в свідомості суб'єкта чуттєвих образів, що ґрунтується на основі попередньо отриманої інформації, минулих враженнях, відбитки яких зберігаються в пам'яті.

Всі форми чуттєвого пізнання являють собою суб'єктивні образи об'єктивної дійсності, способи її відображення, зміст яких обумовлений властивостями предметів, процесів, явищ.

Раціональне пізнання – це процес активного, цілеспрямованого, узагальненого, опосередкованого, суттєвого та системного відтворення дійсності і творчого перетворення її в таких логічних формах як поняття, судження, умовиводи, категорії.

Поняття – це форма раціонального пізнання, в якій відображаються типові, суттєві ознаки речей в їх всебічності. В мові поняття концентруються найчастіше в загальних іменниках (поняття матерії, свідомості тощо).

Судження – це така логічна форма мислення, в якій розкривається зв’язок між окремими поняттями. В мові це можуть бути визначення, ствердження або заперечення чого-небудь. Але формою всебічного розкриття змісту понять може бути лише система суджень, тобто умовивід.

Умовивід – це такий логічний процес, у ході якого із кількох суджень на основі необхідних, суттєвих та закономірних зв’язків виводиться нове судження, яке в своєму змісті містить нове знання про дійсність — причому без звертання до показань органів чуття або до практики.

Категорії – це найбільш широкі за обсягом поняття, це універсальні форми мислення, які відображають всезагальні властивості, взаємозв’язки всіх матеріальних і духовних явищ та процесів.

Кожний момент чуттєвого відображення в пізнанні опосередкований мисленням. У свою чергу, раціональне пізнання одержує свій зміст з чуттєвих даних, які забезпечують постійний зв’язок мислення з конкретними предметами та явищами дійсності.

Раціональне і чуттєве – це діалектично взаємопов’язані сторони єдиного пізнавального процесу, які лише в єдності можуть давати адекватну картину дійсності.