Лекции по КПУ

Важливим елементом механізму реалізації Конституції є державні структури, органи місцевого самоврядування, які забезпечують застосування конституційних норм у процесі нормо творчості, правозастосовчоїіправоохоронноїдіяльності(інституційнийблок).

Дотримання конституційних норм — це така форма їх реалізації, за якої суб'єкти державно-правових відносин утримуються від здійснення дій, що суперечать нормам Конституції України. Так, ст. 68 Основного Закону встановлює, що кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Це модель пасивної поведінки су- б'єктів правовідносин. У цій формі реалізуються заборонні конституційні норми, в їх основі знаходяться заборонні диспозиції. Заборонна диспозиція — це вимога до суб'єктів права утримуватись від відповідного варіанту негативної поведінки. Вимога дотримання конституційних приписів адресована всім без винятку суб'єктам права. У конституційному праві не так багато заборон. Це стосується і Конституції України, якаспрямованана забезпечення активної поведінки суб'єктів правовідносин.

Виконання конституційних норм — це активна поведінка суб'єктів правовідносин, яка випливає із конституційнихприписів, "їхвиконаннянавідміну віддотриманнязумовлюєнепасивну, а активну поведінку суб'єктів права. У Конституції встановлені такі способи виконання норм: а) всі суб'єкти права мають виконувати Конституцію і закони; б) Українська держава зобов'язана виконувати міжнародні договори, якщовониратифікованіВерховноюРадоюУкраїни; в) громадяниповинні виконувати свої обов'язки.

Використання конституційних норм — це форма їх реалізації управомоченими суб'єктами права шляхом реалізації наданих їм суб'єктивних прав у вигляді дозволу або правомочностей. При цьому цей дозвілсуб'єктреалізовуєнасвійрозсудісвоїмидіями. Наприклад, громадянинможебратиучастьу виборахіреферендумах, аможецеправо нереалізовувати. Так, згіднозКонституцієюУкраїни(ст. 71) вибори доорганівдержавноївладитамісцевогосамоврядуванняєвільними, івідповідноніхтонеможепримушувати громадянина брати участь у виборах і визначати за кого голосувати. Використовуючи конституційні норми, громадяни реалізують надані їм Основним Законом право на працю, на освіту, на житло та ін. Таким чином реалізуються уповноважуючи конституційні норми. Прикладом такої норми є: «Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчоїдіяльності» (частина перша ст. 41 Конституції України).

Застосування конституційних норм — це владна організуюча діяльність державних та інших органів, осіб, яка має своєю метою забезпечити адресатам цих норм реалізацію їх прав і обов'язків, а також гарантувати контроль за даним процесом. Застосування цих норм як форма реалізації Конституції України маємісцевправозастосовчійдіяльностіорганівдержавноївладитаіншихсуб'єктівівідбувається у встановленому законом порядку.

Такимчином, уконституційно-правовійсферівиконанняівикористанняконституційнихнормсуб'єктами державно-правових відносин нерідко є недостатнім для їх реалізації. У відповідних випадках необхідні позитивні дії державних органів та органів місцевого самоврядування, громадських формувань, інших суб'єктів права. Для застосування конституційних норм принципове значення має ст. 8 Конституції України, згіднозякоюнормиКонституціїУкраїниєнормамипрямоїдії. Цеположеннявпершезакріплене

41

в конституційній практиці нашої держави. Але нормативний блок механізму реалізації Конституції передбачає можливість як безпосереднього застосування її норм, так і опосередкованого, тобто через норми галузевого законодавства. Застосовуючи конституційні норми, немає сенсу і необхідності протиставляти безпосередню і опосередковану форми їх реалізації, оскільки найчастіше норми Конституції України реалізуються разом з нормами різних галузей національної правової системи. Це пов'язано з тим, що самих норм Конституції не завжди буває достатньо для втілення на практиці конституційних приписів. Специфікаконституційнихнормполягаєвтому, щовонинедостатньозахищені власними санкціями на відміну від інших галузей права.

