goshulyak_70

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

Цікаві відомості про події в Україні часів гетьмана І.Самойло вича містять листи голландського резидента в Москві І.В.Келлера до свого уряду, написані в 1677–1679 рр. Нашу землю він нази ває Україною, козаків — українськими, Київ — столицею України та згадує про намір Туреччини створити «Українське герцогство». Про Запорозьких козаків посол зазначає, що «з них краса козаць кої нації», тому перед ними запобігають і Туреччина, і Москов щина (лист за 18.VІ.1679)16.

Оскільки інтерес до України в Європі був тоді досить значний, то іноземні дипломати приділяли їй свою увагу. Так, французький посол у Москві Жан де Блюз спеціально відвідав у 1704 р. гетьма на І.Мазепу. З цього приводу він писав: «... З Москви я приїхав в Україну, країну козаків, де я був гостем князя Мазепи, який ви конує у цій країні найвищу владу»17.

Цінні спогади про перебування на нашій землі залишив словак Даниїл Крман, який був посланцем лютеран до шведського коро ля Карла XII і з рекомендацією семигородського князя поїхав до нього. Він виїхав з м. Пряшева 14 травня 1708 р. і з двором шведсь кого короля перебував упродовж всього походу шведських і ук раїнських військ в Україні, був під Полтавою, а після трагічного закінчення бою повертався разом з військом через Бендери, Мол давію, Марморош і 5 вересня 1709 р. був уже в Мукачевому, тобто Закарпатській Україні. Зокрема, про територію України Крман писав, що вона «починається на Волині і Поділлі і розтягується аж до Дніпра, звідси вибігає до Смоленського князівства через Сі верщину понад 180 польських миль довжини»18.

Значну увагу нашій Батьківщині приділив видатний фран цузький просвітитель Вольтер (Франсуа Марі Аруе) у своїй знаме нитій праці «Історія Карла ХІІ», що вийшла в світ у 1731 р. в Ру ані і згодом перевидавалася понад сто разів. У ній він, зокрема, писав: «Україна, край козаків, знаходиться поміж Кримським ха ном, Московією й Польщею, вона має більше ста наших миль з півд ня на північ і майже стільки від сходу на захід; Бористен, що пе ресікає її, розділяє її на дві майже рівні частини. Найдальше на північ висунена частина загосподарена й багата. Південна части на, що лежить при 480, одна з найродючіших країн світу, але при цьому найбільша пустеля. Погане правління приглушило все те добро, що природа дала тут людям»...19.

Та особливо вражає своєю проникливістю наступний висновок автора: «Україна завжди прагнула до свободи, але оточена Москвою,

81

І. Гошуляк

Туреччиною і Польщею, вона примушена була шукати собі протек тора в одній з тих держав. Україна піддалася спочатку Польщі, яка поводилася з нею зовсім як з поневоленою країною, відтак піддала ся Московитові, що уярмлював її неначе рабів, як це завше є зви чаєм у Московитів»20. Він свідчить, що Вольтер не лише був глибо ко обізнаний зі становищем в Україні, але й дуже влучно вказав на головну тенденцію українського руху — прагнення до свободи.

Географ датського походження Мальт Брюн, спираючись на ру кописні джерела француза Руселя Вуцема, який побував у Ліво бережній Україні, у виданій в 1807 р. в Парижі праці зазначав, що українська етнографічна територія тягнеться від Карпат, де українці оселилися ще до ІХ століття, через Галичину аж до При дніпров’я. Стосовно Галичини він писав, що Червона Русь була незалежною державою, яку польський король Болеслав Хоробрий привів до васального становища в 1008 р. Проте 1213 р. Галиць ке королівство стало абсолютно незалежним. «Галицький князь Данило утворив незалежну державу, ім’я його є славою Руси. Мо ва в Галичині у 2/3 населення подібна до мови в Україні»21.

