• Приголосні фонеми

Система приголосних фонем

Основною ознакою приголосних звуків є шуми, які вини­кають унаслідок проходження видихуваного повпря через різні перепони, утворювані органами мовлення.

В українській мові є 32 приголосні фонеми. їх розрізня­ють так:

а) за участю тону й шуму: сонорні – тон переважає над шумом: м, в, н, н', л, л', р, р', й («ми винили рій»); дзвінкі – шум переважає над тоном: б, д, д', дз, дз', з, з', дж, ж, r, r («буде гоже ґедзю у джазі»); глухі – склада­ються тільки з шуму: п, ф, т, -т’, ц, ц’, с, с', ч, ш, к, х («усе це кафе «Птах і чаша»);

б)  за місцем перепони на шляху видихуваного повітря: губні – утворюються зближенням чи зімкненням нижньої губи або з верхньою губою, або з верхніми зубами: м, в, п, б, ф («мавпа Буф»); зубні – утворюються зближенням чи зімкненням кінчика язика передніми зубами та альвеолами: д, д', т, т', з, з', дз, дз', с, с', ц, ц', л, л', н, н' («де ти з'їси ці лини»); передньопіднебінні – утворюються зближенням відтягнутого назад кінчика язика з твердим піднебінням: р, р', й, дж, ж, ч, ш; задньоротові – задньоязикові г, к, х, що творяться внаслідок активної участі задньої частини слинки язика, та глотковий г;

в) за способом подолання перепони: зімкнеш (проривні) – під час промовляння їх активний і пасивний органи мовлення утворюють зімкнення, шо проривається під натиском видихуваного повітря: м, б, п, н, н', д, д', т, т', г, к; щілинні (фрикативні) – під час вимови їх струмінь видихуваного повітря проходить крізь вузьку щілину: в, ф, л, л', з, з', с, с', г, х; зімкнено-щілинні (африкати) – вимова їх починається із зімкнення і закінчується проходженням видихуваного повітря крізь утворену щілину: дз, дз', ц, ц*, дж, ч. До зімкнено-шілинних слід віднести й звуки р, р', артикуляція яких, як і будь-яких африкатів, починається із зімкнення, яке переходить у щілину; різниця полягає лише в тому, що під час артикуляції звуків р, р' це повторюється 3–4 рази (тому ці звуки називають вібрантами);

і) за підняттям середньої спинки язика до піднебіння: тверді – середня спинка язика не піднімається: м, в, н, л, р, б, д, дз, з, дж, ж, г, г, п, ф, т, ц, с, ч, ш, к, х; м 'які – середня спинка язика піднімається: н', л', р', й, д', дз', з', т-,

г) за характерним шумом: шиплячі: ш, ч^ж, дж («ще їжджу»); свистячі: с, с', ц, ц', з, з', дз, дз'.

У цілому система приголосних фонем української мови має такий вигляд (з. – зімкнені; щ. – щілинні; з.-щ. – зімкнено-шілинні):

 

За участю тону й шуму

За місцем і способом творення

Губні

Зубні тверді

Зубні м'які

Піднебінні

Задньоротові

3.

щ.

3.

з.-щ.

3.

З.-Щ.

щ.

з.-щ.

щ.

3.

І.

Сонорні

м

в

н

–

л

н'

–

л'

р, р'

й

–

–

Дзвінкі

б

–

д

дз

3

д'

дз'

3'

ДЖ

ж

г

г

Глухі

п

ф

т

Ц

с

т'

ц'

с'

ч

ш

к

X

Від місця приголосної фонеми в системі залежать її арти­куляційні й правописні особливості.

Сонорні, дзвінкі і глухі приголосні

Сонорні приголосні не мають кореляційних пар серед ін­ших приголосних. Лише дві сонорні фонеми мають відповідни­ки серед голосних: в – у, й – і. Тим часом дзвінкі й глухі^при­голосні творять кореляційні пари: б – п, д – т, д' – Y, дз – ц, дз' – ц', з – с, з' – с', дж – ч, ж – ш, ґ – к, г – х. Не має пари лише глухий ф – звук неукраїнського походження.   ,ч -з

Сонорні приголосні в будь-якій позиції завжди ви­мовляються звучно: вітер, шум, стан, верх, гілка, студент. Сонорний в ніколи не переходить у глухий звук ф, а, на­впаки, перед приголосним і в кінці слова після голосного ще більше посилює свою звучність, наближаючись таким чином до голосного у: вчора [учора], завтра [заутра], вовк [воу^с], кров [кроу]. Після приголосного в кінці слова звук в трохи втрачає свою звучність: нерв [нерв], битв, мальв, видавництв.