Порядок внесення змін до Конституції України визначається у тринадцятому розділі Основного Закону. Вінспрямованийназабезпеченняякстабільностіконституційноголаду, такідинамікийогорозвиткуз урахуванням суспільних потреб, які постійно змінюються. Аналіз норм цього розділу дає підстави стверджувати, що Конституція України належить до жорстких, важко змінюваних актів, що вона може бути змінена лише в особливому, закріпленому нею порядку. Саме сталий процесуальний порядок внесення до неї змін забезпечує стабільність правового змісту і можливість часткової зміни окремих положень у разі необхідності. Такимчиномзабезпечується, зодногобоку, стабільністьсуспільнихвідносин, аздругого— можливістьїхподальшогорозвиткунадемократичнихзасадах.

ХарактернимирисамиконституційногопорядкувнесеннязміндоКонституціїєтакі.

Право подання до Верховної Ради України законопроекту про внесення змін до Конституції України надається лише Президенту України та не менш як третині народних депутатів України від конституційногоскладуВерховноїРади. Обмеженняколасуб'єктівзаконодавчоїініціативизцьогопитанняєсуттєвою конституційноюгарантієюстабільностіКонституції.

Уперше в практиці конституційного регулювання в Україні вводиться диференційований підхід до зміни конституційного тексту. Так, зміни в розділах, окрім І, III і XIII, можливі лише в тому разі, якщо такий законопроектпопередньобудеобговоренийісхваленийбільшістюнароднихдепутатіввідконституційного складу Верховної Ради. Оскільки це схвалення не є остаточним, то воно приймається простою більшістю голосів від конституційного складу парламенту. Остаточне ж рішення приймається тільки на наступній черговій сесії Верховної Ради не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Ще складніший порядок внесення змін до Конституції України встановлюється дотихрозділів, які єїї фундаментальною основою. Згідно зі ст. 156 Конституції законопроектпровнесення змін до розділу І «Загальні засади», розділу III «Вибори. Референдум» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції України» подається до Верховної Ради України Президентом України або не менш як двома третинами від її конституційного складу, та прийняття законопроекту кваліфікованою більшістю — двома третинами від конституційного складу парламенту. Чинним такий законопроект вважається тільки з моменту затвердження його всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України. Частина друга ст. 156 забороняє повторне подання законопроекту про внесення змін до цих розділів Конституції з одного й того ж питання на розгляд Верховної Ради України того самого скликання. Це можезробитипарламент тільки наступного скликання.

42

Передбачений в Конституції України ускладнений механізм зміни конституційного тексту спрямований на забезпечення стабільності конституційного ладу, прав і свобод людини і громадянина. Так, згідно зі ст. 157 Конституції Основний Закон держави не може бути змінений, якщо зміни передбачають скасування або обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вониспрямовані наліквідаціюнезалежностічинапорушеннятериторіальноїцілісностіУкраїни.

Це, звичайно, не-означає, що другий розділ Конституції, присвячений основним правам, свободам і обов'язкам людини та громадянина, не може бути змінений узагалі. Конституція передбачає можливість подальшого розширення конституційних прав і свобод, посилення їх гарантованості. Згідно з частиною першою ст. 22 Конституції права і свободи людини і громадянина не є_вичерпними. Тим самим конституційно визнається можливість розширення кола основних права і свободи особи. Водночас ні за якихобставиннеможебутизміненаКонституціяУкраїнивумовах воєнного або надзвичайного стану. Досить важливим є положення ст. 158 Конституції України, яке забороняє повторне подання до Верховної Ради одного й того ж законопроекту, якщо він уже розглядався парламентом України і був ним відхилений, раніше ніж через рік з дня прийняття рішення по цьому законопроекту. Ця конституційна норма спрямована на збереження стабільності Конституції, її стабільності сприяє й те, що Верховна Рада протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції України.

ОсновнийЗаконгарантуєконституційністьзаконопроектівпровнесеннязміндоКонституціїзпитань, які стосуються національної безпеки України, забезпечення прав і свобод людини і громадянина шляхом вимоги обов'язкового висновку щодо них Конституційного Суду України. Так, згідно зі ст. 159 Конституції України законопроект розглядається Верховною Радою за наявності висновків Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158. Стаття 157 Конституції України встановлює, що Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеженняправісвободлюдиниігромадянина абоякщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушеннятериторіальноїцілісностіУкраїни, аст. 158 передбачає, щозаконопроектпровнесеннязміндо Конституції України, який розглядався Верховною Радою України, і закон не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради України не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту. Тільки щодо цих законопроектів необхідний висновок Конституційного Суду України. Щодо іншихцьогонепередбачається.

