Лекции по КПУ

міжнародному спілкуванні.

У Конституції України розрізняють: державний, національний і народний суверенітет.

Під державним суверенітетом розуміють верховенство державної влади всередині країни та її незалежність у зовнішньополітичній сфері. Верховенство і незалежність як суверенні властивості державної влади виражають її політико-правову сутність і виявляються у відповідних формах у внутрішній і зовнішньополітичній діяльності держави. Як найважливіші властивості державної влади вони є якісною ознакою держави, яка характеризує її політико-правову сутність. Суверенітет держави полягає у верховенстві, єдності та незалежності державної влади.

Верховенство державної влади — це такий стан влади, за якого над нею не панує ніяка інша влада. Державна влада обмежена лише правом. Верховенство державної влади робить її єдиною політичною владою, виключаючи саме існування поряд із суверенною владою будь-якої іншої політичної влади.

Верховенство також полягає у правильному встановленні в суспільстві єдиного правопорядку, правоздатності державних органів і громадських об'єднань, наділенні правами, свободами та обов'язками службових осіб і громадян. Воно передбачає самостійність державної влади всередині країни та її незалежність від влади будь-якої іншої держави.

Єдність державної влади виявляється у наявності єдиного органу або системи органів, які здійснюють державну владу. Юридичні ознаки цієї влади полягають у тому, що загальна компетенція всієї системи органів, які здійснюють державну владу, охоплює всі повноваження, необхідні для здійснення завдань і функцій держави, а різні за своїм призначенням органи, які належать до цієї системи, не можуть приписувати одним і тим самим органам за одних і тих самих обставин правила поведінки, що виключають одне одного.

Отже, незалежність також є властивістю державної влади, яка означає самостійність держав у взаємовідносинах з іншими державами.

Незалежність України було проголошено Декларацією про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., постановою Верховної Ради України від 24 серпня 1991 р. і підтверджено рішенням всеукраїнського референдуму від 1 грудня 1991 р Державний суверенітет реалізується у функціонуванні держави на основі статей 1 і 5 Конституції

України, її законодавчих, виконавчих і судових органів (ст. 6), а також у правовій системі держави. Відносини, які становлять сутність суверенітету, визначаються політичною та економічною системами суспільства, громадянськими підпалинами держави.

Національний суверенітет полягає у повновладді нації, її політичній свідомості, реальній можливості визначити характер свого національного життя, перш за все можливості самовизначення (політичного), аж до визначення й утворення самостійної держави, що і зробив народ України 1 грудня 1991 р., проголосивши свою незалежність на всеукраїнському ре-

ферендумі. Кожна нація має право визначати свою долю, вирішувати питання національнодержавної організації, вийти або увійти до складу іншої держави, створити власну державу. Кожна

61

нація має право зберігати і вільно розвивати власну мову, звичаї, традиції, відповідні національні установи.

Відповідно до ст. 10 Конституції України державною мовою України є українська мова. Україна забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя.

У роботі державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій, розташованих у місцях проживання більшості громадян інших національностей, можуть використовуватися, поряд із державною мовою, й інші національні мови.

Україна виявляє державну турботу про вільний розвиток і використання усіх національних мов, якими користується населення республіки. Порядок застосування української та інших мов в Україні визначається законом.

Національний суверенітет слід розуміти і як демократичний принцип, відповідно до якого кожна нація має право на вільний самостійний національний розвиток. Утворення суверенної і незалежної держави, вільне приєднання до іншої держави або об'єднання з нею, встановлення іншого політичного статусу, який вільно визначає народ, є засобами здійснення цим народом права на самовизначення.

Суверенітет народу полягає в тому, що народ має юридичні, політичні та соціально-економічні засоби, які забезпечують його участь в управлінні справами держави. Конституція України законодавче закріплює ці засоби у формі всеукраїнського і місцевого референдумів, всенародних обговорень проектів законів, виборів та інших формах безпосередньої демократії.