Дзвінкі приголосні в літературній вимові звучать дзвінко як у кінці слова, так і перед глухими приголосними: хліб, лід, мороз, вуж, поріг, рибка, вудка, доріжка, поразка, везти, могти, міг, домігся. У літературній вимові чітко розрізняються плід і пліт, гриб і грип, казка і каска, везти і вести тощо.

Виняток становить звук г, який у словах легко, вогко, нігті, кігті, дьогтю, дігтяр (і похідних) вимовляється як х. Написання букви r у цих словах перевіряється за допомогою таких форм: легенько, волога, ніготь, кіготь, дьоготь. Також оглушується звук д у слові жердка.

У префіксах роз-, без- кінцевий звук з може зазнавати різних змін, так чи інакше (залежно від сусіднього приголос­ного й темпу мовлення) уподібнюючись до наступного приго­лосного. Проте в цих префіксах незалежно від вимови пишеться тільки буква з: розпорядження, розсипка, розцінка, розсада, розсіл, безпека, безсистемний, безшовний.

Префікс з- теж може зазнавати різних асиміляційних змін і так само в більшості випадків незалежно від вимови на письмі позначається буквою з: зсипати, зцілити, зчинити, зшити, зжо­вклий. Однак перед к, ф, п, т, х («кафе «Птах») префікс з- змінюється на с-: скасувати, сформувати, спорядити, схвали­ли, стислий.

У словах натхнений, натхнення, зітхати пишеться буква т, (хоч дихати, надихати).

Глухі приголосні перед дзвінкими уподібнюються до парних їм дзвінких. Таких випадків є небагато. Це зокрема відбувається:

у таких незапозичених словах: боротьба [бород'ба], мо­лотьба [молод'ба], просьба [npo3'6aj, лічба, Великдень, по­всякденний, якби, аякже, отже, осьде;

в іншомовних словах: вокзал |вогзал], екзамен, рюкзак, анекдот, футбол [фудбол|, айсберг.

Щоб перевірити, яку букву писати, сумнівний приголос­ний треба поставити перед голосним або сонорним: молоть­ба – молотити, просьба – просити, повсякденний – всякий день, отже – отож, віхті – віхоть, скибка – скибочка, миг­цем – мигнути, мимохіть – мимо хотіння, мимохідь – мимо проходячи, мабуть – має бути.

М'які і тверді приголосні

М'якими в будь-якій позиції можуть бути лише зубні при­голосні д, дз, т, з, с, ц, л, н («де ти з'їси ці лини»): ожеледь, кажуть, колись, день, близько, юнацький, подяка [под'ака, плющ [пл'ушч], льон [л'он]. Приголосний р буває м'яким тільки перед голосними: ряд [р'ад], крюк Ікр'ук], ларьок [лар'ок]. У кінні слова й перед при­голосними він вимовляється твердо: кобзар, тепер, парки, гіркий.

Звук й завжди м'який, тобто твориться підняттям серед­ньої слинки язика до піднебіння: йод, крайній, ящик [йашчик], юрист [йурист].

Інші приголосні (губні, шиплячі, задньоротові) можуть лише пом'якшуватися. Це відбувається зокрема перед голос­ним і: вітер [в'ітер], білий [б'ілий], гірський [г'ірс'кий], щільно [шч'іл'но].

Перед іншими голосними в незапозичених словах пом'як­шуються тільки подовжені шиплячі: збіжжя [зб'іж':а], піддаш­шя [п'ід:аш':а], ніччю [н'іч':у]. Проте можлива й тверда вимова таких приголосних: [зб'іж:а], |п'ід:аш:а), [нґічгуі. Неподовжені шиплячі в цій позиції не пом'якшуються, і відповідно після букв, що позначають ці звуки, букви я, ю ніколи не пишуть­ся: журі, парашут, брошура, Жуль Берн, Чурльоніс.

