1. Вчитатися в розділ програми, який потрібно опрацювати на уроці,

2. Ознайомитися з фактичним матеріалом, що вивчатиметься (поняття, правила, життєписи, тексти художніх творів) та його тлумачення у науково-популярній і методичній літературі.

3. Уважно перечитати відповідний розділ учнівського підручника.

4. Передбачити зміст завдань для актуалізації опорних знань учнів.

5. Визначити головний задум уроку, його мету і зміст.

6. Уявити шлях діяльності учнів до передбачуваного результату.

7. З усього арсеналу методів, прийомів і засобів навчання вибрати найефективніші.

8. Зіставити обрані методи зі своїми можливостями, подумки виконати свої майбутні дії.

9. Укласти загальну структуру уроку (подумки).

10. Зафіксувати всю попередню роботу в поурочному плані.

11. Провести само апробацію або апробацію укладеного плану й психологічно налаштуватися на урок, виходячи з його типу, характеру матеріалу, контингенту учнів тощо.

Модель підготовки до уроку літератури:

1.Вивчення чинної програми чи повторний перегляд розділу, анотації, формулювання теми уроку, відповідно до календарно-тематичного плану.

2. Перегляд старих конспектів, окремих записів із «Педагогічної скарбнички».

3. Визначення цілей уроку, мети (відповідно до рубрики чинної програми «Державні вимоги до знань та вмінь учнів»).

4. Визначення типу уроку, накреслення приблизної структури уроку (плану).

5. Програвання фрагментів уроку (подумки).

6. Налаштування на майбутнє спілкування з класом.

7. Ретельний перегляд усіх матеріалів уроку (текстів художніх творів, літературно-критичних статей, а також хрестоматій, підручників, методичних посібників, щоденників, різних видів наочності (репродукцій, ілюстрацій тощо), конспектів, авторських розробок уроків), їх вибір.

8. Чітке визначення завдань уроку.

9. Визначення методів, прийомів,засобів навчання, форм майбутньої взаємодії.

10. Опрацювання методичної структури уроку,

11. Складання розгорнутого плану-конспекту уроку.

12. Вживання в матеріал.

13. Співвіднесення конспекту уроку з власним настроєм, характером стосунків, що склалися із класом.

14. Уявне програвання майбутнього уроку, моделювання власної поведінки й прогнозування можливих варіантів сприймання матеріалу учнями.

15. Визначення невдалих фрагментів уроку та їх редагування.

У методичній літературі складові частини уроку мають кілька назв: структурні елементи, етапи уроку, план уроку, компоненти уроку. Простежується спроба знайти найточнішу. Навчальні ситуації на уроці залежать від теми, мети, типу уроку й реалізують їх.

Під заголовком „Хід уроку” фіксується структура уроку, розкривається кожний його етап, способи мотивації навчання школярів, прийоми роботи, зміст і форма запитань і відповідей, завдання, відповіді на них, завдання для пізнавальної і творчої діяльності, зміст навчальних проблем, перевірка і корекція знань, підбиття підсумків, узагальнення й систематизація знань та вмінь, зміст домашніх завдань, можливість інструктажу до них тощо.

Коротко охарактеризуємо кожен із названих етапів уроку.

Перевірка домашнього завдання. Цей етап, як правило, є невід’ємною складовою комбінованого уроку. Але в тому випадку, коли обсяг нового матеріалу значний і не пов’язнаий з темою уроку, не обов’язково виділяти цю роботу в окремий етап. Та це в жодному разі не означає, що домашню роботу не слід перевіряти! Недаремно від учителів-практиків можна почути таку приказку: „Задаєш додому – перевіряй, не перевіряєш – не задавай!” Адже без відгуку, без оцінювання своєї діяльності учень не володіє головним – результатом, не відчуває успіху чи невдачі. Перевірка домашнього завдання є значним мотивуючим і стимулюючим фактором.

Цей процес має бути організований так, щоб в учнів сформулювалася стійка думка про неможливість не виконати домашнього завдання й розуміння того, що результати навчання безпосередньо пов’язані із систематичним виконанням домашньої роботи.

Водночас для вчителя перевірка домашнього завдання – це своєрідний результат попереднього уроку, який дає можливість виявити типові помилки і прогалини в знаннях учнів, коригування та корекції їх. Об’єктивна необхідність цієї діяльності та водночас значні затрати часу вимагають від учителя чіткого продумування форм і методів перевірки й контролю. Наприклад, доречно залучати до перевірки наявності письмового домашнього завдання на перерві чергового учня, використання взаємоперевірки, самоперевірки за схемою чи алгоритмом, тестових завдань, письмових літературних диктантів, індивідуальних карток, індивідуальних повідомлень, виступів із рефератом, моделювання індивідуальних чи колективних проектів, програмового опитування тощо.

