39. Стани мінімальної уваги

Увага - це спрямованість та зосередженість психічної діяльності людини на об'єкти та явища зовнішнього світу (зовнішньо направлена увага), а також на думки, почуття та процеси, що відбуваються всередині у нього (внутрішньо направлена увага).

40. Розлади уваги. Стареча неуважність

Розлади або порушення уваги - патологічні зміни спрямованості, вибірковості психічної діяльності.

З патологічних проявів уваги слід вказати на такі: нестійкість, недостатня концентрація, порушення розподілу, уповільнення переключення, розсіяність.

Патологічні прояви уваги вивчені недостатньо, оскільки виділення в самостійний пізнавальний процес багато які дослідники ставлять під сумнів.

Трапляються такі види патології уваги.

1. Слабкість активної уваги (спрямованої зосередженості на вибраному об'єкті) - характерний симптом грубих органічних уражень головного мозку, астенічних станів. Досить помітно це при виконанні хворим тесту - віднімання від 100 по 7 чи 13. Вже після перших 2-3 правильних відповідей хворий починає помилятись, а після короткого відпочинку може знову давати правильні відповіді.

2. Підвищена зосередженість уваги - спостерігається при депресіях, коли увага хворих зосереджена на невеликій кількості уявлень, як правило, неприємного змісту; при соматичних захворюваннях; при іпохондричних неврозах, епілепсії, що пояснюється малою рухливістю (інертністю) нервових процесів при цих недугах.

3. Відвертання уваги - це характерний симптом маніакальних станів. При цьому порушується процес зосередження, що лежить в основі активної уваги. Переважає пасивна увага (мимовільна), об'єктом якої бувають другорядні предмети і явища.

Неуважність уваги може бути декількох видів: (неуважність – розлад уваги)

1. Справжня неуважність – стан, в якому увага людини вільно блукає, не зупиняючись на певному об'єкті. Іноді його називають прострацією, якщо мова йде про неуважності в негативному сенсі і супроводжується занепадом сил, відсутністю інтересу до подій, нудьгою і т.д. Може виникнути при перевтомі, недосип, поганому самопочутті або тривалому виконанні монотонної роботи.

2. Уявна неуважність проявляється, якщо людина не може раціонально розподілити увагу між зовнішнім середовищем і власними думками. Причина – концентрація на внутрішньому потоці думок.

3. Учнівська неуважність – занадто висока переключення уваги.

4. Стареча неуважність – погана переключення уваги.

5. Мотиваційно-обумовлене неувага – відсутність концентрації уваги, свідоме уникнення думок про певні об'єкти, їх ігнорування.

6. Виборча неуважність – виняток звичних речей, наприклад, звичайне биття серця не привертає нашу увагу, як і процес дихання, і цокання годинника у вашій кімнаті.

«Стареча неуважність» - характеризується слабкою концентрацією і слабкою перемикаємість, пов'язана зі зниженням рухливості нервових процесів при різних захворюваннях.

40. Феномен вибіркової неуважності в когнітивній та моторній сферах.

Вибіркова неуважність – це коли людина не є повність неважною, а коли лише не звертає свою увагу на якісь конкретні речі. Це може бути пов’язано з тим, що людина не вважає ці речі, об’єкти важливими для себе. Тому неуважність проявляється вибірково.

Феномен вибіркової неуважності в когнітивній сфері: Когнітивна сфера – це сфера пізнання. Люди завжди намагається пізнати світ навколо себе, самого себе. Тому в процесі пізнання, люди може не звертати уваги на якісь деталі, а лише охоплювати інформацію загально.

В моторній сфері – це сфера наших рухів, дій (вони можуть бути швидкими, різкими чи повільними і плавними) – вибіркова неуважність проявляється в надлишках рухів людини, на які вона не звертає навіть уваги. ПИСАЛА САМА, З ГОЛОВИ, ЗА ПРАВИЛЬНІСТЬ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ НЕ НЕСУ!!!

40. Основні проблеми психології уваги.

Увага — спрямованість і зосередженість свідомості, що передбачає підвищення рівня сенсорної, інтелектуальної чи рухової активності індивіда.

Увага нерозривно пов'язана з діяльністю людини, в діяльності вона існує і нею підтримується. Послаблення її інтенсивності призводить до зниження якісних показників у роботі. Перебувати в стані напруженої уваги означає активно над чимось працювати. Як особливість психічного життя увага має суспільну природу. Вона виникла в процесі праці й стала однією з його основних психологічних характеристик.

Найважливішими функціями уваги є регуляція діяльності та контроль за її перебігом. Від того, на чому і як зосереджується людина, залежить чіткість і повнота відчуттів, сприймань і думок. К. Ушинський писав, що увага є саме тими дверима, через які проникає усе, що тільки входить у душу людини із зовнішнього світу.

На відміну від певних пізнавальних процесів (сприймання, пам'яті, мислення) увага не має свого змісту. Вона виявляється у всіх пізнавальних процесах, характеризуючи динаміку їх перебігу.