Губні та задньоротові приголосні в іншомовних словах на зразок бюро, кювет, бязь, гяур можуть вимовлятися як з по­м'якшенням (що, зрештою, не відповідає законам української вимови): [б'уро], [к'увет], (б'аз'], [г'аур]; так і без пом'якшен­ня (у такому разі після них розвивається звук й): [бйуро], [кйу-вет], [бйаз'], [гйаур]. У всіх цих випадках маємо справу не з окремими фонемами, а з їхніми алофонами.

Перед и приголосні завжди тверді, перед і – м'які або по­м'якшені: дим – дім, лис – ліс, кит – кіт, хиба – хіба, чи­тець – чітко.

Приголосні перед є, як правило, звучать твердо: земля – землею, пісня – піснею, кінь – конем, лекція [лекц'ійа]. М'я­кими перед є (на письмі – є) вони бувають лише в числівни­ку третє, у прикметниках на зразок синє, давнє та в разі по­довження їх, як у словах життєвий, значеннєвий тощо.

Зубні приголосні перед м'якими (крім р') вимовляються, як правило, м'яко: кузня [куз'н'а], сніг Іс'н'іг], сьогодні [с'о-год'н'і], майбутній [майбуґн'ій], єдність [йед'н'іс'т'], у казці [каз'ц'і]. Перед пом'якшеними м'яку вимову можуть мати ли­ше зубні свистячі с, ц, з, дз («сце їздзу»): свято [с'в'ато], сміх Іс'м'іх], цвях [ц'в'ах], звір [з'в'ір], дзвякнути Ідґв'акнути], але: стіл [ст'іл], свій [св'ій], збір [зб'ір], дзвін [дзв'ін], звістка

[зв'істка|. Інші зубні перед пом'якшеними вимовляються твердо: двічі |дв'іч'і), менші [менш'і], палкі |палк'і], верткі [вертк'і].

На письмі м'які приголосні позначаються по-різному.

М'який звук й позначається звичайно буквою й, але перед голосними а, у, є, і – буквами я, ю, є, ї: крайній, павільйон, яр |йар], надія |над'ійа], юрба, радіють, поєдинок, країна. Для по­значення звука й після приголосних перед голосними а, у, є, і вживається апостроф: п'ять (пйат'], в'юн Івйун], кар'єра |карйера], солов'ї [соловйі].

Як виняток, буква й пишеться перед я, ю, є, ї в словах Гавайї, Гойя, Савойя, Фейєрбах, майя, фойє; а також: війн (ди­шель), але: конвеєр, феєрверк, рояль, саквояж і под.

М'якість інших приголосних позначається:

а) буквами я, ю, є, і (якщо вони стоять безпосередньо після приголосного): праця [прац'а], люди |л'уди], давнє [д,авн'е\, літо [л'іто];

б) буквою ь: даль, день, батько, близький, сльоза.

М'якість приголосних може й не позначатися: світ [с'в'іт],

Вживання м’якого знака

М'який знак вживається для позначення м'якості приголосних.

М'який знак ставиться лише після букв, що позначають зубні (д, т, з, с, ц, л, н), якщо ці приголосні вимовляються м'яко: кінець, поршень, коли-небудь, ткацький, близько, просьба, бадьорий, тіньовий, спрацьований. Зокрема м'який знак пишеться:

- у суфіксах -ськ-, -цьк-, -зьк-: поліський, волинський, військо, людськість, по-товариському, по-українському, зайчисько, Луцьк, Донецьк, донецький, криворізький; у суфіксах -еньк-, -оньк-, -іньк-: рученьки, гарненький, голівонька, свіжісінький.

- Після р м'який знак пишеться тільки перед о: трьох, чотирьом, забрьоханий; а також у слові Горький (хоч вимовляється [горкий]).

- Після інших букв та після р в інших випадках м'який знак не ставиться: голуб, кров, верф, ніч, подорож, тепер, обличчя – облич, десятиріччя – десятиріч, буря – бур, зоря – зір, тюрма, Харків.

- М'який знак не ставиться перед м'якими, пом'якшеними й шиплячими приголосними: цвях, кузня, дзвякнути, кінський (хоч кінь), прип 'ятський (хоч Прип 'ять), бершадський (хоч Бершадь), уманський, Уманщина (хоч Умань), промінчик (хоч промінь), безбатченко (хоч батько), Федченко (хоч Федько), Зінченко (хоч Зінько), менший, тонший.

