Регіональна економіка. книжка

445

Львові, Одесі, Василькові, Запоріжжі й Мукачеві збудовано нові великі підприємства. Всього в країні діє 56 шкіряних і 104 взуттєвих виробничих об'єднання та підприємства. Найбільші шкіряні виробничі об'єднання – в

Бердичеві ("Світанок"), Івано-Франківську, Києві; взуттєві виробничі об'єднання – в Луганську, Львові ("Прогрес"), Харкові, Кривому Розі,

Хмельницьку.

У 2006 р. було вироблено 21,1 млн. пар взуття, або 0,5 пари на душу населення. У загальному обсязі пропозицій частка імпортного взуття становить понад 70%.

Головними напрямками розвитку шкіряно-взуттєвої промисловості є вдосконалення діючих підприємств, створення нових, впровадження високоефективних технологій шкіряно-взуттєвого і дубильно-екстрактового виробництва; освоєння матеріалів з поліпшеними технологічними та експлуатаційними властивостями; механізація та автоматизація виробничих процесів.

Хутрова підгалузь обробляє хутра лисиць, куниці, видри, норки,

шкурки кролів, ховрахів, хом'яків та водяних щурів, овечі шкурки й штучне хутро та виготовляє з них хутрові та шубні вироби. У минулому вона мала переважно кустарний і сезонний характер. Тепер в Україні збудовані і працюють хутрові підприємства в Харкові, Балті (Одеська область),

Краснограді (Харківська область), Тисмениці (Івано-Франківська область),

Львові, Одесі, Жмеринці.

У підгалузі освоєно технологію облагородження овечих шкурок, що сприяє поліпшенню їх якості, зовнішнього вигляду та асортименту виробів з них. Суттєве значення має використання трикотажного штучного хутра, яке імітує натуральне хутро норки, куниці, єнота, ондатри, ягнят каракульської породи, овець тощо. В Україні штучне хутро виготовляють Дарницький шовковий комбінат, Київське виробниче трикотажне об'єднання, фабрики в Жовтих Водах (Дніпропетровська область) і Ясіні (3акарпатська область).

Нині підприємства підгалузі випускають вироби масового вжитку,

446

вдосконалюючи технології обробки хутрової сировини із застосуванням нових стійких барвників, впроваджуючи автоматизовані системи управління виробництвом.

Виробництво галантерейних виробів зосереджене в Києві, Харкові,

Львові, майже в усіх обласних центрах та інших містах України.

Галантерейні підприємства, крім легкої промисловості, належать до різних галузей промисловості. Їх продукція дуже розмаїта – господарські сумки,

портфелі, валізи, хустки, стрічки, шарфи, краватки, металеві вироби тощо.

Останніми роками мережа малих підприємств, що виробляють галантерейні вироби, значно розширилась.

Поліграфічна промисловість виготовляє різні види друкованої продукції – книги, журнали, газети, зошити, географічні карти, етикетки,

квитки, бланки тощо. До неї належать універсальні й спеціалізовані поліграфічні об'єднання та комбінати, газетно-журнальні, газетно-бланкові,

книжково-журнальні друкарні, допоміжні підприємства, заводи для виготовлення друкарських фарб тощо, а також підприємства для виготовлення паперових виробів.

Найбільші поліграфічні підприємства в Києві, Харкові, Вінниці,

Дніпропетровську, Донецьку, Запоріжжі, Львові, Одесі, Рівному, Тернополі,

Симферополі, Чернівцях та ін.

У поліграфічній промисловості дедалі ширше впроваджуються офсетний друк, фотополімерні друкарські форми, електронна техніка,

системи переробки текстової інформації, відеотермінали, фотонабірні автомати. Нині з різних причин підгалузь перебуває в кризовому стані, що позначається на тиражах газет, журналів, книжок.

Фарфоро-фаянсова промисловість є важливою підгалуззю виробництва товарів народного споживання, що виготовляє фарфорові,

фаянсові та інші вироби з тонкої кераміки, а також господарського і художнього фарфору, фаянсу, напівфарфору й майоліки. Побудовано нові фарфорові заводи в Дружківці, Кіровограді, Тернополі. Головною

447

сировинною базою цієї промисловості є каоліни Просянівського

(Дніпропетровська область), Глуховецького (Вінницька область),

Богородницького та Володимирського (Донецька область) родовищ.

В Україні відчувається дефіцит багатьох товарів народного споживання власного виробництва. Відсутність реальної конкуренції спричиняє завищення цін на товари, спонукає продавати низькоякісну продукцію.