Суть уваги виявляється у відбиранні значущих (що стосуються важливих потреб на певний момент) впливів і гальмуванні несуттєвих, побічних. Завдяки цьому відображення стає чіткішим, а діяльність триває доти, доки не завершиться запланований акт поведінки чи не буде досягнуто поставленої мети.

Як вибіркове сприймання впливів увага можлива лише у стані бадьорості організму, зумовленої активною діяльністю мозку. Виділяють чотири стани бадьорості: глибокий сон, дрімота, спокійна бадьорість (сенсорний спокій) і активна бадьорість. Активація як швидке посилення активностімозкової діяльності здійснюється спеціальним утворенням у мозку, яке називають ретикулярною формацією. Вона виявляється в зміні електричної активності мозку і може бути зафіксована електроенцефалографом. Якщо в стані сну в електроенцефалограмі переважають ритмічні коливання низької частоти — повільні хвилі з великою амплітудою (а-ритм), то при переході до стану неспання спостерігається десинхронізація коркової ритміки — з'являються високочастотні коливання малої амплітуди. Перехід до активної бадьорості супроводжується появою у людини орієнтувальних рефлексів і підвищенням чутливості аналізаторів, зміною обміну речовин, роботи серця, ритму дихання тощо. Тому вважають, що фізіологічною основою уваги є загальна активація діяльності мозку, яка забезпечує перехід від сну до активної бадьорості.

Аналіз лише вказаних фізіологічних механізмів уваги не дає змоги пояснити особливості вибірковості уваги. Тому деякі дослідники приписують властивість вибірковості певним відділам неспецифічної системи мозку (вибірковій діяльності ретикулярної формації, неспецифічному впливу таламуса і гіпоталамуса).

З процесом уваги на рівні кори головного мозку пов'язують і наявність у лімбічній системі та лобних долях особливого типу нейронів, що не мають стосунку до органів чуття. Це нейрони уваги (детектори новизни) і клітини очікування. Перші порівнюють дії подразників і реагують на їх зміну, новизну, другі — реагують тоді, коли дія подразника не відповідає тому, на що сподівались.

Завдяки дослідженням І. Сечєнова, І. Павлова, О. Ухтомського, В. Бехтерева, П. Анохіна та ін. сформувалося уявлення про провідну роль кори великих півкуль у системі нейрофізіологічних механізмів уваги.

Предмети і явища, діючи на мозок людини, викликають появу орієнтувальних рефлексів. Спочатку вони з'являються під впливом лише грубих змін середовища, потім — слабших подразників, що набувають сигнального значення. Під час появи орієнтувальних рефлексів змінюється перебіг процесів у корі великих півкуль головного мозку. Утворюється (за Павловим) осередок оптимального збудження, пов'язаний із подразником. За законом індукції нервових процесів це спричиняє гальмування суміжних ділянок кори. Тому нервові імпульси, які доходять до осередку оптимального збудження, відображаються людиною, інші не помічаються.

Отже, за Павловим, фізіологічною основою уваги є наявність у корі головного мозку стійкого осередку оптимального збудження, який негативно індукує суміжні ділянки.

О. Ухтомський назвав осередок оптимального збудження домінантою, тобто панівним осередком збудження. Домінанта визначає характер реакції організму в певний момент і підпорядковує собі всі побічні імпульси, які надходять у цей час у мозок. За їх рахунок вона посилюється, набуваючи більшої стійкості. Так, слабкі звуки мелодійної музики, монотонний шелест листя дерев за вікном підсилюють зосередженість уваги на роботі, що виконується. А тиша нерідко сприяє відволіканню уваги.

40. Пам'ять як предмет міждисциплінарних досліджень: філософські, психологічні, фізіологічні й біохімічні аспекти.

Пам'ять – це відображення предметів і явищ дійсності у психіці людини, в той час, коли вони вже безпосередньо не діють на органи чуття.

Психологічні теорії пам'ять

Поширення набули асоціаністська, гештальтпсихологічна, біхевіористична і діяльнісна теорії пам'яті.

Асоціанська -  вихідним принципом для неї стало поняття асоціації, що означає зв'язок, з'єднання. Механізм асоціації полягає у встановленні зв'язку між враженнями, що одночасно виникають у свідомості, та його відтворенні індивідом. Основними принципами утворення асоціацій між об'єктами є: збіг їхнього впливу в просторі і часі, схожість, контраст, а також їхнє повторення суб'єктом. В. Вундт уважав, що пам'ять людини складається з трьох видів асоціацій: вербальних (зв'язки між словами), зовнішніх (зв'язки між предметами), внутрішніх (логічні зв'язки значень). Словесні асоціації розглядали як найважливіший засіб інтеріоризації чуттєвих вражень, завдяки чому вони ставали об'єктами запам'ятовування і відтворення.

Гештальтпсихологічна - у цій теорії особливо підкреслювали значення структурування матеріалу, доведення його до цілісності, організації в систему при запам'ятовуванні й відтворенні, а також роль намірів і потреб людини в процесах пам'яті (останнє пояснює вібірковість мнемічних процесів).