Перед м'якими, пом'якшеними й шиплячими приголосни­ми м'який знак вживається лише в таких випадках:    

- для позначення м'якого л': їдальня, сільський, пальці, біль­ший, Гальченко, Михальчук;

- у непрямих відмінках та в присвійних прикметниках, якшо м'який знак є в початковій формі: скринька – в скриньці, Кузьма – Кузьмі; кицька – кицьці, кицьчин; нянька – нянь­ці, няньчин; Зінька – Зіньці, Зіньчин; Ориська – Орисьці, Орисьчин (але: казка – у казці, землянка – в землянці, Матилинці, маланчин); а також у формах наказового способу дієслів: візьми – візьмімо, візьміть;

- у дієсловах на -ться, а також в інших дієслівних формах перед -ся (-сь), якщо м'який знак є у формі без -ся: об­говорюється, відзначається, звертаються, ставляться, стань – станься, піднось – підносься, підводь – підводься (але: підніс – піднісся, ріс – розрісся);

як виняток, у словах тьмяний, різьбяр, няньчити, бриньчати.

В іншомовних словах м'який знак пишеться після зубних також перед й, я, ю, є, ї та в інших випадках відповідно до літературної вимови: мільйон, павільйон, компаньйон, браконьєр, портьєра, ательє, пасьянс, Нью-Йорк, Танганьїка, Лавуазьє, Люсьєн, Дьяконов, Третьяков, Касьянов, Ананьїн, асфальт, фільм, бюлетень (але: мадяр, нюанс, дюна, тюбик, люкс, Цюрих, Аляска; а також не після зубних: Бйорнсон, Ж'єн, Х'юстон, бар'єр).

В українських власних назвах м'який знак перед я не ста­виться: Наталя, Тетяна, Уляна, Омелян, Касян, Севастян, Дя-ченко, Касяненко, Третяк.

Слов'янські власні назви прикметникового походження оформляються як українські прикметники і суфікси -ськ-, -цьк-, -зьк- пишуться з м'яким знаком (перед цими суфіксами м'який знак вживається тільки після л): Смирненський, Ра-ковський, Конеський, Црнянський, Запеський, Яблонський, Ко-менський, Тайовський, Варт-Цішинський, Красицький, Полоць­кий, Завадзький, Джальський, Пшибильський.

Вживання апострофа

Апостроф звичайно вказує, що наступні після нього букви я, ю, є, ї позначають відповідно два звуки йа, йу, йе, йі після твердого приголосного.

У незапозичених словах апостроф ставиться перед я, ю, є, ї після губних (м, в, п, б, ф), якщо губні стоять:

- на початку кореня: в'язати, зв'язок, м'який, розм'яклий, п'ять, вп'ятьох, в'юн, нав'ючений, м'яч, В'ячеслав;

- після голосного або р: здоров'я, рум'яний, риб'ячий, сім'я, сім'ю, сім'єю, солов'їний, Прокоп'юк, сурм'яний, арф'яр, черв'як.

В інших випадках у цій позиції апостроф не пишеться: свято, тьмяний, різьбяр, різдвяний, духмяний, мавпячий, Звягіль.

Після р перед я, ю, є, ї апостроф ставиться лише тоді, коли в літературній вимові далі чується звук й: бур'ян (бурйан], су­зір'я, у сузірі, з матір'ю, бар'єр, кар'єра. Якщо такий звук не чується, апостроф не пишеться: ряст Ір'аст], порятунок, буря, гарячий, трюк, Рєпін.

Апостроф ставиться перед я, ю, є, ї після префіксів та сло­вотвірних частин, що закінчуються на приголосний: з'ясува­ти, роз'єднати, під'юдити, від'їзд, без'ядерний, між'ярусний, дит'ясла, пів'яблука, пів'їдальні, Мін'юст.

Це правило стосується також іншомовних слів: ад'ютант, кон'юнктура, кон'юнктивіт, ін'єкція, пан'європейський.

Але перед а, о, у, є, і після префіксів та словотвірних частин апостроф не пишеться: безіменний, зекономити, дезактивація, підохотити, відучити, педінститут.