Стосовно висновку Конституційного Суду щодо конституційності законопроекту, то він є важливою юридичною гарантією проти можливості порушення Основного Закону. Парламент не може прийняти законопроектдосвогорозглядузпитань, передбаченихстаттями157 і158 Конституціїбезцьоговисновку. Аленавітьзанаявності позитивноговисновку законопроектможебутиприйнятийабовідхиленийВерховноюРадою, априйнятийзаконможебутинезатвердженийнародом на всеукраїнському референдумі. Таким чином, встановлений у тринадцятому розділі Конституції України ускладнений порядок зміни конституційного тексту на відміну від раніше діючої Конституції УРСР 1978 р. спрямований на забезпечення стабільності конституційних норм, щомаєсуттєвезначеннядлястабільності правової системи, її розви-

43

тку на демократичних засадах

44

Лекція № 5 « Становлення конституції України».

План:

1.Зародження ідей конституціоналізму на Україні;

2.Втілення демократичних ідей конституціоналізму в період відродження української державності (1918 – 1920 рр.);

3.Конституціоналізм України в радянський період;

4.Основи конституційного ладу сучасної України;

1. Зародження ідей конституціоналізму на Україні;

У часи Київської Русі, Галицько – Волинської та Литовсько – Руської держави організація державної влади в Україні базувалася на засадах звичаєвого права. Однак тоді були закладені пе6вні передумови для дальшого розвитку політико – правових ідей в Україні.

Звичаєве право було єдиним джерелом правних норм у перед державну епоху, а також протягом першого періоду української державності. В часи княжої України – Русі важливою пам’яткою , що зберегла давні норми звичаєвого права, була « Руська Правда»( термін « правда» означає тут закон). Оригінал цього документу не зберігся, до наших днів дійшли близько 300 списків.

Коротка редакція « Руської Правди» із 43 артикулами є найстарішою. Її можна поділити на дві частини: перша, Ярославова, містить 17 артикулів, що створені ще в першій половині ХІ ст., а друга – решту артикулів, складених за Ярославових синів.

Крім звичаєвого права, у « Руській Правді» зібрані й «княжі устави», але вони ще далекі до писаного закону.

До нас дійшли різноманітні за змістом та значенням пам’ятки законотворчої діяльності державних органів влади за Литовсько – Руської доби. Найбільш суттєвим законом, який був систематизований як юридичний акт в єдиний документ і за яким жила держава, стала третя редакція Литовського статуту (1588 р.). Одним з основних джерел статуту була Руська Правда. Виданням Литовського статуту завершено процес уніфікації правних систем руських земель та литовського права.

Соціальний зміст Литовського Статуту відображав інтереси шляхетського стану. За своїми правничими якостями статут перевищував багато тодішніх західноєвропейських кодексів і тому справляв істотній вплив на законодавства сусідніх держав. Він мав чинність як офіційна збірка законів і в Козацькій державі. Проте актами державно – конституційного характеру можна вважати лише договори доби становлення Гетьманської держави.

45

Гетьманська держава вже характеризується появою актів, які мали певне конституційне значен-

ня. До них можна віднести договори Богдана Хмельницького та Івана Виговського з Поль-

щею, Швецією, Туреччиною та Москвою.

Богдан Хмельницький мав широку програму становлення української державності. З перших років свого гетьманування він порушує проблеми врегулювання стосунків із сусідніми державами, а також контролю на Чорному морі. Хмельницький підписав договір з Османською Портою ( ли-

пень 1648 р.).

Важливим питанням були відносини з Польським Королівством. За Зборівською угодою 1649 р. козаки здійснювали управління на території трьох воєводств - Київського, Брацлавського, Чернігівського. Це сприяло закладенню фундаменту української автономії.

