ст. 75-90 978-966-521-520-2

21Там само. – С.126.

22Там само.

23Там само. – С.128-129.

24Слово о полку Игореве / Под ред. В.П.Адриановой-Перетц. – М.; Л., 1950. – С.61 (ритміч-

ний переклад Д.С.Лихачова).

25Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов / Под ред. и с предисл.

А.Н.Насонова. – М.; Л., 1950. – С.208.

26Галицько-Волинський літопис / За ред. М.Ф.Котляра. – К., 2002. – С.89.

27Рыбаков Б.А. Первые века русской истории. – М., 1964. – С.147.

28Пашуто В.Т. Историческое значение периода феодальной раздробленности на Руси // Польша и Русь. – М., 1974. – С.11.

29Летопись по Ипатскому списку. – СПб., 1871. – С.256, 257.

30Там само. – С.216.

31Греков Б.Д. Восточная Европа и упадок Золотой Орды. – М., 1975. – С.14-15.

32Повесть временных лет. – С.203.

33Котляр Н.Ф. Многоглавая власть (Дуумвираты и триумвираты Древней Руси) // Родина. – Львів, 1998. – №3.

34Летопись по Ипатскому списку. – С.368-369.

35Слово о полку Игореве. – С.62.

36ПСРЛ. – Т.1. Лаврентьевская летопись. – Вып.2. – Л., 1927. – Стб.427-429, 433, 436, 438.

37Феннел Дж. Кризис средневековой Руси. 1200–1304 гг. – М., 1989. – С.208 та ін.

38Грушевський М. Історія України-Руси. – Львів, 1905. – Т.ІІІ. – С.224-226.

39Повесть временных лет. – С.18, 23.

40Там само. – С.23.

41Сергеевич В.И. Русские юридические древности. – СПб., 1890. – Т.1. – С.305.

42Повесть временных лет. – С.26-27.

43Там само. – С.30-31.

44Там само. – С.56.

45Там само.

46Там само. – С.64.

47Кобрин В.Б., Юрганов А.Л. Становление деспотического самодержавия в России // История

СССР. – 1991. – №4. – С.56-57.

48Котляр М.Ф., Ричка В.М. Княжий двір Південної Русі Х–ХІІІ ст. – К., 2008. – С.190 і далі.

49Хачатурян Н.Г. Запретный плод… или Новая жизнь монаршего двора в отечественной медиевистике // Двор монарха в средневековой Европе. – М., 2004. – Вып.1. – С.17.

50Словарь древнерусского языка (ХІ–ХІV вв.): В 10 т. – М., 1989. – Т.2. – С.449.

51Летопись по Ипатскому списку. – С.372.

52Галицько-Волинський літопис. – С.87, 89.

53Там само. – С.104.

54Котляр М.Ф. Полководці Давньої Русі. – К., 1996. – С.141-143.

55Галицько-Волинський літопис. – С.108.

56Там само.

57Там само. – С.111.

58Там само. – С.106.

59Там само. – С.120.

60Пресняков А.Е. Княжое право в Древней Руси: Лекции по русской истории. Киевская Русь. – М., 1993. – С.145-148.

Ро з д і л 2

71

61Юшков С.В. Нариси з історії виникнення і початкового розвитку феодалізму в Київській

Русі. – К., 1992. – С.276 і далі.

62ПСРЛ. – Т.1. Лаврентьевская летопись. – Вып.2. – Л., 1927. – Стб.304. 316, 317, 318.

63Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов / Под ред. и с предисл. А.Н.Насонова. – М.; Л., 1950. – С.252, 260, 326.

64Там само. – С.273.

65Там само. – С.278.

66Галицько-Волинський літопис. – С.94.

67Там само. – С.93.

68Там само. – С.103.

69Дашкевич Н. Болоховская земля и ее значение в русской истории. – К., 1876; Его же. Еще

разыскания и вопросы о Болохове и болоховцах. – К., 1899; Терещук К.І. До питання про локалізацію Болохівської землі // Дослідження з слов’яно-руської археології. К., 1976 та ін.

70Галицько-Волинський літопис. – С.104.

71Там само.

72Там само. – С.110.

73Cоdex dіplоmatіcus Arpadіanus cоntіnuatus / Ed. G.Vencel. – Pest, 1864. – T.4. – Р.13.