Згідно зі ст. 1 Конституції Україна є правовою державою.

Сутність правової держави полягає в демократизмі, народному суверенітеті як єдиному джерелі державної влади і в підпорядкованості держави суспільству. Основним у правовій державі є її підпорядкованість праву, захист громадян від можливого свавілля з боку держави та її органів.

Атрибутами правової держави є: розподіл влад, незалежність суду, законність діяльності всіх органів держави, правовий захист людини і громадянина державною владою.

Для правової держави характерно те, що вона добровільно обмежує державну владу конституцією як основним засобом такого обмеження і законами.

Тому найважливішим принципом правової держави є принцип верховенства права (ст. 8 Конституції). Верховенство права означає перш за все верховенство закону, його загальність, утвердження його панування.

Завдяки закону закріплюються всі норми, життєво необхідні для держави: народне волевиявлення, народний суверенітет, статус людини і громадянина, конституційної держави та інші напільні засади конституційного ладу, закріплені на законодавчому рівні — конституційному. На основі конституційної держави будується і механізм законності у правовій державі, пряма дія норм конституції, а закони та інші нормативно-правові акти (підзаконні) повинні прийматися на основі та відповідати Конституції (ст. 8).

62

Правова держава повинна мати власну конституцію — основу національної правової системи, що має бути оформлена у вигляді нормативно-правового документа, який зобов'язує відповідні органи здійснювати державну владу на основі порядку, встановленого Конституцією.

Україна як член світового співтовариства визнає частиною свого національного законодавства чинні міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надає Верховна Рада України (ст. 9 Конституції).

Панування закону — головна ознака правової держави. Основним завданням такої держави є формування цілісної системи національного законодавства, яка охоплювала б усі сфери життя суспільства, причому норми права мають бути рівні для всіх громадян. Тому згідно зі ст. 8 Конституції України звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина гарантовано.

Для правової держави характерні такі її взаємовідносини з громадянами, за яких держава, її органи, службові особи підкоряються всьому суспільству, відповідають перед людиною. Звідси — пріоритет особи у взаємовідносинах між людиною і державою.

Виходячи з цього, коли правова держава приймає закон, вона покладає на себе обов'язки перед громадянами і повинна визначити конкретні правові види відповідальності державних органів і посадових осіб за свою діяльність. Держава, якщо вона правова, повинна нести перед народом політичну, правову і моральну відповідальність за повне виконання своїх обов'язків.

Не менш важлива для правової держави і відповідальність громадян перед державою і суспільством.

Згідно зі ст. 1 Конституції, Україна є соціальною державою, головним завданням якої є досягнення такої стадії прогресу, яка основана на закріплених правом принципах соціальної рівності, загальної солідарності та взаємної відповідальності. Соціальна держава покликана допомагати бідним, хворим, слабким, впливати на справедливий розподіл економічних благ за принципом справедливості з метою забезпечення кожному гідних умов його життя.

Соціальна держава прагне забезпечити кожному громадянинові:

•необхідний прожитковий мінімум;

•соціальну рівність як альтернативу соціальній нерівності;

•соціальне забезпечення.

Засобами досягнення цього є соціальна політика держави, яка має визначатися у відповідних загальнодержавних програмах України (частина шоста ст. 85 Конституції) і є частиною загальної політики держави, що регулює відносини між соціальними групами, між суспільством у цілому та його членами, пов'язані зі змінами в соціальній структурі суспільства, зі зростанням добробуту громадян, покращенням їх життя, задоволенням їх матеріальних і духовних потреб, вдосконаленням способу життя.

