1.2. Сучасні підходи до формування антикризової стратегії управління промислового підприємства

Світова фінансова - економічна криза висвітлила, що в Україні протягом кількох років при позитивній ціновій кон’юнктурі не здійснено структурних змін у промисловості, а також заходів щодо модернізації виробництва. Основною проблемою промисловості України є відсутність як у власників підприємств, так і у владних структур  антикризового арсеналу інструментів, заходів і досвіду протидіяти негативним зовнішнім потрясінням. Саме неконкурентоспроможні як за собівартістю, так і за якістю й асортиментом продукції виробництва у періоди різкого згортання попиту та обвалу цін опиняються поза ринком. Слабкою ланкою в національній економіці виявилася і банківська система, що потрапила в повну залежність від зовнішнього кредитування й виявила нездатність до ефективного господарювання [10].

У найзагальнішому вигляді стратегія може бути визначена як ефективна ділова концепція, доповнена набором реальних дій, який здатний привести цю ділову концепцію до досягнення реальної конкурентної переваги, здатного зберігатися тривалий час. Розробка стратегії повинна грунтуватися на глибокому розумінні ринку, оцінці позиції підприємства на ринку, усвідомленні своїх конкурентних переваг. Основним завданням стратегії є визначення такої моделі дій і напрямки діяльності, які дозволили б підприємству досягти довгострокових конкурентних переваг і розвивати свою діяльність при постійно мінливих умовах зовнішнього середовища. При цьому формулювання стратегії підлягає змінам відповідно до зміни внутрішніх і зовнішніх факторів, що є однією з вимог стратегічного управління.

Для визначення місця стратегії в циклі стратегічного управління необхідно знати, що процес стратегічного управління складається з п'яти взаємопов'язаних етапів:

визначення бізнесу та місії організації;

розробка довгострокових і короткострокових цілей;

розробка стратегії підприємства;

реалізація стратегії;

оцінка ефективності стратегії і корекція попередніх етапів.

Для ефективного розвитку вітчизняної промисловості, ураховуючи відсутність ринкового механізму міжгалузевого перерозподілу ресурсів і слабкість вітчизняного фінансового сектору, неспроможного фінансувати великі інвестиційні проекти, необхідно повернутися на певний період до практики прямого перерозподілу ресурсів державою. Слід визначити низку галузевих пріоритетів, які мають конкурентні переваги й забезпечать модернізацію промислового виробництва [11]. Держава має стати ініціатором розробки та реалізації масштабних інвестиційних проектів у пріоритетних галузях та спрямувати на їх здійснення як власні ресурси, так і ресурси бізнесу, залучаючи їх на вигідних для нього умовах. Серед інструментів підтримки розвитку пріоритетних галузей доцільно практикувати бюджетне кредитування, надання державних гарантій, податкових пільг тощо.

Таким чином, системний характер поточної кризи потребує розробки стратегії подолання кризи і побудови більш прогресивного типу ринкової економіки, створення умов для якісних структурних змін і тривалого зростання промислового виробництва [12].

Стратегія антикризового управління промислових регіонів, полягає в реструктуризації економічної системи регіону - перепрофілюванні з традиційного індустріального розвитку на виробництво наукомісткої високотехнологічної продукції. Для цього необхідно здійснити наступні першочергові заходи, Рис. 1.5. [25] :

Рис. 1.5. Стратегії антикризисного управління

В теорії стратегічного управління весь набір стратегій класифікується за такими основними ознаками:

приналежність до п'яти основоположним стратегіям досягнення конкурентних переваг, тобто до загальним стратегіям Портера;

приналежність до стратегіям досягнення поставлених цілей шляхом координації та розподілу ресурсів підприємства, тобто ділові стратегії;

приналежність до стратегіям, застосовуваним в залежності від зовнішніх і внутрішніх умов і розроблюються функціональними відділами підприємства, тобто до функціональних стратегіям;

приналежність до стратегіям, пов'язаним з конкретизацією стратегічних дій, тобто до оперативним стратегіям.

Розробка антикризового механізму подолання промислового відставання базується на наступних принципах:

1. Антикризовий механізм повинен одночасно охоплювати:

за функціональною ознакою - області й райони, що відносяться до економічного району;

за галузевою ознакою - галузі комплексу в традиційному розумінні, а також сукупність підприємств (суб'єктів господарювання), що випускають продукцію з однаковими або схожими якісними та функціональними показниками.