74Лаврентьевская летопись. – Стб.444.

75Галицько-Волинський літопис. – С.82.

76Там само. – С.100, 101.

77Там само. – С.81.

78Там само. – С.89.

79Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. – М., 1950. – С.139.

80Див.: Донской Д. Справочник по генеалогии Рюриковичей. – Ренн, 1991. – Ч.1, №337. – С.127; №461 – С.162.

81Донской Д. Указ. соч. – №337. – С.127; №460 – С.162.

82Галицько-Волинський літопис. – С.104.

83Пашуто В.Т. Указ. соч. – С.139, 149.

84Лаврентьевская летопись. – Стб.440, 441.

85Донской Д. Указ. соч. – №259. – С.101.

86Галицько-Волинський літопис. – С.125.

87Там само.

88Baumgarten N. Généalоgіes et marіages оccіdentaux des Rurіkіdes Russes du X au XІІІ sіècle. – Rоma, 1928. – Tabl.XІ, №22.

89Галицько-Волинський літопис. – С.136.

90Там само.

91Там само. – С.136, 137.

92Там само. – С.137.

93Там само.

94Там само. – С.154, 155.

72	Ро з д і л 2

Розділ 3. Політико-адміністра- тивний устрій Великого князівства Литовського й українських

васальних князівств

74	Ро з д і л 3

Велике князівство Литовське належало до тих європейських держав, де щільно переплелися архаїчні форми влади і модерні механізми

управління. Така ситуація була спричинена особливостями роз-

витку Великого князівства Литовського і її місця в політичному, соціально-економічному і культурному житті Європи.

Окреме місце в темі належить українським князівствам, які на правах васалів входили до складу Великого князівства Литовського. Взагалі такий стан речей був доволі типовим для євро-

пейської політичної мапи.

Завдяки специфічній геополітичній ситуації, що склалася

в Центрально-Східній Європі в середині XІІІ ст., із конгломерату литовських князівських володінь, що сформувалися з числа племінної «аристократії» протягом якихось 20-30 років, визріла держава Велике князівство Литовське. А вже на другу третину XІV ст. її кордони сягають Балтики на півночі та Причорноморського степу на півдні.

Велике князівство Литовське виникло і швидко виросло в

другій половині XІІІ ст. На середину століття держава становила собою конгломерат володінь литовських князів, кожен з яких фактично був самостійним правителем, пов’язаним із сусідом, як правило, родинними узами. Недарма в перших договорах ГалицькоВолинських князів із Литвою з боку останньої виступає не один

правитель, а ціла низка князів: «Бяху жє имєна литовскихъ князєй:

сє старшіи, Живиньбудъ, Довьять, Довьспрункъ, братъ єго Мидогь, братъ Довьяловь Виликаиль; а жємойтьский князь: Єрьдивиль,

Выкынть; а Русковичь: Кинтибудѣ, Вънибутъ, Бутовитъ, Вижєивѣ

и сынъ єго Вишли, Китєній, Пликосова; а сє Булєвєчи: Вишимутѣ… а сє князи изь Лотвы: Юдькы, Пукыикѣ, Бикши, Ликеикѣ»1.

Поступово з цього конгломерату можновладців виділяється

своєю владою і впливом Міндовг. Не останню роль у його перемозі над конкурентами зіграв той факт, що саме Міндовгові першому

вдалося підпорядкувати собі доволі велику руську землю – Чорну Русь з її найбільшим містом – Новогрудком. Останній і став пер-

шою столицею нової держави. І хоча в 1263 р. Міндовг загинув від

рук заколотників, Велике князівство Литовське не розпалося. Піс-

ля перипетій другої половини XІІІ ст. литовські правителі в 1307 р.

Ро з д і л 3

75

приєднали Полоцьк. 1320 р. до складу Великого князівства остаточно переходять Вітебське князівство і Берестейська земля, а за кілька років по тому – Лукомське, Друцьке і Мінське князівства. На першу чверть того ж століття литовцям уже належать

Вітебськ і Мінськ. На півдні під литовську владу підпадає Турово-Пінщина і Берестейщина. В першій чверті XІV ст. південний кордон Великого князівства Литовського проходив уже річкою Тетерев, тож Житомир з Овручем були під владою литовського правителя Гедиміна2. Саме з цього князя розпочалася литовська династія, що правила країною до Люблінської унії 1569 р.

