Лекции по КПУ

лише загальні для всіх суб'єктивні права та обов'язки, які у суб'єктів постійно виникають і припиняються залежно від виконання ними тих чи інших професійних функцій, громадського становища, характеру правовідносин, у які вони вступають, інших обставин.

Конституційний статус громадянина — єдиний, неподільний і однаковий для всіх.

До поняття правового статусу входять такі основні елементи (вони становлять його зміст і структуру): принципи правового статусу; громадянство; загальна правоздатність; конституційні права, свободи та обов'язки громадян; гарантії прав і свобод; відповідні правові норми.

Зазначені елементи об'єднує те, що норми, які їх утворюють, регулюють зв'язки та відносини між державою в цілому та її громадянами. Проте кожний елемент виконує власну роль в юридичному оформленні статусу громадян у суспільстві та державі. Головним елементом правового статусу є основні права та обов'язки людини, які безпосередньо визначають її становище в суспільстві, міру юридичної свободи і відповідальності. Вони створюють необхідні умови для всебічного розвитку особи, задоволення її інтересів та потреб. Усі інші елементи правового статусу громадян мають допоміжний характер — "працюють" на цю мету.

Права, свободи та обов'язки людини і громадянина є основоположною частиною чинної Конституції України. Проблеми прав людини вирішуються в ній за принципово новими для України підходами. В Основному Законі права і свободи людини розглядаються не як даровані державою своїм громадянам, а як такі, що належать людині від народження, існують незалежно від діяльності держави та є невідчужуваними й непорушними. Правам людини мають відповідати зобов'язання держави. Саме права і свободи людини та гарантії їх визначають зміст і спрямованість діяльності держави, їх утвердження і забезпечення є головним обов'язком держави, вона відповідає за свою діяльність перед людиною (ст. З Конституції).

Конституційні права і свободи — це встановлені Українською державою, закріплені в її Конституції та інших законах певні можливості, які дають змогу кожній людині і громадянинові обирати вид своєї поведінки, користуватися економічними і соціально-політичними свободами та соціальними благами як в особистих, так і в суспільних інтересах.

Саме "можливості, які дають змогу...", є тим вихідним конструктивним елементом, що дає первинне уявлення про особисте або, як зазвичай визначають, суб'єктивне право. В юриспруденції під правами, які є у людини і громадянина, розуміють надані їм законом можливості.

Одна з найважливіших рис державно-правового інституту прав і свобод полягає у тому, що люди є вільними і рівними у своїй гідності та правах, є рівними перед законом у користуванні конституційними правами і свободами. Отже, всі соціальні верстви і групи населення у своїх правах за будь-яких обставин є рівними, і користування привілеями, що не встановлені законом та суперечать принципам соціальної справедливості, неприпустиме.

Як зазначалося, права і свободи людини та громадянина, закріплені у чинній Конституції України, не є вичерпними. Це означає, що в майбутньому, з розвитком суспільства і держави, систему прав і свобод може бути розширено та вдосконалено. Конституційні права і свободи гаран-

71

туються й не можуть бути скасовані.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів, як зазначалося, не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ст. 22 Конституції). Конституційні права і свободи громадян, як особливий інститут, мають властивості та риси, які виділяють їх із загальної системи прав і зумовлюють їх вирішальну роль у визначенні соціального та правового становища особи в суспільстві й державі. Вони відрізняються від інших прав як за змістом, так і за формою закріплення. Ці права і свободи стають конституційними лише після того, як їх буде закріплено в Конституції.

Вони є основними тому, що за їх допомогою регулюються найбільш життєво важливі відносини і зв'язки громадянина з державою, які безпосередньо впливають на формування його правового статусу, існують природно і в галузі виробництва, розподілу й обміну вироблених благ, у сфері управління суспільством і державою, у сфері особистого життя та здійснення індивідуальної свободи.

