Регіональна економіка. книжка

435

власності (державна, приватна, особиста, кооперативна), що призводить до

появи різних форм господарювання, багатоукладності виробництва.

Разом із становленням ринкових відносин необхідно удосконалювати

інфраструктуру аграрних ринків, де головними напрямами є:

1.Удосконалення законодавчої бази у сфері земельних відносин.

2.Створення сприятливого податкового клімату для функціонування аграрних бірж.

3.Створення національної системи моніторингу аграрного ринку

(сільськогосподарської продукції і продовольства (СГПП), матеріально-

технічних засобів для сільського господарства, паливно-мастильних матеріалів й інших енергетичних засобів для сільського господарства та мінеральних добрив, гербіцидів та інших засобів захисту рослин).

4. Створення інфраструктури експорту та імпорту сільськогосподарської продукції та зовнішнього маркетингу.

Інноваційний розвиток АПК визначають наступні напрями:

-покращення фінансування науки і зміцнення матеріально-технічної бази наукових установ;

-підвищення рівня комерціалізації результатів наукових досліджень та інноваційних процесів, зменшення ризиків інноваційного розвитку та венчурного капіталу за допомогою спеціальних фондів; застосування державного замовлення на інноваційні продукти;

-належне інституційне забезпечення державної інноваційної політики і агарному секторі економіки шляхом удосконалення систем стандартизації та сертифікації, наближення їх до європейських стандартів;

-вдосконалення правових засад інноваційної діяльності і регулювання ринку інновацій в сільському господарстві через податкові, кредитні,

страхові, митні та інші механізми непрямого впливу; - здійснення заходів щодо інтеграції науки і виробництва, створення

агротехнопарків, фінансово-промислових груп, горизонтальних і

436

вертикальних холдингових компаній.

-створення та впровадження на основі новітніх технологій високоефективних сортів і гібридів сільськогосподарських культур та нових високопродуктивних порід тварин; застосування ґрунтозахисних систем землеробства, енерго- і ресурсозберігаючих технологій, використання альтернативних джерел енергії у сільській місцевості, технологій екологічно чистої продукції, моделей економічних відносин та інформаційних систем;

-завершення земельної реформи, введення вартості землі до економічного обороту, створення іпотечних механізмів кредитування агарного виробництва, завершення формування всіх складових ринкової інфраструктури в аграрному секторі;

-створення пайових інвестиційних фондів для реалізації великих інноваційних проектів у сільському господарстві;

-розширення форм кредитування інноваційних проектів шляхом здійснення лізингових, факторингових та інших операцій.

Проблеми та перспективи розвитку АПК

Для вирішення нагальних проблем АПК розроблена загальнодержавна Комплексна програма підтримки та розвитку українського села “Добробут через аграрний розвиток” на 2005-2010 роки, спрямована на послідовне формування міжнародної аграрної спеціалізації України, забезпечення стабільного та ефективного функціонування агропромислового комплексу,

орієнтованого на задоволення внутрішніх та експортних потреб країни в продукції сільського господарства і продуктах її переробки; соціальне відродження села, подолання бідності селян, поступове наближення умов життя та праці до рівня економічно розвинутих країн; формування нової інституціональної, галузевої та регіональної структури аграрного сектора національної економіки на основі інтенсифікації виробництва, впровадження досягнень науково-технічного прогресу, поновлення виробничого потенціалу сільського господарства та переробної галузі, кооперації, ефективної

437

підприємницької діяльності, запровадження міжнародних стандартів.

У ній виділено цілу низку явищ, що негативно впливають на агропромислове виробництво:

- низький рівень життя, безробіття, зниження народжуваності на селі,

старіння сільського населення;

-переважна збитковість сільськогосподарського виробництва;

-катастрофічне падіння родючості ґрунтів та зростання їх ерозії;

-структурний дисбаланс в експорті продукції сільського господарства в бік сировини та невідповідність сільськогосподарської продукції міжнародним стандартам якості та безпеки;

-незадовільний стан інвестиційної діяльності в аграрному секторі та обмеженість бюджетного фінансування села та аграрного виробництва;

-збільшення витрат на споживання не відновлюваних ресурсів та зниження конкурентоспроможності сільськогосподарських підприємств;

-невідповідність стану нормативно-правової бази завданням Уряду в

АПК.