Головне завдання соціальної політики — досягнення добробуту людини і суспільства, забезпечення рівних і справедливих можливостей розвитку особи, виходячи з цього завдання, основними

63

принципами соціальної політики є:

•охорона праці та здоров'я людини (частина четверта СТ. 43 і ст. 49 Конституції);

•встановлення гарантованого мінімального розміру оплати праці, не нижчого за визначений законом (частина четверта ст. 43 Конституції);

•забезпечення державної підтримки сім'ї, материнства, дитинства, інвалідів та людей похилого віку (частина третя ст. 24 і ст. 46 Конституції);

•розвиток системи соціальних служб (ст. 46 Конституції);

•встановлення державних пенсій, інших видів соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, які мають забезпечити рівень життя, не нижчий за прожитковий мінімум, встановлений законом (частина третя ст. 46 Конституції України).

Серед елементів громадянського суспільства основоположними є: а) економічна основа конституційного ладу в Україні;

б) пріоритет прав і свобод людини у взаємовідносинах держави та особи.

Конституція України передбачає також існування громадянського суспільства як системи відносно автономних щодо держави інститутів, які забезпечують конкретні способи соціального існування людей на підставі їх особистої свободи, обумовленої правом демократичної держави.

Виходячи з того, що існує державний лад, окремі вчені під громадянським суспільством розуміють існування суспільного ладу як вільного вибору людиною форм економічного, політичного і соціального життя, завдяки яким забезпечуються права і свободи людини Серед згаданих інститутів громадянського суспільства основоположними, тобто такими, які є базою інших елементів громадянського суспільства, є економічна основа та економічна система України (власність, її основні форми, підприємництво тощо), а також права і свободи людини та громадянина, особливо сім'я, сфера виховання, освіти, науки, культури, норми етики поведінки людей, сфера приватних інтересів і потреб людини, організація і діяльність об'єднань громадян.

Економічну основу конституційного ладу в Україні згідно зі ст. 13 Конституції становлять земля, її надра, атмосферне повітря, води та інші природні ресурси, що знаходяться у межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, які є об'єктами права власності Українського народу. Від його імені права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування у межах, визначених Конституцією України.

Отже, згадані об'єкти належать єдиному суб'єктові — Українському народові, право ж власності органів держави є вторинним, похідним від основного власника.

Для економічної системи України, яка базується на згаданій економічній основі держави, характерна багатоманітність форм власності. Правове регулювання відносин власності здійснюється за допомогою норм різних галузей права, центральне місце серед яких належить конституційним нормам, що є основою всього правового регулювання відносин власності в державі.

Основне завдання цих норм — юридичне закріплення форм власності, які визнаються і гаранту-

64

ються державою.

Конституція України визначає конкретні складові своєї економічної системи. Згідно з частинами першою—третьою ст. 41 Конституції ними є: приватна, державна, комунальна та інтелектуальна власність.

Під особливою охороною держави за ст. 14 Конституції України перебуває земля як основне національне багатство, Ігри чому право власності на землю гарантується, набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Конституція України у частиш другій ст. 13 і ст. 41 встановлює, що кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону. Кожен (тобто людина і гро-

мадянин) має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається у порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Основний Закон також передбачає взаємні обов'язки суб'єктів власності та держави. Згідно з частинами третьою і четвертою ст. 13 Конституції власність зобов'язує, тобто власник не повинен використовувати її на шкоду людині та суспільству. У свою чергу держана повинна забезпечити захист прав суб'єктів права власності та господарювання, соціальну спрямованість економіки, причому всі суб'єкти права власності рівні перед законом.

Нарешті, Конституція України закріплює конкретні форми захисту. Згідно з частинами четвер- тою—сьомою ст. 41 Конституції ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності, виходячи з того, що право власності є непорушним.

Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їхньої вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Конфіскацію майна може бути застосовано виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Конкретною формою захисту прав власника є судовий захист (частина третя ст. 8 Конституції). Пріоритет прав і свобод людини у взаємовідносинах держави і особи виявляється перш за все у тому, що Конституція України розглядає людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку як найвищу соціальну цінність. Тобто первинним є особа, вторинним — держава. Це співвідношення закріплено у частині другій ст. З Конституції України, в якій зазначено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, тобто держава відповідає перед людиною за свою діяльність.