Актуалізація опорних знань. Це етап уроку, на якому відтворюються знання, уміння або життєвий досвід учнів, необхідні для опанування нового матеріалу. Це дає вчителю можливість оцінити, на якому рівні перебувають учні, наскільки вони готові до сприймання нової інформації. Як правило методисти називають такі завдання актуалізації: налаштувати учнів психологічно до сприймання навчального матеріалу, пробудити інтерес, створити інтригу(бесіди- апеляції до життєвого досвіду учнів і їх почуттів, вступне слово вчиля, прослуховування музичних творів, перегляд і обговорення репродукцій картин чи фотографій, розгадування кросвордів, головоломок, виразне читання віршів, уявна екскурсіятощо) і повторити необхідну суму знань. Актуалізувати опорні знання може сам учитель, застосувавши різні види бесіди, слово вчителя, можна звернутися до підручника, довідників, схем, відеоматеріалів, доцільно заслухати індивідуальні повідомлення учнів, виконати різні види літературних диктантів, короткі самостійні роботи, „Мозковий штурм”, „Асоціювання”, застосувати міжмистецькі зв’язки, ігрові ситуації тощо.

На цьому етапі реалізуємо такі загально дидактичні принципи навчання: емоційності, наступності, послідовності, системності, наочності. Тобто його можна назвати своєрідною підготовкою до уроку.

За часом він має бути нетривалим, а іноді відводиться і цілий урок. Це вирішує сам учитель, виходячи із завдань і мети, яку він ставить перед собою й учнями.

Повідомлення теми, мети і завдань уроку. Мета цього етапу – спрямувати пізнавальну діяльність учнів, навчити їх формулювати мету й визначати шляхи їх досягнення. Від того, розуміють і усвідомлюють учні мету своєї діяльності, залежить усвідомлене, зацікавлене особисте ставлення до навчання; навчальний процес стає осмисленим. Тобто цей етап забезпечує активність на наступних етапах уроку.

Як показує практика, учителі-словесники не завжди на уроці визначають і доводять до відома учнів мету уроку. А задля того, щоб досягти успіху, учні повинні розуміти, навіщо вони прийшли на урок, чого вони повинні досягти та як це зробити.

Не даремно відомий психолог Л.С.Виготський зазначав, що „не може виникнути жодної доцільної діяльності без мети й завдань, які запускають цей процес, визначають його напрям”.

Отже, на етапі підготовки до уроку вчитель повинен чітко сформулювати мету, завдання та очікувані результати заняття. Необхідно зазначити, що в педагогічній літературі й досі дискутується питання концепції висунення цілей уроку. Прихильники комплексного підходу заперечують обмеження лише навчальною метою, а виділяють три мети – навчальну, розвивальну та виховну як рівноцінні. Інші автори пропонують як домінуючу мету розливального виховання, досягнення якої забезпечується навчальним змістом. Тому вчитель повинен завжди чітко усвідомлювати, навіщо, з якою метою він проводить урок і чого досягнуть учні на цьому уроці. ”Чому навчати?, Навіщо навчати? Як навчати?”(За Т.Бугайко).

У світлі компетентнісного підходу до навчання, затвердженого в Державному стандарті базової і повної середньої освіти, необхідністю є формування мети уроку не через учительську мету (ціленав’язуюче навчання), а через результати учнівської діяльності. Технологічний підхід до організації педагогічного процесу заперечує визначення мети через зміст матеріалу, коли мета формулюється словами „вивчити...”; через діяльність учителя („ознайомити учнів із...”); через процеси розвитку („формувати інтерес...”, „розвивати вміння...”); через навчальну діяльність („виконати вправи...”, „дослідити..”, „визначити..”). У всіх цих випадках відсутня можливість визначення конкретних результатів навчання на уроці, тому й немає можливості зіставляти їх із метою, оцінити успішність.

У зв’язку з цим сучасні методисти рекомендують визначати мету уроку через формулювання очікуваних результатів уроку, які, у свою чергу, формулюються за допомогою дієслів. Наприклад: „Після цього уроку учні зможуть... пояснювати, характеризувати, визначати, інтерпретувати, порівнювати, зіставляти, аргументувати свою думку, давати оцінку тощо”.

Результати уроку мають включати:

- обсяг і рівень засвоєння знань;

- обсяг і рівень формування вмінь та навичок;

- розвиток емоційно-ціннісної сфери тощо.

Взагалі мета уроку має бути сформульована так, щоб про її досягнення можна було судити об’єктивно.

До формулювання очікуваних результатів та перевірки їх досягнення наприкінці уроку необхідно обов’язково залучати учнів.

