goshulyak_70

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

Обоянського, весь Грайворонський, південну частину Корочансь кого, цілий Ново Оскольський, південну граничну смугу Старо Оскольського і Білгородського повітів. Суцільна українська те риторія Воронежчини охоплювала в цілості Богучарський, Острогозький, Бирючанський, Валуйський повіти, південну по ловину Павловського і південні граничні смуги Бобрівського, Коротояцького і Новохоперського повітів20.

Мінімальна українська територія Донщини охоплювала, на його думку, Таганрозький і Ростовський повіти в цілому, західну половину Донецького, західну четвертину Черкаського, полови ну Сальського і вузьку граничну смугу Хоперського повітів.

	Назва	Простір	Населення	Українців	Москалів	Інших
	регіону	кв. км	1914 р.
	Українська	18 000	1 295 000	743 000	576 000	6 000
	Курщина			55,1%	44,4%	0,5%
	Українська	31 200	1 704 000	1 312 000	288 000	4 000
	Воронежчина			77,1%	22,7%	0,2%

А максимальна (з прилученням земель донців низовиків) — охоплювала західну граничну смугу Хоперського, три чверті До нецького повіту, увесь Ростовський, Таганрозький, Черкаський, Сальський і майже весь Донський перший повіти. Статистичний образ української Донщини мав такий вигляд:

	а) максимальна територія:		б) мінімальна територія:
Простір	85 000	кв. км.	46 000	кв. км.
Населення 1914 р.	2 834 000 кв. км.		1 700 000
Українців	2 180 000 — 76,9%		974 000 — 57,3%
Москалів	460 000 — 16,2%		612 000 — 35,9%
Німців	53 000	— 1,9%	37 000	— 2,2%
Кімликів	50 000	— 1,8%	19 000	— 1,1%
Вірмен	43 000	— 1,5%	36 000	— 2,2%
Жидів	23 000	— 0,8%	22 000	— 1,3%
Інших	25 000	— 0,9%	–

Кавказьку Україну становили Кубанщина, Ставропільщина і Чорноморщина. Перші дві становили, на думку вченого, її черен, тобто основу. Статистичний образ цих регіонів був таким22:

101

І. Гошуляк

Назва	регіону	Простір	кв. км	Населення	1914 р.	Українців		Москалів		Кавказ.	тубольців	Туркота	тар	Кімликів		Німців		Греків		Вірмен		Інших
Кубань		95000		2985000		1781000	60,0%	895000	30,0%	102000	3,4%	81000	2,7%	–	–	33000	1,1%	33000	1,1%	–	–	50000	1,7%
Ставро	пільщина	54300		1329000		1063000	80,0%	159000	12,0%	–	–	58000	4,4%	16000	1,2%	13000	1,0%	–	–	6000	0,6%	11000	0,8%
Чорномор	щина	8339		153000		92000	60,0%	31000	20,0%	5000	3,0%	–	–	–	–	–	–	8000	5,0%	8000	5,0%	9000	6,0%

Усі три названі вище кавказькі регіони С.Рудницький зачис лив до мінімальної національної території України.

Каспійську Україну становили заселені переважно українця ми частини Астраханської губернії й Терщини. Їх дослідник за рахував до максимальної національної території23.

Назва ре

Прос

Насе

Ук

Мос

Кім

Кир

Тур

Нім

Ін

тір

лення

ра

ка

ли

кота

гіону

гизів

ців

ших

кв. км

1914 р.

їнців

лів

ків

тар

Українсь

55 000

170 000

120 000

70%

9 000

5%

15 000 9%

26 000 15%

ка Астра

–

–

–

ханщина

Укра

28 000

45 000

270 000

60%

135 000

30%

23 000 5%

8 000 2%

13000 3%

їнська

–

–

Терщина

Центральні українські землі, які Рудницький представив як черен України, являли собою наступну картину24:

102

103

	Таврія	Херсон	Катеринос	Харків	Полтав	Чернігів	Київщина	Поділля	Волинь	Губернії
		щина	лавщина	щина	щина	щина
	60400	70800	63400	54500	50000	52400	51000	42000	71700	Простір
										кв.км
	2059000	3745000	3456000	3417000	3792000	3132000	4793000	4057000	4189000	Населення
										1914 р.
	869000	2003000	2381000	2754000	3527000	2681000	3796000	3254000	2936000	Українці
	42,2%	53,5%	68,9%	80,6%	93,0%	85,6%	79,2%	80,2%	70,1%
	574000	790000	594000	604000	99000	282000	283000	134000	147000	Москалі
	27,9%	21,1%	17,2%	17,7%	2,6%	9,0%	5,9%	3,3%	3,5%
	14000	41000	21000	7000	–	3000	91000	93000	260000	Поляки
	0,7%	1,1%	0,6%	0,2%	–	0,1%	1,9%	2,3%	6,2%
	78000	442000	162000	17000	152000	153000	580000	495000	553000	Жиди
	3,8%	11,8%	4,7%	0,5%	4,0%	4,9%	12,1%	12,2%	13,2%
	111000	169000	131000	14000	8000	13000	19000	–	239000	Німці
	5,4%	4,5%	3,8%	0,4%	0,4%	0,4%	0,4%		5,7%
	–	202000	14000	–	–	–	–	37000	–	Румуни
	–	5,4%	0,4%	–	–	–	–	0,9%	–
	27000	–	72000	–	–	–	–	–	–	Греки
	1,3%	–	2,1%	–	–	–	–	–	–
	6000	34000	–	–	–	–	–	–	–	Болгари
	2,9%	0,9%	–	–	–	–	–	–	–
	284000	–	41000	–	–	–	–	–	–	Турко
	13,8%	–	1,2%	–	–	–	–	–	–	татари

Злуки) Акту до ідеї (від соборності до шлях Тернистий

І. Гошуляк

При цьому, на підставі здійснених дослідів учений вважав кіль кість росіян в Чернігівщині, Катеринославщині, Херсонщині й Тав рії вдвічі, а то й втричі перебільшеною. А щодо українців, то їх відсоток, на його думку, слід збільшити (щонайменше!) в Катери нославщині до 80%, у Херсонщині і Таврії до 65% з відповідним зменшенням кількості росіян25.

Коли всі землі України порахуємо разом, підсумував С.Руд ницький, то одержимо:

	а) Як мінімальний		б) Як максимальний
	простір України:		простір України:
Простір	905 000	кв. км	1 056 000 кв. км
Населення 1914 р.	51 249 000		53 906 000
Українців	36 605 000	— 71,3%	38 737 000 — 71,7%
Москалів	6 384 000 — 12,5%		6 439 000 — 12,0%
Жидів	3 884 000	— 7,5%	4 035 000 — 7,5%
Поляків	1 449 000	— 2,8%	1 623 000 — 3,0%
Німців	975 000 — 1,9%		984 000 — 1,8%
Турко татар	493 000 — 0,9%		588 000 — 1,1%
Румунів	479 000 — 0,9%		479 000 — 0,9%
Болгар	196 000 — 0,45%		196 000 — 0,4%
Греків	140 000 — 0,3%		140 000 — 0,2%
Кавказців	112 000 — 0,2%		112 000 — 0,2%
Чехо словаків	52 000 — 0,1%		52 000 — 0,1%
Вірмен	52 000 — 0,1%		59 000 — 0,1%
Інших	428 000 — 0,8%		462 000 — 0,8%26

Якщо навіть приймемо як більш достовірний перший варіант, тобто мінімальний простір України, то й тоді виявиться, що ук раїнський народ на початку ХХ ст. був одним з найчисельніших в Європі і охоплював величезну за обсягом територію. Саме це слу жило найважливішою об’єктивною передумовою для відродження власної державності і створення самостійної соборної України. Ра зом з тим реальне становище українських земель і народу, розірва них на частини і розмежованих не лише державними кордонами, але й фронтами Першої світової війни, залишалося дуже складним.

Адже ніякого територіально політичного або територіально адміністративного об’єднання під назвою «Україна» до 1917 р. не було. Більше того, сама ця назва, як і терміни «українці», «ук

104

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

раїнський» були заборонені, нищилися цензурою, замінювалися іншими, нав’язаними різними колонізаторами.

Усі етнографічно українські землі входили тоді до складу трьох державних організмів — Російської імперії, австрійського держав ного об’єднання (Ціслейтанія) й угорського королівства (Транс лейтанія). Два останніх утворювали на засадах реальної унії Авст ро Угорську імперію. Зокрема, Правобережна Україна (офіційна російська назва «Південно Західний край»), Лівобережна Україна («Малоросійський край»), Південна (Степова) Україна («Ново росія»), Слобожанщина, а також українські етнічні землі Дону і Північного Кавказу належали Росії. Українські терени Галичи ни і Буковини — Австрії. Закарпатська Україна («Угорська Ук раїна» або «Угорська Русь») — Угорщині. Характерно при цьому, що в жодному з названих державних утворень українські землі не творили окрему територіально політичну чи адміністративну одиницю.