Потреба в радикальному реформуванні економіки є очевидною. Слід рішуче згортати економічно неефективні для суспільства види діяльності. Доцільно переорієнтовувати підприємства на випуск продукції, потрібної споживачеві,

збільшувати капітальні вкладення у виробництво нових, технічно складних товарів тривалого користування, формувати розвинену мережу обслуговування, нарощувати виробництво садових будиночків, розширювати продаж будівельних матеріалів, засобів механізації, що реально впливатиме на рівень життя населення України.

Питання і завдання для самоконтролю

1.Визначіть роль легкої промисловості в господарському розвитку України?

2.Якою є структура легкої промисловості?

3.Оцініть сучасне розміщення підприємств легкої промисловості в Україні.

4.Проаналізуйте сучасний стан розвитку текстильної промисловості в Україні.

5.Охарактеризуйте сучасний стан розвитку швейної промисловості Україні.

6.Виявіть основні проблеми розвитку взуттєвої промисловості Україні.

7.Проаналізуйте сучасний стан розвитку трикотажної промисловості в Україні.

3.8. Соціальний комплекс України

Поняття соціального комплексу і його роль в суспільному розвитку

України.

Реформування економіки в України передбачає формування соціально

орієнтованої ринкової економіки. Це означає, що за спрямованістю всі

448

економічні процеси в тій або іній мірі мають мати соціальне забарвлення.

Соціальна орієнтація означає підпорядкування виробництва споживачеві,

задоволення масових потреб населення. У більшості розвинених країн потреби населення на початку і середині XX ст. поставили перед бізнесом дві проблеми. Перша полягала в необхідності насичення чергового збільшеного об'єму матеріальних потреб і викликала стрімке наповнення ринку новими товарами і зростання цін, що скорочувало попит. Друга проблема була обумовлена появою нових потреб в розвитку освіти, охорони здоров'я,

культури, охорони природи і соціального захисту населення.

Вирішення другої проблеми пов’язано з розвитком соціального комплексу. Він визначається двома головними функціями. Перша полягає в тому, що завдяки його функціонуванню створюється комплекс життєвих благ, необхідних для нормального розширеного відтворення робочої сили, а

друга – в тому, що заклади і підприємства цього комплексу забезпечують підвищення рівня життя членів суспільства [19].

Розвиток суспільного виробництва підпорядковується головній меті – найбільш повному задоволенню постійно зростаючих потреб всіх членів суспільства. Чим вищими є темпи соціально-економічного розвитку, тим динамічніше змінюються людські потреби і сама структура життєвих благ,

покликаних їх задовольняти та забезпечувати всебічний і гармонійний розвиток особистості.

Як суть, так і класифікація соціального комплексу розглядаються науковцями по-різному.

За формою соціальний комплекс представляє сукупність підприємств різних форм власності і різних галузей, об'єднаних функцією виробництва послуг населенню.

За змістом соціальний комплекс є складною, багаторівневою,

ієрархічною системою, що включає елементи різного ступеня розвитку,

масштабності, функціонального призначення.

449

Як явище соціальний комплекс є певним способом задоволення потреб населення в послугах.

Суть соціального комплексу полягає у задоволенні потреб населення в особливому соціально-економічному продукті – послугах.

Таким чином, загальним для всіх елементів соціального комплексу, всіх галузей, підприємств, об'єктів є критерій «задоволення потреб в послугах».

Особливою для галузей соціального комплексу є територіальна локалізація споживання послуг.

Однією з найбільш повною класифікацією соціального комплексу є класифікація на основі класифікації інфраструктури, запропонованої Лаптєвою Є.Г. (рис. 18).

Соціальний комплекс, задовольняючи потреби населення в культурних цінностях, освіті, охороні здоров'я, комунальному обслуговуванні тощо все більше впливає на виробництво матеріально-речового багатства через прискорення науково-технічного прогресу, створення необхідних передумов для підвищення рівня зайнятості у суспільному виробництві та раціонального використання трудового потенціалу, забезпечення розширеного відтворення робочої сили, удосконалення структури вільного часу працюючих.

Одночасно з цим розвиток соціальної сфери сприяє розв'язанню таких соціальних завдань, як формування гармонійно розвиненої особистості,

ліквідація культурно-побутових розбіжностей між містом і селом, між соціальними групами населення і районами країни.

450

		Соціальний комплекс
Інституційна				Соціальна
інфраструктура				інфраструктура

1. Адміністративна

інфраструктура: державні органи влади на

різних рівнях; органи охорони,

правопорядку, безпеки і т.п.

2.Ринкова інфраструктура: фінансово-кредитні установи; страхування; кредитування і т.п.

