ст. 75-90 978-966-521-520-2

дворі Казимира Ягелончика. Доволі часто посада крайчого сприймалася молодими литовськими аристократами як трамплін для подальшої державної кар’єри34.

Найнижчою посадою з широкою сферою застосування були дяки. Вони фігурують і в писарських, і в скарбових справах35.

Найголовнішими урядами у війську були гетьман великий і гетьман двірський. Посада гетьмана великого вперше згадується в 90-х років XV ст.36 Цікаво, що першим гетьманом був легендарний український князь Костянтин Острозький. Саме слово «гетьман» прийшло з чеської мови. Гетьман великий був головнокомандувачем збройних сил Великого князівства Литовського. Саме йому належала вся повнота влади у війську під час походу. Причинами того, що уряд гетьмана великого виник і набув такого високого значення саме на зламі XV–XVІ ст., були, по-перше, зміни

в структурі держави. Якщо раніше на війну виходили фактично дружини окремих удільних князівств і великому князеві було доволі просто організувати командування та взаємодію серед кількох десятків князів, то тепер, коли держава адміністративно ділилася на землі, воєводства й уділи окремих князів, війська яких виводили в похід воєводи (Київ чи Полоцьк), старости (Жомойтія) чи маршалки (Волинь); крім того, до

цього потрібно додати наймані війська, польову й облогову артилерію, інженерні підрозділи тощо, – тепер час вимагав появи посади, яка мала займатися винятково

військовими справами.

Друга причина полягала у специфіці як великокнязівської влади, так і особистих якостей людей, що її обіймали. Річ у тім, що від часів Казимира Ягелончика великий князь литовський був водночас і королем польським. І частіше господар перебував саме в Польщі. За час правління Казимира Велике князівство Литовське не вело війн, які вимагали б напруження зусиль і відповідно мобілізації всієї держави, а з напада-

ми татар і прикордонними конфліктами з Московською державою досить ефективно

впоралися удільні князі (чиї володіння ще зберігалися вздовж східного і південного кордону держави). Тому потреби в посаді гетьмана не було. Коли ж з 80-х років XV ст. Литовська держава вступила в період частих і важких війн, виникла потреба в посадовці, який за відсутності правителя міг очолити військо.

Що стосується особистих якостей господарів, то вони теж мали неабияке значення для становлення влади гетьмана. Починаючи з Міндовга і закінчуючи Свидригайлом Великим князівством Литовським правили князі-полководці. Саме вони особисто очолювали військо у поході й командували ним під час битви. Красномовним

прикладом є битва на р. Стир 1431 р. коли Свидригайло Ольгердович, перебуваючи

у гущі бою, особисто керував литовськими полками37. Починаючи з Казимира литовські правителі, як правило, покладали військову справу на підданих. У той же час

Костянтин Острозький, що обіймав посаду гетьмана до 1530 р., протягом правління двох монархів – Олександра і Сигізмунда Ягелончиків, фактично «кохався» у військо-

вій справі. Сучасники стверджували, що він взяв участь у семи десятках битв і боїв. Тільки над татарами він здобув тридцять три перемоги38.

Великокнязівський двір не тільки був тим вищим світом, навколо якого відбува-

лася життя еліти, а й виконував функції гвардії. Поки в похід війська і відповідно двір виводив великий князь, керівництво двором господар міг здійснювати особисто або через якогось зі своїх наближених, які обіймали посади тих же чашників, хорунжих, маршалків тощо. Проте в першій третині XVІ ст. литовські правителі, аби зупинити та-

Ро з д і л 3

81

тарські набіги, почали практикувати довготривале утримання на кордоні (як правило, в українських землях) різноманітних військових контингентів. Через різні обставини найзручнішим для литовської влади було зосередження на кордоні дворян (від однієї до чотирьох тисяч)39. За таких умов постала необхідність виділення окремої посади, призначенням якої було б винятково військове керівництво двором під час бойових дій, – гетьмана двірського. Дворяни базувалися головно на Київщині та Волині. Тому

не дивно, що нерідко гетьманом двірським ставав прикордонний намісник, як, наприклад, київський воєвода пан Андрій Немирович. Останній на чолі дворян розгромив татар на р. Голтва 1530 р.40

Іще за гетьманування Немировича функції гетьмана двірського значно розширилися. Тому з часом замість двірського гетьмана почали титулувати польним. Цікаво, що такі швидкі пертурбації з повноваженнями теж багато в чому були спричинені як особистими якостями Немировича, так і кризовими явищами в земському війську (шляхетське ополчення) Великого князівства Литовського. Юрій Радзівіл, що став гетьманом великим після смерті Острозького, не мав ані здібностей свого попередника, ані його впливу у війську. Крім того, шляхта не поспішала виконувати військову

службу. Як наслідок, під час чергової литовсько-московської війни (в історіографії

відомої як «Стародубська»), що незабаром розпочалася (1534–1537), більшість військових операцій проводив саме Немирович, у розпорядження якого були передані не тільки дворяни, а й найманці41.