У межах Російської імперії їх було розподілено між десятьма губерніями й однією областю, де українці становили більшість. Це губернії Київська, Подільська, Волинська, Чернігівська, Полтавсь ка, Харківська, Катеринославська, Херсонська, Таврійська, Холм ська і Кубанська область. Крім того, населені українцями терени входили до багатьох інших російських губерній і областей, в яких українці становили меншість. Це губернії Бессарабська, Город ненська, Мінська, Курська, Воронезька, Ставропольська, Чорно морська, область Війська Донського тощо. Чотири правобережні губернії (Київська, Волинська, Подільська і Холмська) були ще об’єднані в Київське генерал губернаторство, яке офіційно імену валося «Південно Західний край». Згодом Тимчасовий уряд Росії скасував генерал губернаторства в адміністративно територіаль ному поділі країни.

Щодо організації адміністрації й самоврядування заселені ук раїнцями губернії і повіти нічим не відрізнялися від суто російсь ких. Корінне українське населення не мало жодних прав на само врядування, в сфері культури українська мова не допускалася до державних, громадських установ ані до школи.

Деякі особливості в організації місцевого урядування мала лише Кубанська область, більша частина населення якої була ук раїнського етнічного походження — складалася з нащадків запо розьких козаків та інших переселенців з України, що почали осі дати на Кубані з кінця ХVІІІ століття. Основну масу населення

105

І. Гошуляк

становили там козаки, тобто особливий військовий суспільний стан, який користувався певними правами станово крайового самов рядування. Щодо національно культурної сфери, то й на Кубані українці не мали жодних прав.

У межах Австрії українські землі входили до складу двох ко ронних країв — королівства Галичини й Лодомерії (Володимирії)

йгерцогства Буковини. В обох цих автономних утвореннях вони були штучно пов’язані з національно чужими їм територіями — польськими в Галичині й румунськими в Буковині. Однак, на від міну від українців у Росії, українці Галичини й Буковини мали право на вільний національний розвиток, власну школу, функціо нування рідної мови в публічному й офіційному житті28.

Українське Закарпаття, що перебувало в складі Угорщини, та кож не становило єдиного адміністративно територіального цілого. Воно було штучно поділене між відповідними угорськими коміта тами. Границі цих комітатів спеціально визначалися так, що, окрім української території, охоплювали значну частину території інших народів — румунського, угорського або словацького. Ніяких по літичних і національно культурних прав українці «Угорської Ру сі», на відміну від українців Галичини і Буковини, не мали.

Щоправда, на початок 1917 р., коли вибухнула революція в Ро сії, названий вище територіальний розподіл етнічно українських земель зазнав певних змін. Внаслідок ходу військових дій частину належних Австро Угорщині територій — східні повіти Галичини

йБуковини, в тому числі міста Львів, Тернопіль, Станіславів і Чернівці, захопили російські війська. Було відновлено Галицько Буковинське генерал губернаторство, очолюване Ф.Треповим, з ре зиденцією спочатку у Тернополі, а потім у Чернівцях. Воно, в свою чергу, поділялося на дві губернії: Чернівецьку і Тернопільську.

Водночас частина належних Російській імперії українських зе мель — Холмщина, Підляшшя, західні повіти Волині опинилися під владою німецьких та австро угорських окупантів. Після вес няного (1916 р.) наступу російської армії, внаслідок тривалих пе реговорів між Берліном і Віднем щодо майбутнього польських зе мель, Королівство Польське було віддане в повне розпорядження Німеччини. Австрійська їх частина залишалася в складі Австро Угорщини. Задобрити ж своїх польських підданих австрійські власті вирішили шляхом ігнорування прав українців Галичини, задовольнивши давнє бажання польських політичних кіл про роз ширення галицької автономії до такої міри, щоб центральний уряд

106

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

і парламент не мали ніякого впливу на внутрішні справи Галичи ни, не могли контролювати й польської управи, і українська люд ність не мала жодного відношення до центральних органів29.

Війна спричинила не лише зміни в територіальному розподілі окремих українських земель, але й величезні жертви і руйнування, особливо в західних регіонах України. Кількість корінного насе лення через втрати, мобілізації, біженство різко скоротилася. Вже на грудень 1915 р. в Австрії, наприклад, перебувало 1,1 млн біжен ців з Галичини і Буковини. Якщо перед війною у Чернівецькому по віті проживало 104 тис. осіб, то у листопаді 1916 р. лише до 50 ти сяч. У Чернівцях з майже 100 тис. жителів на серпень 1917 р. залишилося всього 37 тисяч30. Мільйони біженців з Галичини, Бу ковини, Холмщини, Підляшшя, Західного Поділля й Волині, пере важно в примусовому порядку, було вивезено до Сибіру, Поволжя та інших регіонів гігантської Російської імперії. Все це, безперечно, значно послабило українські впливи в деяких корінних українсь ких землях, чим не проминули скористатися сусідні народи.