Біхевіористична - У біхевіористичній теорії пам'яті підкреслено роль вправ, необхідних для закріплення матеріалу. В процесі закріплення відбувається перенесення навичок - позитивний або негативний вплив результатів попереднього навчання на подальше. На успішність закріплення впливає також інтервал між вправами, міра подібності та обсяг матеріалу, ступінь научіння, вік та індивідуальні відмінності між людьми. Наприклад, зв'язок між дією та її результатом то краще запам'ятовується, що більше задоволення викликає цей результат. І навпаки, запам'ятовування слабшатиме, якщо результат виявиться небажаним чи байдужим (закон ефекту за Е. Торндайком).

Діяльнісна теорія пам'яті спирається на теорію актів, представники якої (Ж. Піаже, А. Валлон, Т. Рібо та ін.) розглядають пам'ять як історичну форму діяльності, вищий прояв якої - довільна пам'ять. Мимовільну пам'ять вони вважали біологічною функцією, у зв'язку з чим заперечували наявність пам'яті у тварин, а також у дітей до 3-4 років.

 Фізіологічна теорія. Згідно з ученням Павлова, матеріальною основою пам´яті є пластичність кори великих півкуль головного мозку, її здатність утворювати нові тимчасові нервові зв´язки, умовні рефлекси. Утворення, зміцнення та згасання тимчасових нервових зв´язків є фізіологічним механізмом пам´яті. Запам´ятоване зберігається не як образ, а як «слід», як тимчасові нервові зв´язки, що утворилися у відповідь на дію подразника.    Фізіологічна основа пам´яті тісно пов´язана із закономірностями вищої нервової діяльності. Учення про утворення тимчасових нервових зв´язків - це теорія запам´ятовування на фізіологічному рівні.

Біохімічна теорія пам´яті. Біохімічну теорію пам´яті виражено в гіпотезі про двощаблевий характер процесу запам´ятовування. Суть його в тому, що на першому щаблі, відразу після впливу подразника, у мозку відбувається короткочасна електрохімічна реакція, яка зумовлює зворотні фізіологічні процеси в клітині.    Друга стадія виникає на ґрунті першої - це власне біохімічна реакція, пов´язана з утворенням протеїнів. Перша стадія триває секунди (або хвилини) і є механізмом короткочасної пам´яті. Другу стадію, для якої характерна незворотність хімічних змін у клітинах, вважають механізмом довготривалої пам´яті.

40. Пам'ять як універсальний інтегратор психіки.

Па́м'ять - психічний процес, який полягає в закріпленні, збереженні та наступному відтворенні минулого досвіду, дає можливість його повторного застосування в життєдіяльності людини.

(За Веккером) Всупереч уявній очевидності наскрізного характеру пам'яті, її включеності в усі рівні, форми і класи психічної діяльності, цей факт теоретично осмислений явно недостатньо для того, щоб він зміг надати конкретне структурирующее вплив на систему основних психологічних понять, що відносяться до мнемічних процесів.

Тут все ще, на жаль, панує концептуальний безлад, що має найрізноманітніші прояви. Зазначимо лише деякі з них.

40. Мимовільна й довільна пам'ять

Мимові́льна па́м'ять — це запам'ятовування і відтворення інформації, за якого відсутня спеціальна мета щось запам'ятати; один з видів пам'яті.Цей вид пам'яті з'являється в ранньому дитинстві і обслуговує процес набуття дитиною певних навичок. Мимовільна пам'ять є підґрунтям для виникнення довільної, що починає розвиватися набагато пізніше, і удосконалюється у взаємодії із нею^.

Дові́льне запам'ято́вування – навмисний процес, пов'язаний із постановкою суб'єктом мнемічної мети, тобто мети запам'ятати, завчити й зберегти певний обсяг матеріалу для наступного відтворення у формі словесних звітів (на уроці, на іспиті й т.п.) або у формі практичних умінь і навичок у трудовій і навчальній діяльності^[1].

Довільна пам'ять передбачає свідому постановку мети запам'ятати матеріал та вимагає певних вольових зусиль.

За тривалістю закріплення і збереження матеріалу (у зв'язку з його роллю та місцем у діяльності) виокремлюють короткочасну, довготривалу та оперативну пам'ять.Довготривала пам'ять полягає у набуванні, закріпленні та відтворенні знань, умінь та навичок, розрахованих на довготривале їх збереження і наступне використання в діяльності, що вимагає вольових зусиль, тобто, скоріше, є довільною.

Довготривала пам'ять підтримується більш стабільними і незмінними змінами в нейронних зв'язках, широко розподілених по всьому мозку. Гіпокампважливий при консолідації інформації з короткочасної в довготривалу пам'ять, хоча, мабуть, власне в ньому інформацію не зберігається. Швидше гіпокамп залучений у зміну нейронних зв'язків у період після 3 місяців від початкового навчання.

40. Різновиди пам'яті. Форми пам'яті. Короткочасна пам'ять. Довгострокова пам'ять. Основні характеристики. Ейдетична пам'ять. Сутність ейдетичного феномену.

