Білет № 29

1. Охарактеризуйте стадії педагогічного спілкування.

Аналізуючи технологічну сторону професійно-педагогічного спілкування, В.О. Кан-Калік називає такі стадії цього процесу.  Орієнтування в умовах спілкування. Вчитель адаптує свій звичайний стиль спілкування до конкретних умов, що склалися саме на цьому уроці чи виховному заході. Основується така адаптація на: усвідомленні педагогом свого стилю спілкування з учнями; мисленому відтворенні минулих особливостей спілкування з даним класом; уточненні стилю спілкування у нових комунікативних умовах діяльності, що випливають із ситуації в класі та поставлених педагогічних задач. Початковий стадія спілкування. На основі нової інформації про ситуацію та конкретні умови коректуються вибрані прийоми і способи спілкування. Система спілкування приводиться у відповідність до системи педагогічних задач, які вчитель має вирішувати. Не менш важливим є і інше - те перше враження, яке справив педагог на учнів. Причому дуже часто це враження визначається не стільки змістовними характеристиками діяльності вчителя, скільки його вмінням одягатися, манерою поведінки тощо. Зосередження уваги учнів на собі. Педагогічне спілкування буде продуктивним лише за умови концентрації довільної уваги учнів на вчителеві. Покладатися тут лише на офіційні правила взаємостосунків, які регламентують таку увагу зі сторони учнів, аж ніяк не можна. Вчитель має вирішувати цю проблему як важливу комунікативні задачу.  Виділяють такі варіанти її розв’язання: 1) мовний (словесне звернення до учнів); 2) пауза (з активним внутрішнім зверненням–вимогою уваги); 3) поведінково-знаковий (записи на дошці,); 4) змішаний, який включає елементи трьох попередніх.. “Зондування душі об’єкту своєрідний пошуковий етап любого акту спілкування, коли вчитель обводить очима аудиторію, внутрішньо настроює її на спілкування. На цьому етапі уточнюється попереднє уявлення про умови спілкування та можливі комунікативні задачі, оцінюється рівень готовності аудиторії до продуктивного спілкування. Ефективність цього етапу залежить від сенсорної культури педагога, його вміння зрозуміти стан іншої людини, мислено відтворити її переживання .Вербальне (словесне) спілкування. Це своєрідна серцевина педагогічного спілкування. Ефективність цього етапу істотно залежить від уміння педагога добитися, щоб учень не лише почув, зрозумів, але й побачив внутрішнім зором почуте. Звідси вимоги образності, виразності мови вчителя, точності та дієвості його формулювань, здатності впливати не лише на розум, а й на почуття учнів, стимулюючи при цьому їх мислення, уяву, потребу в пошуковій діяльності та ін. Не менш важливими є загальна ерудованість та культура педагога.  Ефективність педагогічного спілкування зростає при застосуванні ряду “технологічних” засобів. До їх числа П.М. Єршов, приміром, відносить:Мускульну мобілізацію. Робочий стан тіла, готовність долати перепони, які ще не появилися, але от-от виникнуть. Виражається вона у загальній зібраності уваги, а, значить, у спрямованості погляду, виразі очей, у диханні, підтягнутості спини – хребта тощо. Мускульна мобілізація має дещо випереджувати мовне спілкування педагога з учнями, створюючи тим самим необхідні передумови його ефективності. Наступним засобом такого типу є ініціативність, що знаходить своє вираження у певному типі тілесної поведінки педагога та у певному звучанні його мови. Ініціативність вчителя може бути двоякою: а) педагог відкрито виступає ініціатором і лідером спілкування; б) педагог виступає прихованим ініціатором спілкування, коли він стимулює в учнів появу потреби у певній діяльності, створюючи при цьому враження, що ініціаторами такої діяльності вони є самі. Ще одним типом таких засобів є різноманітні добудови і прибудови (мимовільне пристосування свого тіла для впливу, коли уявлення про якості людини визначають склад, порядок та характер наших дій). Важливо, щоб вони відповідали: а) комунікативній задачі; яка вирішується в даний момент; б) загальній системі взаємин вчителя з учнями; в) творчій педагогічній індивідуальності вчителя; г) індивідуальним особливостям учнів.В міле використання вчителем сукупностіміміко-пантомімічних засобів (жестикуляції, спрямованості погляду тощо). Приміром, монотонний виклад матеріалу знижує ефективність сприймання на 35 – 55 %. В той же час інтонування допомагає зосередити увагу на предметі спілкування, утримати ініціативу в своїх руках. На завершення хотілося б наголосити на необх єдності мови, міміко-пантомімічної діяльності та психоемоційних станів педагога як важливої склад. частини його комунікативної культури. 