У Конституції України права і свободи громадян закріплено у спеціальному розділі, який має назву "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина". Цей розділ розміщено після "Загальних засад" і перед іншими розділами, що підкреслює важливе значення інституту прав і свобод людини1, як вищої соціальної цінності для організації і діяльності державних органів і посадових осіб. Місце тих чи інших прав і свобод в Конституції не впливає і не може вплинути на їх природу. Як було зазначено, права і свободи є основними не тільки фактично, а й юридичне, оскільки вони закріплені в Конституції. Соціальне призначення основних прав і свобод громадян визначається тим, що вони втілюють ідеали демократії, гуманізму і справедливості, сприяють всебічному розвиткові особи, надають громадянам широкі можливості для активної участі в управлінні справами суспільства і держави, сприяють функціонуванню всього державного і політико-правового механізму, підвищенню рівня загальної і правової культури особи, вдосконаленню демократичного способу життя.

Права і свободи, закріплені Конституцією України, в цілому відповідають положенням згаданих міжнародно-правових актів, проте це не означає, що права людини регулюються міжнародним правом безпосередньо, що вони не є внутрішньою справою держави. Міжнародні угоди і пакти про права людини безпосередньо не надають відповідних прав індивідам. Вони встановлюють лише

взаємні зобов'язання держав з надання своїм громадянам певних прав і свобод. Розв'язання конкретних питань про права і свободи людини належить до внутрішньої компетенції держави. Зміст і межі конституційних прав і свобод визначаються Конституцією України неоднаково. У деяких випадках зміст розкривається шляхом прямої фіксації у відповідній нормі певних повноважень громадян. Наприклад, ст. 43 Конституції, проголошуючи право громадян на працю, встановлює такі конкретні повноваження: право на вільний вибір праці, на належні, безпечні й здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Використання

72

примусової праці, а також праця жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах заборонено.

В інших випадках конституційні права і свободи розкриваються через гарантії, встановлені Конституцією щодо цього конкретного права або свободи. Наприклад, у ст. 45 Конституції визначено гарантії права на відпочинок, зокрема сказано, що це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.

У деяких випадках Конституція України не встановлює конкретних повноважень того чи іншого права, а обмежується визначенням об'єктів, цілей та інших додаткових критеріїв, через які й розкриваються зміст і межі окремих конституційних прав. Наприклад, ст. 41 Конституції, визначаючи зміст права власності громадян, обмежується вказівкою на те, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Конституція закріплює лише головні, принципові положення, які, діючи безпосередньо, у необхідних випадках розкриваються і конкретизуються в інших законодавчих актах, розвиваються у поточному законодавстві.

Конкретизація конституційних прав, свобод та обов'язків громадян галузевими правами та обов'язками не применшує самостійності тих і інших. Галузеві права й обов'язки доповнюють систему конституційних прав, свобод та обов'язків громадян, розкривають зміст цих прав та обов'язків. Розвиток тут треба розуміти як закріплення у поточному законодавстві того, що відображено в Конституції лише у вигляді цілей, програмних положень, основних тенденцій поступу прав, свобод та обов'язків.

При реалізації конституційних прав, свобод та обов'язків громадян має діяти принцип їх вищої юридичної сили. Це означає виконання обов'язків усіма суб'єктами права у сфері правотворчості та право реалізації.

По-перше, органи виконавчої влади і за їх повноваженням громадські організації зобов'язані видавати такі підзаконні нормативні акти, які повністю відповідають конституційним положенням про основні права, свободи та обов'язки громадян. Норми поточного, галузевого законодавства не можуть обмежувати конституційні права та обов'язки громадян при їх конкретизації й розвитку, якщо це прямо не передбачено Конституцією.

По-друге, органи всіх гілок державної влади зобов'язані вживати законодавчих, організаційноправових, виховних та інших заходів для забезпечення повної і всебічної реалізації громадянами своїх конституційних прав, виконання ними покладених на них основних обов'язків.

По-третє, кожний державний орган може і має в межах своїх повноважень у встановленому законом порядку тлумачити й застосовувати конституційні та галузеві норми так, щоб при цьому надавався пріоритет таким рішенням, які б забезпечували найповніше здійснення громадянами їхніх конституційних прав і свобод, виконання ними своїх основних обов'язків1. Виконання зазначених вимог (обов'язків) створює режим конституційної законності, в умовах якого будь-яка консти-

73

туційна норма про основне право, свободу або обов'язок діє реально і безпосередньо. Права і свободи людини та громадянина захищаються судом.