Захоплення поліських територій було лише передумовою наступу литовської

влади на основний масив українських земель. У 1340 р. помер галицько-волинський князь Болеслав-Юрій ІІ. Волинське боярство, яке, напевно, заздалегідь вело перего-

вори з Гедиміном і його сином Любартом, запросило останнього на престол. Новий князь із династії Гедиміновичів, який прийняв у православ’ї ім’я Дмитра і був одру-

жений на дочці останнього волинського князя Андрія Юрійовича, швидко поширив

свою владу на Волині. Цьому князеві довелося вести сорокарічну війну з Польщею і Угорщиною, яка закінчилася перемогою литовської сторони3.

Поширення влади литовських князів до Прип’яті й Тетерева створювало стратегічні умови для наступу на Сіверщину та Київщину. Поки ординська влада була міцна, дальше просування литовців було неможливим. Однак боротьба за владу в Золотій Орді підточила сили татар, і їхній конфлікт із Литвою став неминучим. Протя-

гом 1362 р. литовські володіння поглинули Київщину, Поділля і Чернігово-Сіверщину.

А вже наприкінці століття вони сягнули Чорноморського узбережжя4. На піку своєї могутності Велике князівство Литовське сягало своїми кордонами Балтики на півночі та Чорного моря на півдні, Західного Бугу на Заході та верхів’їв Оки на сході.

Входження нових земель показове тим, що території прирощувалися Литвою цілими князівствами. Великі князі або особисто очолювали їх, або віддавали своїм

родичам, або залишали місцевих Рюриковичів на своїх місцях, перетворивши їх на

васалів. Недарма й у XІV ст. від Великого князівства Литовського виступає не один правитель, а низка князів. Наприклад, 1352 р. від Литви угоду з польським королем Казимиром ІІІ підписували: «отже князь єоунутий (Явнут) и кистютий (Кейстут) и Любарт, Юрьии Наримонътовичь, Юріий Коріатович»5.

Секрет такого швидкого розвитку Великого князівства Литовського полягав у тому, що, будучи за своєю суттю поліетнічним державним утворенням, воно не

продукувало переваг якогось одного етносу. Фактично держава розширювалася за

рахунок злиття династій: старої – Рюриковичів і нової – Гедиміновичів. За великим рахунком відбувався процес, багато в чому подібний до появи Київської Русі в ХІ ст.

«Ми старини не рушимо і новини не вводимо» – таким було гасло, під яким відбувалося проникнення литовської влади. Відповідно говорити про якісь нові органи

управління, принесені новими правителями, не доводиться принаймні щодо XІV ст. У всіх руських князівствах продовжував діяти старий, перевірений часом політико-

адміністративний апарат.

Як уже зазначалося, на чолі удільних князівств стояли князі: «Ми, князь Костян-

тин Коріатович, і брат наш, князь Федір Коріатович, божої милості дедичі і господарі

Подільської землі»6. Правителі Волинської і Київської земель давали до свого титулу

«великий»: «Се ясь князь великий Дмитро (Любарт, правитель Волині)»7, «Мы, князь

76	Ро з д і л 3

Семенъ Александровичъ (Олелькович) великого князства своего Киевскаго»8. В своїх землях князі володіли всією повнотою влади. В руках князів перебувала законодавча, виконавча і судова влада. Саме вони контролювали військову службу, церковні спра-

ви й економічну діяльність підданих. У зовнішній політиці їхні повноваження мали бути досить широкими. Київські та подільські князі карбували власні монети. Навколо князя, опорою влади була рада (на зразок старої дружини), що складалася з князів, зем’ян, бояр, священиків та ін. Наприклад, у вже згадуваному листі Дмитра-Любарта, угоду закріпили (ратифікували) своїми печатками: «Владика Луцький Арсеній, князь Данило, Васко Кірдеєвич, Іван воєвода Луцький» тощо9. В удільних князівствах XІV – першій половині XV ст. воєводи були передусім керівниками стольних чи великих міст: «Скушь, воєвода Новгородський» (Новгород-Сіверський)10, «Юрша, воєвода київський», «пан Грінко, пан староста Подільський Воєвода Смотрицький»11 і т.п. Безпосередніми представниками князя на містах були намісники: «А на тые границы князь Семен Олелькович высылал наместника своего Свиридова, который от него Черкасы держал, и тот по тым местцам розеждчал и по тым урочищам границы клал…».