Французький генерал, маркіз Габріель де Кастельно в книзі «Про стару і нову історію Новоросії», що вийшла в світ в 1820 р., характеризуючи українців, підкреслив: «Численна нація ця про стягається, починаючи від кордонів Орловщини до меж Угорщини

ізаймає, майже без жадної мішанини, Херсонщину, Харківщину, частини Курщини й Вороніжчини, всю Полтавщину, Чернігівщи ну, Київщину, Поділля, Волинь, частину Мінщини, більшу час тину Галичини, — і все це населення без жадної ріжниці в звичаях

іноровах»...22. Як слушно відзначав з цього приводу І.Борщак, маємо тут надзвичайно цікаву демонстрацію наших етнографічних вимог, зазначених яскраво сто років тому чужоземцем французом.

Ідея соборної України від Сяну до Кубані чітко простежується в творах, а також в лекціях французьких вчених середини XIX ст. — Роберта, Вікенселя, Арні Мартена та інших. Зокрема, професор в Колеж де Франс Роберт у своїх публічних лекціях для французь кої еліти так писав про українську націю: «Нація в 13 млн меш канців, яка починається від Кубані і кінчиться в Карпатах, від Одеси й Криму до Галичини. Вона простягається через Буковину аж до Північної Угорщини на комітати Мармарош, Унг і Берег,...

межують вони з валахами й уграми і є справжніми європейцями — в протилежність московцям, які є монгольського походження, — а вони походять від адріатичної групи народів»23.

82

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

Значне місце приділив Україні в своїй фундаментальній «Все світній історії» італійський історик і поет Чезаре Канту. На його думку, «існує одна українська нація від Чорного моря до земель корони св. Стефана (Угорщина) з одною мовою і одного похо дження»24.

Визначний чеський вчений і громадський діяч Ф.Палацький у 1830 р. так характеризував українців: «Русинський нарід, що до мови відмінний як від росіян (Rusu), так і поляків, вже за давніх віків... На південь русинський нарід простягається аж до Угор щини, ціла Східна Галичина є русинська, звідтам простягаються русини по Поділля, Волинь, Україну аж за Дніпро, до Полтави, також в південній Руси до ріки Кубань... Козаки всі властиво ру сини, а не росіяни...». «Мушу констатувати,... що русини не «ви найдений» нарід. Є цілком самостійним народом»25.

Ідея соборності України, всіх її земель і народу чітко простежу ється в творчому доробку видатного словацького вченого тієї до би — Павела Шафарика, який усе своє творче життя присвятив вивченню слов’янських народів, у тому числі географічних меж їх розселення.

Ознайомившись з Україною та її історією, окремі зарубіжні вчені глибоко усвідомлювали неприродність і навіть абсурдність тодішнього її становища. Так, німецький вчений і мандрівник, основоположник антропогеографії Йоган Георг Коль, проїхавши

в30 х рр. XIX ст. через всю Україну (від Харкова до Перемишля),

впраці «Die Ukraine Kleinzussland» висловив такі думки: «Розі рвання було колись великим нещастям українського племені та кож і відносно політики. ...Сьогодні одна частина українців за Карпатами в угорській державі, друга в австрійській провінції Галичини, деякі залишилися при Туреччині, інші під горішним Доном, прилучені до російських губерній. Але головна маса за лишилась над Дніпром у черенній Україні. Якщо було би можна всі ці частини політично об’єднати, то українське плем’я у відно шенні до московського було би доволі сильне»26. Далі дослідник, по суті пророчо, передбачив далеке майбутнє України. «Нема най меншого сумніву, — наголошував Й. Коль, — що колись велетенсь ке тіло Російської імперії розпадеться, й Україна стане знову віль ною і незалежною державою. Час цей наближається поволі, але неухильно. Українці є нація з власною мовою, культурою та істо ричною традицією. Хвилево Україна роздерта поміж сусідами. Але матеріал для будови української держави лежить готовий:

83

І. Гошуляк

коли не нині, то завтра з’явиться будівничий, що збудує з тих ма теріалів велику і незалежну Українську Державу!»27.

