• Речення

Речення, його основні ознаки

Найменшою одиницею спілкування є речення.

Речення – це осмислене сполучення слів або окреме слово, граматично й інтонаційно оформлене як відносно закінче­на цілість, що несе певну інформацію.

Наприклад, сполучення слів На порозі вже стоїть літо (О. Донченко) є реченням, бо несе думку, уявлення про пев­ний факт. А цю функцію воно виконує тому, що слова в ньо­му об'єднані граматично за допомогою закінчень і службових слів відповідно до змісту висловлювання. 1 тому, що воно в усній мові вимовляється з певною інтонацією, а на письмі по­чинається великою буквою й закінчується крапкою (крім то­го, у середині може мати різні розділові знаки).

Речення від слова й словосполучення відрізняється трьома основними ознаками: комунікативністю, модальністю й предикативністю.

Комунікативність – це спрямованість висловлювання на слухача, яка виражається за допомогою інтонації (підвищення й пониження тону, інтонаційне виділення окремих слів тощо), вставних слів на зразок чуєте, знаєте, майте на увазі, уявіть собі, підсилювальних часток, звертань тощо. Той, хто гово­рить, хоче, щоб його слухали й реагували на його мову.

Модальність – це особисте ставлення мовця до власного висловлювання, яке (ставлення) виражається за допомогою ін­тонації (інтонація може бути стверджувальною й заперечною, серйозною й іронічною тощо); вставних слів на зразок на жаль, Мабуть, може, здається, безперечно, справді; часток, таких, як невже, авжеж, ніби, начебто, таки; способу дієслова (дійсний, Умовний чи наказовий). За допомогою цих засобів ми можемо адати своєму повідомленню різних відтінків, часом навіть протилежного значення.

Предикативність – це прив'язка висловлювання до дійсності, що виражається за допомогою часових форм дієслові (минулий, давноминулий, теперішній чи майбутній час) та обставин місця й часу (просторова й часова віднесеність).

Вихідним пунктом для прив'язки будь-якого повідомлення до дійсності є три координати: я – тут – тепер. нульові координати, і їх нерідко пропускають як такі, ще самі собою розуміються. Коли ми, дивлячись у вікно, кажемо, наприклад, Дощ! – то маємо на увазі «Я бачу, що зараз отут іде дощ».

Неодмінним компонентом речення є інтонація. Вона ви­конує комунікативну (спрямовану на увиразнення висловлювання) і модально-емоційну (призначену для передавання відтінків різних почуттів) функції.

Інтонація речення включає в себе:

а) підвищення й пониження тону (мелодика мовлення);

збільшення й зменшення сили голосу (інтенсивність   мовлення);

в) прискорення й сповільнення вимови (темп мовлення);

г) певне чергування напруження й послаблення наголошених і ненаголошених складів (ритм мовлення);

г) виділення окремих слів у реченні (фразовий, логічний та емфатичний наголоси).

Інтонаційний наголос великою мірою впливає на зміст висловлювання, певним чином доповнює, уточнює його:

а) фразовий наголос виділяє одне зі слів речення, як правило, останнє, підкреслюючи таким чином завершеність        висловлювання і спонукаючи слухача до реакції: Я пе вен, що все буде добре: дивись, народ у нас як на підбір (О. Гончар);

б) логічний наголос (переставлення фразового наголосу в незвичне місце) виділяє найважливіше для змістуслово в реченні: Матроси на підбір – красиві, молоді, – дівчата русокосі їм бажають щастя у труді.

в) емфатичний наголос емоційно виділяє слово в реченні переважно подовженням наголошеного голосного, надаючи висловлюванню різних емоційних відтінків (поваги, здивування, невдоволення, презирства, недовіри, іронії тощо): Це справді знайшовся гарний давалець: роботи дає багато, а харч дає видавцем (і. Нечуй-Левицький).

Види речень і розділові знаки в кінці їх

Спілкуючись, ми маємо на меті повідомити щось, запитати про щось або спонукати когось до якоїсь дії. Відповідно до цього речення бувають розповідні, питальні та спонукальні.