Крім того, частину земель князі віддавали у володіння на васальних умовах

представникам аристократії. Одним із найдавніших таких пожалувань є акт, вида-

ний Костянтином і Федором Коріатовичами на володіння Немирі містом Бакотою і десятьма селами. Останній у своїх володіннях здійснював судову владу, слідкував за збором податків і мав виставляти ополчення «на війну і на погоню як і всі землянє (тут – зем’янє. – Авт.)»12. У цих можновладців відповідно були свої намісники. Наприклад, Свидригайло, будучи ще Чернігівським князем 1424 р. і надаючи своєму слузі землі, зазначив: «с того села служити к нашей потребі коп’єм і двома стрільцями, а його намісники також описану службу (мают служити нам) і нашим намісникам»13. В останній третині XІV ст. на українських землях з’являється посада старости. Спочатку ця посада згадується на Поділлі: «Грінко, пан староста Подільський»14. У XV ст. бачимо вже старосту Луцького «Юрша, староста Луцький, вислав від себе послів»15.

Що ж становив собою державний апарат Великого князівства Литовського загалом? Первинним органом, за допомогою якого князь здійснював управління підданими, була дружина. Саме до її складу входила земельна аристократія. Фактично її представники просто визнавали владу великого князя над собою і своїми підданими. Мірою розширення кордонів Великого князівства Литовського і входження до

його складу інших земель, які багато в чому відрізнялися за етнічним, культурним і соціально-економічним характером, еволюціонувала й дружина. Вона трансформу-

ється у великокнязівський двір.

Саме двір був тією структурою, з якої почав формуватися державний апарат Ве-

ликого князівства Литовського. Взагалі протягом XІV ст. державний апарат не виходив за межі двору, тому що держава була побудована на удільних князівствах. За таких

умов литовському володареві не треба було мати розгалужений штат чиновників. У той же час двір вимагав виникнення функціональних посад, здатних його утримувати

з середини. Першими чиновниками при князі можна вважати воєвод і тивунів. Перші спочатку функціонували тільки як військові керівники. Що стосується других, то

тивуни здійснювали управлінням великокнязівськими волостями.

На перший погляд, здається, що князь був дуже звужений у рамках великокнязівського домену. Проте насправді ситуація була інша. У Великому князівстві Ли-

Ро з д і л 3

77

товському, особливо у XІV–XV ст., домінувало натуральне оподаткування. За таких умов великий князь просто не мав змоги утримувати великий штат чиновників на розкиданих землях країни. А за наявності удільних князівств усі навантаження на збір податків, судові справи, утримання прикордонного війська лежали на них. До

великого князя литовського доходили лише живі гроші з мит. Крім того, його двір, постійно пересуваючись країною, утримувався землями з місцевих податків. До речі, практика постійного переїзду мала суто практичне значення з огляду утримання великого і чисельного двору. Цікавий опис такої подорожі Вітовта Кейстутовича за 1428 р. приводить М.Любавський: «Доставлено йому під час походу 2700 коней, не рахуючи тих, які йому ще мають доставити у Смоленську. Князь Сигізмунд, коли великий князь прибув до його краю, доставив йому десять коней, а коли прийняв

його у замку, доставив двісті коней; а крім того, підніс у подарунок коштовні хутра, соболів і багато татарських грошей. Потім поїхав до Свидригайла; цей князь доставив дев’яносто коней, багато хутра, соболів і багато інших подарунків. …Далі з Мінська, де було прийняте татарське посольство, рушили до одного замку, де великий князь

посадив свого воєводу; той доставив 150 коней, хутра і гроші; дружина його і діти піднесли великі подарунки. Потім інші князі й пани, його вояки, зустрічали нас, при-

силаючи по 30, 20, інші по 12, 10, 5, 6, 8 коней, соболів хутр і грошей»16. Доходи, що йшли з удільних князівств, яскраво показують, наскільки ефективно діяла їхня адміністрація, організована за давньоруською системою.

Початок нового типу управління землями не через князів, а через чиновників

можна віднести до 1413 р. Саме тоді було скасовано Віленське і Троцьке князівства.

