24. Суспільний прогрес: сутність, основні критерії та історичні типи.

Зрозумівши суть основних джерел та рушійних сил суспільного прогресу, слід перейти до поняття спрямованості історичного прогресу, його критеріїв і характеру протиріч. Посилаючись на складність ситуації, деякі філософи - песимісти взагалі заперечують існування суспільного прогресу. З точки зору діалектико-матеріалістичного розуміння прогрес існує об'єктивно, незважаючи на наявність в ньому серйозних протиріч /економічні негаразди, міжнаціональна напруженість, економічна криза тощо /. Об'єктивною причиною соціального прогресу є саме характер суспільства як життєдіяльного організму. Регрес, якщо і заявляється, носить тимчасовий характер і повинен переходити в стабілізацію, а потім в прогрес. Основним критерієм соціального прогресу є розвиток продуктивних сил, виробничих відносин, НТП. Є і допоміжні критерії - освіта, рівень демократії та свобода, рівень спілкування людей тощо. Основними щаблями суспільного прогресу є зміна суспільно-економічних формацій, епох, поворотних моментів тощо. Прогрес буває двох типів - прогрес антагоністичного суспільства, який є тимчасовим і досягається в результаті утиску експлуататорських класів і прогрес неантагоністичного суспільства, який є постійним і досягається рівномірно всіма класами та групами суспільства. Аналізуючи політичне становище у світовій історії, треба бачити активний процес перетворення класів і націй, народних мас, особи з об'єкта пригноблення, експлуатації в суб'єкт історичної дії для досягнення нових щаблів суспільного прогресу /наприклад, боротьба за перемогу ринкових відносин в Україні та країнах СНД/.

24. Сутність цивілізації та її історичні типи.

За своєю етимологією термін "цивілізація" сягає корінням у латину. З кінця XVIII ст. проблема цивілізації посідає одне з чільних місць у західноєвропейській філософії та історії. Це не могло не відбитися на постановці цивілі-заційної проблематики та її розгляді, зумовлюючи відпо­відний європоцентристський колорит. По суті, аж до початку XX ст. у європейській ментальності поняття "цивілізація" функціонує в однині. Воно застосовува­лося для позначення особливостей розвитку європей­ського суспільства, що тлумачились як переваги і, як правило, протиставлялися "недолікам" або ж взагалі рівню розвитку інших країн і народів, яким, отже, відмов­ляли у "цивілізованості".

За Данилевським, цивілізація — це пік розвита культури, гребінь тієї хвилі, на який піднімається та' інша локальна культура у широкому потоці культур людської (терміну "загальнолюдський" він не визнавав. У Шпенглера ж, як відомо, цивілізація — період розквіту, а навпаки, омертвіння певної локальної культури. Кожна культура, становлячи собою специфічний організм, має, як і належить організмові, певну тривалість життя — близько тисячоліття. Вмираючи, культура пе рероджується у цивілізацію.

І, нарешті, у Тойнбі цивілізація постає як термін вж не з одним, а з кількома семантичними навантаження ми. Відповідно й працює цей термін у "плаваючом; режимі", актуалізуючи те з своїх значень, якого потре бує та чи інша пізнавальна ситуація. Попереднє ж, аб страктне розв'язання питання про цивілізацію як ос новну одиницю виміру ("умосяжне поле") історичноп процесу привело його до таких висновків: умосяжні поля історичного дослідження, межі якш були приблизно встановлені з урахуванням історично го контексту даної країни, являють собою на теперішнії час суспільства з ширшою протяжністю як у просторі так і в часі, ніж національні держави, міста-держави або довільні інші політичні союзи; безперервність, наступність у розвитку суспільств. виражені значно слабше, ніж безперервність між фаза­ ми історії одного суспільства (настільки слабше, що є сенс розрізняти ці два типи безперервності). На підставі такого розгляду цивілізації як специфіч­ного суспільства Тойнбі доходить основоположного ви­сновку щодо дослідження історії: її справжній предмет — життя суспільства, взяте як у внутрішніх, так і в зовнішніх його аспектах. Внутрішня сторона є виявом життя довільного даного суспільства в послідовності глав його історії, у сукупності всіх спільнот, що його склада­ють. Зовнішній аспект — це відносини між окремими суспільствами, розгорнуті у просторі та часі.