2. Висвітліть особл. громадської діяльності В.Г. Короленка.

В.Г. Короленко народився в м. Житомир у сім’ї судді. Освіту отримав у Житомирській і Ровенській гімназіях, де значний уплив на становлення його світогляду справив учитель російської мови і словесності В.В. Авдієв, якому в „Історії мого сучасника” письменник присвятив цілий розділ. У 1871 р. В.Г. Короленко вступив до Петербурзького технологічного інституту. Після того, як він покинув навчання в інституті, переїздить до м. Москва, де вступає на лісове відділення Петровської академії. У березні 1876 р. за участь у студентських заколотах В.Г. Короленка виключили з академії і вислали до Вологодської губернії під поліцейський нагляд. Поновитись в академії йому не дозволили. У 1879 р. разом із братом В.Г. Короленка „за політичну неблагонадійність” висилають до м. Глазов В’ятської губернії, а звідти – у Березовські Починки.

З 1881 по 1884 р. В.Г. Короленко знаходиться в Якутській губернії, куди його заслали після відмови присягтися на вірність Олександру ІІІ. Тут, не дивлячись на заборону, він відкриває початкову школу в с. Амга (у 275 верстах від Якутська). Основними підручниками в нього були „Родное слово” К.Д. Ушинського, збірки російських народних казок і поезії М.О. Некрасова. Якутське заслання, де він перебував разом із М.Г. Чернишевським, не минулося для В.Г. Короленка дарма. Цьому періоду життя присвячено такі його твори, як „Соколинець”, „Убивець”, „У дурному товаристві”, які закріпили за письменником репутацію майстра художнього слова.

В.Г. Короленку заборонили проживати у столичних містах, тому з 1885 р. він проживає в Нижньому Новгороді під наглядом поліції. Наступні періоди біографії письменника і громадського діяча сучасники назвали як петербурзький (1886-1990 рр.) і полтавський (1900-1921 рр.) періоди, на які припадає його громадська діяльність.

3. Способи і засоби гасіння пожежі.

Залежно від агрегатного стану й особливостей горіння різних горючих речовин і матеріалів пожежі, за ГОСТ 27331-87, поділяються на відповідні класи та підкласи: клас А – горіння твердих речовин, що супроводжується (підклас А1) або не супроводжується (підклас А2) тлінням; клас В – горіння рідких речовин, що не розчиняються (підклас В2) у воді; клас С – горіння газів;клас Д – горіння металів легких, за винятком лужних (підклас Д1), лужних (підклас Д2), а також металовмісних сполук (підклас ДЗ);клас Е – горіння електроустановок під напругою. Пожежегасінням називається комплекс заходів із ліквідації пожежі, що виникла. Основою пожежогасіння є примусове припинення процесу горіння одним з таких способів:- спосіб охолодження ґрунтується на тому, що горіння речовини можливе тільки тоді, коли температура її верхнього шару вища за температуру його запалювання. Якщо з поверхні горючої речовини відвести тепло, тобто охолодити її нижче температури запалювання, горіння припиняється;