Пам'ять – це відображення предметів і явищ дійсності у психіці людини, в той час, коли вони вже безпосередньо не діють на органи чуття.

Пам'ять включає 4 процеси:

• Запам’ятовування

• Збереження

• Відтворення

• Забування

Залежно від того, що запам'ятовують і відтворюють, розрізняють за змістом чотири різновиди пам'яті: образну, емоційну, рухову і словесно-логічну.

Суть ОБРАЗНОЇ ПАМ'ЯТІ - у запам'ятовуванні образів, уявлень конкретних предметів, явищ, їхніх властивостей, наочно даних зв'язків І відношень між ними.

СЛОВЕСНО- ЛОГІЧНА пам'ять полягає в запам'ятовуванні ду­мок, понять, суджень, умовиводів, які відображають істотні зв'язки і відношення предметів І явищ, їхні загальні властивості.

РУХОВА ПАМ'ЯТЬ виявляється в запам'ятовуванні й відтворенні людиною своїх рухів. Вона є основою формування різних умінь і навичок, засвоєння усної та письмової мови, комплексів рухів тощо.

ЕМОЦІЙНА ПАМ'ЯТЬ полягає в запам'ятовуванні та відтворенні людиною своїх емоцій і почуттів.

За часом зберігання інформації розрізняють миттєву (сенсорну), короткотривалу та довготривалу пам'ять. 

КОРОТКОТРИВАЛА ПАМ'ЯТЬ - це пам'ять, що обслуговує поточну роботу з образами, поняттями і словами.

Час збереження матеріалу в короткотривалій пам'яті - близько 30 секунд. У разі повторення матеріалу в межах цього часу він може зберіга­тися в ній набагато довше.

Обсяг короткотривалої пам'яті становить 7±2 одиниці збереження. Під одиницями тут розуміють не тільки окремі букви, цифри або звуки, а й їхні групи. Отже, щоб запам'ятати більшу кількість елементів, їх можна об'єднати в групи, однак усе-таки зі збільшенням кількості елементів, що входять у групу, число груп, що зберігаються в короткотривалій пам'яті, зменшується.

ДОВГОТРИВАЛА ПАМ'ЯТЬ обмежена за обсягом І тривалістю зберігання інформації віком людського життя. Це основне сховище досвіду людини.

У нього надходить матеріал з короткотривалої пам'яті, але він не перебуває там у незмінному вигляді. Цей матеріал безперервно перетво­рюється: узагальнюється, класифікується, об'єднується в смислові групи.

Якщо в короткотривалій пам'яті ми живемо, то довготривала пам'ять зберігає знання, які додають зміст нашому безпосередньому існуванню (Р. Соло).

У довготривалій пам'яті зберігаються:

• просторова модель світу, представлена тут у вигляді певних структур, які відповідають образам нашого будинку, міста, країни і всієї планети;

• знання про закони, будову світу і властивості об'єктів;

• наші уявлення про людей, самих себе, соціальні норми і життєві цінності;

• моторні навички, наприклад, звукової І письмової мови, одягання, їзди на велосипеді, вміння розв'язувати завдання в різних галузях діяльності;

• навички розуміння мови або інтерпретації здобутків у галузі живопису, музики тощо;

• плани і програми майбутньої діяльності.

За метою: мимовільна, довільна

За розумінням змісту: смислова, механічна

Ейдетична пам’ять (з давньогрецької «ейдос» перекладається як «образ») виражається у збереженні гранично яскравих, барвистих, деталізованих образів предметів після того, як вони перестали бути видимими (чутними, відчутними ). Ейдетики не відтворюватиме образ предмета в пам’яті, а як би продовжує його бачити. Тривалість такого бачення становить приблизно хвилину, в рідкісних випадках – до десяти хвилин. Вчені вважають, що таке сприйняття даних і об’єктів багаторазово збільшує людські можливості, багато техніки розвитку пам’яті задіють прийоми ейдетики.

В деякій мірі ейдетична пам’ять схожа з галюцинаціями, однак, якщо Галюцинуючий людина переконана в реальності видимих образів, то ейдетики усвідомлює нереальність образу. І виникнення, і затухання його спонтанно. Можливо, тому ейдетизму зустрічається далеко не у всіх людей, адже викликати ейдетичний образ зусиллям волі неможливо. Отже, ейдетична пам’ять знаходиться десь між поданням і відчуттям.

Найчастіше це явище зустрічається у дітей, з віком зменшується, і лише деякі дорослі відзначають у себе таку здатність.

40. Залежність запам'ятовування від характеру діяльності, від процесів целепокладання, від установок, мотивації, емоційних реакцій суб'єкта.

Запам'ятовування.

Процес запам'ятовування відбувається у трьох формах: мимовільне запам'ятовування, довільне запам'ятовування.

Мимовільне запам'ятовування - збереження в пам'яті подій у результаті їхнього багаторазового повторення. Мимовільне запам'ятовування відображає постійно діючі, події, що повторюються.