Писар польний з’явився під час Лівонської війни, в 60-х років XVІ ст. Саме під час цієї війни на перший план у литовському війську вийшли найманці (затягнути за кордоном, свої дворяни і шляхта «на пенязях» і козаки). Це своєю чергою вимагало ведення великої документації. Тому постала гостра необхідність появи при війську

спеціального писаря – польного42.

Двірською посадою була посада хорунжого великого (господарського, земського). Назва походила від слова хоругва (прапор). Уперше вона згадується 1432 р. при дворі Свидригайла Ольгердовича. В наступні десятиріччя посада періодично зникала і з’являлася. Сталим цей уряд став за часів володарювання Олександра Ягелончика.

З 1499 р. «хоружиї великії» згадуються постійно43.

Посада хорунжого надвірного виникла внаслідок того, що за час князювання Олександра Ягелончика значно виросла чисельність двору. Відповідно у 1501 р. вво-

дився новий уряд. Взагалі влада хорунжого надвірного на відміну від інших посад, що

теж мали приставку «надвірний», за межі двору не поширювалася44.

У 1409 р. при дворі Вітовта Кейстутовича вперше згадується чашник. На противагу хорунжому чашників при дворі могло бути одночасно декілька45. Крім того, існувала ще посада підчашого, яка теж з’явилася при Вітовті Кейстутовичі. Як правило, вона була ідентична чашнику46. Специфікою цих чотирьох посад було те, що вони за своєю суттю були титулярними. Їхнє йменування не мало нічого спільного з функціями, які вони виконували. Останні могли бути будь-якими і залежали винятково від

волі господаря. Наприклад, 1541 р. чашник Сигізмунда Ягелончика виступав як суддя: «чашникъ короля, его милости, Войтех Ясенский росправу в томъ з нимъ прыняти готовъ был»47.

Підстолій з’явився теж при дворі Казимира Ягелончика і мав головно цере-

моніальне значення. Проте людина, що обіймала цю посаду, завжди була з близько-

82	Ро з д і л 3

го до великого князя кола: «пры томъ были велможныи иврожоныи панове… подстолий и державца слонимъский, Мартинъ Хребтович, ловъчый того жъ князства Литовъского»48. Посада підстолія зникла у першій половині XVІ ст.49.

Конюший (нерідко в документах зустрічається з приставкою «двірний») належав

до однієї з найдавніших посад великокнязівського двору. Внаслідок того, що першими

областями в буквальному значенні були столичні Віленська і Троцька землі, то й по-

вноваження конюшого двірського часто пересікалися з повноваженнями конюшого

віленського. Такий стан речей тривав протягом двох століть, доки на початку XVІ ст. посада конюшого не набула сталості як винятково двірська50. На допомогу конюшому існував іще уряд підконюшего51.

Близькою за значенням і владою була посада підконного, або наконного, що з’явилася в середині XV ст. У XVІ ст. посада підконного зникла52.

Посада кухмістера з’явилася при дворі Вітовта Кейстутовича. «Жаловали нам на пана Яна Войтеховича Наръбута, кухъмистра»53. З розширенням чисельності двору наприкінці XV – початку XVІ ст. було виокремлено посаду кухмістера двірського54.

Також за правління Вітовта з’явилася посада маршалка великого (земського чи найвищого)55. «На прычыну панов-рад наших… маршалка великого пана Яна»56.

А вже за Олександра Ягелончика з’явилася посада маршалка надвірного. До його компетенції входило керувати численними маршалками й урядниками, що діяли в середині двору57. Ці маршальські посади належали до «нових», оскільки ще з першої

половини XІV ст. існувала посада маршалка двірського. Траплялися випадки, коли одночасно при дворі існувало не менше 18 маршалків двірських. Також траплялися

випадки, коли цих урядовців іменовано, як маршалків господарських, й.к.м. «И его милость казал… маршалку дверному пану Сачку» вирішити судову справу58. У 1566 р. маршалків двірських виводять із двору й понижають до рівня повітових59.

До старовинних можна віднести посади мечника і мостовничого. Останній мав вагоме значення за литовських князів XІV – першої третини XV ст., коли вони регуляр-

но подорожували зі своїм двором Великим князівством Литовським. Проте в XVІ ст. уряд мостовничого було понижено до повітового60.