Розповідне речення містить якесь повідомлення про щось. Розповідні речення бувають:

а) стверджувальні, у яких щось стверджується: Коли на боці людини правда, їй нічого не страшно (В. Дрозд). У стверджувальних реченнях можуть вживатися частки так, авжеж, ага, еге, гаразд, атож',

б) переповідні, у яких висловлюється чужа думка: Колись отак, розказує легенда, – хустиною святая Вероніка зібрать хотіла сльози й піт Христа (Леся Українка). У цих реченнях вживаються вставні слова як кажуть, на думку такого-то, за словами такого-то, мовляв, сказав такий-то тощо;

в)  ймовірнісні, у яких висловлюється припущення: Навряд чи десь по інших країнах співають так гарно і голосисто, як у нас на Україні (О. Довженко). У цих реченнях вживаються вставні слова мабуть, можливо, очевидно, певно, здається, думаю, гадаю', частки навряд, навряд чи, ледве чи, наче, ніби тощо;

г)  заперечні, у яких щось заперечується: Ми нічого ще не знаєм, кого й яка чекає путь (В. Сосюра). У цих реченнях вживаються частки не, ні; займенники ніхто, ніщо, ніякий, ніскільки; прислівники ніде, нікуди, нізвідки, ніколи, ніяк; слова неправда, брехня тощо.

Заперечні речення своєю чергою поділяються на:

а) загальнозаперечні – заперечення стосується всього висловлювання: Правди зрадою ніколи не здолати (Р. Братунь);

б) частковозаперечні – заперечення стосується окремих членів речення: Побіг він [Осел] навпростець, нічого не минає, чи нива, чи баштан – не розбирає, толочить і ламає (Л. Глібов). Інтонація розповідного речення характеризується понижен­ням тону наприкінці речення. У кінці такого речення ставиться крапка.

Питальне речення містить якесь запитання.

На початку питального речення можуть стояти питальні займенники хто, що, який, чий, котрий, скільки', питальні при­слівники як, де, куди, звідки, коли, доки, відколи, чому, навіщо; питальні частки хіба, невже, чи, що за.

Питальні речення бувають:

а) власне питальні – на них передбачається обов'язкова відповідь: Мамо, чи кожна пташина у вирій на зиму літає ? (Леся Українка);

б) питально-риторичні – вони не вимагають відповіді: Хто може сонце погасить і землю вибити з орбіти? (В. Сосюра);

в) питально-спонукальні – містять спонукання до дії: А чи не годі вже того грання?(Леся Українка).

У питальному реченні тон підвищується на слові, яке пе­редає зміст питання. У кінці такого речення ставиться знак питання.

Спонукальне речення містить наказ, вимогу, заклик, поба­жання, пораду, прохання тощо.

У спонукальному реченні дієслово, як правило, стоїть у наказовому способі, часто використовуються звертання, а та­кож можуть вживатися спонукальні частки хай, нехай, бо­дай, годі, ну, давай тощо: О земле, велетнів роди! (П. Тичина): Хай, милі друзі, вам щастить у дружбі вірній, в праці мирній (М. Рильський).

Спонукальні речення бувають:

а) власне спонукальні, у яких міститься спонукання до дії;      Берімось краще до роботи, змагаймось за нове життя (Леся Українка);

 б) бажальні, у яких висловлюється якесь бажання: Хай краще я самотужки всі лямки тягтиму, аніж маю на­рікання терпіти (О. Гончар).

Для спонукального речення характерна специфічна спону­кальна інтонація – часом більш напружена, часом менш. У кінці такого речення звичайно ставиться крапка.

розповідні, питальні й спонукальні речення можуть вимов­лятися із сильним почуттям радості, захоплення, здивування, гніву, страху тощо. Тоді таке речення стає ще й окличним і в кінці його ставиться знак оклику (у питальному реченні – знак питання і знак оклику): Краю, ти мій краю, кращого за тебе я в житті не знаю! Так хто сказав тепер, що наша доля хляне й свободи на землі ще не прийшла пора?! Любіть Україну всім серцем своїм і всіми своїми ділами! (З тв. В. Сосюри).

Такі речення можуть починатися окличними словами що то за, ну й, як, який; вигуками о, ой, ох, гей тощо.