Особливо послідовно обстоював постулат соборності України член французького парламенту, директор впливового часопису «La Press» Казимир Делямар. У щоденній пресі, в наукових стат тях, у спеціальних документах, адресованих парламенту та іншим керівним органам держави, він наполегливо висував і роз’яснював це питання. Зокрема, 2 лютого 1869 р. Делямар розіслав членам сенату і міністрам спеціальний меморіал за назвою «П’ятнадця тимільйонний європейський народ, забутий в історії». «Існує, — зазначав в ньому автор, — величезна імперія, що простягається на пів Європи і третину Азії, яка загрожує водночас Австрії і Туреч чині, Персії, Індії й Китаю. Цією імперією, що невпинно збіль шується, є Російська імперія.

Вона складається з мозаїки народів, більшість з яких потер пає від гніту, й була сформована шляхом завоювання одним із цих народів усіх інших. Московити — народ завойовник; а що стосу ється інших народів, то перелік їх був би безкінечним, тому обме жимося тим, що назвемо рутенців, литовців і поляків, про яких піде мова в цій петиції.

У Франції ми робимо серйозну за своїми наслідками помилку, вважаючи, що ця імперія є єдиним цілим; зовсім навпаки, різно ликість є її правилом.

…Ми спостерігаємо, як університетська освіта змішує два, по суті, різні народи з явно протилежними культурами й історични ми традиціями.

Цими двома народами є московити й рутенці, змішані у за гальній назві «руси» (Russes).

Живучи між Московією та, власне кажучи, Польщею, рутенці, до яких одних раніше відносилися назви «руси» (Russes) і «руси ни» (Russiens), були поневолені у минулому столітті московита ми, і народ завойовник сам на себе поширив ім’я переможеного народу, щоби надати собі позірних прав на володіння ним. Через це слова «руси» (Russes) і «московіти» видаються нам сьогодні синонімами, тоді як насправді вони є цілком різними для історика.

Ця навмисна плутанина дала змогу московитам поглинути навіть саму історію рутенців, немовби пізнійший політичний акт здатен впливати на історію попередніх епох.

Ось чому є справедливим твердження, що у Європі є народ, за бутий перед лицем історії — це рутенський (український — І.Г.)

84

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

народ, нація, що налічує 15 млн чоловік, тобто така ж чисельна, як і народ Іспанії, втричі перевищує за кількістю жителів Бельгію й, нарешті, кількісно рівнозначна усім підданим корони Святого Стефана.

Чи знищено цей народ? Звичайно, що ні. Він існує, він має свою історію, що відрізняється від історії Польщі, а ще більше від історії Московії: він має свої традиції й свою мову, що відмінна водночас від російської і від польської; йому притаманна, нарешті, яскраво виражена індивідуальність, яку він не перестає відстоювати»28.

Історія не повинна забувати, зазначав далі Делямар, що до Пет ра І ті, кого ми нині називаємо рутенцями, називалися русами (Rus sies), або русинами (Russies), а їхні землі звалися Руссю (Russies), або Рутенією. А той народ, який ми сьогодні звемо руським (Russes), звався московитами, а їхня батьківщина — Московією. В минулому у Франції і в усій Європі всі чудово розрізняли Русь від Московії, але згодом це стало робитися лише у спеціальних дослідженнях.

Пояснюючи, як же сталася така зміна, автор підкреслює, що тільки тому, що московський уряд працює впродовж століття над тим, щоб повністю заплутати справжнє значення цих двох слів. «Давайте ж відновимо істину у викладанні історії минулого, — закликав Делямар, — вона добре прислужиться нам у виясненні сьогодення і дасть змогу передбачити небезпеку в майбутньому.

Перестаньмо безпідставно об’єднувати під спільною назвою Ру си (Russes) рутенців, які є слов’янами, із московитами, слов’янське походження яких більш ніж сумнівне. Перестаньмо підтримувати нашою освітою єдиний факт, що робить можливим московський панславізм, яким є вигадана спільність рутенців і московитів, сло вом, перестаньмо самі бути панславістами»29. На жаль, мало хто з єв ропейських політиків прислухався до цих справедливих тверджень.