Конституційні права, свободи та обов'язки мають певні юридичні особливості.

1.Вони виникають не на основі загальних правовідносин, а безпосередньо з Конституції. Саме Конституція визначає їх зміст і обсяг.

2.Вони виражають насамперед і безпосередньо відносини та зв'язки громадянина і держави; інші

жнорми права регулюють відносини та зв'язки або громадян і органів держави, або громадян і державних та громадських організацій, або громадян між собою.

3.Конституційні права, свободи та обов'язки не припиняються і не виникають раз по раз. Вони діють постійно. Громадянин не може відмовитися не лише від своїх конституційних обов'язків, а й від своїх конституційних прав і свобод.

4.Зміст і обсяг конституційних прав, свобод та обов'язків для всіх громадян однакові, в той час як суб'єктивні права та юридичні обов'язки різних громадян у конкретних правовідносинах неоднакові і за своїм змістом, і за своїм обсягом.

5.Реальність конституційних прав, свобод та обов'язків забезпечується не стільки індивідуальними зусиллями (не забороненими законом засобами) окремого громадянина, скільки державним ладом. Конституційні права, свободи та обов'язки охороняються відповідними нормами всіх галузей права.

3. Поняття громадянства. Інститут громадянства в Україні;

Основна частина населення України — це особлива категорія фізичних осіб — громадян, їхній правовий статус істотно відрізняється від статусу інших осіб, які проживають у країні,

Громадянство — це правовий зв'язок особи з державою, який не обмежений у часі та

просторі, ґрунтується на юридичному визнанні державою даної особи своїм громадянином і, як наслідок, обумовлений взаємними правами та обов'язками громадян і держави у випадках, зазначених у законі.

Згаданий зв'язок полягає у поширенні на особу, незалежно від місця її проживання, суверенної влади держави.

Проте громадян не можна розглядати лише як сукупність осіб, які проживають на території держави, оскільки за цією ознакою утворюється населення країни — категорія демографічна, а не правова.

Не можна визнати громадянами і всіх осіб, на яких поширюється влада держави, оскільки вона є обов'язковою рівною мірою і для іноземних громадян, які проживають на її території.

Юридичні норми, за допомогою яких регулюються питання громадянства, поділяють на такі групи.

74

1.Провідне місце серед них посідають норми Конституції (статті 4, 25 та 26).

2.Чинний Закон України "Про громадянство України" від 18 січня 2001 р., який відповідно до Конституції України визначає правовий зміст громадянства України, підстави і порядок його набуття та припинення, повноваження органів державної влади, що беруть участь у вирішенні питань громадянства, дію чи бездіяльність органів державної влади, їх посадових і службових осіб.

3.Підзаконні акти, які регулюють процесуальні та інші питання, що безпосередньо пов'язані з громадянством України.

4.Питання громадянства України регулюються також міжнародними договорами України.

Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у Законі про громадянство, застосовуються правила міжнародного договору.

Більшість держав, у тому числі й Україна, виходить з визнання виключності громадянства, тобто Українська держава не визнає подвійного громадянства (біпатризму).

Це положення є основним серед принципів законодавства України про громадянство. Відповідно до ст. 2 згаданого Закону громадянство України ґрунтується на таких принципах.

•єдиного громадянства —громадянства держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України;

•запобігання виникненню випадків без громадянства;

•неможливості позбавлення громадянина України громадянства України;

•визнання права громадянина України на зміну громадянства;

•неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України одним з подружжя внаслідок припинення шлюбу, або припинення громадянства України другим з подружжя;

•рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України;

•збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України.

У зв'язку з розпадом колишнього СРСР, законодавство якого формально визнавало лише принципи єдиного громадянства СРСР, практично існувало ще два різновиди громадянства внаслідок федеративного устрою Союзу РСР — республіканське та громадянство автономних республік. Через це виникла проблема належності відповідних фізичних осіб до громадянства України. На жаль, у законах 1991 та 1997 рр. цю проблему не було вирішено до кінця.