Як бачимо, дореволюційна Україна не мала територіальної єд ності не лише в цілому, але й в кожній з держав метрополій зок рема. Те, що переважна більшість українських земель входила до складу Росії, ще не означало їх об’єднання і соборності між со бою, оскільки вся політика царизму спрямовувалася насамперед на асиміляцію українців, поглинення їх території, подолання відмін ностей між нею та центральними губерніями імперії. Ще більшою мірою це стосувалося українських земель, належних Австро Угорщині — Галичини, Закарпаття й Північної Буковини, де ук раїнцям доводилося боротися за свої права не лише з централь ним урядом, але й з, відповідно, польськими, угорськими і румунськими впливами.

Глибоку характеристику регіональним різновидам України дав згодом І.Лисяк Рудницький. «Дореволюційна Україна, — писав він, — не посідала територіальної єдності. У двох великих ім періях, Росії та Австро Угорщині, можна відрізнити кілька ук раїнських земель, що кожна з них розвинула свої власні яскраві прикмети. Історичне дослідження генезису модерної української нації мусить брати до уваги ці обласні відмінності»31. Автор виді ляв основні українські землі, в яких національний рух устиг за пустити коріння в дореволюційну добу, від тих, що залишилися пасивні в націотворчому процесі. Землі, які належали до другої ка тегорії, він називав «побічними», або маргінальними, зазначивши,

107

І. Гошуляк

що різниця між категоріями не залежала від величини окремих територій.

До побічних, або маргінальних земель вчений відносив Кубан щину на Північному Кавказі, Холмщину в Конгресовому Польсь кому Королівстві та Карпатську Україну в Угорщині. Щодо основ них земель, то це, на його думку, — Лівобережжя, Слобожанщина, Південна Україна та Правобережжя в Російській імперії; Гали чина й Буковина в Австро Угорській.

Той факт, що Україні бракувало тоді внутрішньої територіаль ної інтеграції, являв собою, вважав І.Лисяк Рудницький, точну ознаку того, що української нації в повному значенні цього слова в той час ще не існувало. Але багато симптомів вказувало на те, що тенденції розвитку всіх українських земель прямували до їх злиття в одне ціле. Давні регіональні різниці між українськими землями в Російській імперії вже встигли зникнути або втратили більшу частину свого колишнього значення. «Далі продовжували існувати, — підкреслював він, — різниці між Наддніпрянською Україною, як цілістю, та Галичиною, і вони були настільки гли бокі, що спричинили згодом серйозні політичні тертя під час ре волюції»32.

В умовах тривалої імперіалістичної війни територіальна со борність українців найімовірніше могла бути досягнута такими двома шляхами: або російським завоюванням українських земель Австро Угорщини і приєднанням їх до Росії, або ж, навпаки, роз громом Росії і приєднанням її українських територій до Австро Угорщини. Та це, безперечно, не було б справжньою соборністю, оскільки вона просто немислима без здобуття власної державнос ті. Лише з розгортанням Української революції з’являться, на решті, шанси на реалізацію цього найважливішого стратегічного завдання українського національно визвольного руху, а з ним — і на досягнення територіальної єдності України.

Завершуючи висвітлення питання про українські етнічні зем лі в дореволюційний період, не можна не згадати також пробле ми української колонізації. Як відомо, протягом ХІХ — початку ХХ століть українці внаслідок багатьох причин заселили й ос воїли величезні території в Поволжі, Середній Азії, Сибіру і Да лекому Сході, проявивши при цьому колосальну колонізаційну енергію. Однак ця проблема виходить за межі нашого досліджен ня і, безперечно, потребує спеціального розгляду.

108

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

1. Зародження й розвиток ідеї соборності в українській суспільно політичній думці дореволюційного періоду

1.Сергійчук В. Українська соборність. Відродження українства

в1917–1920 роках. — К., 1999. — С. 6.

2.Грушевський М. Історія України Руси. — К., 1995. — Т. VII. —

С. 156.

3.Донцов Д. Дух нашої давнини. — Дрогобич, 1991. — С. 63.

4.Грушевський М. Виговський і Мазепа // Літ. наук. вістник. — Львів, 1909. — Т. 42. — Кн. VI. — С. 421.