Замість них було створено відповідні воєводства, до яких включили додатково інші малі князівства17. Поступово ця ситуація поширилася на більшість держави. Щодо України, то Волинське князівство було скасовано 1452 р. після смерті Свидригайла Ольгердовича, а Київське – 1471 р. після смерті Семена Олельковича. Цікаво, що Волинь дістала назву «земля» з Луцьким старостою на чолі. В той же час місцевим

військом керував маршалок. Київщина стала воєводством. У руках воєводи зосеред-

илася вся влада, як цивільна так і військова.

Загалом скасування удільних князівств і створення замість них областей – земель і воєводств – приводить відповідно до появи нового типу чиновників, завданням яких було перебрати управління новими адміністративними одиницями. Складність полягала в кількох чинниках. По-перше, треба було налагодити управління доволі

великих територій із численним населенням. По-друге, нові керівники областей хоча

багато в чому нагадували удільних князів, але мали кардинальну відмінність. Раніше удільний князь здійснював повний контроль над своєю землею: еконо-

мічний, судовий, військовий, культурний. Він мав у своїх руках таку могутню зброю, як право карати чи нагороджувати своїх підданих. У практичній площині його пови-

нність перед великим князем литовським полягала в надсиланні дарунків, військ і утриманні князівського двору під час проїзду литовського правителя. Тепер же, після

скасування удільного князівства, формально замінником удільного правителя став безпосередньо великий князь литовський. Він не міг самотужки виконувати обов’язки

місцевого правителя, тому були створені уряди старост і воєвод (останні тепер ви-

конували зовсім нову функцію). Ці чиновники були фактично представниками, на-

місниками великого князя в тій чи іншій області. Проте вони не мали всієї повноти

78	Ро з д і л 3

прав. Адже карати чи нагороджувати підданих міг тільки верховний сюзерен. Те ж саме стосується і введення та збору податків, введення і скасування повинностей населення.

Специфікою будь-якої середньовічної держави було те, що все державне життя

кружляло навколо князя. Звідки і походить значення «держави» як такої і титулування великого князя як «господаря». Відповідно і кар’єру піддані могли зробити винятково при дворі князя. Тому мірою скасування удільних дворів великокнязівський двір мав на себе перебирати їхні функції. Це призводило до його зростання. Якщо в першій третині XІV ст. його чисельність навряд чи перевищувала кілька сотень осіб, то вже за сто років чисельність дворян зросла до півтори тисячі, а ще за століття – до двох із половиною тисяч. Відповідно потреба вимагала появи нових посад: маршалків,

двірських, чашників тощо. З’явившись як двірські, ці посади поширилися на всю державу.

Державний апарат Великого князівства Литовського остаточно склався в другій половині XV ст. Його можна поділити на дві частини: центральний, який безпосе-

редньо управляв урядом і представляв центральну владу в регіонах; і регіональний, завданням якого було забезпечення функціонування великокнязівської влади

на місцях.

На вершині владної піраміди стояв великий князь. Поряд із ним знаходилася рада з ближніх князів і панів. Поступово ця рада прийняла сталу організацію і складалася з впливових магнатів, воєвод, старост тощо. Представницькі функції в державі виконував сейм, що почав набувати дедалі більшого значення від середини XV ст.

До центральної частини апарату належали близько трьох із половиною десятків

урядів. За організацією їх можна виокремити у три групи: військовий апарат, канце-

лярія великого князя і двірські посади.

Оскільки князь на ранньому етапі литовської історії доволі часто їздив державою, постала необхідність у накопиченні й збереженні документації, веденні поточних справ (написання різноманітних грамот і актів тощо). Тому на ранньому етапі литовської історії виникла великокнязівська канцелярія (остаточно, як конкретний орган склалася вже в другій половині XV ст.).

Посада канцлера з’явилася ще за князювання Вітовта Кейстутовича (1392–1430).

Спочатку канцлери виконували функції звичайних секретарів при монарху. З часом

канцлер очолив усю великокнязівську канцелярію. Проте з 1458 р. ці повноваження перейшли до найвищого, або великого, писаря. Щодо канцлера, то ця посада

об’єдналася з віленським воєводою18. Багато в чому такі пертурбації були спричинені частою і довгою відсутністю великого князя, що одночасно був королем Польщі.

Найбільшої влади ця посада здобула за часів канцелярування Ольбрахта Гаштольда в першій третині XVІ ст.