Ці принципові положення, які визначають відносини держави і людини, є основою для вирішення докорінного, більш загального питання про співпрацю на конституційному рівні різних за своїм соціальним призначенням інститутів — держави і громадянського суспільства, основою якого є

65

людина.

Визнання людини, її прав і свобод найвищою цінністю саме на конституційному рівні створює фундамент не лише конституційного ладу України, а й конституційного захисту громадянського суспільства від пригноблення особи, її прав і свобод.

Зв'язок між визнанням людини, її прав і свобод найвищою соціальною цінністю та конкретними правами і свободами, викладеними у розділі II Конституції України, визначений у п. З ст. З Конституції, головним обов'язком держави є утвердження і забезпечення прав і свобод людини. Тобто конкретні норми розділу II Конституції "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина" не можна розглядати поза зв'язком з принципом визнання людини, її прав і свобод найвищою соціальною цінністю та обов'язку держави утверджувати і забезпечувати ці права.

Держава на основі цих принципів не має права у своїй діяльності виходити за встановлені Конституцією межі взаємовідносин з людиною. Якщо захист людини, її прав і обов'язків є завданням конституційної держави, то у свою чергу захист людини, п прав і свобод від посягань суспільства є обов'язком держави. Цей захист здійснюється на підставі застосування норм матеріального і процесуального права, судового їх захисту, відповідно до частини третьої ст. 8 Конституції України.

Для реалізації принципу, згідно з яким людина, її права і свободи є найвищою цінністю, важливого значення набувають соціальні функції людини, її відповідальність перед іншими людьми, суспільством і державою. Лише в цьому разі цей принцип може бути поширено на всіх членів громадянського суспільства.

66

ЛЕКЦІЯ № 7 «ОСНОВИ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ОСОБИСТОСТІ В УКРАЇНІ».

План:

1.Поняття правового статусу особистості і його елементи;

2.Конституційні принципи правового статусу громадян в Україні. Поняття основних невід’ємних прав людини;

3.Поняття громадянства. Інститут громадянства в Україні;

4.Боротьба за юридичне закріплення прав людини в історії цивілізації. Міжнародно - правові стандарти в області прав людини;

1. Поняття правового статусу особистості і його елементи;

У звичаєвому праві різних країн проблему правового статусу людини і громадянина вирішують по-різному. Можна виділити чотири усталені підходи щодо розв'язання цієї проблеми. Ліберальна концепція виходить з того, що кожна людина від моменту народження природою наділена невід'ємними правами. Обмеження прав людини і громадянина можливе лише у зв'язку із забезпеченням охорони суспільного ладу, правопорядку, прав і свобод громадян, запобіганням насильству та ін.

У руслі цієї моделі конституційні обов'язки громадян визначають в обмеженому вигляді, а то й взагалі не згадують у конституції.

Колективістський підхід до вирішення проблеми прав людини надає пріоритет не особистості, а колективу (суспільству, класам, об'єднанням). За такого підходу головними є соціальноекономічні права; розрізняють права громадян (людини) і права трудящих, у конституціях наводиться широкий перелік обов'язків громадян (у Конституції УРСР 1978 р. їх було 11).

Третій підхід до правового статусу особи пов'язаний з класичним мусульманським правом. Тут статус особи визначається за шаріатом. Вселенський суверенітет належить лише Аллаху: людина не має права розпоряджатися собою на свій розсуд, її дії мають бути підпорядковані вказівкам Аллаха. Акцент переноситься не на права, а на обов'язки перед Аллахом, перед спільнотою правовірних мусульман.

Особливий підхід до правового статусу особи склався у звичаєвому праві деяких країн Тропічної Африки, Океанії та Латинської Америки. Людину тут розглядають як невід'ємну клітинку племені, її права не можуть реалізовуватися окремо від племені.

Сьогодні йде процес уніфікації всіх концепцій, оскільки права та обов'язки людини мають відповідати міжнародним документам.

67

У цьому плані особливо перспективною є інтеграція двох основних напрямів юридичної думки — природно-правового та позитивістського.