Провідною формою запам'ятовування у людини є - довільне. Воно пов'язане з необхідністю зберегти знання, навички, необхідні для трудової діяльності.

Заучування - запам'ятовування з метою зберегти в пам'яті той чи інший матеріал.

Види і закономірності заучування.

По відношенню до вихідного тексту розрізняють заучування дослівне, близьке до тексту і смислове.

За характером зв'язків у запам'ятовуємо матеріалі виділяють запам'ятовування механічне і смислове.

Ці види запам'ятовування нерозривно між собою пов'язані в кожному акті заучування.

Смислове запам'ятовування передбачає глибоке розуміння матеріалу, широкий запас знань з предмета, а на більш високих щаблях навчання й орієнтування в методології.

Заучування створює основу для розуміння, розуміння полегшує заучування.

Закономірності запам'ятовування.

1. Залежність запам'ятовування від мети, яку поставив чоловік. Значна емоційно або практично мета сприяє більш міцному запам'ятовуванню.

2. Залежність запам'ятовування від засобу пред'явлення матеріалу.

(Основним засобом передачі знань є мова: мова вчителя, письмовий текст підручника. В даний час у школі все більше поширення знаходить не тільки традиційна наочність (дидактичні картинки), але і сучасні засоби масової комунікації, які використовуються з метою навчання (кіно, телебачення, радіо ). У зв'язку з цим різко зросла частка образів у передачі знань).

3. Залежність запам'ятовування від логічної структури матеріалу. Логічна організація матеріалу є неодмінною запорукою успіху при заучуванні.

4. Залежність запам'ятовування від організації процесу заучування (продумана послідовність заучування і pacпpeдeлeнія зayчівaeмoгo мaтeріала в часі.

(При роботі студенту та школяреві доводиться вчити одночасно ряд різних навчальних дисциплін. Слід організувати заучування так, щоб два схожих, предмета не вчити один за іншим.

Важче диференціювати і утримати в пам'яті подібний матеріал. Заучування слід розподіляти в часі. Продуктивніше повернеться до матеріалу через два - три години, ніж читати підряд два-три рази.

При запам'ятовуванні, близькому до тексту, великий за обсягом матеріал слід розбити на логічні частини і заучувати по частинах, повертаючись через деякий час до повторення його в цілому).

5. У запам'ятовування слід включати всі види пам'яті.

(У вченні завжди слід спиратися на зір, слух і рухову пам'ять. Тому запам'ятовуючи матеріал, його слід записувати, конспектувати, читати, повторювати вголос або про себе).

6. Запам'ятовуючи складний матеріал, його слід відтворювати вголос. Завдання розповісти, висловити думку в повних розгорнутих пропозиціях більш складна, ніж завдання відтворити про себе.

7. При запам'ятовуванні матеріалу, в якому переважають механічні зв'язки, слід застосовувати мнемотехніческіе прийоми. Ці прийоми полегшують утримання матеріалу в пам'яті.

40. Мислення як предмет міждисциплінарних досліджень.

Історично першою наукою про мислення була логіка, яка вивчала правила і закони правильного мислення. Логіка вивчає переважно наукове (понятійне) мислення. Вона досліджує формально-логічний аспект мислення, об'єктами її в даній ситуації є поняття, судження, умовиводи, тобто „форми" мислення або його продукти.

Філософія вивчає мислення переважно в контексті теорії пізнання (гносеології) і головного філософського питання про відношення мислення до буття. Сам термін „мислення" використовується у філософській літературі в дуже широкому значенні, іноді як синонім „духу". Філософію цікавлять загальні питання: що є первинним — матерія чи мислення? Чи можна пізнати світ за допомогою мислення? Якщо так, то як здійснюється це пізнання?

Для філософії мислення виступає насамперед як суспільно-історичний процес, як історичний розвиток пізнавальних можливостей людства, як родове мислення людства. Теорію пізнання цікавить насамперед кінцевий продукт пізнавальної діяльності людини, зокрема, чи можна його розглядати як відображення зовнішнього світу.

Предметом вивчення соціології є своєрідність форм мислення залежно від культурно-історичних форм життя людей.

У біології мислення вивчається як властивість високоорганізованої матерії, якою є людський мозок. Ця наука займається пошуком фізіологічних та тілесних корелятів мисленнєвої діяльності. Найбільш близьким до мислення розділом біології є вчення про сигнальні системи.

Вивчає мислення і відносно молода наука кібернетика, особливо та її галузь, яку називають „штучний інтелект". Кібернетика розглядає мислення як інформаційний процес, фіксуючи те спільне, що є в роботі ЕОМ і в мисленні людини.

Розгляд мислення як предмета психологічного дослідження передбачає диференціацію психологічного аспекту від філософського і логічного. Наслідком такої диференціації є акцентування уваги на таких моментах.

1. Психологія вивчає не мислення взагалі, а мислення конкретних людей у його зумовленості історичним розвитком.

2. Психологію цікавлять більше не кінцеві результати мисленнєвої діяльності (або її продукти), а той процес, який їх породжує.