У 1880 р. в Парижі з’явилася друком фундаментальна праця знаменитого географа Елізе Реклю «Географія Універсальна». В то мі, присвяченому Україні, автором якого, на думку сучасних полі тологів, був М.Драгоманов30, Реклю розмістив українців на просторі від Дону й Кубані аж до Вісли, Сяну й Карпат. Він особливо під креслював, що українці по обох берегах Збруча, австро російсь кого кордону належать до однієї нації. Вчений обурюється з того, що російські панславісти претендують на Галичину й угорську Ук раїну, зазначаючи, що в такому разі для мешканців названих ук раїнських регіонів була б заборонена своя рідна мова, як це уже зроблено в підросійській Україні31.

85

І. Гошуляк

Тоді ж учасник Паризької Комуни Бенуа Мальон у своїй праці

зісторії соціалізму писав, що «українська нація, єдина по поход женню, мові й звичаям, відмінна від москалів і поляків, і засе лює всю територію сучасної Великої України, Галичини, Букови ни й Карпатської України»32.

Ще один французький дослідник — барон де Бей, відвідавши Україну, у виданій в 1903 р. книзі розміщує українців на всьому просторі до Кубані, на Буковині, в Галичині й угорській Україні33.

Привертає увагу проект геополітичних перевлаштувань в Європі німецького філософа другої половини XIX ст. Едварда фон Гартма на. Аналізуючи перспективи розвитку майбутніх подій на Сході, він висловив думку, що з’єднання двох областей — російської,

зодного боку, та української й білоруської, з другого — в одну державу не є необхідністю, оскільки нема ані географічних, ані етнографічних підстав, які могли б його виправдати. «В усякому разі з погляду географічного й торговельно політичного кожна

зобох країн, — підкреслив вчений, — цілком могла б обійтися без другої»34. Ці міркування приводять Гартмана до його проекту (що передбачав також відділення від Російської імперії прибалтійсь ких провінцій, Фінляндії й Литви) створення Київського Королівст ва в басейні Дніпра і Пруту. Така Дніпрова Держава, або Королівст во Київське, мала б зі своїми 18 мільйонами (тоді, в 1888 р.) цілком достатню основу для політичної самостійності. Нова держа ва одержала б од Австрії гарантію свого «стану посідання супро ти Росії» і ввійшла б з «дунайською монархією» в наступальний і оборонний союз35.

Природно, що інтерес в Європі і світі до українського питання особливо посилився напередодні і з початком Першої світової вій ни. «Як комета, з’являється правильно українське питання на політичному небі Європи кожного разу, коли для Росії наближаєть ся критичний мент»36. Авторство цього влучного спостереження належить Д.Донцову.

Україна дедалі частіше опиняється в полі зору зарубіжних політиків, учених, що висловлювали свої думки у європейській пресі. У 1913 р. в Парижі вийшов об’єднаний (квітневий і травне вий) номери відомого журналу «Les Annales Nationalites», пов ністю присвячений Україні. В ньому було 12 статей про населен ня, територію нашого народу, його історію, літературу, культуру тощо. Рецензуючи це видання, С.Русова підкреслила: «Получило ся цільне і правдиве уявлення про велику слов’янську територію,

86

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

населену багатомільйонним слов’янським народом, якому відмов лено у виявленні свого національного я, у вживанні рідної мови — головного скарбу думки кожного народу, кожної людини. Саме існування такого народу було невідоме культурному світу Євро пи, — настільки обійми «старшого брата» ліквідували його»37.

Палким прихильником політичного проекту перевлаштування Східної Європи Е.Гартмана був шведський учений Рудольф Челлен. Аналізуючи в своїй праці «Політичні проблеми світової війни» (написаній в 1915 р.) її причини та можливі наслідки, він, зокре ма, наголошував, що Росія вступила у війну під прапором відверто расистського гасла — забезпечення панслов’янської расово по літичної єдності. Саме замасковане панславістською пропаган дистською демагогією бажання приєднати західноукраїнські землі було, на його думку, причиною вступу Росії у війну, а укра їнське питання загалом — однією з головних суперечностей, що призвела до війни: «Ми маємо... всі підстави зараховувати укра їнське питання до одного з головних мотивів світової війни»38.