Природно-правові теорії розглядають людину як істоту, яка має певні невід'ємні від її буття права, що випливають або з розуму, або з божественної волі, або з природи людини. Позитивістські теорії підходять до прав людини як до категорії, що встановлюється державою. Поєднання цих двох напрямів практично здійснюється шляхом прийняття конкретних конституційних положень, що інкорпорують перелік прав людини ("білль про права"). Таким чином права людини, залишаючись морально-політичним імперативом, набувають юридичної форми і стають одним із важливих інститутів конституційного права.

Для визначення суб'єкта прав людини вживають, зазвичай, формули: "кожний", "всі", "кожна людина", "ніхто", "жодна людина" чи вислови на зразок: "визнається право", "гарантується свобода". Іноді замість терміна "громадянин" використовують вислів, що вказує на належність до нації, наприклад, "всі німці", "кожен іспанець". Варто мати на увазі, що в західних країнах термін "нація" означає не етнічну, а політико-державну спільність, людський субстрат держави, тобто всіх, хто є громадянами держави.

Розробники проекту нової Конституції України, зокрема моделі конституційно-правового статусу особи і громадянина, спиралися на ліберальну концепцію прав людини. У Конституції України зі 48 статей розділу II, що присвячені правам людини і громадянина, 37 стосуються особистих прав і свобод. У Конституції лише 4 статті закріплюють обов'язки громадян.

Розробники Основного Закону нашої держави виходили з того, що особа не може існувати як повноправний член суспільства без належних їй прав і свобод. Людину не можна позбавити її природних прав — це принижує її природу.

Невід'ємні права людини — відправний пункт в обґрунтуванні свободи та рівноправності, непорушності власності, поділу влади та інших цінностей цивілізації.

У статті 3 Конституції України сказано, що людина є "найвищою соціальною цінністю. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави".

Правове становище громадянина в повному обсязі — це сукупність прав, свобод і обов'язків, якими він наділяється як суб'єкт правовідносин. Кожна галузь права закріплює певну частину прав і свобод у певній сфері суспільних відносин: трудових, сімейних, фінансових тощо. Конституційне право закріплює лише основи правового статусу особи; тому в цілому права і свободи людини не є вичерпними.

Правова система взаємовідносин держави і особи містить:

1)норми Конституції України, пов'язані з визначенням належності до громадянства і регулюванням відносин з приводу громадянства;

2)норми Конституції, що закріплюють загальні принципи статусу особи (рівність громадян, обов'язок держави щодо особи, пріоритет норм міжнародного права над національними тощо);

3)юридичне закріплені в усіх без винятку галузях права України права, свободи та обов'язки.

68

У визначенні правового статусу людини і громадянина важливе значення має не лише загальний обсяг прав і свобод особи, а й ті основні ідеї, які перетворюють сукупність прав і свобод особи на систему.

Основними принципами конституційно-правового інституту прав і свобод людини е:

1.Закріплення в національному праві прав і свобод, встановлених нормами міжнародного права.

Україна, як повноправний член світової співдружності, визнає і гарантує права та свободи особи, притаманні цивілізованому суспільству. У Конституції України відображено положення Всесвітньої Декларації прав людини, яку було затверджено Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., а також Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права і Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, що набули чинності у 1996 р., заключного акта Наради з безпеки і співробітництва в Європі; Конвенції про захист прав та основних свобод людини, ратифікованої 17 липня 1997 р. Верховною Радою України.

Права і свободи людини та громадянина, проголошені у згаданих документах та закріплені в Конституції України, перебувають, таким чином, під міжнародно-правовим захистом.

2.Принцип невідчужуваності та непорушності основних природних прав і свобод людини та їх належність людині від народження (ст. 21 Конституції).

Цей принцип означає, що всі люди визнаються вільними, що вони володіють правами і свободами від народження.

3.Принцип рівноправності прав і свобод осіб (ст. 24 Конституції).