В іншомовних словах апостроф ставиться перед я, ю, є, ї після губних, після р, після шиплячих (ш, ч, ж, дж) та після г' к, х, якщо далі чується звук й: комп'ютер (компйутер], інтерв'ю, прем'єра, миш'як, Х'юстон, Рейк'явік, П'ємонт, Лук'ян, Мар'ян, Валер'ян, Аляб'єв, Григор'ев, Монтеск'є,

Проте апостроф не пишеться, якщо я, ю, є позначають помякшення попереднього приголосного: бюст |6'ycт] (хоч можлива й вимова [бйуст]), бюджет, бюро, пюре, кювет, фюзеляж, пюпітр, гравюра, кюрі, гяур, гюрза, манікюр, рюкзак, варяг, Мюллер, Гюйгенс, Бядуля.

Апостроф вживається також:

а) для позначення пропущеного в усній мові звука чи g складу: мо' (може), все 'дно (все одно), ка 'є (каже);

б) в іншомовних прізвищах після часток д та О: д 'Артаньян, д'Анунціо, О'Генрі, Шон О'Кейсі.

Подовження приголосних і подвоєння букв

Подовжені приголосні являють собою збіг двох фонем. Такі звуки вимовляються приблизно в півтора раза довше, ніж звичайні. На письмі вони позначаються подвоєнням букв.

Приголосні звуки подовжуються і відповідно подвоюють­ся букви, якщо одна частина слова (морфема) закінчується, а друга починається на той самий звук: беззвучний (без + звуч­ний), віддати (від + дати), наддніпрянський (над + дніпрян­ський), законний (закон + ний), чавунний (чавун + ний), туманність (туман + ність), розрісся (розріс + ся), піднісся (підніс + ся), піввідра (пів + відра), піввіку (пів + віку), страшком (страйковий комітет), юннат (юний натураліст)-

Але подовження приголосних і відповідно подвоєння букв не відбувається, якщо немає збігу двох однакових приголос­них: казармений (казарм + є + ний), пореформений (по + ре­форм + є + ний), буквений (букв + є + ний), потомствений (потомств + є + ний), дерев'яний, олов'яний, конопляний, пшо­няний.

Подовжується приголосний н у наголошених суфіксах -енн-, -анн-:

а) у прикметниках, які вказують на більшу, ніж звичайна, чи найбільшу міру якості: страшенний, здоровенний, ви­ соченний, нескінченний, невблаганний, несказанний, нездійсненний, незліченний, нездоланний, недоторканний',

 б) у прикметниках-старослов'янізмах: благословенний, блаженний, мерзенний, огненний, окаянний, священний, спасенний, а також: божественний (із ненаголошеним суфіксом -енн-).

Крім того, подовжується н у словах останній, старанний, притаманний, захланний, численний.

Не подовжується н у прикметниках, які не вказують на більшу, ніж звичайна, міру якості, та в дієприкметниках, на­віть якшо суфікс -єн- чи -ан- у них наголошений: нескінчений, незддланий, нежданий, довгожданий, шалений, скажений, навіжений, жаданий, вихований, з 'єднаний, придбаний,  в'їджджений, сповнений.

У похідних словах написання нн або н зберігається: не­скінченний – нескінченність, нескінчений – нескінченість, не­доторканний –недоторканність, вихований – вихованість, за­безпечений – забезпеченість, навіжений – навіженість, при­таманний – притаманність.

Виникає подовжений приголосний чч в іменниках, утво­рених від прикметників на -цький: донецький – Донеччина, німецький – Німеччина, турецький – Туреччина, гайдамаць' кий ~ гайдамаччина. В іменнику Вінниччина, утвореному та­ким самим способом від прикметника вінницький, звук ч не подовжується, хоча й пишеться чч. Не подовжується звук ч і пишеться одна буква ч в іменнику Галичина.

Подовжуються приголосні і подвоюються букви також у словах овва, ввесь, бовван, бовваніти, ссати, ссавець, лляний 0 льняний).

Подовжуються і відповідно позначаються подвоєними бук­вами м'які зубні (д, т, з, с, ц, л, н) та пом'якшені шиплячі (ш, ч, ж), якщо вони стоять між двома голосними:

а) в іменниках середнього роду: засідання, питання, вив      чення, життя, знаряддя, мотуззя, колосся, дозвілля, об­личчя, затишшя, бездоріжжя, Запоріжжя; але в назвах -      молодих істот подовження немає: теля, щеня, козеня, порося;

6} в орудному відмінку однини іменників III відміни перед закінченням -ю: мідь – міддю, сіль – сіллю, доповідь – доповіддю, мазь – маззю, Оболонь – Оболонню, туш – тушшю, річ – річчю, подорож – подорожжю;

в) у словах Ілля, суддя, стаття, рілля, породілля, баддя, зрання, спросоння, навмання, попідтинню, попідвіконню.