Унаочнюючи на карті дислокацію втягнутих у військовий кон флікт сторін, Р.Челлен маркує хвилястою лінією від гирла Вісли на Балтиці до Трієсту на Андриатиці терени, на які «в ім’я раси» зазіхає Росія. Іншою лінією, що відокремлює Росію від прибал тійських країн, білоруських та українських земель (практично до Дону), він окреслив західний кордон Росії, зазначивши, що ця лінія є «культурний кордон» Європи, а все, що лежить на захід від неї, «належить в цілому до Європи, як це доводить, попри ра су, культура»39.

Ідею створення незалежної України висував і обґрунтовував Макс Вебер. Щоправда, на перших порах на нього сильний вплив справила федералістична програма перебудови Росії М.Драгома нова. Будучи глибоко обізнаним з історією і тогочасним становищем українського народу, який, на його думку, зазнавав «найлюті шого гноблення» з боку російського царизму, він поступово все більше переконувався в тому, що російський імперіалізм загро жує самому існуванню пригноблених народів. Особливо вразила його жорстока агресія російських військ на слов’янських, у тому числі західноукраїнських, теренах у роки війни, яка нагадувала середньовічні часи монголо татарського нашестя.

У багатьох статтях та виступах того періоду Вебер розглядав Україну як країну, що нарівні з Польщею, Литвою, Фінляндією перебувала в колоніальній залежності від Росії, і порівнював її

87

І. Гошуляк

зтакими класичними тогочасними колоніями, як Індія, Єгипет, Мальта, Персія та інші. Вже наприкінці 1915 р. він виступав за створення неросійськими народами європейської частини Російсь кої імперії незалежних держав. «Я... за створення польської, ма лоруської, литовської, латиської автономних національних дер жав»40, — писав він у листі до редакції Франкфуртської газети. Виступаючи 22 жовтня 1916 р. в Мюнхені, Вебер знову публічно обстоює ідею незалежної України. «Центральний пункт!... Украї на»41, — наголошував він.

Відомий англійський вчений — славіст Р.Сетон Вотсон теж був активним прихильником самостійності України. Як підтвер джують його біографи, боротьба українців проти уряду Санкт Пе тербурга завжди зустрічала його міцну підтримку. У заснованому ним у жовтні 1916 р. часописі «Нова Європа», в численних статтях та усних виступах він всебічно аргументує й обстоює ідею «Нової Європи», висловлюючи тверде переконання в тому, що саме ство рення незалежних України, Польщі, Литви та інших держав від повідає інтересам Європи загалом і названих народів, зокрема.

Унадрукованій у вересні 1917 р. статті «Проблема України» Сетон Вотсон знову підкреслив, що українське питання є однією

зголовних причин світової війни і що ігнорувати його надалі не можливо. Це питання не модерна вигадка, а застаріла проблема Єв ропи, про що свідчать численні книги, присвячені українським по діям, що були надруковані англійською мовою вже в XVII столітті42.

Ще в перші місяці війни з’явилася декларація міністра внут рішніх справ Туреччини Талаат бея з українського питання, опу блікована 24 листопада 1914 року. В ній він (фактично один з трьох найвищих керівників країни) заявив, що Висока Порта, так само як кабінети берлінський і віденський, визнає необхідність визво лення України з під російського панування і після розгрому Росії готова буде допомогти українському народові створити незалежну державу. Союз визволення України визнавався загальнонаціо нальним представницьким органом українського народу, що жи ве в російській Україні43.

Декларація Талаат бея стала першим у міжнародних відноси нах новітньої доби офіційним документом, в якому визнавалося право нашого народу на створення незалежної держави. Неви падково сучасні дослідники вважають, що вона має для України таке саме значення, як відома декларація А.Бальфура для Ізра їлю44.

88

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

Активним прихильником «української ідеї» був і німецький вчений Пауль Рорбах — автор відомої в Європі праці «Неросійські народи і ми». Виступаючи за унезалежнення поневолених народів Російської імперії, він розглядав Україну як головний форпост у Східній Європі проти російської експансії на Захід. «Остаточна забезпека європейської культури, — наголошував він у 1916 ро ці, — може прийти щойно з хвилею відірвання та визволення Ук раїни з під Московщини. Завдяки цьому повстала б солідна дер жава і національна рівновага в Європі»45.