Він зводиться до того, що здійснення прав та свобод людини й громадянина не повинно порушувати права та свободи інших осіб. Одночасно проголошується рівність усіх перед законом і судом (частина третя ст. 8 Конституції).

Права і свободи людини та громадянина визнаються за всіма однаково, незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, місця проживання, ставлення до релігії тощо (частина третя ст. 24 Конституції).

Рівність прав і свобод людини та громадянина проголошується чинною Конституцією України, ці права і свободи та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає за свою діяльність (частина друга ст. З Конституції).

4.Принцип єдності прав і обов'язків людини та громадянина (ст. 23 Конституції). Він полягає у тому, що не повинно бути прав без обов'язків, як не повинно бути обов'язків без прав. Лише в процесі реалізації обов'язків здійснюються і права, які їм відповідають. У свою чергу здійснення прав породжує ті чи інші обов'язки. Наприклад, згідно зі ст. 51 Конституції України, кожен із подружжя має рівні права та обов'язки у шлюбі та сім'ї. Стаття 13 Конституції України проголошує, що кожний громадянин має право відповідно до закону користуватися об'єктами права власності народу, а ст. 66 — що кожний зобов'язаний не завдавати шкоди природі.

5.Принцип гарантування прав і свобод людини та громадянина. Цей принцип полягає в тому, що,

по-перше, конституційні права і свободи гарантуються державою і не можуть бути скасовані, по-

69

друге, при прийнятті нових законів або внесенні до них змін не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Поділ прав і обов'язків на права і обов'язки людини та права і обов'язки громадянина пов'язаний з тим, що для сучасного суспільного ладу характерний дуалізм громадянського і політичного суспільства. Як член громадянського суспільства людина рівноправна з усіма іншими, а як член політичного суспільства вона рівноправна лише з тими, хто так само, як і вона, належить до даної держави.

Отже, під конституційно-правовим статусом особи розуміють загальні, основоположні за-

сади, за допомогою яких у конституції визначаються основні права, свободи й обов'язки людини і громадянина, а також гарантії їх здійснення, тобто можливість мати, володіти, користуватися і розпоряджатися економічними, політичними, культурними та іншими соціальними цінностями, благами; користуватися свободою дій і поведінки в межах конституції та інших законів.

Усистемі цінностей демократичного суспільства перше місце посідає людина. В сучасних умовах

узв'язку зі здійсненням кардинальних демократичних перетворень, утвердженням соціальної, правової держави проблема особи набуває надзвичайно важливого значення.

Ускладнюються взаємозв'язки суспільства й особи, громадянина і держави, індивіда і колективу, більш взаємозалежними стають їхні інтереси та проблеми, підвищується їх взаємна відповідальність. Усі ці явища та процеси потребують глибокого осмислення, узагальнення і відображення в законодавстві. Особливо важливе місце посідає проблема конституційних прав і свобод людини та громадянина.

2. Конституційні принципи правового статусу громадян в Україні. Поняття основних невід’ємних прав людини;

В основі конституційного статусу особи — її фактичний соціальний статус, який визначається всією сукупністю економічних, політичних, духовних, моральних та інших умов життя суспільства. Соціальна природа суспільного ладу, його мета, завдання, принципи й ідеали — головні фактори, що визначають справжню цінність, місце і роль людини в ньому.

Конституція закріплює історично зумовлене місце індивіда в суспільстві, фіксує досягнутий рівень розвитку, здійснюючи при цьому, безумовно, зворотний вплив на соціальний поступ. Вона визначає межі, міру юридичної свободи особи, необхідний комплекс прав і обов'язків, гарантій їх здійснення, засоби захисту, а також принципи взаємовідносин з державою і суспільством.

Конституційний статус громадянина — поняття, яке відображає тільки те, що властиве усім і кожному члену суспільства, і "залишає" за своїми межами все приватне, індивідуальне, яке стосується конкретних осіб або груп осіб. Тому до конституційного статусу громадянина належать

70