Згідно зі ст. З нового «Закону про громадянство» громадянами України визнаються:

• усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня

75

1991 р.) постійно проживали на території України;

•особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Закону України "Про громадянство України" (13 листопада 1991 р.) проживали в Україні і не були громадянами інших держав;

•особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 р. і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. органами внутрішніх справ України внесено напис "громадянин України", а також діти таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття;

•особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

Закон визначає термін, з якого особа вважається громадянином України.

Особи, які постійно проживали на території України, вважаються громадянами України з 24 серпня 1991 р., які постійно проживали в Україні і не були громадянами інших держав, а також особи, які прибули в Україну після 13 листопада 1991 р., — з моменту внесення відмітки про громадянство України.

Значно збільшився перелік документів, що підтверджують громадянство. Якщо раніше таких документів було лише два — паспорт і свідоцтво про народження, то згідно зі ст. 5 нового Закону про громадянство документами, що підтверджують громадянство України, є: паспорт грома-

дянина України; свідоцтво про належність до громадянства України; паспорт громадянина України для виїзду за кордон; тимчасове посвідчення громадянина України; проїзний документ дитини; дипломатичний паспорт; службовий паспорт; посвідчення особи моряка; посвідчення члена екіпажу; посвідчення особи на повернення в Україну.

Законодавство України, як і законодавство інших держав, закріплює порядок набуття громадянства відповідними категоріями осіб за наявності певних підстав, проте основними з них є набуття громадянства окремо дітьми за народженням (філіація) і дорослими (в порядку натуралізації), тобто внаслідок прийняття громадянства.

У ряді країн можливий також виключний порядок набуття громадянства (колективна натуралізація, оптація, тобто вибір людиною громадянства певної держави, реінтеграція — поновлення у громадянстві).

Набуття громадянства за народженням дитини може здійснюватися на підставі таких принципів:

•за "правом крові", коли береться до уваги громадянство батьків особи незалежно від місця її народження. "Право крові" діє не тільки під час народження дитини, а й може поширюватися на випадки, коли батьки неповнолітньої особи набувають інше громадянство;

•за "правом ґрунту", коли громадянство у певній державі надається будь-якій особі, яка народилася на її території, незалежно від громадянства. Територіальними факторами може бути й місце знайдення дитини, батьки якої не встановлені або невідомі.

76

Застосування кожного з цих принципів неоднакове. Перевага може надаватися одному з них або ж вони можуть поєднуватися. У законодавстві більшості держав пріоритетним вважається принцип "права крові", а принцип "права ґрунту" застосовується як додатковий, якщо родинні зв'язки не дають змоги цілком певно визначити громадянство особи. "Право ґрунту", зокрема, властиве законодавству США, латиноамериканських країн, в тому числі Кубі, а також Індії та ін.

В українському Законі про громадянство зазначені принципи поєднуються, причому "право крові" превалює, а "право ґрунту" застосовується лише для дітей, батьками яких є особи без громадянства (апатриди).

Закон "Про громадянство України" визначає підстави набуття громадянства. Відповідно до ст. 6 цього Закону громадянство України набувається:

•за народженням;

•за територіальним походженням;

•внаслідок поновлення у громадянстві;

•внаслідок усиновлення;

•внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування;

•внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;

•у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;

•внаслідок встановлення батьківства;

•за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Закон передбачає різні варіанти набуття громадянства за народженням: від батьків — громадян України; коли дитина народжена за межами України тощо. Визначається, що особа, яка має право на набуття громадянства України за народженням, вважається громадянином України з моменту народження (ст. 7).

Заслуговує на увагу специфіка набуття громадянства за територіальним походженням. Попередні закони достатньою мірою не визначали, які категорії фізичних осіб мають право за цією підставою набути громадянство.