А віце президент Державної Ради Австро Угорщини з цього приводу зазначав: «Могутність Росії можна зломити, а її лице від вернути від Європи тільки тоді, коли повстане українська держа ва, яка б стала найсильнішим заборолом Європи проти російсько го варварства»46.

Характерно при цьому, що ці ідеї, по суті, були тотожними із програмними засадами Союзу визволення України, сформульо ваними на початку світової війни і вже висвітлені нами.

Відомий учений — географ, професор А.Пенк також високо оці нював тоді значення України та українців для європейських наро дів, принагідно окреслюючи географічні межі нашої землі. «Само ім’я пригадує ролю, яку відігравав цей край в часах наступу азійсь ких народів на Європу. Він був границею європейства, а українці були сторожами європейської цивілізації. Що вони могли встояти ся проти тих наступів, завдячують це своїй хоробрості й землі...

Карпати й Полісся, Дністер й Донець, а також Чорне море — це природні границі України. Зрештою, українці продісталися ще й поза ту границю аж по Волгу й підніжжя Кавказу»47.

Отже, наведені нами документи і факти переконливо доводять, що ідея соборної України протягом багатьох століть була відома в Європі. Захищаючи і борючись за її здійснення, український народ опирався на міцний історичний і правний фундамент. Що правда, під безпрецедентним політичним, економічним та ідеоло гічним тиском Російської імперії переважна більшість західних політиків і навіть учених XIX — початку XX століть почала роз глядати її історію вже не як історію багатонаціональної країни, а національно однорідного обширу. Наслідком цього було однос тороннє та недостатнє розуміння східноєвропейського історично го процесу, в тому числі й недооцінка значення справедливого розв’язання українського питання в контексті загальноєвропейсь кого і світового розвитку.

89

І. Гошуляк

3. Українські етнічні землі напередодні революції 1917–1920 рр.

Важливе значення для обґрунтування об’єктивних засад дер жавності та соборності України мало наукове вивчення етнічних меж розселення нашого народу, визначення його національної те риторії, здійснене вітчизняними й зарубіжними вченими у другій половині XIX — на початку XX століть.

Перше наукове дослідження і картографічне представлення української території здійснив видатний чеський вчений — славіст Павел Шафарик. Ще в 1842 р. в Празі вийшли в світ його моногра фічна праця «Слов’янський народопис» чеською мовою й долучена до нього карта «Слов’янські землі». Шафарик науково спросту вав погляд, що українці — це етнографічна група і довів непри родність роздріблення українських земель між різними державами. Його етнічна карта вперше дала наукове уявлення про межі роз селення українців, білорусів, росіян, чехів, словаків, поляків та інших слов’янських народів. Незважаючи на ряд хиб, вона, на дум ку С.Рудницького, в цілому добре представляла тодішній обсяг ук раїнських земель, до того ж українськими географічними назвами1.

Значний внесок у вивчення зазначеної проблеми зробили своїми дослідженнями М.Драгоманов, К.Делямар, Р.Заклинський. Е.Вер бен, Р.Еркерт, М.Маркович, Е.Реклю, А.Ріттіх, П.Чубинський та інші. Всі наступні, головним чином картографічні, праці базу валися на них. Це стосується, зокрема, першої етнографічної карти України Г.Величка, а також карти Т.Флоринського.

Чіткіше визначення етнічних меж України стало можливим з проведенням переписів населення, в яких враховувалася на ціональна належність. Особливо важливе значення мав перший загальний перепис населення в Російській імперії, здійснений

в1897 році. Щоправда, він не був позбавлений серйозних вад. Ет нічна належність встановлювалася лише за мовною ознакою, що значно знизило кількість українців, особливо поза межами їх етніч ної території. До того ж дані перепису охоплювали губернії й повіти

вцілому, а відомостей про окремі громади, чи хоча б волості, не містили. Якщо врахувати величину російських повітів, то це, звіс но, не сприяло точному визначенню етнографічних меж України

вскладі Російської імперії.

Щодо Австро Угорської імперії, то в ній справа статистики була поставлена значно краще. Регулярно, через кожні десять років

90