Взагалі писар великий литовський з’явився ще наприкінці XІV ст. за володарювання Вітовта Кейстутовича. І хоча набувати своєї важливості вона почала ще з XV ст.,

але остаточної значущості здобула за Івана Сапеги на початку XVІ ст.19

Крім канцлера і великого писаря, до канцелярії входили різноманітні за статусом і спеціалізацією писарі й дяки. Наступним після писаря найвищого йшов писар старейший. Його посада викристалізовується наприкінці XV ст. Фактично він заступав найвищого за його від’їздами за кордон, будучи його довіреною особою. До того ж, бе-

Ро з д і л 3

79

ручи до уваги, що обидва писарі приймали звіти митників, ключників і восковичників, то старейший нерідко обіймав і посаду земського підскарбія, а вже в цих обов’язках він взагалі здійснював різноманітні фінансові операції20. Наприклад, 1523 р. земський підскарбій і старейший писар Богуш Боговитинович за отримані зі скарбниці кошти закуповував жито на Волині для київського гарнізону21. Що до «рядового» складу канцелярії, то ним, як уже зазначалося, були дяки і писарі. Вони відомі ще з XІV ст., проте навіть у наступному столітті функції деяка і писаря доволі розмиті. Тільки в XVІ ст. ці посади набувають завершених форм. Щодо писаря, то, за влучним визначенням Груши, «писар – реалія соціально-економічна. Служба писаря, як зрештою всяка інша господарська служба в апараті керування і суда, була пов’язана з постійними видатками»22. Крім того, писарі виступали доволі часто в ролі гінців і послів. Відпо-

відно існували писарі руські, латинські, татарські. Наприклад, князь Кузулман, який на початок 30-х років XVІ ст. посідав уряд писаря татарського, доволі часто їздив до Орд23. Посада перейшла в спадок його синові з усіма її навантаженнями, а у 20–30-х роках XVІ ст. його місце посів Кузулман-молодий24. Те ж саме можемо сказати й про руського писаря Михайла Василевича25. Одночасно у великокнязівській канцелярії могло існувати не більше п’яти писарів.

Писар скарбовий з’явився на початку XVІ ст. як помічник підскарбієв. У 1557 р. під час чергового реформування канцелярії писарі підскарбові були виокремлені в

цілком самостійні посади. Як правило, одночасно існували три писарі скарбових: двоє

опікувалися доходами і один – витратами26.

Писар дворів і волостей господарських був уведений Сигізмундом Ягелончиком під час проведення економічних і правових реформ у 1528–1529 рр. Аби забезпечити якнайкраще функціонування великокнязівських господарств, що знаходилися в різ-

них частинах держави, господар увів посади писаря дворів і волостей господарських

із приставками згідно з територіями, якими вони опікувалися: «повіту Віленського», «подніпровських волостей», «замків і волостей окраїнних», «волостей руських». Проте з середини XVІ ст. ця посада поступово відмирає27.

Ще одною посадою, що виникла внаслідок частої і довгої відсутності господаря у Великому князівстві Литовському, була посада скарбничого литовського або господарчого. Перші згадки – при дворі Казиміра Ягелончика. Завданням скарбничого було слідкувати за литовським скарбом і заміщати підскарбія28.

До канцелярських належали також посади підскарбія земського, або великого,

і двірного, або надвірного. Перший з’явився в першій половині XV ст. Сталою посада була вже у другій половині того ж століття при дворі Казиміра Ягелончика. Щоправда,

довгий час функції підскарбія земського перетиналися з повноваженнями писаря господарського. Обидва слідкували за поповненням скарбу, станом артилерійського парку, військовим спорядженням29. На практиці це не шкодило справі, бо посади

обіймала найчастіше одна людина: «подскаръбий земъский, маршалок и писаръ его

милости панъ Иван Горностай»30.

Що стосується підскарбія двірного, то він з’явився при Казимирі Ягелончику і

слідкував за доходами винятково великокнязівського двору31.

Декілька посад, що мали загальнодержавне значення, були запозичені з волинського двору великого князя Свидригайла Ольгердовича. Це – вже згадуваний підканцлер32 і крайчий33. Уряд крайчого доволі швидко набув сталості ще в XV ст. при

80	Ро з д і л 3