Одною з важливих складових життя великого князя було полювання. Це більш ніж забава, це був виїзд усього оточення монарха. Хоч би як парадоксально це було, але саме на полюванні приймалося чимало рішень державного характеру, прово-

дилися зустрічі з підданими й іноземними гостями тощо. Тому постала необхідність спеціального професійного слідкування за ловами і пущами, в яких полювали великі

князі. Так виникла посада ловчого господарського. Остаточної сталості вона набула за князювання Сигізмунда Августа. Коли була затверджена посада ловчого надвірного,

то ловчий господарський став іменуватися великим61.

До винятково двірських посад належав півничий, або підчаший, надвірний. Завданням півничого було забезпечення великокнязівського столу алкогольними напоями62. «Жаловалъ его милости за листы позовными староста жомойтский и подчаший,

панъ Янъ Миколаевичъ Радивилъ»63.

У другій половині набуває сталості й посада підкомірного, завданням якого було слідкувати за великокнязівськими коморами64. «Осмотрели… листу подкоморого

нашого, державцы ейшисъкого пана Анъдрея Якубовича»65.

Ро з д і л 3

83

Взагалі, аналізуючи означені вище посади, треба констатувати, що більшість із них не просто була багатофункціональною, а й фактично не мала спеціально оформлених і задіяних на практиці функцій. У великокнязівській канцелярії, від якої відходили по країні всі управлінські нитки, працював великий штат дяків. У той же час чашник

міг очолювати якійсь загін на війні або брати участь у дипломатичній місії. Нерідко при дворі перебували аристократи, які хоча й обіймали якісь посади, причому їх могло бути одразу декілька, але при цьому на практиці жодних повинностей не несли, а просто входили до оточення монарха за правом народження.

Що стосується управління областями, то тут існували такі посади: воєводи, старости, намісники-державці, намісники і тивуни. Воєводи і старости очолювали найбільші області. Проте останні в XVІ ст. дедалі частіше виступають і як керівники

повітів, на які ділилися воєводства та землі. Що ж до намісників-державців, то вони теж очолювали повіти. Воєводи були провідниками великокнязівської влади. Всім цим чиновникам належала найвища влада в їхніх областях. Вони забезпечували оборону свого краю, виводили місцеве ополчення на війну, контролювали збір податків (за

винятком меду, мит і деяких інших).

Волинь і Київщина у Великому князівстві Литовському були на особливому ста-

тусі як землі пограничні. З одного боку, це – майже безперервна війна зі степовими ордами, з другого – прийом іноземних посольств, адже тут проїжджали посли і гінці з Кримської, Казанської, Астраханської, Заволзької і Ногайської орд, Туреччини і Молдавії. Наприклад, від 1515 до 1540 р. Україною пройшло щонайменше два десятки посольств66.

Не рідкими, а напевне, й частішими були обміни послами на місцевому рівні – між адміністрацією українських земель і Кримом. Хронічна нестача джерельного матеріалу, що стосувався б листування урядників і кримської знаті, не дає змоги визначити

весь масштаб цих відносин. Навесні 1515 р. до Києва прибув посол Амрон67. Узимку 1517 р. татарські посли неодноразово приїжджали до Черкас і місцевого старости Остафія Дашковича, а останній часто відвідував кримців68. У 1526, 1528, 1532 рр. зафіксовано обмін посольствами між О.Дашковичем та Іслам-Ґереєм і Саадет-Ґереєм69. Що стосується гінців, то їхнє пересування відбувалося майже щорічно, а іноді й щомісячно.

Маршрут прямування послів і гінців був традиційно незмінним: Черкаси – Ки-

їв, а далі – залежно від кінцевої мети: через Мозир до Вільна або через Луцьк на Краків. Постає логічне питання щодо місця в цьому складному процесі адміністрації

Київського воєводства.

М.Любавський, визнаючи, що воєводи і старости були намісниками великого князя в областях держави, зазначав, що вони призначалися великим князем нерідко «за обранням або погодженням з місцевими землевласникам»70. Тому на них часто

дивилися «як на земських правителів, висунутих землею і покликаних опікуватись її

інтересами»71. Виходячи з цього, а також із загальної специфіки обласного управління у Великому князівстві Литовському, Любавський дійшов висновку, що воєводи і ста-

рости були ще й політичними представниками очолюваних ними адміністративних одиниць перед центральною владою, головами їхнього земського самоуправління72. Якщо область була прикордонною, то місцеві воєводи мали обов’язок і право на зносини з сусідніми країнами73. Все зазначене вище повною мірою відносилося до

84	Ро з д і л 3

Київського воєводства, через яке головно й здійснювалися дипломатичні контакти зі степовими ордами.