3. Психологія досліджує не тільки наукове (понятійне) мислення, а й більш прості форми (наочно-дійове, наочно-образне).

Більше того, на противагу логіці, яка вивчає так зване істинне (правильне) мислення, психологія звертається до того, як реально здійснюється мислення, яке не обов'язково правильне. Психолога цікавлять не тільки ті випадки, коли людина адекватно відтворює у своєму мисленні реальні особливості об'єкта пізнання, але й ті випадки, коли об'єкту приписуються властивості, яких він реально не має. Крім того, психологія вивчає порушене, викривлене мислення, яке виникає при певних психічних захворюваннях.

Що стосується взаємодії і одночасно розмежування позицій біології і кібернетики у вивченні мислення, то слід констатувати таке.

1. Думка очевидно і безсумнівно пов'язана з мозковими процесами, але її властивості і природу неможливо описати в термінах фізіологічних мозкових процесів. Чи можу я стверджувати, наприклад, що зараз я думаю про щось, тому що працюють певні мозкові механізми, а в іншому випадку (коли я буду думати про щось інше) будуть задіяні інші мозкові структури (механізми). Таке твердження є абсурдним, оскільки навіть спроби за записами ЕЕГ головного мозку розшифрувати, про що думає людина, були безуспішними. Можна сказати, судячи по ЕЕГ, чи думає людина (чи розв'язує вона, наприклад, яке-небудь завдання), чи вона відволікається від розв'язання або зовсім не захоплена завданням. Сказати ж про те, як вона розв'язує завдання (правильно чи неправильно) по ЕЕГ досить складно, якщо взагалі можливо.

2. Порівняно з кібернетикою психологію цікавить специфіка людського мислення, його відмінність від інформаційних процесів, які реалізуються сучасними технічними пристроями. У цьому плані людське мислення розглядається як особлива діяльність реального індивідуального суб'єкта, а тому людське мислення не можна зводити до елементарних інформаційних процесів і вважати програму роботи електронно-обчислювальної машини теорією мислення і поведінки людини.

Таким чином, предметом психологічного дослідження мислення виступає як процес, так і діяльність. Це означає, що мислення розгортається в часі, включає в себе фази, етапи: початок, протікання, завершення. Мислення є виявом деякої активності суб'єкта, воно не лише спрямоване на відображення зовнішнього світу, а й є відображенням активності суб'єкта (насамперед його мотивів та цілей). Мислення завжди суб'єктивне, навіть якщо воно правильно відображає світ.

40. Мислення як предмет дослідження психології.

Мислення – це пізнавальний психічний процес, який забезпечує здатність зіставляти, порівнювати, аналізувати отримані образи, співвідносячи їх з образами пам’яті і з цього аналізу робити висновки про події.

Властивості мислення:

• Тісний зв'язок із мовленням та мовою

• Соціальна природа мислення

• Узагальненість і опосередкованість мислення

• Існування особливих законів та внутрішньої логіки мислення

40. Мислення як родова здатність людини.

Термін "мислення" знаком кожному людей. Житейская мудрість зазначає, що кожна людина вважає себе розумним чи достатньо розумним. З цього приводу існує приказка з розряду психологічних: "багато скаржаться зважується на власну пам'ять, але хто б скаржиться на розум".

Поняттям "мислення" позначається одне з фундаментальних і лише значимих в людини психологічних здібностей. Фундаментальною ця здатність в силу те, що в мисленні людина проявляється як родове істота, розум є його відмінністю. Віддзеркалення цього факту у свідомості кожної людини обумовлює соціальну і особистісну значимість мислення.

Психологія вивчає мислення конкретної людини у його реальному житті і забезпечення діяльності. Психологічний дослідження природи мислення виходить із розрізнення почуттєвого і раціонального пізнання, відмінності мислення від сприйняття.

Сприйняття відбиває навколишній світ у образах, предмети світу постають в сприйнятті з боку своїх зовнішніх, почуттєво достовірних властивостей. У сприйнятті речі й явища, їх властивості дано у своїх одиничних проявах, які "з'єднані, але з пов'язані".

Для орієнтації людини у природному і соціальний світ недостатньо лише почуттєвого сприйняття. По-перше, сутність предметів і явищ безпосередньо не збігається з їхніми зовнішнім виглядом, доступним сприйняттю. По-друге, складні явища природного та високого соціального світу недоступні сприйняттю, де вони виражені в наочних властивості. По-третє, сприйняття обмежена відбитком предметів і явищ в останній момент їхньої особистої на органи чуття людини. Але з допомогою сприйняття неможливо пізнати минуле (що вони сталося) і передбачити майбутнє (чого ще немає).

Мислення розкриває те, що у сприйнятті просто немає; воно відбиває світ у його істотних зв'язках, і відносинах, у його різноманітних опосредованиях. Основне завдання мислення у тому, щоб виявити суттєві, необхідні зв'язку, засновані на реальних залежностях, відмежувавши їхнього капіталу від випадкових збігів в часі та у просторі.