Три крапки в кінці речення ставляться тоді, коли треба показати, що думка не закінчена або що тут має бути довга пауза: Це – матері мова. Я звуки твої люблю, наче очі дити­ни... О мова вкраїнська!.. Хто любить її, той любить мою Ук­раїну (В. Сосюра).

Складові частини речення

У реченні ми сприймаємо не слова, не частини мови, а чле­ни речення.

Член речення – це повнозначне слово або словосполучення, яке становить найкоротшу осмислену відповідь на питання в реченні.

Наприклад, у реченні В небі летіли гуси з далекого краю (О- Довженко) є чотири члени, хоч повнозначних слів п'ять. Це сталося тому, шо на питання звідки летіли? осмислена відповідь буде не з краю (цей вислів тут по­лений смислу), а з далекого краю. У реченні Він вважавсь

поганим хліборобом (О. Довженко) є тільки два члени: хто?-. він; яким він був? – вважавсь поганим хліборобом. Якщо останню відповідь поділити на менші частини, то вислів утра­тить смисл.

Прийменники й частки входять до складу членів речення. Наприклад, у реченні Ліси наче світилися наскрізь (О. Гончар) є три члени: х т о? щ о? – ліси; шо робили? – наче світилися; як? – наскрізь. У реченні Тільки мох ріс на тому камені на питання х т о? щ о? відповідає не слово мох, а сполучення слів тільки мох; що робив?– ріс; де р і с? – на камені; на  якому камені?– «атому.

Визначаючи члени речення, треба насамперед враховувати зміст речення і ні в якому разі не руйнувати його. Розбір ре­чення за його членами має сприяти кращому усвідомленню його змісту.

Члени речення поділяються на головні (підмет і присудок) та другорядні (додаток, означення та обставина). Головні чле­ни становлять синтаксичний центр речення.

Члени в реченні можуть виступати як нерівноправні (по­в'язані між собою підрядним зв'язком) і як рівноправні (пов'язані між собою сурядним зв'язком). Наприклад, у реченні / вдень, і ввечері там соловей співав (Л. Глібов) між членами речення соловей співав, співав там, співав удень, співав увечері – підрядний зв'язок, а між і вдень, і ввечері – сурядний.

Проте не всі повнозначні слова відповідають на питання в реченні.

Вставні слова та речення, вставлені слова та речення, слова-речення, вигуки, а також у певних випадках звертання на питання в реченні не відповідають, але по-різному доповню­ють його.

Це внесення, які слугують переважно для вираження ко­мунікативних і модальних відношень. Наприклад, у реченні Гірських вершин досягають, на жаль, не тільки орли (О. Довженко) лише до чотирьох членів можна поставити питання:хто? шо? – не тільки орли; що роб­лять?– досягають; чого? – вершин; яких? – гірських. Д° слів на жаль питання поставити не можна: вони передають ставлення автора до названого ним факту. У реченні Крізь сотні сумнівів я йду до тебе, добро і правдо віку (В. Стус) ставляться лише такі питання: хто?– я; що роблю? – йду; до ко­го? – до тебе; як   іду? – крізь сотні сумнівів. До слів

добро і правдо віку, хоч вони й уточнюють займенник до ебе, поставити питання не можна. Це теж не член речення, а внесення.

Як окрему складову частину речення слід розглядати й сполучники.

Сполучники – сурядні, підрядні й пояснювальні – з єднують між собою окремі слова, словосполучення та частини в реченні. Наприклад, у реченні Я думаю щодня, щоб ти хоро­шим ріс, щоб чиста і пряма була твоя дорога (М. Гірник) спо­лучник щоб приєднує два прості речення до першого, а спо­лучник / з'єднує два однорідні члени. До складу членів речен­ня сполучники не входять.

Складові частини речення вичленовуються в певній послідовності. Насамперед шукаємо підмет за допомогою питан­ня х т о? щ о?, потім, відштовхуючись від підмета, знаходимо присудок. Коли знайдено таким чином головні члени речення (синтаксичний центр чи кілька таких центрів), тоді шукаємо другорядні члени* речення – додатки, означення, обставини. Дня цього ставимо питання від відомих членів речення до не­відомих – спочатку від підмета, а потім від присудка. Така логіка усвідомлення змісту речення.