Якщо воєводами в Київ до 40-х років XVІ ст. призначали винятково литвинів,

то старостами переважно були місцеві землевласники О.Дашкович, С.Полозович,

К.Кмітич, М.Халецький, М.Заморенок та ін. До того ж це воєводство було доволі молодим, і автономічні пережитки серед місцевого нобілітету були досить сильні. Відповідно й посада самого воєводи у феодальній ієрархії цього регіону була доволі високою. Воєвода мав право засідати в раді держави.

Передусім воєвода і старости мали забезпечувати всім необхідним посольства і

гінців, що пересувалися територією Київщини. Це завдання з огляду на частоту відвід-

ин і чисельність представників дипломатичних кіл обох країн було досить складним. Як зазначав Сигізмунд І у 1542 р., «…до воєвод київських часто як татарські посли, так і інші у великій кількості приїжджають, яким вони влаштовують почесті…»74. До того ж саме Київ і Черкаси часто слугували місцем збору послів перед їхнім подальшим рухом. У 1517 р. литовські посли Ольбрахт Гаштовт і Яцко Ратомський мешкали в Києві, звідки перший їздив до Черкас на переговори з кримцями. Коли ж переговори були зірвані, упоминки, що призначалися перекопцям, залишились у Києві75. У грудні 1519 р. і березні 1520 р. Сигізмунд І називає Київ місцем, де повинен відбутися обмін: кримський посол відправиться до Великого князівства Литовського, а упоминок – до Кіркору76. На переговорах із заволжцями про видачу Ших Ахмата литовська сторона зазначала, що екс-хан буде мешкати в Києві й уже з нього відправиться до Тавані, де на нього чекатимуть заволжці та ногайці77. Так і сталось у 1527 р.78 Знаменно, що пізніше, у 1530 р., вже Ших Ахмат, просячи короля відпустити з Литви цариць й царевичів, місцем їхнього мешкання пропонував зробити Канів і Черкаси. Однак Сигізмунд І відправив їх до Києва79. В наступному році саме Київ став тим місцем, де мешкало кримське посольство, члени якого були оголошені на батьківщині персонами нон-грата80. У 1535 р. хан Сагіб-Ґерей І просив Сигізмунда І річні упоминки не відправляти до Криму, а залишити їх у Києві на зберігання81. Кілька разів Черкаси ставали місцем переговорів: у 1516–1517 рр.82, 1528–1529 рр., 1532 р.83 З огляду на це адміністрація і мешканці Києва й інших українських міст мали спеціальні обов’язки

з обслуговування цього дипломатичного маршруту.

Обслуговуючи дипломатичний шлях, а також нерідко листуючись із представни-

ками кримського нобілітету до ханів включно, київські воєводи і старости повинні були мати відповідний штат персоналу, основу якого становили служебники. П.Клепатський

зазначав, що воєводи (додамо від себе – і старости теж), будучи керівниками великих областей держави, мали досить широкі повноваження. При цьому вони несли

важкий тягар військових, адміністративних, фінансово-господарських, суддівських «з придачею ще й політичних…» обов’язків і тому змушені були утримувати при собі доволі багато слуг84. Саме цих служебників прикордонні урядники часто використо-

вували як послів, гінців і навіть закладників. У 1528 р. О.Дашкович послав до ІсламҐерея «слугу свого доброго» за прикладом державних посольств «…з чоломбитьєм і

з упоминками…»85. У 1532 р. служебник черкаського старости86 пішов у заручники до Саадет-Ґерея І, що відступав від Черкас, а згодом повернувся назад разом із послами Іслам-Ґерея І87. Причому цей служебник привіз цінну інформацію про антиягелонівські

Ро з д і л 3

85

зносини між Великим князівством Московським і Молдавією, одержану від якогось

«московитянина», який у свій час служив у київського воєводи88.

Крім служебників, тягар дипломатичної служби лежав на місцевому населенні. Під 1508 р. у Києві згадується товмач (перекладач) Солтан Албеєв89. А вже у 30-х роках XVІ ст. в реєстрах виплат фігурує київський вірмен, товмач «татарський» Василь Солтанович90, можливо, син згадуваного вище Албеєва. У 1518 р. згадується київський вірмен Ленько Дем’янович як такий, що дістав «шкоди й наклади», будучи на державній службі в Орді91. Якщо це повідомлення згадує службу в Орді лише загалом, то вже пожалування іншому київському вірменові під 1524 р. прямо зазначає його службу товмачем й часті поїздки до Орди92.