Основними проблемами, що потребують негайного вирішення є:

У галузі земельних відносин:

-аграрна та її складова - земельна реформа здійснюється без прозорих концептуальних засад та програм подальших дій, в першу чергу органів влади, виходячи з інтересів селян;

-соціальна напруга та недовіра суб’єктів ринку, як наслідок побоювань селян-власників землі втратити земельну власність;

-рівень використання сільськогосподарських угідь характеризується середнім виробництвом валової продукції сільського господарство на 1 га

270євро (в країнах ЄЕС - 2000 євро);

-щорічні втрати гумусу через мінералізацію та ерозію ґрунтів складають

32-33 млн. тон – це 9 млрд. грн. щорічних збитків; - недосконале державне управління, відсутність реального державного

контролю за якістю та станом використання земельних угідь.

438

У галузі виробництва та збуту сільськогосподарської продукції:

-загальний дотаційний підхід до всіх галузей АПК, що базується на забезпеченні продовольчої безпеки та збільшенні виробництва в усіх галузях;

-побудова галузевої політики без врахування галузей та продуктів міжнародної конкурентоспроможності України;

-відсутність цілеспрямованої державної політики по залученню інвестицій і непослідовна політика у бюджетному регулюванні та залученні міжнародних кредитів;

-регіональна політика розвитку АПК та села, що не базується на підтримці галузей міжнародної та місцевої спеціалізації та побудові комплексних інтегрованих моделей розвитку регіону.

-відсутність повноцінного ринку сільськогосподарської продукції в т.ч.

гуртових та біржових ринків, і як наслідок дисбаланс в ціноутворенні на виробництво сільськогосподарської продуктів;

У соціально-економічній сфері на селі:

- не визначено джерела та не створено механізми фінансування заходів з реалізації всіх складових державної політики щодо розвитку сільських територій, в тому числі: аналізу, прогнозування і планування; фінансово-

кредитного забезпечення сільськогосподарського виробництва; технічного і технологічного переозброєння; розвитку і функціонування соціальної сфери,

зайнятості працездатного населення ; - загострення демографічної ситуації, занепад соціальної

інфраструктури, безробіття та бідність зумовили трудову міграцію сільського населення, призвели до різкого скорочення сільських мешканців,

обезлюднення та відмирання сіл;

-відсутня політика розвитку сільської місцевості та її державна підтримка, органи місцевого самоврядування не мають реальних економічних та соціальних важелів впливу;

-суттєве відставання села від міста за рівнем і умовами життя,

практично припинила своє існування система побутового обслуговування,

439

середній рівень заробітної плати осіб, зайнятих у сільському господарстві, у

двічі нижчий середньої заробітної плати ніж по інших галузях, погіршується якість кадрового складу.

У сфері розвитку аграрної науки:

-низький рівень наукової бази частини науково-дослідних установ АПК, старіння наукових працівників, відсутність молоді у НДІ (наукова робота втратила престижність, стимулювання працівників (особливо молодих науковців) недостатня – як наслідок відтік науковців до інших країн або в інші галузі народногосподарського комплексу);

-українська аграрна наука мало інтегрована в сучасну європейську та світову науку.

Питання і завдання для самоконтролю

1.Яка роль агропромислового комплексу в економіці України?

2.Розкрийте структуру АПК

3.Які чинники просторової організації АПК.

4.Які особливості розвитку рослинництва?

5.Які особливості розвитку тваринництва?

6.Які особливості розвитку харчової промисловості?

7.Від чого залежить продовольча безпека держави?

8.Який сучасний стан розвитку сільського господарства?

9.Охарактеризуйте сільське господарство України.

10.Які проблеми і перспективи розвитку АПК?

11.Назвіть проблеми розвитку рослинництва.

12.Назвіть перспективи розвитку тваринництва.

13.Які сучасні тенденції розвитку рослинництва?

14.Які особливості функціонування ринку алкогольних напоїв?

15.Які галузі сільського господарства орієнтовані на експорт своєї

продукції?

440

3.7 Легка промисловість України

Легка промисловість забезпечує населення тканинами, одягом, взуттям тощо, а інші галузі промисловості – кордом, технічними тканинами та ін.

В Україні функціонує 1971 виробниче підприємство, в тому числі у швейній промисловості – 1218. У 2006 р. понад 2/3 підприємств були акціонерними, а 9/10 належали до недержавного сектора.