Цей етап дуже тісно пов’язаний із наступним – етапом мотивації навчальної діяльності – і може бути організований після нього.

Мотивація навчальної діяльності.

Метою цього етапу є збудження інтересу учнів до обговорюваної теми й розумової активності, підготовка до свідомого сприйняття нового матеріалу. За твердженням психологів, мотивація стимулює процеси навчання, допомагає створити у школярів спрямованість на навчальну роботу і, найголовніше, перетворює учнів з об’єкта навчання на суб’єкт, перетворюючи зміст навчання на особистісно значущий для дітей. Адже, як стверджує В.Беспалько, „мотивація – це процес, у результаті якого певна діяльність набуває для індивіда особистого сенсу”.

Основними мотиваційними аспектами, до яких звертається вчитель, є пізнавальний інтерес, проблемність і практичність знань та вмінь, які здобувають учні протягом уроку.

Найчастіше мотивацію навчальної діяльності реалізують за допомогою таких прийомів:

- створення проблемної ситуації, для розв’язання якої потрібно засвоїти нове;

- бесіда про зв’язок навчального матеріалу з реаліями життя, розкриття практичного значення його;

- вплив на емоційну сферу (прослуховування музичних творів, перегляд відео фрагментів, робота із репродукціями картин художників чи фотографіями тощо);

- робота з епіграфом уроку (афоризми, цитати тощо);

- різні види рольових ігор (інсценізація, діалоги тощо).

Формулюючи мотивацію навчальної діяльності учнів, учителю важливо враховувати вікові та індивідуальні особливості шкільного учнівського колективу.

Із власного педагогічного досвіду знаємо, що студенту-практиканту дуже складно іноді буває без допоги вчителя-словесника чи методиста сформулювати мотивацію навчальної діяльності учнів на уроці. Тому вважаємо доцільно зупинитися конкретніше на цьому етапі і зясувати шляхи формування мотивації на уроці.

Навчальна діяльність - це основна форма активності учня, спрямована на зміну самого себе як суб'єкта навчання. Відповідно до принципу єдності свідомості й діяльності, сформульованого С. Рубинштейном, навчальна дія як цілісність складається здвох компонентів: мотиваційного (спонукання) та виконавського. Навчальні дії розвиваються віддії за зразком до творчих дій. Мотив як спонукальна причина окремої дії та сукупності дій є результатом складної взаємодії мотивів - цілей, пізнавального інтересу, соціальних, моральних, практичних та ін. Він проявляється в навчанні увигляді ставлення учня до сукупності дій, в результаті яких формуються компетентності певного рівня.

Основною формою організації навчальної діяльності є урок. Для проведення уроку пропонуємо такі рекомендації, впровадження яких сприятиме створенню мотиваційних моментів:

- використовувати різноманітні форми й методи організації роботи, що враховують суб'єктивний досвід учнів щодо теми, яка розглядається;

- створювати атмосферу зацікавленості кожного учня як у власній ро¬боті, так і в роботі всього класного колективу;

- стимулювати учнів до використання різноманітних способів вико¬нання завдань на уроці без побоювання помилитися, одержати непра¬вильну відповідь;

- заохочувати прагнення учнів до самостійної роботи, аналізувати під час уроку різні способи виконання завдань, запропоновані дітьми, від¬значати та підтримувати всі прояви діяльності, що сприяють досягнен¬ню учнями мети;

- створювати педагогічну ситуацію спілкування, що дозволяє кожно¬му учневі, незалежно від ступеня його готовності до уроку, виявляти ініціативу, самостійність і винахідливість у способах роботи;

- обговорювати з учнями наприкінці уроку не лише те, «що ми дізна¬лися» (що опанували), але й те, що сподобалось (не сподобалось) та чому; що хотілося б виконати ще раз, а що зробити по-іншому;

- під час опитування на уроці (виставлення оцінок) аналізувати не лише правильність (неправильність) відповіді, але і її самостійність, оригі нальність, бажання учня шукати та знаходити різноманітні способи виконання завдан;

- оголошуючи домашнє завдання, слід повідомляти не лише його зміст та обсяг, але й давати докладні рекомендації щодо раціональної організації навчальної роботи, яка забезпечить виконання домашнього завдання.

З огляду на вищевикладене можна відзначити, що учень на уроці повинен бути настроєний на ефективний процес пізнання, мати в ньому особисту зацікавленість, розуміти, що й навіщо він виконуватиме. Без виникнення цих мотивів навчання, без мотивації навчальної діяльності пізнання не може принести позитивний результат. Для досягнення необхідного результату можна використовувати різноманітні прийоми розвитку пізнавальних мотивів.