Традиційно обов’язками міщан, монастирських підданих і місцевого нобілітету були прийом на своїх подвір’ях литовських і татарських послів і гінців, забезпечення

їх усім необхідним, супроводження дипломатів до Орд, забезпечення їх підводами тощо. Важкість цих обов’язків для населення краю, і без того сильно сплюндрованого частими татарськими наїздами, змушувала уряд поступово переводити зазначені обов’язки на державу. Ще Казимір ІV, зважаючи на знищення кримцями Житомира й зубожіння внаслідок цього місцевого населення, «від тієї стації і підйому підвід (їх) визволив…»93. У тих же випадках, коли татарські посли і гінці приходили до міста, пан

староста піднімав їх із доходів корчми, «яловиці й мед давав»94. В уставній грамоті великого князя Олександра київським міщанам записано: «Послів Лядських, і Московських, і Волоських, і Мультянських не треба їм піднімати нічим, тільки послів нашого

Великого князівства Литовського й Ординського мають піднімати своїми звичаями»95.

Крім того, «…міщанам і слугам міським з послами до Орди не ходити»96. Сигізмунд І, підтверджуючи цей привілей, звільнив міщан і від підйому татарських послів97. Пізніше він підтвердив це новим привілеєм, в якому зазначив, що київські міщани вільні від підйому «всіх послів наших, також московських, молдавських, турецьких, перекоп-

ських та інших… посланників, гінців, кур’єрів… й від походу з послами до Орди…»98.

Щоправда, воєводи періодично порушували ці права міщан, тому 18 червня 1522 р. король черговим привілеєм підтвердив звільнення міщан «від підйому підводами й

іншими речами послів та гінців татарських»99. Замість цього уряд зобов’язувався по-

силати на потреби прибулих царевичів і мурз певну кількість грошей, а також щорічно 100 кіп грошей на утримання гінців100. Причому в разі нестачі фінансів король забо-

роняв брати гроші з міщан, а радив позичати їх у князівських і духовних людей101. У січні 1541 р. «справця» київського воєводства князь Андрій Михайлович Коширський одержав «пенязі капщизні з міста Київського і також мито, крім аргіша», для прийому

татарських послів і гінців. Щоправда, це пожалування було дійсне «на той час, поки він там буде мешкати»102. Загалом треба констатувати, що Києву і його воєводам уряд

сприяв найбільше. І це сприяння могло відбуватися навіть за рахунок сусідніх міст. Наприклад, у 1542 р. новий київський воєвода князь Януш Дубровицький одержав

на послів медову данину з мозирської волості103.

Відповідні привілеї на зламі ХV–ХVІ ст. одержали також канівські та черкаські міщани. На це вказують їхні скарги на нововведення О.Дашковича: «підводи під гінці й посли казав їм самим давати…»104. Щоправда, треба зазначити, що тут процес звільнення міщан від обов’язків щодо забезпечення послів й гінців йшов набагато повільніше. Так, під 1539 р. дізнаємося, що черкасці послів і гінців татарських «мають…

86	Ро з д і л 3

стаціями піднімати, а староста медом»105. А в описах цих замків 1552 р. записано, що як черкасці, так і канівці мають давати «підводи і стацію послам королівським і татарським, коли тільки (виділено нами. – Авт.) з Орди ідуть, сіно, хліб, м’ясо, а мед із замку»106. Що стосується людей церковних, князівських, панських і боярських, то вони, крім Києва, «стерегівали неділи в Чорнобилі, і підводи давали воєводам і послам і гінцям, нашим (тут мається на увазі Велике князівство Литовське. – Авт.) й Татарським…»107.

Знать і духівництво Київської землі звільнилися від цих обов’язків дещо пізніше за міщан. У грудні 1507 р. київські князі, пани і бояри дістали привілей Сигізмунда І, аби їм «з послами до Орди не ходити, слугам ходити». Проте було добавлено, що за потреби король може особистим листом наказати їхати до Орди будь-якому з бояр,

«як було за великого князя Вітовта»108. У червні 1522 р. великий князь звільнив КиєвоПечерський монастир «від підйому стаціями послів Татарських і гінців і від підвід», оскільки від цього «людям їх церковним важкість і кривда великая робиться…»109. І нарешті, у вересні 1529 р. в уставній грамоті Сигізмунд І, підтверджуючи надані ним попередні привілеї, додав: «А на послів наших, і на Татарських, і на інших, які до нас через Київ ідуть і повертаються назад, люди їх (князівські, панські і боярські. – Авт.) не мають стацій і підвід давати»110. В описі Київського замку від 1552 р. вже не згадуються ніякі повинності щодо обслуговування послів і гінців.