У процесі мислення здійснюється перехід від випадкового до необхідного, від одиничного до спільного. Істотні зв'язки й з необхідністю є спільними при різноманітних змінах несуттєвих обставин. Тому мислення визначають як узагальнену відбиток дійсності. Будь-яке мислення відбувається в узагальненнях. "Мислення, - підкреслював С.Л.Рубинштейн, - рух думки, що розкриває зв'язок, які ведуть від окремого до спільного і від спільного до окремому".

У процесі мислення суб'єкт використовує різноманітних кошти, вироблювані людством з єдиною метою проникнення суттєві зв'язку й відносини предметного і "соціального світу: практичні дії, образи і її уявлення, моделі, схеми, символи, знаки, мову. Покладання культурні кошти, гармати пізнання характеризує цю властивість мислення, як він опосредствованность.

Традиційні визначення мислення, які можна натрапити у більшості підручників із психології, зазвичай фіксують два його ознаки: узагальненість і опосредствованность. Мислення є процес узагальненого опосередкованої відображення неминучого у її істотних зв'язках, і відносинах.

Мислення дає можливість пізнати глибинну сутність об'єктивного світу, закони його існування; лише мисленні можливо пізнання стає, мінливого, що розвивається світу; мислення дозволяє передбачити майбутнє, оперувати з потенційно можливим, планувати практичну діяльність.

Для психологічного аналізу мислення важливо вказати ще на дві її особливості, що характеризують специфічні якості людського мислення, - зв'язок мислення з дією і промовою. "Людина пізнає дійсність, впливаючи її у, розуміє світ, змінюючи його. Мислення непросто супроводжується дією чи дію - мисленням; дію - це первинна форма існування мислення".

Людське мислення - це мовленнєвий мислення. Мислення нерозривно пов'язане з промовою; його становлення проходить у процесі спілкування людей друг з одним. Формування специфічно людського мислення в онтогенезі можливе лише спільної прикладної діяльності дорослого уяву і дитини. Зв'язок мислення та промови найбільш виражена в значеннях чи поняттях.

Поняття є основний зміст мислення, форму його існування й одночасно спосіб дії з певною реальністю. Поняття - це опосередковане і узагальнену знання про об'єкт, заснований на розкритті істотних зв'язків і стосунків об'єктивного світу, способу її виникнення та розвитку.

Зміст поняття не можна наочно уявити, але можна осмислити, воно розкривається опосередковано й виходить поза межі образною наочності. Можна сказати, що з поняття існує особливий "наочність" - опосередкована: модельна, схематичная, знакова тощо.

Для описи проявів мислення психологія використовує визначення мислення у сенсі: це активна пізнавальна діяльність суб'єкта, необхідна щодо його повноцінної орієнтації в навколишній світ. Для вивчення конкретних психологічних механізмів мислення в психології говорять про мисленні у вузькому значенні як процесі вирішення завдань.

40. Різновиди мислення та їхня класифікація: за генезою (наочно-дійове, наочно-образне, словесно-логічне мислення), за характером розв'язуваних завдань (теоретичне, практичне мислення), за ступенем розгорнутості (дискурсивне (або аналітичне), інтуїтивне мислення), за ступенем новизни й оригінальності (репродуктивне мислення, продуктивне мислення), за засобами мислення (наочне мислення, вербальне мислення), за функціями (критичне мислення, творче мислення).

ЗА ҐЕНЕЗОЮ

Наочно-дійове мислення полягає в тому, що розв'язання задач здійснюється шляхом реального перетворення ситуації та виконання рухового акту. Так, у ранньому віці діти виявляють здатність до аналізу і синтезу, коли сприймають предмети в певний момент і мають можливість оперувати ними.

Наочно-образне мислення - це вид мислення, який відбувається на основі образів уявлень, перетворення ситуації в план образів. Цей різновид мислення виявляють поети, художники, архітектори, парфумери, модельєри. Значення цього мислення полягає в тому, що за його допомогою повніше відтворюється різноманітність характеристик об'єкта, відбувається встановлення незвичних поєднань предметів та їхніх властивостей. У простій формі це мислення виникає в дошкільному віці. Дошкільники мислять образами. Спонукаючи до створення образів на основі прочитаного, сприйнятих об'єктів, до схематичного та символічного зображення об'єктів пізнання, вчитель розвиває образне мислення у школярів.

Особливістю абстрактного (словесно-логічного) мислення є те, що воно відбувається з опорою на поняття, судження, з допомогою логіки, не використовуючи емпіричних даних. Р. Декарт висловив таку думку: "Я мислю, отже, я існую". Цими словами вчений наголошує на провідній ролі у психічній діяльності мислення, і саме словесно-логічного.