2. Враховуючи, що досить значка кількість регіонів відноситься до старопромислових районів, процес реформування промислових укладів повинен бути перманентним і не перетворюватися на обвальний, який пов'язаний із закриттям підприємств і масовим безробіттям, спрямований на збереження спеціалізації виробничого й науково-технічного потенціалу регіону.

3. Наявність різних техніко-економічних укладів у кожній галузі через загальне лімітування ресурсів у ході реформування вимагає директивного державного регулювання, пов'язаного з «балансуванням» сукупної потреби стратегічних ресурсів («переливу» мобільних ресурсів з прив'язкою до економічної ефективності).

4. Основа концепції антикризового механізму полягає у використанні й розвитку регульованого внутрішнього потенціалу й зміні акценту від мілітаризованого й «тяжкого» виробництва до гнучкої спеціалізації із взаєморозвитком усіх сфер життєдіяльності базуючись на власних природних ресурсах й трудовому потенціалі.

5. Врахування регіональних особливостей визначається загальними тенденціями реструктуризації й сформованими регіональними диспропорціями в економічному районі.

6. Пожвавлення регіональної інвестиційної політики можливо тоді, коли реформування господарського комплексу регіону йде в рамках загальної реформи в Україні.

7. Відсутність керуючого координуючого регіонального органу змушує зробити акцент в основному на економічні принципи в реалізації антикризового механізму. Антикризовий механізм може й повинен працювати в єдності з головною метою реформування в регіоні: мінімізація плати за реформи й скорочення термінів досягнення результатів, спрямованих на перехід у нове становище (інноваційно - ефективну регіональну економіку) з одночасним створенням внутрішнього імунітету й зовнішньої захищеності від дестабілізуючих впливів [14,15].

Антикризова стратегія розвитку промисловості регіону повинна враховувати особливості економічного району і містити в собі наступні напрями:

реструктуризація промислового виробництва з метою наповнення ринку високоякісною продукцією, згортання неефективного (особливо екологічно шкідливого) виробництва;

модернізація виробничого апарату й усієї промислової інфраструктури на новій високоефективній базі;

підвищення рівня природоохоронної діяльності й екологічної безпеки регіонів;

підвищення конкурентоспроможності як рівня технологічного процесу, так власне і продукції, що виробляється;

підвищення комплексності й глибини переробки сировини, зниження енерго-  і матеріалоємності продукції;

підвищення експортного потенціалу регіону;

пріоритетний розвиток галузей споживчого і забезпечуючого призначення, на основі існуючого та новостворюваного промислового потенціалу;

переорієнтація виробництва на вирішення першочергових проблем забезпечення продуктами харчуванням, житлом, товарами легкої промисловості, медикаментами тощо;

диверсифікованість обробної промисловості регіону, яка має прояв  у формуванні багатопрофільної, багатогалузевої орієнтації суб'єктів господарювання на випуск конкретних видів продукції, що задовольняє потреби людини;

локалізація й нейтралізація наслідків трансформації промисловості регіону і конверсії оборонної промисловості;

адаптація проведення регіональної промислової політики до ринкових реформ [17].

Основні цілі антикризової стратегії розвитку промисловості регіону взаємно доповнюють пріоритети загальної селективної стратегічної політики, до якої можна віднести:

орієнтацію на випуск інноваційної продукції і освоєння в суспільних  цілях технологій подвійного призначення;

прискорений розвиток галузей життєзабезпечення й збільшення частки споживчого сектору [18].

Існують загальні засади формування стратегії на сучасному етапі розвитку стратегічного управління. Розглянемо найбільш відомі стратегії:

1. Стратегія лідерства у витратах спрямована на досягнення конкурентних переваг за рахунок відносно низьких витрат на деякі важливі елементи продукції та більш низької собівартості по порівнянні з конкурентами. Прагнення бути виробником з найменшими в галузі витратами представляє собою ефективний спосіб конкуренції на ринках, де більшість покупців чутливі до цін. Для здійснення даної стратегії необхідна наявність таких ринкових умов, як еластичність попиту по ціною, однорідність продукції, наявність доступу до джерел зниження собівартості продукції та інші. У теж час існують ризики, пов'язані з здійсненням стратегії лідерства у витратах. До них можна віднести захоплення виробництвом одного товару за відсутності оновлення продукції, поява технологій, які зводять нанівець перевагу у витратах; інфляційне зростання витрат, що зменшує доцільність зниження собівартості, поява більш досконалих товарів, збільшення чутливості покупців до якості продукції та інші.