Київський воєвода і прикордонні старости, користуючись доволі значною самостійністю, нерідко виступали суб’єктами політичних зносин Великого князівства

Литовського з Кримським ханатом. Наприклад, у 1524 р. Адрагман, скаржачись на дії

Андрія Немировича, нагадував, що свого часу київський воєвода Іван Ходкевич «… ушапством своїм багато лиха вчинив…»111. У 1493 р. Менґлі-Ґерей І нагадував київському воєводі Дмитру Путятичу про «давні справи, що перед тим, за предків наших» через Київського воєводу інформація і послання з Криму надходила до литовських правителів й урядовців. Тоді ж згадується, що Путятич передав слова хана великому князеві112. 1508 р. київський воєвода просив у Менґлі-Ґерея І допомогу для Києва113. Взимку 1513–1514 рр. до київського воєводи Юрія Радзивілла з Криму присилалися листи «від царя, і від царевичів, і від [литовських] послів». Ці листи воєвода, не гаючи часу, переслав до Вільна114. У липні 1515 р. київський воєвода Андрій Немирович повідомив панів-рад Великого князівства Литовського, що новий кримський хан

Мугаммед-Ґерей І «писав і присилав до мене (виділення наше. – Авт.) посла свого, на ім’я Амрон». Кримський володар хотів довідатися щодо місця перебування Си-

гізмунда І, «о вашій милості раді господаря нашого, і теж о війську господарському, де би в ті часи мало бути; й писав до мене (виділення наше. – Авт.), аби того ж часу

відпустив посла його назад до Орди, відписавши (виділення наше. – Авт.)», що воє-

вода і зробив115. Незабаром до Києва приїхав іще один татарський посол Сивенчай

від ханського сина царевича Алп-Ґерея, який розташувався з кримським військом

неподалік Черкас. Через свого посла царевич кликав воєводу до спільного наступу на Велике князівство Московське і вимагав від Немировича особистої присутності у

своєму Коші116.

Хоча статус і воєнно-економічна база черкаського старости були на порядок нижчими, ніж у воєводи, але й правителям цієї найвіддаленішої частини Великого князівства Литовського часто доводилося вступати в особисті зносини з татарськими

Ро з д і л 3

87

ханами та їхніми слугами. 1507 р. Менґлі-Ґерей І надіслав листа черкаському намісникові князю Капусті, «приятелеві» своєму, в якому попереджав про півторитисячний татарський загін, що займався розбоєм у степу, і просив старосту захистити кримських послів і купців від цих розбишак117. У 1526 р. Іслам-Ґерей прислав до Остафія Дашковича, старости Черкаського і Канівського, свого посла Ель Алмиш Емел Дема. Староста відправив посла назад із власною відповіддю118. В жовтні 1528 р. Іслам-Ґерей знову прислав свого гінця і послів. Царевич просив Дашковича виділити йому місця для кочовища й відправити послів до короля. Черкаський староста, виконавши про-

хання царевича щодо послів, відіслав до нього свого слугу119. Подібне трапилося й у 1532 р.120 У тому ж таки році вже Саадет-Ґерей І після невдалої облоги Черкас вів переговори з Остафієм Дашковичем. Цікавим є той факт, що під час цих контактів воєвода і староста дають відповідь, не очікуючи вказівок згори.

Зрозуміло, що прикордонні намісники мали від уряду загальну вказівку, як себе поводити. На це недвозначно вказується у листі Сигізмунда І до Дашковича: «… Науку нашу через листи наші тобі… дали, яким звичаєм мав би… з ним (тут: ІсламҐерей. – Авт.) справу вести…»121. Але загалом намісники мали діяти на свій страх і ризик, оскільки час не чекав та й обставини їм були відомі краще. Наприклад, у тому ж таки 1528 р. Сигізмунд І, даючи черкаському старості загальні вказівки, повністю покладався на його досвід і знання у цій сфері122.

Траплялися випадки, коли прикордонний урядник мав перебирати на себе весь тягар обов’язків дипломата до приїзду відповідних послів із центру. Подібне відбувалося на міжурядових переговорах 1516–1517 рр., коли один посол – Іван Горностай – від’їхав із татарськими ярликами до Сигізмунда І, а інші – Гаштовт і Ратомський – ще

не приїхали. Чамбули перекопців стояли вже біля Черкас, що вимагало невідкладних

дій. У цих складних умовах роль литовського посла перебрав на себе О.Дашкович, і саме йому кримці на вимогу великого князя мали скласти присягу123.