5.Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы. В 3 т. — М., 1954. — Т. II. — С. 118.

6.Лаврів П. Історія Південно Східної України. — Львів, 1992. — С. 56.

7.Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть // Вели кий українець. Матеріали з життя та діяльності М.С.Грушевського. — К., 1992. — С. 64.

8.Смолій В. Видатна віха української історії // Українська собор ність: ідея, досвід, проблеми (До 80 річчя Акту Злуки 22 січня 1919 р.). — К., 1999. — С. 14.

9.Шелухин С. Україна — назва нашої держави з найдавніших ча сів. — Прага, 1936. — С. 61–62.

10.Драгоманов М.П. Вибране. — К., 1991. — С. 279.

11.Українська ідея. Історичний нарис. — К., 1995. — С. 50–51.

12.Там само. — С. 51.

13.Русалка Дністровая. — К., 1987. — С. 34–35.

14.Шашкевич М., Вагилевич І., Головацький Я. Твори. — К., 1982. — С. 194–195.

15.Франко І. Критичні письма о галицькій інтелігенції. Письмо дру ге // Твори. В двадцяти томах. — К., 1955. — Т. ХVI. — С. 38.

16.Кирило Мефодіївське товариство: Документи і матеріали. В 3 х томах. — К., 1990. — Т. 1. — С. 167.

17.Шелухин С. Назв. праця. — С. 65.

18.Письмо Н.И.Костомарова к издателю «Колокола» с предислови ем М.Драгоманова. — Женева, 1885. — С. 12.

19.Там само.

20.Кирило Мефодіївське товариство: Документи і матеріали. — К., 1990. — Т. 2. — С. 570.

21.Зоря Галицька. — 1948. — 15 травня.

22.Буковина: історичний нарис. — Чернівці, 1998. — С. 167.

23.Лисяк Рудницький І. Українці в Галичині під австрійським па нуванням // Істричні есе. — К., 1994. — Т. 1. — С. 429.

109

І. Гошуляк

24.Чубинський П. Ще не вмерла Україна // Історичний календар ’97. Випуск третій. Науково популярний та літературний альманах. — К., 1996. — С. 3.

25.Гришко В. Шлях до соборности // Сучасність. — 1979. — №1. —

С.52.

26.Драгоманов М.П. Вибране. — К., 1991. — С. 276.

27.Там само. — С. 276–277.

28.Там само. — С. 277.

29.Драгоманов М.П. Листи на Надніпрянську Україну. Літературно публіцистичні праці: В 2 х т. — К., 1970. — Т. 1. — С. 444.

30.Лисяк Рудницький І. Із Драгоманівських студій // Історичні есе. — Т. 1. — С. 293–294.

31.Національні процеси в Україні. Історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник. У 2 ч. — К., 1997. — Ч. 1. — С. 264.

32.Грінченко Б.Д., Драгоманов М.П. Діалоги про українську націо нальну справу. — К., 1994. — С. 196.

33.Лисяк Рудницький І. Драгоманов як політичний теоретик // Історичні есе. — Т. 1. — С. 333.

34.Лисяк Рудницький І. Українці в Галичині під австрійським па нуванням // Історичні есе. — Т. 1. — С. 432.

35.Франко І. Теперишня хвиля і русини // Діло. — 1883. — 29 вересня.

36.Франко І. Наш погляд на польське питання // Вибрані суспільно політичні і філософські твори. — К., 1956. — С. 282.

37.Писання Івана Франка // Молода Україна. Часть перша. Провід ні ідеї й епізоди. — Львів, 1910. — С. 142.

38.Українська суспільно політична думка в 20 столітті. Документи і матеріали. — Мюнхен, 1983. — Т. 1. — С. 134.

39.Франко І. Розвивайся ти, високий дубе // Пам’ять століть. — 1997. — №5. — С. 48.

40.Рильський М. Слово про літературу. — К., 1977. — С. 75.

41.Гришко В. Назв. праця. — С. 54.

42.Слабченко М.Є. Матеріали до соціально економічної історії Ук раїни ХІХ століття. — Харків, 1927. — Т. 2. — С. 204.

43.Українська суспільно політична думка в 20 столітті. Документи і матеріали. — С. 33.

44.Національні процеси в Україні. Історія і сучасність. Документи і матеріали. — С. 306.

45.Там само.

46.Бачинський Ю. Україна irredenta. Третє видання. — Берлін, 1924. — С. 70.

47.Там само. — С. 94–95.

110