Подовжується приголосний і подвоюється буква л у діє­слові ллю, ллєш і т. д., а також у похідних: наллю, виллєш тощо.

Подовження приголосного й подвоєння букв зберігається в різних словоформах тих самих слів та в похідних словах: суддя, судді, суддею, суддів, суддівство, суддівський; життя, життям, життів, життєвий, життєвість, життєздат­ність; Ілля, Іллею, Ілліч, Іллєнко.

Проте немає подовження в прикметниках судейський, жи­тейський та в родовому відмінку множини іменників ста­тей, бадей, породілей. Річ у тім, що в давній українській мові в усіх названих вище випадках після м'якого приго­лосного виступав звуки, наприклад: [суд'йа], [стат'йа], [т'ін'йу], [жиґйа]. Згодом звук й уподібнився до попереднього м'я­кого приголосного: [суд'д'а], [стат'т'а], [т'ін'н'у], [жит'т'а]. Але таке уподібнення не відбулося там, де перед звуком й було вже два або більше приголосних, звук й у такому разі випав: [йун'іс'т'йу] – [йун'іс'т'у], [жоуч'йу] – [жоуч'у]. Після губних та р звук й залишився: [кровйу], [мат'ірйу] (пишемо: кров'ю, матір'ю). Залишився звуки і в словофор­мах статей, бадей, породілей та в прикметниках судейський, житейський, тому що між попереднім приголосним і ним з'явився вставний є, як у словах земля – земель, пісня – пісень, ескадрилья – ескадрилей.

Якщо м'який приголосний стоїть не між двома голосними, то подовження не відбувається: передмістя, запястя, тертя.

Випадання приголосних

Іноді при творенні або змінюванні слів виникає важ­кий для вимови збіг приголосних: підряд ідуть приголосні близького або подібного творення. Тоді, як правило, один з них випадає. Однак на письмі ця зміна позначається не завжди.

У вимові й на письмі в групах зубних приголосних стя і стл («стіна» і «стіл») середній т випадає: перстень – персня, область – обласний, якість – якісний, кількість – кількісний, росте – рослина, мастити – масло, щастя –щасливий.

Але т зберігається:         

а) у вимові й написанні слів кістлявий, пестливий, хвас­тливий, зап 'ястний, хворостняк (без звука т спотворилося б значення цих слів

б) у прикметниках, утворених від іншомовних слів на ст: контраст – контрастний, баласт – баластний, компост – компостний, форпост – форпостний;

в)  у числівниках шістнадцять, шістдесят, шістсот, у яких пишеться т, хоч і не вимовляється.  

У вимові й на письмі в групах приголосних скн, зкн і шчк середні к і ч випадають: тиск – тиснути, блиск – блиснути, брязк – брязнути, бризки – бризнути, горщок – горшка, дощок – дошка, зморщок – зморшка. Але к вимов­ляється і пишеться в словах випускний, пропускний, рискну­ти, вискнути (від виск), тоскно, скніти, скнара, брезкнути, пискнути (і писнути).

Також випадають приголосні у вимові й на письмі в таких словах:

тижня, тижневий – від тиждень;

проїзний, виїзний, заїзний, під'їзний, переїзний, наїзник і под. – із коренем -їзд-, а також у словах празник, празни-ковий, празникувати і под.;

серце – при формі сердець; скатерка - від скатерть

ЧЄНЦЯ – РОДОВИЙ ВІДМІНОК ВІД Чернець.

У вимові звук т випадає, але на письмі позначається:

а) у групах приголосних стськ, нтськ, нтств (в іменниках та прикметниках, утворених від іншомовних слів на -ст, -нт): турист – туристський [турис'кий], центрист – центристський, модерніст –модерністський, реформіст – реформістський, студент – студентський [студен'с'кий], гігант – гігантський, кореспондент – кореспондентський, агент – агентство, дилетант – дилетантство; але: місто – міський;

б) у групах приголосних стц, стч: невістка – невістці [неив'іс'ц'і]– невістчин [неив'ішчин], артистка – артистці, пустка – у пустці, хустка – у хустці.

У кількох словах у звукосполученнях дн, дл випав звук д: холод – холонути, погляд – поглянути, кидати – кинути, ве­дуть – вели, гудуть – гули.