- спосіб розведення базується на здатності речовини горіти при вмісті кисню у атмосфері більше 14-16% за об'ємом. Зі зменшенням кисню в повітрі нижче вказаної величини полум'яне горіння припиняється, а потім припиняється і тління внаслідок зменшення швидкості окислення. Зменшення концентрації кисню досягається введенням у повітря інертних газів та пари іззовні або розведенням кисню продуктами горіння (у ізольованих приміщеннях);- спосіб ізоляції ґрунтується на припиненні надходження кисню повітря до речовини, що горить. Для цього застосовують різні ізолюючі вогнегасні речовини (хімічна піна, порошок та інше );- спосіб хімічного гальмування реакцій горіння полягає у введенні в зону горіння галоїдно-похідних речовин (бромисті метил та етил, фреон та інше), які при потраплянні у полум'я розпадаються і з'єднуються з активними центрами, припиняючи екзотермічну реакцію, тобто виділення тепла;- спосіб механічного гасіння полум'я сильним струменем води, порошку чи газу; - спосіб вогнеперешкоди заснований на створенні умов, за яких полум'я не поширюється через вузькі канали, переріз яких менше критичного.

До вогнегасних засобів належать речовини, що мають фізико-хімічні властивості, які дозволяють створювати умови для припинення горіння. Є вода, водяна пара, піна, газові вогнегасні склади, порошки, пісок, пожежостійкі тканини тощо.Для охолоджування використовують воду, водні розчини, снігоподібну вуглекислоту; для розведення горючого середовища – діоксид вуглецю, інертні гази, водяну пару; для ізоляції вогнища – піну, пісок;хімічне гальмування горіння здійснюється за допомогою брометилу, хладону, спеціальних порошків.

Елементами устаткування водяного пожежогасіння є пожежні гідранти, пожежні крани, пожежні рукави, насоси та ін.

Первинні засоби пожежогасінн: вогнегасники, пожежний інвентар (покривала з негорючого теплоізоляційного полотна або повсті, ящики з піском, бочки з водою, пожежні відра, совкові лопати), пожежний інструмент (гаки, ломи, сокири тощо). Кожне приміщення, відділення, цех, транспортні засоби повинні бути забезпечені такими засобами у відповідності з нормами.Залежно від вогнегасних речовин, що використовуються, вогнегасники ділять на пінні, газові та порошкові.

Повітряно-пінні вогнегасники (ВПП) застосовуються для гасіння різних речовин і матеріалів, за виключенням: а) електроустановок, що знаходяться під напругою, б) лужних металів, в) речовин і матеріалів, які не можна гасити водою (наприклад: металоорганічні сполуки) і які горять без доступу повітря.Вуглецево-кислотні вогнегасники (ВК) застосовують для гасіння небільших осередків горіння, хімічних речовин і матеріалів за виключенням речовин, горіння яких відбувається без доступу повітря. Вогн використ для гасіння електроустановок, які знаходяться під напругою не вище 10 кВ. Ряд переваг: не проводить струм, не чинить ніякого залишкового впливу на навколишні предмети.Порошок порошкового вогнегасника (ВП) потрапляє на осередок займання, ізолює поверхню від кисню повітря. Крім цього, порошок містить речовини, які під дією теплоти розкладуються з утворенням вуглекислого газу, а також хімічні речовини, яки гальмують реакції горіння. В залежності від марки порошку вогнегасники можуть гасити як звичайні матеріали (деревина, пластмаси, ЛЗР інші), а також лужні метали, газ, електрообладнання під напругою до 6 кВ. Відмітимо, що для гасіння пожеж в звичайних електромережах ( до 380 В) можливо використовувати буд-який тип порошків.При роботі з вогнегасником слід запобігати потрапляння порошку в органи дихання та очі.

Догляд за вогнегасником полягає в періодичному (1 раз на півроку, рік) перевірці якості порошку та наявності газу в балончику.

На підприємствах застосовують автоматичні стаціонарні установки пожежогасіння, які складаються з постійно встановлених апаратів, де зберігається вогнегасна речовина, і пристроїв, пов'язаних з системою трубопроводів, подання вогнегасних речовин до об'єкта. Спринклерні установки призначаються для гасіння місцевого (локального) загоряння на окремих ділянках вибухобезпечних приміщень, а дренчерні – для загального гасіння пожеж на всій площині приміщень, які відносяться до вибухонебезпечних.