Галузь має значні потенційні можливості, проте використовуються вони недостатньо через нестачу сировини. Підприємства частково працюють на давальницькій сировині, щоб не простоювати, а це призводить до збіднення українського ринку товарів.

Пріоритетні завдання легкої промисловості – формування і розміщення державних замовлень та державних контрактів, координування діяльності підприємств, пов'язане з виконанням цього завдання, розробка цільових програм перспективного розвитку нових видів сировини, збалансованого розвитку і діяльності підгалузей.

Легка промисловість має тісні зв’язки з хімічними галузями. Вже нині Україна може використовувати власні потужності для виробництва синтетичної шкіри і клею, підошов, хімічних ниток і волокон, капролактаму,

необхідного для виробництва хімічних ниток і пряжі. Заслуговує на увагу вітчизняне виробництво поліуретанових композицій для взуттєвої галузі, які досі імпортували.

Зміни у розміщенні легкої промисловості зумовлені ліквідацією розриву між сировинними районами і районами виробництва. Вовняне,

бавовняне, шовкове, трикотажне виробництво орієнтується на сировину і споживача; взуттєве і швейне – на споживача, лляне – на сировину.

У легкій промисловості найбільшою підгалуззю є текстильна, до якої належать первинна обробка текстильної сировини, потім бавовняна, лляна,

вовняна, шовкова, нетканих матеріалів, конопле-джутова, сітков'язальна,

текстильно-галантерейна, трикотажна, валяно-повстяна підгалузі.

441

Текстильна промисловість України почала розвиватися ще до першої світової війни, проте більшість підприємств тоді були невеликими. Деяке пожвавлення її розвитку почалося в радянський період, коли старі підприємства було реконструйовано і збудовано нові в Києві, Полтаві, Одесі,

Житомирі, великі бавовняні комбінати в Херсоні, Донецьку й Тернополі,

камвольно-суконний – у Чернігові, Дарницький (Київ) шовковий комбінат,

Житомирський і Рівненський льонокомбінати, бавовнянопрядильні фабрики в Києві та Львові. Реконструйовано і збільшено потужності Чернівецького текстильного комбінату, Дунаєвецької (Хмельницька область) і

Богуславської (Київська область) суконних фабрик.

Виробництво товарів легкої промисловості представлено в таблиці 17

Таблиця 17

Виробництво товарів легкої промисловості [56]

Вироби	1990	1995		2000	2005	2006
Виробництво
Тканини всіх видів, млн. м2	1212	169		67	113,5	99,6
у тому числі:	564	78		37	53,0	42,7
бавовняні
вовняні	72	15		7	8,3	8,7
лляні	98,2	20		3	2,0	1,8
шовкові	283	14		7	…	…
Панчішно-шкарпеткові вироби, млн.	443,1	118,6		40,0	55,5	53,8
пар
Трикотажні вироби, млн. шт.	350,9	27,0		16,5	…	…
Трикотаж спідній	…	…		…	26,9	30,6
Одяг верхній трикотажний	…	…		…	4,5	5,9
Взуття, млн. пар	196,4	20,6		13,5	20,5	21,1
Виробництво на душу населення
Тканини всіх видів, млн. м2	23,3	3,3		1,9	2,4	2,1
Панчішно-шкарпеткові, млн. пар	8,5	2,3		0,9	1,2	1,2
Взуття, млн. пар	3,8	0,4		0,3	0,4	0,5

На бавовняну промисловість у текстильній промисловості. припадає

42,9% всіх вироблених тканин, що менше, ніж в 1990 р. (рис. 17). Для неї

442

характерне віддалення від сировинної бази і навіть споживачів. У її структурі є прядильне, ткацьке, крутильно-ниткове й фарбувальнообробне виробництва. Бавовна є основною сировиною для виробництва деяких видів тканин з домішкою синтетичних і штучних волокон.

Бавовняні комбінати розміщені в Херсоні й Тернополі;

бавовнянопрядильний комбінат – у Донецьку; бавовняна фабрика – в

Нововолинську, прядильна фабрика – в Полтаві, ватноткацька – в Києві.

1990

16%

бавовняні

8%	47% вовняні

шовкові

лляні

інші

23%

6%

2006

39%

43% бавовняні

вовняні

шовкові

лляні

інші

2%

7% 9%

Рис. 17. Структура виробництва тканин в Україні [56].

Вовняна промисловість – одна з найстаріших підгалузей текстильної промисловості – виробляє 8,7% усіх тканин України. Тут здійснюється

443

первинна обробка вовни, виготовляються пряжа і тканини та вироби з неї.