Наприклад, у реченні На жаль, світ побудований так, що щастя людства здобувається ціною чиїхсь страждань (О. Дов­женко) знаходимо головні члени (тобто синтаксичні центри):

хто? що? – світ; який  він  є? – побудований; 2) хто? Що?– щастя; шо   з   ним   діється? – здобувається. Потім ставимо питання від кожного центра по порядку –від відомого до невідомого: 1) побудований  як?– так; щастя  чиє?– людства; здобувається як? – ціною страждань;  страждань   чиїх? – чиїхсь. Залишається внесення, до якого не можна поставити питання: на жаль. Сполучник тут один – що, він приєднує підрядне речення до головного.

Членуючи речення на смислові складники, ні в якому разі не треба руйнувати, тим більше спотворювати його змісту. Синтаксичний розбір речення має робити його зміст прозорі­шим, яснішим, дохідливішим, а не затуманювати його.

Розчленувавши таким чином речення на складові частини, отже, можемо перевірити правильність його побудови і Раще, повніше сприйняти закладену в ньому інформацію.

Синтаксичний центр у реченні

Кожне речення повинне мати не менш як один синтак­сичний центр, який, як правило, містить назву предмета-діяча і назву виконуваної ним дії або його стану чи змінної ознаки.

Наприклад, у реченні Між ярами над ставами верби зеле­ніють (Т. Шевченко) предмет-діяч названо словом верби,  дію – словом зеленіють. У реченні На лугах ще трава не ско­шена, у полях красуються жита (П. Воронько) є два синтак­сичні центри: трава не скошена (діяч і його змінна ознака) та жита красуються (діяч і його стан).

Іноді в неповному реченні синтаксичний центр буває від­сутній, але він домислюється з контексту або ситуації. Наприклад, коли запитують і відповідають: Куди? – Додому, – то мають на увазі: Куди ти йдеш? – Я йду додому.

Синтаксичний центр у найзагальнішому плані виражає ос­новний зміст простого речення. Синтаксичні центри буваюїіь самодостатні і недостатні.

Для самодостатнього синтаксичного центра не обов'язкове дальше поширення його, уточнення, доповнення. Наприклад, у реченні Поля дикого винограду заплелося густою сіткою і забрунилося зеленими острівцями на червонястій стіні високого будинку (А. Хижняк) синтаксичний центр гілля заплелося і забрунилося передає основний зміст висловлювання і в певному контексті може існувати як окреме речення. Недостатній синтаксичний центр вимагає уточнення, без якого він певною мірою позбавлений смислу. Його недостат­ність може бути зумовлена:

а) неповнотою лексичного значення слів, що виражають його, як, наприклад, у реченні / прийде час, коли ми без тривоги перекуєм на молоти мечі (В. Сосюра), де дієслово-присудок перекуєм передбачає як обов'язкові Два додатки, які б відповідали на питання кого? ш о? і кого? на що?;

б) невідповідністю думці, інформації, закладеній у всьому  висловлюванні, як, наприклад, у реченні Благородне брехня возвеличує правду (В. Симоненко), де сам по собі синтаксичний центр брехня возвеличує суперечить усьо­му авторському твердженню; так само в реченні Уста­лена думка відгонить болотом (В. Голобородько) син­таксичний центр думка відгонить болотом сам по собі аж ніяк не передає суті висловлювання.

Синтаксичний центр може бути виражений як підметом і присудком, так і лише одним головним членом. Залежно від цього прості речення поділяють на двоскладні й одно­складні.

Двоскладним називається речення, у якому є або обов'яз­ково мають бути обидва головні члени – і підмет, і присудок.

Наприклад, усі три прості речення. Тепер цей степ за рікою не скінчиться до самого моря. Лежатиме, великий і мудрий, під сонцем і прагнутиме чогось героїчного і доброго, як народна пісня чи дума (О. Сизоненко) – двоскладні. У першому є обидва головні члени: степ не скінчиться. У другому, де є лише два присудки лежатиме і прагнутиме, підмет степ ми домис­люємо з попереднього речення, без нього воно позбавлене змісту. Так само й у третьому простому реченні, де є лише два підмети пісня чи дума, з контексту домислюються присудки є героїчною і доброю (тобто цю частину вислову ми сприймає­мо як степ прагнутиме чогось такого героїчного і доброго, як є героїчною і доброю народна пісня чи дума), без цих присудків речення буде незрозумілим. Односкладним називається речення, у якому є лише один головний член, який поєднує в собі значення і підмета, і при­судка; другий головний член у такому реченні не потрібний.