3.Соціальна підтримка окремих груп населення

4.Військова інфраструктура:

- спеціально створені об'єкти (об'єкти оперативного забезпечення; базування і розквартировування;

технічного забезпечення; тилового забезпечення;

бойової підготовки); - об'єкти «подвійного призначення» (система

зв'язку, об'єкти енергетики і т.д.)

1.Житлово-комунальне господарство

2.Комплекс споживчого ринку

(торгівля, громадське харчування,

побутове обслуговування населення)

3.Інформаційні комунікації

(обслуговування населення)

4.Пасажирський транспорт

5.Охорона здоров'я

6.Рекреація

7.Ветеринарія

8.Освіта і наука

9.Культура і мистецтво

10.Дозвілля

11.Фізична культура і спорт

12.Туризм

Рис. 18. Функціональний склад соціального комплексу [26]

Сучасний стан розвитку та особливості розміщення соціального

комплексу України.

За період з 1991 по 2007 рік частка соціальної сфери у ВВП країни зросла з 30% до 55%. Таким чином, не дивлячись на високі темпи зростання промисловості, які останні декілька років випереджали темпи зростання ВВП, роль промисловості в забезпеченні економічного зростання на сьогодні менш значна, ніж роль сектору послуг.

Зрушення в структурі ВВП відбулися за рахунок комбінації двох чинників – зміни реальних обсягів виробництва в окремих секторах, а також зміни цін на товари і послуги. У ринкових умовах вартість послуг

451

підвищилася щодо вартості товарів, що забезпечило значне збільшення частки сектору послуг в структурі ВВП. Зміни останніх років забезпечили схожість структури українського ВВП із структурою ВВП країн-членів ЄС.

До 2015 р. частка сектору послуг у ВВП України може досягти 60-62%.

У першу чергу, очікується зростання обсягів надання послуг у торгівлі.

Зростання доданої вартості в торгівлі буде забезпечене завдяки збільшенню зовнішньоторговельного і роздрібного обігу.

Освіта і наука. Забезпечує підвищення загального рівня знань і куль-

тури населення та всі галузі народного господарства кваліфікованими кадрами, а тому виступає важливим елементом відтворення робочої сили.

У сфері дошкільної освіти як обов'язкової первинної складової частини системи освіти України державна визнає її пріоритетну роль та створює належні умови для її здобуття.

Дошкільна освіта – цілісний процес, спрямований на:

-забезпечення різнобічного розвитку дитини дошкільного віку відповідно до її задатків, нахилів, здібностей, індивідуальних, психічних та фізичних особливостей, культурних потреб;

-формування у дитини дошкільного віку моральних норм, набуття нею життєвого соціального досвіду [1].

Наприкінці 2006 р. в Україні налічувалось понад 15,1 тис. постійних дошкільних закладів, у яких перебувало понад 1 млн. дітей (табл. 18). Значна частина дітей дошкільного віку не відвідує ці заклади. Вищий рівень забезпе-

ченості дітей дошкільними закладами спостерігається у південних та східних областях України, нижчий – у західних регіонах.

Скорочення чисельності народжених в Україні у 1992-2001 роках зумовило або закриття багатьох дошкільних навчальних закладів, або їх здачу в оренду, або перепрофілювання через зміну форм власності. За останні роки чисельність дітей збільшилась, однак більшість колишніх приміщень виявились не придатними для занять. Відтак, багато дітей,

452

особливо в сільській місцевості, не мають змоги відвідувати дошкільні заклади освіти.

	Дошкільні заклади України [56]			Таблиця 18
				Охоплення дітей
	Кількість закладів, тис.	в них місць, тис.	Кількість дітей у	закладами, відсотків до
			закладах, тис.	кількості дітей
				відповідного віку
1990	24,5	2277	2428	57
1995	21,4	2014	1536	44
2000	16,3	1117	983	40
2001	15,7	1077	968	41
2002	15,3	1060	973	48
2003	15,0	1053	977	49
2004	14,9	1040	996	50
2005	15,1	1056	1032	51
2006	15,1*1	1063*2	1081	54

*1 З них 2,2 тис. закладів не працювали.

*2 Не враховані місця у дошкільних закладах, що не працювали протягом року або більше з будь-якої причини.

Основним видом навчально-виховних закладів в Україні є середня загальноосвітня школа. Мережа загальноосвітніх навчальних закладів формується з урахуванням демографічної, етнічної та соціально-економічної ситуації за освітніми рівнями (початкова, базова, повна загальна середня освіта), які забезпечується закладом.

Відповідно до освітнього рівня функціонують загальноосвітні навчальні заклади І ступеня (початкова школа); II ступеня (основна школа); III ступеня (старша школа). Загальноосвітні навчальні заклади всіх трьох ступенів можуть функціонувати інтегровано або самостійно.