Чисте вовняне виробництво майже не збереглося. Як домішки використовують хімічні й синтетичні волокна, бавовну. Сучасні фабрики діють у Харкові, Одесі, Сумах, Дунаївцях (Хмельницька область), Богуславі,

Кременчуці, Донецьку, Лубнах: у Луганську – тонкосуконна, Кривому Розі – вовнопрядильна фабрика, Чернігові – камвольно-суконний комбінат.

Шовкова промисловість пов’язана з виробництвом хімічних волокон,

які майже повністю витіснили природний шовк-сирець. Вона виробляє 7%

усіх тканин в Україні, що значно менше, ніж у 1990 році. Зосереджена переважно в Києві, де виробляють крепдешин і крепжоржет з натурального шовку. У Києві і Черкасах випускають тканини із штучного та синтетичного волокон, у Луганську – меланжеві шовкові тканини. Спеціалізовані фабрики Києва і Лисичанська виготовляють шовкові тканини технічного призначення.

Лляна промисловість розвинулася в Україні за радянський Обсяг виробництва галузі значно знизився і в 2006 р. вона випускала лише 1,8%

тканин країни – Рівненським і Житомирським льонокомбінатами. Частина льоноволокна у 90-ті роки вивозилася за межі країни. Згодом внаслідок значного зниження цін на льоносировину на внутрішньому ринку відбулося зменшення посівних площ льону, що призвело до недостатнього забезпечення підприємств власним льоноволокном. Постає проблема збільшення площ для вирощування льону.

За останні роки у виробництві тканин значно зросла частка тканин з хімічних волокон. Зараз вона складають майже 40%.

Трикотажною промисловістю України вироблено в 2006 р. 95,1 млн.

шт. трикотажних виробів. За 1990–2003 рр. трикотажне виробництво зменшилося в 11,5 раза. Однак достатня сировинна база дозволила покращити ситуацію за останні три роки. Найбільші трикотажні підприємства в Києві, Харкові, Львові, Одесі, Житомирі, Миколаєві,

Сімферополі, Чернівцях, Донецьку, Івано-Франківську, Дніпропетровську,

Луганську, Хмельницькому, Прилуках (Чернігівська область).

444

Швейна промисловість розміщена здебільшого у великих населених пунктах. Тут функціонують такі відомі формування, як Київське виробниче об'єднання швейної промисловості "Україна", львівська фірма "Маяк",

Харківська швейна фабрика ім. Ю. Д. Тинякова та ін. Швейна промисловість донедавна на 90% задовольняла попит населення України на готовий одяг,

білизну та іншу продукцію.

У швейній промисловості налічується біля 600 підприємств. Обсяги її виробництва зменшилися проти 1990 р. на 2/3. Більше 100 підприємств країни працюють на давальницькій сировині.

Попит на швейну продукцію значно зменшився, що пов’язано з низькою купівельною спроможністю населення, зростанням цін на продукцію, конкуренцією іноземних товарів.

Шкіряно-взуттєва промисловість після текстильної є найважливішою підгалуззю легкої промисловості. Основна сировина для неї

– шкури домашніх, диких і морських тварин. Проте широке використання нових синтетичних матеріалів (штучної шкіри, гуми), парусини, вовни (для валяного взуття), тканини істотно збагатило й доповнило сировинну базу взуттєвого виробництва. Крім того, із шкіри виготовляють одяг, шорно-

сідельні та галантерейні вироби, деталі для текстильних та інших машин.

Розміщене шкіряне виробництво поблизу центрів м'ясної промисловості.

Розвитку взуттєвого виробництва сприяють високий рівень механізації виробничих процесів. Підприємства галузі виробляють жорсткі й м'які шкіряні товари, взуття з натуральної і штучної шкіри.

Шкіряна промисловість – стара галузь виробництва в Україні.

Шкіряні підприємства є в Харкові, Києві, Львові, Василькові (Київська область), Бердичеві, Миколаєві. Штучну шкіру виготовляють у Києві,

Тернополі, Запоріжжі, Луцьку, шкірзамінники – в Одесі.

Сучасна взуттєва промисловість України перетворилася на велику механізовану галузь. Старі взуттєві фабрики в Києві, Харкові,

Дніпропетровську, Миколаєві, Херсоні реконструйовано; в Луганську, Києві,