Наприклад, у реченні Йду додому стежкою вузькою (В. Сосюра) синтаксичний центр виражений лише присудком йду. Підмет у ньому хоч і можливий, але не обов'язковий: із самої Форми дієслова зрозуміло, що дія виконується тим, хто гово­рить (я йду). У реченні Із можливого в чудесне перекинуто  (M. Рильський) присудок перекинуто не тільки називає Дно, а й указує, що це зробив хтось, хоч і не названий. Друго-fo головного члена в цьому реченні немає й не може бути, як  скажімо, у реченні Надворі смеркало (А. Тесленко).

Синтаксичний центр може розширюватися другорядними Сенами, які пояснюють підмет і присудок, а також одне одного.

Наприклад, синтаксичний центр розлука научає можна до­повнювати так:

1. Розлука научає (к о г о?) – нас.

2. Розлука научає нас (ч о г о?) любити.

3. Розлука научає нас любити (я к?) щиріш.

4. Розлука научає нас щиріш любити (щ о?) край.

5. Роз­лука научає нас щиріш любити край (яки й?) рідний.

Так тво­риться речення Рідний край щиріш любити научає нас розлука (Леся Українка).

Просте речення, у якому є лише синтаксичний центр без другорядних членів, називається непоширеним. Просте речен­ня, у якому є другорядні члени, називається поширеним.

Наприклад, із двох речень Надійшла осінь. Пожовкле листя спадало на тротуар (П. Панч) перше – непоширене, друге – поширене.

У двоскладному реченні підмет разом із залежними друго­рядними членами утворює групу підмета, а присудок – групу присудка.

Наприклад, у реченні Перед ними за Дніпром з'явилась не­вимовно чудова панорама Києва (І. Нечуй-Левицький) група підмета – панорама (я к а?) чудова, чудова (якою міро ю?) невимовно, панорама (ч о г о?) Києва; група присудка – з 'яви­лась (перед  к и м?) перед ними, з 'явилась (д є?) за Дніпром.

Між групою підмета і групою присудка кома не ставиться, навіть якщо там чується пауза: А голос у дівчини мов тої скрип­ки спів (Леся Українка). Залитий сонцем степ одразу принишк (О. Гончар).

В односкладному реченні такого поділу членів речення на групи, зрозуміло, немає.

Речення, яке має один синтаксичний центр, називається простим. Простим реченням називають також предикатив­ну частину складного речення, що має один синтаксичний центр.

Прості речення бувають ускладнені й неускладнені. До ус­кладнених належать речення з однорідними та відокремлени­ми членами, звертаннями, вставними й вставленими частина­ми тощо. У неускладненому реченні таких компонентів немає. Наприклад, речення Раз добром нагріте серце вік не прохоло­не/(Т. Шевченко) неускладнене. Речення Небес блакитних роз­пустивши коси по лебединій шиї і плечах, прийшла до нас Багря-нородна Осінь, в дібровах веселиться і в полях (Є. Гуцало/ ускладнене: у ньому є відокремлені й однорідні члени.

речення, яке має два або більше синтаксичних центрів, називається складним.

У складному реченні між його предикативними частина­ми (простими реченнями) звичайно ставляться коми (про те, коли тут коми не ставляться або ставляться інші розділові знаки, мова піде далі). Наприклад, у реченні Той, хто зне­важливо ставиться до рідної мови, не може й сам викликати поваги до себе (О. Гончар) комами відділено одне від одного два прості речення: 1. Той не може й сам викликати поваги до себе. 2. Хто зневажливо ставиться до рідної мови. У реченні Звістка, що йдуть козаки, розійшлася блискавкою поміж вій­ськом, і ще сонце не зійшло, як цілий табір був уже на ногах (О. Маковей) комами відділено одне від одного чотири прості речення із синтаксичними центрами звістка розійшлася, коза­ки йдуть, сонце не зійшло, цілий табір був на ногах.