Історія українсько – російського договору веде початок з Переяслава. Документ ( « березневі статті» та жалувані грамоти 27 березня 1654 р.) забезпечували Війську Запорозькому такі права: самостійність у діяльності адміністрації та судочинстві, стосунках з іноземними державами, збиранням податків для українського скарбу, утриманні 60 – тисячного війська. Цей договір не заважав Україні проводити незалежну політику й надалі, особливо в останні роки гетьманування Богдана Хмельницького.

Після смерті Богдана Хмельницького Іван Виговський продовжив державницьку політику щодо відновлення Великого князівства Руського. Початок такої діяльності покладено Корсунським трактатом із Швецією, а згодом закріплено в Гадяцьких угодах (1658 р.).

Самостійницька ідея не полишала українських державних діячів. Особливо це стосується Петра Дорошенка, Івана Мазепи, Пилипа Орлика.

5 квітня 1710 року в м. Бендери було укладено Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького – « Конституція Пилипа Орлика». Документ було написано під сильним впливом передових на той час західноєвропейських наукових доктрин ( природних прав, розподілу влади тощо) і передбачав таку модель організації державної влади в Україні, яка б базувалася на засадах принципу розподілу влад ( законодавча влада мала належати Раді, членами якої є полковники зі своєю старшиною, сотники, « генеральні радники від усіх полків» та « посли від Низового Війська Запорозького»; виконавча – Гетьману, а судова – Генеральному Суду). Положення цього документу не були реалізовані, хоча формально він діяв на Правобережній Україні до 1714 р.

«Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорізького» складені як договір між гетьманом та Військом Запорозьким ( народ України), що було характерно для західної традиції. Конституція Пилипа Орлика діяла на Правобережній Україні до 1714 р. Текст був складений латинською і руською мовами. « Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького» написані під значним впливом ідей західноєвропейського парламентаризму і заклали основні принципи республіканської форми правління.

46

2. Втілення демократичних ідей конституціоналізму в період відродження української державності (1918 – 1920 рр.).

Період відродження національної Української державності ( 1917 – 1920 рр.) позначений появою значної кількості конституційно – правових актів, які передбачали різні варіанти організації державної влади в Україні. До них слід віднести Третій Універсал Української Центральної Ра-

ди від 7( 20) листопада 1917 р., Четвертий Універсал Української Центральної Ради від 9 (22) січня 1918 р., Конституцію Української народної Республіки ( Статут про державний устрій, права і вольності УНР) від 29 квітня 1918 р., Закони про тимчасовий державний устрій України від 29 квітня 1918 р., Закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці від 12 листопада 1920 р., Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої австро – угорської монархії, ухвалений Українською Національною Радою на засіданні 13 листопада 1918 р. та інші.

Серед цих конституційно – правових актів чільне місце посідає Конституція УНР від 29 квітня

1918 р. (« Статут про державний устрій, права і вільності УНР») , яка юридично оформила відродження державності України. Це був прогресивний на той час документ, принципові положення якого зводилися до наступного:

1.Україна є суверенною, самостійною і ні від кого незалежною державою;

2.Вся влада в УНР належить народові України;

3.За формою правління УНР є парламентарною республікою, Верховним органом влади якої є Всенародні Збори;

4.За формою державного устрою УНР – унітарна держава з широким місцевим самоврядуванням, територіальна організація влади в якій базується на дотриманні принципу децентралізації;

5.Взаємовідносини людини з Українською державою будуються відповідно до принципів ліберальної ( європейської) концепції прав людини;

6.Організація державної влади базується на засадах принципу розподілу влад:

•Органом законодавчої влади проголошуються Всенародні Збори, які формують інші гілки влади;

•Вища виконавча влада належить Раді Народних Міністрів;

•Вищим органом судової влади є Генеральний Суд УНР.

«Статут про державний устрій, права і вільності УНР» готувався на зразок демократичних конституцій Європи та США. Одним з головних його принципів - поділ влад.

Основний закон визнавав за громадянами всі конституційні свободи, а національним меншостям забезпечував право національно – персональної автономії. Для російської, польської та єврейської

націй право на національно – персональну автономію гарантувалося прямою дією даного закону.