ЗА ХАРАКТЕРОМ РОЗВ'ЯЗУВАНИХ ЗАВДАНЬ

Теоретичне мислення — це пізнання законів, правил. Відкриття періодичної системи Менделєєвим — продукт його теоретичного мислення. Основне завдання практичного мислення — підготовка до перетворення дійсності: постановка мети, створення плану, проекту, схеми. Практичне мислення було глибоко проаналізоване Б. М. Тепловим у праці «Розум полководця». Теоретичне мислення найпослідовніше вивчається в контексті проблем наукової творчості. Одна з найважливіших особливостей практичного мислення полягає в тому, що воно розгортається в умовах дефіциту часу. Так, для фундаментальних наук відкриття закону в лютому чи березні того самого року не має принципового значення. Складання ж плану ведення бою після його закінчення робить роботу безглуздою. У практичному мисленні дуже обмежені можливості для перевірки гіпотез. Усе це робить практичне мислення часом ще складнішим, ніж мислення теоретичне.

ЗА СТУПЕНЕМ РОЗГОРНУТОСТІ

Дискурси́вне ми́слення (від лат.discursus — міркування) — форма розумової стратегії, в якій відбувається послідовний перебір різних варіантів рішення задачі, найчастіше на основі зв'язного логічного міркування, де кожен подальший крок обумовлений результатом попереднього. Розрізняють дедуктивні і індуктивні висновки. Часто дискурсивне мислення протиставляють інтуїтивному. Пуанкре :"За допомогою логіки - доводять, за допомогою інтуіції - винаходять"

Недискурсивне мислення (інтуїтивне) - мислення характеризується швидкістю протікання, відсутністю чітко виражених етапів, є мінімально усвідомленим. Інтуїтивне мислення – це процес розуміння істини без обумовлень за допомогою доказів, коли процес пізнання відбувається згідно з раніше набутими знаннями. Інтуїтивне мислення – це особлива форма теоретичного мислення, основою якої є органічний зв'язок пізнання з практичною діяльністю та досвідом попереднього розвитку. Практичні потреби висування та обумовлення інноваційних ідей виводять теоретичне мислення за межі попереднього досвіду пізнання, тобто до інтуїтивного мислення.

ЗА СТУПЕНЕМ НОВИЗНИ Й ОРИГІНАЛЬНОСТІ

Репродуктивне мислення - це вид мислення, який забезпечує розв'язання задачі, спираючись на відтворення вже відомих людині способів. Нове завдання співвідноситься з уже відомою схемою розв'язання. Незважаючи на це, репродуктивне мислення завжди потребує виявлення певного рівня самостійності.

У продуктивному мисленні найповніше виявляються інтелектуальні здібності людини, її творчий потенціал. Творчі можливості дістають вияв у швидкому темпі засвоєння знань, у широті їх перенесення в нові умови, в самостійному оперуванні ними.

ЗА ЗАСОБАМИ МИСЛЕННЯ

- вербальне - мислення, що оперує абстрактними знаковими структурами.

- наочне - мислення на основі образів і представлень предметів.

ПО ФУНКЦІЯХ

- критичне - спрямовано на виявлення недоліків в судженнях інших людей

- творче - пов'язано з відкриттям принципово нового знання, з генерацією власних оригінальних ідей, а не з оцінюванням чужих думок.

40. Сутність мислення як процесу розв’язання завдань.

Психологічна характеристика мислення як процесу розв'язання задач передбачає врахування таких його внутрішніх закономірностей.

І. Фазовий характер мисленнєвої діяльності.

Мислення послідовно розгортається у часі як процес, у якого є початок і кінець. Відправним пунктом мислення є задача, вона є головним об'єктом мислення.

Задача може розглядатися з двох боків, по-перше, об'єктивного ,як набір певних умов і певних вимог, та, по-друге, суб'єктивного. Останній можна представити у вигляді: а) образу задачі (скільки елементів виокремлює в задачі людина, які відношення між ними вона встановлює тощо); б) мети дослідницької діяльності; в) засобів досягнення мети.

Етапи (фази) мисленнєвого процесу залежать від типу задач, які умовно можна поділити на звичайні та творчі (у звичайних задачах, як правило, є одна-єдина правильна відповідь, у творчих задачах варіанти відповідей та шляхи їх досягнення можуть бути різними).

1. Формулювання запитання. Перша реакція при зустрічі з задачею (проблемою) радше емоційна (здивування), ніж мисленнєва. Запитання є необхідним структурним елементом процесу мислення. Правильне формулювання запитання означає 50% розв'язку задачі.

2. Висунення гіпотез. Цей етап (фаза) є проміжною ланкою між інтуїтивним і дискурсивним процесами. Інтуїтивні моменти розв'язання задачі ґрунтуються на образному досвіді людини і тонких індивідуальних асоціаціях; дискурсивні — на логічно обґрунтованих мовних міркуваннях. Кількість гіпотез, які висуваються людиною, їх оригінальність свідчать про творчий потенціал людини.

3. Перевірка гіпотетичної дії. Тут враховується досвід і знання людини, а також рівень розвитку логічного апарату її мислення. При цьому важлива наявність такої якості розуму, як критичність: перш ніж діяти необхідно аналітично оцінити гіпотетичні дії.

4. Висновок. На цьому етапі робиться загальне заключения. Особлива роль належить розвиненим мовним здібностям людини, умінню чітко сформулювати остаточне рішення.