Складовими структури мережі є такі типи загальноосвітніх навчальних закладів: середня загальноосвітня школа (I, II, III ступенів або поєднання їх);

спеціалізована школа (школа-інтернат); навчально-виховні комплекси

"дошкільний навчальний заклад - загальноосвітній навчальний заклад" та

"загальноосвітній навчальний заклад - дошкільний навчальний заклад";

гімназія (II-III ступені); ліцей (III ступінь); колегіум (III ступінь);

загальноосвітня школа-інтернат для дітей, які потребують соціальної

453

допомоги; спеціальна загальноосвітня школа-інтернат для дітей, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку;

загальноосвітня санаторна школа-інтернат (I-III ступені); школа соціальної реабілітації для дітей, які потребують особливих умов виховання; вечірня

(змінна) школа (II-III ступені).

Складовими мережі також є позашкільні навчальні заклади, міжшкільні навчально-виробничі комбінати, професійно-технічні навчальні заклади,

вищі навчальні заклади І - II рівнів акредитації, які забезпечують здобуття повної загальної середньої освіти.

На початок 2007/2008 навчального року в Україні функціонувало 21,2

тис. шкіл, у яких навчалося понад 4857 тис. учнів (табл. 19). Більше половини учнів денних шкіл (77%) навчається українською мовою, решта – вивчає українську мову як предмет. 22% учнів денних шкіл навчаються російською мовою, є також школи чи класи з молдавською (6.1 тис.), угорською (20 тис.),

румунською (26.4 тис.), польською (1.4 тис.), словацькою (0.03 тис.),

англійською (0.3 тис.), болгарською (0.1 тис.) та кримсько-татарською мовами навчання (5.8 тис.).

						Таблиця 19
	Загальноосвітні навчальні заклади України [56]
					(на початок навчального року; тис.)
			Кількість учнів у		Випуск учнів
			загальноосвітніх		загальноосвітніми
			навчальних закладах		навчальними закладами
		Кількість учнів у			закінчили	закінчили
	Кількість			вечірніх	школу	школу	Кількість
		загальноосвітніх			II ступеня	III ступеня
				(змінних),
	закладів	навчальних			(одержали	(одержали	вчителів
				включаючи
		закладах	денних		свідоцтво	атестат про
				тих, хто
					про базову	повну
				навчався
					загальну	загальну
				заочно
					середню	середню
					освіту)	освіту)
1990/91	21,8	7132	6939	193	696	406	537
1995/96	22,3	7143	7007	136	639	361	596
2000/01	22,2	6764	6647	117	720	475	577
2001/02	22,2	6601	6486	115	738	505	568
2002/03	22,1	6350	6237	113	724	508	561
2003/04	21,9	6044	5936	108	720	526	551
2004/05	21,7	5731	5626	105	675	519	547
2005/06	21,6	5399	5301	98	649	515	543
2006/07	21,4	5120	5026	94	595	485	537
2007/08	21,2	4857	4768	89	561	467	531

454

За роки незалежності мережа загальноосвітніх навчальних закладів під впливом складних соціально-економічних тенденцій розвитку держави зазнавала змін у просторі, часі та структурі. Несприятлива демографічна ситуація та певні соціально-економічні чинниками призвели до скорочення контингенту учнів та зменшення кількості загальноосвітніх навчальних закладів, особливо шкіл І та І -II ступенів у сільській місцевості.

Створено сектор загальноосвітніх навчальних закладів приватної форми власності, навчально-виховні комплекси та об'єднання. Поступово зростає кількість шкіл І - II та І - III ступенів, в тому числі й за рахунок шкіл І ступеня. Досить активно розвивається мережа гімназій, ліцеїв, колегіумів. У 2006 р. в Україні функціонувало 532 гімназії, 430 ліцеїв, де навчалось понад

450 тис. учнів [58].

Створено умови для функціонування мережі загальноосвітніх навчальних закладів з вивчення або навчанням румунською, угорською,

польською, кримськотатарською, словацькою та іншими мовами, а також з двома і більше мовами навчання.

У 2006/2007 навчальному році підготовку робітничих кадрів за державним замовленням здійснювали 1038 професійно-технічних навчальних закладів із загальним контингентом 448,2 тис. осіб [58].

Сучасний стан розвитку професійно-технічної освіти в Україні представлено в таблиці 20.

Училища зосереджені переважно в міських поселеннях і великих селах.

Максимальна кількість училищ знаходиться в обласних центрах та інших великих містах. Професійно-технічні навчальні заклади сільськогосподарського профілю розміщені, як правило, у малих та середніх містах; навчальні заклади з спеціальностей гірничої, нафтової, хімічної промисловості – у районах видобутку гірничо-хімічної сировини.