47

Іншим націям можна скористатися цим правом, якщо подати до Генерального суду заяву не менш як від 10 тисяч громадян УНР, що заявили про належність до даної нації.

Для остаточного розв’язання проблеми національно – державного будівництва готувався проект нового поділу України. Михайло Грушевський як автор даної концепції запропонував поділ на 30 земель, з яких три міста – Київ, Харків та Одеса - вилучаються в окремі округи з приміськими територіями. Отже, Конституція УНР та проект нового поділу держави закладали основи земельного устрою України.

З огляду на складність ситуації в Україні Конституція не мала шансів на встановлення стабільної, авторитетної виконавчої та незалежної судової влади. Юридичним нонсенсом була відсутність в Основному законі посади голови держави (президента) і голови уряду (прем’єра). На останньому засіданні Малої Ради Президентом України було обрано Михайла Грушевського, про посаду та функції якого в Конституції нічого не зазначається.

Унаслідок державного заколоту Гетьмана Павла Скоропадського положення Конституції УНР 1918 року не були реалізовані.

За часів Гетьманату діяли тимчасові конституційні закони: Закон «Про тимчасовий державний

устрій України « від 29 квітня 1918 року та Закон « Про верховне управління Державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами Держави ясновельможного пана Гетьмана всієї України» від 1 серпня 1918 року.

Ці закони закріплювали монархічну форму правління в Україні при збереженні її унітарного державного устрою. Главою Української держави проголошувався Гетьман України. Конституція містила і деякі демократичні положення, які передбачали недоторканість особи, недоторканість житла, право на вільне обрання місця проживання, недоторканість власності, певні політичні свободи. Проте сама модель організації влади за часів Гетьманату була глибоко антидемократичною, оскільки вона фактично передбачала поєднання законодавчої і виконавчої влади в руках Гетьмана України. Крім того, Гетьман України фактично одноосібно формував і вищий судовий орган – Генеральний Суд.

Повалення гетьманського режиму внаслідок народного повстання, очоленого Директорією, відкрило шлях до подальшого конституційного розвитку України. Велике значення для відновлення конституційних засад УНР відігравала Декларація Української Директорії від 13 грудня 1918 року, відповідно до якої Україна знову проголошувалася республікою, скасовувалися всі закони та постанови гетьманського уряду, спрямовані «проти інтересів трудящих класів», поновлювалася дія демократичних принципів, проголошених Центральною Радою в її Універсалах. Верховна влада в державі згідно Декларації мала належити Директорії. Її повноваження підтвердив Трудовий Конгрес Народів України (своєрідний передпарламент України), який прийняв 28 січня 1919 року Універсал ( Резолюцію про владу), що відігравав роль «малої конституції» соборної УНР. Універсал з точки зору утвердження демократичних конституційних засад Української держави був суттєвим кроком уперед у порівнянні з «гетьманською конституцією»,

48

хоча він і відтворював повністю принципи Конституції УНР від 29 квітня 1918 року.

В останній період існування УНР(12 листопада 1920 року) було прийнято ще два конституційного акти: Закон « Про тимчасове верховне управління і порядок законодавства в Українській Народній Республіці» та Закон « Про Державну Народну Раду Української Народної Республіки». В них проголошувалося верховенство влади народу, яка тимчасово здійснювалася Директорією, Державною Народною Радою і Радою Народних Міністрів на засадах розподілу влад.

Нереалізованими залишилися два проекти Конституції УНР, які були підготовлені Урядовою комісією з розробки Конституції УНР, перший з яких передбачав унітарний устрій Української держави, а другий - федеративний.

Державне відродження на західноукраїнських землях, що входили до складу Австро – Угорщини, відбувалося під значним впливом подій на Наддніпрянщині.

9 листопада 1918 року Українська Національна Рада оголосила Західну Україну суверенною Західно – Українською Народною Республікою(ЗУНР), уряд якої очолив Кость Левицький.