Згідно зі ст. 8 Закону особа, яка сама або хоч би один з її батьків, дід чи баба, повно рідні брат чи сестра народилися або постійно проживали до 16 липня 1990 р. на території, яка стала територією України відповідно до ст. 5 Закону України "Про правонаступництво України", а також на інших територіях, що входили до складу Української Народної Республіки, Західно - української Народної Республіки, Української держави, Української Соціалістичної Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної республіки (УРСР), є особою без громадянства або іноземцем, що взяв зобов'язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її діти реєструються громадянами України.

Найбільш поширеним способом набуття громадянства вважається так зване укорінення або набуття громадянства в порядку натуралізації, тобто надання органами державної влади громадян-

77

ства особі, яка про це просить. При цьому, прийняття до громадянства певної країни тягне за собою втрату громадянства, набутого за народженням. Це стосується трьох категорій осіб: громадян іноземних держав, осіб без громадянства і осіб з невизначеним громадянством.

Є два основні різновиди натуралізації: індивідуальна і натуралізація внаслідок правонаступниц-

тва держав. Остання, як правило, відбувається в момент виникнення нової держави.

Індивідуальну натуралізацію поділяють на натуралізацію, яка базується на особистому виборі, і натуралізацію за законом. Остання є юридичним наслідком одруження іноземця з громадянином певної держави, а також усиновлення, опіки, визнання батьківства тощо. Згадані вимоги, як уже зазначалося, відображено у ст. 6 Закону України "Про громадянство України". Законодавство всіх країн передбачає певні передумови натуралізації (досягнення повноліття, письмова заява, знання мови тощо).

Перш за все для подання заяви про натуралізацію вимагається досягнення певного віку, як правило, повноліття, тобто 18 років, у ряді країн — 21 року і більше (наприклад, у Греції і Бельгії).

В Україні Законом цей вік визначено у 18 років.

Питанню натуралізації присвячена ст. 9 Закону "Прийняття до громадянства". Згідно з цією статтею іноземець або особа без громадянства можуть бути за їх клопотанням прийняті до громадянства України.

Умовами прийняття до громадянства України є:

•визнання і додержання Конституції України та законів України;

•зобов'язання припинити Іноземне громадянство або не-перебування в іноземному громадянстві (для осіб, які були громадянами держав, міжнародні договори України з якими дозволяють особам звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо доведуть, що вони не є громадянами іншої договірної сторони);

•зобов'язання припинити іноземне громадянство, підставою якого є письмово оформлена заява іноземця про те, що в разі набуття громадянства України він припинить громадянство іншої держави і протягом одного року з моменту набуття ним громадянства України подасть документ про припинення громадянства іншої держави до органу, що видав йому тимчасове посвідчення громадянина України.

Особи, які є іноземцями, мають взяти зобов'язання припинити іноземне громадянство і подати про це документ, виданий уповноваженими органами відповідної держави, до органу, що прийняв документи про прийняття їх до громадянства України, протягом року з моменту прийняття їх до громадянства України.

Якщо особа, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документа, з незалежних від неї причин не може його отримати або їй надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, вона подає декларацію про відмову від іноземного громадянства. Це правило не поширюється на осіб, які є громадянами держав, міжнародні договори України з якими дозволяють особам звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо доведуть,

78

що вони не є громадянами іншої договірної сторони.

Декларація про відмову від іноземного громадянства — це документ, в якому особа засвідчує свою відмову від громадянства іншої держави і зобов'язується не користуватися правами цієї держави і не виконувати обов'язків, пов'язаних з належністю до її громадянства.

Зобов'язання припинити іноземне громадянство не вимагається від іноземців, які є громадяна-

ми держав, законодавство яких передбачає автоматичне припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави або міжнародні договори України з якими передбачають припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства України, а також осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, та осіб без громадянства.

Наступна вимога до осіб, які бажають натуралізуватися, — постійне проживання у країні протягом певного строку (наприклад, в Швейцарії — 12 років, Австрії та Іспанії — 10, в Італії, Фінляндії, Швеції та США — 5 років).

При цьому можуть бути і додаткові вимоги. Наприклад, відповідно до американського законодавства необхідно фізично перебувати у країні не менш як 2,5 року і проживати у штаті, в якому подано заяву, не менш як 6 місяців; у Швейцарії із загального строку в 12 років необхідно постійно проживати у країні 3 роки протягом 5 років, які передували поданню заяви.