Чергування приголосних

Чергування звуків – закономірна заміна одного звука іншим у тому самому чи спорідненому слові.

При зміні й творенні слів задньоротові приголосні г, к, х, ґ за певних умов (унаслідок теперішнього чи історичного по­м'якшення) переходять у свистячі та шиплячі, а саме:

г – з – ж: нога – нозі – ніженька, друг – друзі – дружба, могти – можу, казати – кажу,

к – ц – ч: рука – руці – рученька, рік – у році – річний, пекти – печений, вулиця – вуличний;

х – с – ш: вухо – у вусі – вушенько, рух – у русі – руши­ти, ковалиха – ковалишин, колихати – колишу, писати – пишу,

ґ – дз – дж: ґерлиґа – ґерлидзі – ґерлидженька, Ґриґа – Ґридзі – Ґриджин.

Проте внаслідок дисиміляції (розподібнення) звуків замість закономірного ч вимовляється й пишеться ш у словах рушник, рушниця, дворушник (від рука), мірошник (від мірка), торішній (від торік), соняшник (від сонце), сердешний «бідолашний» (від серце, але: сердечний «серцевий, ширий і т. п.»). В інших по­дібних випадках незалежно від вимови пишеться буква ч: мо-у лочний, пшеничний, сонячний, ячний, яєчня.

У дієсловах, крім того, відбувається перехід зубних приголосних д, т, з, с у шиплячі, а саме:  

д – дж: садити – саджу – посаджений; водити – воджу – проводжати, загородити – загороджу, правда – справджу­ватися (винятки: завадити – заважати, привидітися – увижатися);

зд – ждж: їздити – їжджу

т – ч: платити – плачу – заплачений, хотіти – хочуть;

ст – щ: захистити – захищу – захищений, розмістити – розміщу – розміщувати.

В інших частинах мови чергується д – ж (а не д – дж, як у дієсловах): уродити – урожай, огородити – огорожа, погода – погожий, переходити – перехожий, правда – справжній.

У звукосполученнях дт, тт перші звуки д і т чергуються з приголосним с: веду – вести, ненавидіти – ненависть, цвіт – цвісти, мету – мести.

Усі чергування приголосних позначаються на письмі відповідними буквами.        

Зміни приголосних при додаванні суфіксів -ськ-, -ств-

При творенні слів за допомогою суфіксів -ськ-, -ств- при­голосні на стику твірної основи й суфікса можуть зазнавати різних змін.

У вимові зливаються в один звук такі приголосні, і це по­значається на письмі:

г, з, ж + с = з: Кривий Ріг – криворізький, Прага – празь­кий, Кавказ – кавказький, француз – французький, Зба­раж – збаразький, Париж – паризький; убогий – убозтво, *    боягуз – боягузтво;

я, й, ч + с = ц: козак – козацький, Вінниця – вінницький, Гадяч – гадяцький; юнак – юнацтво, купець – купецтво,    ткач – ткацтво;

х, с, ш + с = с: чех – чеський, Лепетиха – лепетиський, Одеса – одеський, Сиваш – сиваський; птах – птаство, товариш – товариство.

Винятки з цього правила на письмі й у більшості випадків у вимові становлять деякі прикметники, утворені від іншо­мовних слів: баски – баскський, тюрки – тюркський, Мекка – меккський, казах – казахський, Ла-Манш – ла-маншський.

Яклю твірна основа закінчується на д або т, то у вимові відбуваються зміни, які, проте, на письмі не позначаються, а саме:

а) на стику твірної основи йcуфікса чується дз, ц: завод + + ський = заводський [заводз'кий], люд + ство – людство

|л'удзтво], солдат + ський = солдатський [солдац'кий], Корчуват(е) + ський = корчуватський [корчувац'кий], брат + ство = братство [брацтво];

б) кінцеві звуки твірної основи т і ст у разі збігу трьох і  більше приголосних не вимовляються: президент + + ський - президентський [президен'с'кий], лейборист + + ський = лейбористський [лейборис'кий].

Якшо в кінці твірної основи після приголосного стоїть суфікс -к-, то при творенні прикметника на -ськ(ий) цей суфікс випадає: П'ятихатки – п'ятихатський, Каховка – каховський, Чоколівка – чоколівський, Камчатка – камчатський.