У 1528–1529 рр. й у 1532 р. той же Дашкович мав сам прийняти Іслам-Ґерея і визначити місце кочовища для його орди, що попросила у Великого князівства Литовського захисту, а також забезпечити її на перших порах усім необхідним124. Щоправда, були прецеденти й іншого плану, коли хани просили українських урядників виступити в ролі їх, тобто кримських, послів перед литовським урядом. У 1526 р.

Іслам-Ґерей просив Черкаського старосту супроводити його посла до Сигізмунда І125. У 1532 р. Остафій Дашкович, їдучи до короля, мав доручення приватного змісту від Саадет-Ґерея І126. Як зазначив П.Клепатський, ці зносини з кримцями, попри їхні посольські повноваження, не завжди були безпечні для воєводи чи старости127, оскільки їм доводилось їздити особисто до перекопського Кошу. В такому разі урядник мав забезпечити свою безпеку за допомогою заручників, а саме взяти «деяких людей до-

брих в заставу (аби міг безпечно до нього приїхати і назад від’їхати)…»128. Тому, коли черкаський староста у 1528 р. і 1532 р. їздив до кримських ханів, він залишав у Черкасах надійних заручників129. Під час походу О.Дашковича разом із Мугаммед-Ґереєм І на Велике князівство Московське роль татарського заручника виконував кримський Великий посол Овліяр-мурза130. Щоправда, траплялися й інші випадки, коли татари,

боячись атаки з боку українських урядників, брали заручників від них. Характерний

випадок відбувся у 1532 р., коли Саадет-Ґерей І, зазнавши поразки під Черкасами і

відступаючи до Криму, взяв заручником одного зі старостинських слуг131.

88	Ро з д і л 3

Але, незважаючи на те, чи був заручник, чи ні, чи їхав урядник до татар, чи у своїх справах, він мав обов’язково забезпечити місто надійною обороною на чолі з досвідченим керівником. У 1515 р. Андрій Немирович, повідомляючи уряд про свій

майбутній візит до кримців, зазначав, що до царевича поїхав, належно зміцнивши замок. Тоді ж він «писав… до старост і до всіх бояр Київських, аби зі мною їхали на службу господарську». Щоправда, цей захід воєводи виявився невдалим, оскільки ніхто з них не приїхав132. У подібній ситуації в 1521 р., коли Мугаммед-Ґерей І, ідучи походом на Велике князівство Московське, вимагав, аби з ним пішли черкаський староста або київський воєвода, уряд вирішив, що до хана поїде Остафій Дашкович.

Андрій Немирович же на випадок, якщо б цар або царевичі вимагали його присутності, мав виправдатися хворобою. У разі, якби ситуація вимагала присутності воє-

води у татарському війську, до Києва мав бути посланий його брат Юрій Немирович. Його Андрій Якубович «на своєму місці в Києві залишив тим же звичаєм, як і сам мав

залишатися…»133.

Така увага до посади воєводи і старости як людей, навколо яких концентруються всі аспекти політичного і воєнного життя міста, мала приклади і більш пізнього часу. Наприклад, Сигізмунд ІІ Август дав згоду на від’їзд князя Костянтина Острозького з Києва тільки як велику милість і за умови, що він «під час безпечний» залишить Київ під

таким же надійним захистом, як і за своєї присутності134. Чи у 1562 р., коли король, дозволяючи остерському державцю Філону Кміту приїхати у власних справах до Вільна, ставив вимогу, аби Кміта перед цим забезпечив замок усім необхідним для надійної оборони135. Як уже зазначалося, у 1526 р. король взагалі заборонив О.Дашковичу залишати Черкаси з огляду на небезпеку татарського вторгнення136. Така специфічність посади київського воєводи і місцевих старост виражена навіть у посланні панів-ради Великого князівства Литовського до короля у 1538 р.: «а інші панові воєводи, такі як Київський, Полоцький, Вітебський, ті завжди на замках воєводств своїх мешкають і мало на сеймах вальних бувають…»137.