Було схвалено Тимчасовий Основний закон ЗУНР, доповнений законами від 13. 09, 16. 09, 1.12. 1918р. та 4. 01. 1919 р., де були накреслені головні принципи державного ладу. Внутрішня суверенність ЗУНР належала народові, який мав її виконувати через представництво, обране рівним, безпосереднім, таємним та пропорційним голосуванням. До обрання на цих засадах парламенту дані функції обіймає УНРада. Законом від 4. 01.1919 р. утворено окремий виділ Укради, до якого входили 9 членів. На чолі стояв, як дев’ятий член, Президент УНРади Євген Петрушевич. Верховна влада належала УНРаді.

Судова влада будувалася на принципі незалежності ( закон від 21. 09. 1918 р.) і передбачала створення Найвищого суду.

ЗУНР входила в правові відносини з УНР. 22 січня 1919 року проголошено акт Злуки УНР та ЗУНР. Але це об’єднання мало політичний, ідеологічний характер, а не правно – державний, бо не були вироблені його правові умови й не ратифіковані законними органами обох держав.

З початком воєнних дій уряд передав свої повноваження Президенту УНРади Євгену Петрушевичу як диктаторові, що мав право здійснювати всю військову та цивільну владу.

ЗУНР мислилася як президентська республіка порівняно з парламентською Українською Народною Республікою.

3. Конституціоналізм України в радянський період.

Радянська влада, що установлювалася на українських землях, хотіла юридично підтвердити свою прихильність до державної незалежності. З цією метою були створені українські конституції. 14 березня 1919 року була прийнята перша Конституція Української Соціалістичної Радянської республіки. Цей основний закон, як і конституція РРФСР, ґрунтувалася на марксистсько –

49

ленінському вченні про соціалістичну революцію та диктатуру пролетаріату. Тому Конституція була більшою мірою політичним, ніж правовим документом.

Подальше існування УРСР як квазі – держави зберігало декларативні атрибути державного утворення, що не мало жодної принципової відмінності від СРСР. У зв’язку з утворенням СРСР та прийняттям першої Конституції Радянського Союзу ( січень 1924) були внесені відповідні зміни до конституції України. 15 травня 1929 року ХІ Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив нову Конституцію УРСР, що внесла зміни щодо адміністративного територіального устрою ( до складу УРСР – з 12. 10. 1924 року по 2. 08. 1940 року – увійшла Молдавська Автономна Соціалістична Радянська Республіка). Було зафіксовано трьохступеневу систему управління.

Зміна політичних орієнтирів Комуністичною партією зумовила відповідне правове забезпечення. Прийняття тези про перемогу соціалізму в Країні Рад стало передумовою нового основного закону. Слідом за Конституцією СРСР 1936 року ХІУ Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив Конституцію УРСР.

Четверту Конституцію УРСР прийнято 20 червня 1978 року. Її текст розробила комісія на чолі з В. В. Щербицьким відповідно до Конституції СРСР 1977 р., « яка відобразила новий стан розвитку Радянської держави – побудову в СРСР розвинутого соціалістичного суспільства і стала політико

– правовою основою конституцій усіх соціалістичних республік».

Усі чотири Конституції Радянської України були документами політичними і розроблялися спершу в ідеологічних відділах ЦК КПРС. Враховуючи це, а також статус квазі – держави, якою була Україна, дані конституційні акти з великим застереженням можна віднести до групи основних законів держави.

За радянський період існування української державності було прийнято чотири конституції( 1919, 1929, 1937 і 1978 рр.). Але з точки зору теорії конституціоналізму їх можна вважати « квазіконституціями». Така оцінка конституцій «радянського типу» пов’язана з тим, що вони:

•По – перше, встановлювали неналежним чином організовану (радянську) модель влади, яка заперечувала принцип розподілу влад та незалежне правосу ддя;

•По – друге, конституції України радянського період мали повністю відтворювальну структуру та положення Конституції СРСР, важливе місце серед яких займали ідеологічні установи щодо суспільного ладу, диктатури пролетаріату, завдань комуністичного будівництва тощо;

•По – третє, радянські конституції регулювали відносини людини і держави на засадах колективістської ( класової) концепції прав людини без належного врахування міжнародних стандартів у галузі прав людини та надійного гарантування прав і свобод людини і громадянина.

4. Основи конституційного ладу сучасної України.

50