В Україні згідно з Законом про громадянство для набуття громадянства в порядку натуралізації необхідно безперервно проживати на законних підставах на території України протягом останніх 5 років. Безперервне проживання на території України — це проживання особи в Україні, якщо її разовий виїзд за кордон у приватних справах не перевищував 90 днів, а в сумі за рік —180 днів. Не є порушенням вимоги про безперервне проживання виїзд особи за кордон у службове відрядження, на навчання, у відпустку, на лікування за рекомендацією відповідного медичного закладу або зміна особою місця проживання на території України.

Ця умова не поширюється на особу, яка перебуває у шлюбі з громадянином України понад 2 роки та постійно проживає в Україні на законних підставах, і на особу, яка постійно проживає в Україні на законних підставах та перебувала з громадянином України понад 2 роки у шлюбі, який припинився внаслідок його смерті.

Для осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, термін безперервного проживання на законних підставах на території України встановлюється на 3 роки з моменту надання їм статусу біженця в Україні чи притулку в Україні, а для осіб, які в'їхали в Україну як особи без громадянства, — на 3 роки з моменту одержання дозволу на проживання в Україні.

Умова щодо отримання дозволу на постійне проживання в Україні не поширюється на осіб, які мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. відмітку про постійну або тимчасову прописку на території України, а також на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні.

Умовою набуття статусу натуралізованої особи є володіння державною мовою або її розуміння в

79

обсязі, достатньому для спілкування. Ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі).

У багатьох країнах (США, Канада, Франція) необхідно достатнє знання мови.

Наявність законних джерел існування. Ця умова не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні.

Законодавство деяких країн (Фінляндія, Норвегія, Швеція) вимагає, щоб особа, яка бажає натуралізуватися, могла б забезпечити матеріально як себе, так і свою родину.

Згідно з Законом України "Про громадянство України" до законних джерел існування належать: заробітна плата, прибуток від підприємницької діяльності або власності, стипендія, аліменти, соціальні виплати та допомога, власні фінансові заощадження або фінансова допомога від членів сім'ї, інших фізичних та юридичних осіб, що мають законні доходи.

У той же час, положення про необхідність проживання на законних підставах на території України протягом останніх 5 років, отримання дозволу на постійне проживання в Україні, володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування, і наявність законних джерел існування не поширюються на осіб, які мають визначні заслуги перед Україною, та на осіб, прийняття яких до громадянства України становить державний інтерес для України.

Закони багатьох країн (США, Канада, Грузія) передбачають, що особа, яка бажає натуралізуватися, повинна вести добропорядній спосіб життя, мати бездоганне моральне обличчя. Тому серйозною (скоріше нездоланною) перепоною для натуралізації у ряді країн є вчинення кримінального злочину, а в деяких країнах і судимість за злочин, вчинений до в'їзду в країну.

Закон України в цьому зв'язку передбачає, що до громадянства України не приймається особа, яка: вчинила злочин проти людства чи здійснювала геноцид; засуджена в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості); вчинила на території іншої держави діяння, яке визнано законодавством України тяжким злочином.

Особа, яка набула громадянство України і подала декларацію про відмову від іноземного громадянства, зобов'язується повернути паспорт іноземної держави до уповноважених органів цієї держави.

Датою набуття громадянства України у випадках, передбачених законом, є дата видання відповідного Указу Президента України.

Слід зупинитися і на такій підставі набуття громадянства, як поновлення у громадянстві України. Згідно зі ст. 10 Закону про громадянство особа, яка після припинення громадянства України не набула іноземного громадянства і подала заяву про поновлення у громадянстві України, реєструється громадянином України незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за кордоном, якщо немає обставин, які передбачають володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування. Особа, яка після припинення громадянства України набула іноземне громадянство, повернулася в Україну на постійне проживання, подала заяву про поновлення у громадянстві України, якщо немає підстав щодо володіння мовою, реєструється громадя-

80