Київський воєвода і старости як знавці місцевого політичного життя іноді виконували роль Великих послів до Криму. Це було у 1500 р. з тодішнім київським воєводою Дмитром Путятичем138. У 1522 р. вже Остафій Дашкович разом з Оникеєм Горностаєм виконав місію Великого посла у Криму139. На відміну від свого партнера, який саме вів переговори з ханом і його оточенням, черкаський староста віз коштовності для хабарів кримським мурзам, виконував роль посередника в листуванні між Сигіз-

мундом І і Мугаммед-Ґереєм І, а також мав секретну місію резидента при ханському

дворі, на що недвозначно вказує широка інформація про політичні та воєнні плани й заходи кримців, що надходила від нього. Існувала і зворотна тенденція, коли люди,

що були послами у Криму або в інших татарських країнах, потім призначалися старостами і воєводами в українських містах. Так, Матвій Заморенок, посол у Заволзькій

Орді в 20-х роках ХVІ ст., був Чорнобильським намісником у 1526, 1531 і 1539 рр.140; Онікєй Горностай був намісником Черкаським і Канівським у 1544–1547 рр.141; Михайло Халецький, тричі посол у Великій Орді 1497–1501 рр.142 і посол до Криму 1521 р., обіймав посаду Овруцького старости у 1522–1531 рр.143 тощо.

Крім дипмісій, ці землі слугували складськими територіями, на яких розванта-

жувалися торгові каравани зі сходу (від 300 до 1000 осіб кожен). Усе це накладало

свою печатку на специфіку адміністративного апарату українських областей.

Ро з д і л 3

89

Улитовській державній практиці поширеним було явище, коли одна людина обіймала одразу кілька посад. Наприклад, князь Костянтин Острозький був одночасно гетьманом великим, воєводою троцьким, старостою вінницьким і брацлавським144. Або Немирович – воєвода київський, державця пропойський, слонімський і чичерський, гетьман двірний. Така ситуація пояснювалася передусім економічним базисом, на якому трималися ці посади. Оскільки у Великому князівстві Литовському, як і в

інших країнах середньовіччя, централізованого фінансування не існувало, то кожен урядовець, який тримав територію, утримувався за рахунок місцевих прибутків. У більшості випадків литовські можновладці сприймали своє призначення на керівництво тією чи іншою областю як можливість одержати прибутки145.

Звісна річ, що такий стан речей призводив до корупції. Литовський дипломат

Михалон Литвин у першій половині XVІ ст. писав: «У Литві одна людина обіймає десять посад»146.

Зрозуміло, що посідаючи одразу кілька намісничих посад, які до того ж могли бути розкидані країною, можновладець фактичне управління віддавав комусь із васалів. Останні називалися намісниками. Що стосується волостей, то ними опікувалися

тивуни, іноді отамани.

Усередині областей діяли свої внутрішні посадовці: справці, намісники, городничі, каштеляни, маршалки, децькі, вижи, увязчи, осмніки тощо. Вони головно слідкували за збором податків, ремонтом шляхів і укріплень. Їхні кадри воєводи і старости зазвичай поповнювали зі свого оточення147.

Важливу роль в областях відігравали ключники і митники. Їхній статус був вищий за намісничих слуг, оскільки ці посадовці підпорядковувалися безпосередньо великому князеві. Відповідно і податки, що вони збирали, йшли безпосередньо монарху148.

За всіх своїх недоліків державний апарат Великого князівства Литовського все

жвиявився доволі ефективним. Незважаючи на важку зовнішньополітичну ситуацію, Литовська держава спромоглася вистояти протягом століть. Система контролю за

виконанням господарських повинностей, збором податків, церковною політикою,

утримання військ тощо в цілому діяла безперебійно. У кризових ситуаціях литовські правителі знаходили адекватні кроки.

Характерним є випадок, що стався 1531 р. Тоді литовські урядовці скаржилися великому князеві, що не можуть надійно зміцнити прикордонні замки. У відповідь Сигізмунд Ягелончик 27 листопада видав спеціальний лист земському підскарбію пану

Іванові Горностаю. Цей документ містить чималу інформацію щодо оборонних заходів

короля та їхнього виконання урядовцями. Тон листа досить жорсткий, відчувається, що Сигізмунд роздратований неефективним витрачанням державних коштів і неви-

конанням його наказів. Наприклад, на Київ були видані чималі суми, але місту «нічого досить не учинено»149. Тому, на думку короля, урядовці мають обрати чотирьох

«добрих і гідних» людей, які мають по прикордонних замках кожен рік поперемінно

їздити і слідкувати за належним виконанням королівських наказів. Що ж до видачі зі скарбу грошей, то Сигізмунд наказав Горностаю без його особистого розпорядження

ні на забезпечення замків, ні на послів, ні на найманців не видавати «пенязів»150. Отже, можемо констатувати, що державна служба Великого князівства Литов-

ського, попри чимало консервативних чинників, загалом залишалася доволі живим організмом, що змінювався і реформувався згідно з потребами часу.

90	Ро з д і л 3