При здійсненні даної стратегії особлива увага приділяється контролю витрат, підвищенню ефективності виробництва та економії всіх видів ресурсів шляхом збільшення масштабу виробництва, навчання персоналу, зміни технологій, раціоналізації конструкції вироби та ін. Здійснення стратегії вимагає від підприємства оптимальності виробництва і захоплення певної частки ринку.

Вважається, що підприємство, що використовує дану стратегію, отримує такі вигоди, як можливість вести наступальну цінову конкуренцію і збільшувати частку ринку, кращий захист від диктату великих постачальників і споживачів, а також від товарів-замінників.

2. Стратегія диференціації продукції спрямована на виготовлення особливої продукції, що є модифікацією стандартного виробу. Така продукція призначена для споживачів, яких не влаштовує стандартна продукція, що обумовлює їх готовність платити за унікальність диференційованої продукції.

Стратегія диференціації базується на виробництві обширної номенклатури товарів одного функціонального призначення і дозволяє підприємству задовольняти потреби великого числа споживачів.

Для здійснення стратегії диференціації необхідні такі ринкові умови, як наявність безлічі відмінних характеристик продукції, які виділяються і цінуються покупцями, переважання нецінової конкуренції та недоступність імітації конкурентами ознак диференціації.

При здійсненні стратегії можуть виникати такі ризики, як неправильне визначення цінності окремих властивостей продукції для покупців, імітація продукції конкурентами, можливість зниження потреби покупців у диференційованої продукції.

При використанні стратегії підприємство отримує вигоди за рахунок збільшення обсягу продажів даної продукції шляхом задоволення споживачів різних сегментів ринку. При диференціації продукції її собівартість підвищується, але витрати компенсуються за рахунок більш високих цін. Диференціація продукції дозволяє ухилитися від цінової конкуренції, розійтися з конкурентами по різних ринкових сегментам.

3. Стратегія фокусування передбачає вибір обмеженої за масштабами сфери господарської діяльності з різко окресленим колом споживачів. Діяльність концентрується відносно невеликий цільової групи споживачів, на частини товарного асортименту, якому - або аспекті діяльності. Причиною вибору такої стратегії часто є відсутність ресурсів, однак більш важлива причина - посилення бар'єрів входу на ринок. Тому цією стратегією часто користуються невеликі підприємства. Виділяють два напрямки фокусування: у межах обраного сегмента фірма намагається досягти переваги у витратах, або підсилює диференціацію продукції.

Для здійснення стратегії фокусування необхідні такі ринкові умови як різноманітність потреб покупців у даному товарі, наявність вузьких сегментів для концентрування діяльності, наявність певної прибутковості та потенціалу росту сегмента, значні вхідні бар'єри і обмеженість ресурсів підприємства.

4. Стратегія інновацій (першопрохідника) передбачає придбання конкурентних переваг за допомогою створення принципово нових технологій або задоволення існуючих потреб (усвідомлених чи неусвідомлених) новим способом.

Стратегія інновацій означає, що фірма пропонує на ринок нову оригінальну продукцію. Для здійснення цієї стратегії необхідно відсутність аналогів продукції на ринку і наявність потенційного попиту на пропоновані новинки.

На підприємства, що здійснюють цю стратегію, можуть впливати ризики та небезпеки, пов'язані з великими витратами на створення новинок, небезпекою імітації або швидкого освоєння аналогічної продукції фірмами-конкурентами, неготовністю ринку сприймати пропоновані новинки, відсутністю каналів розподілу нової продукції або ж не конкурентоспроможністю новинки.

Основна вигода стратегії полягає в отриманні великого розміру прибутку від реалізації проектів.

5. Стратегія оперативного реагування припускає досягнення успіху за допомогою швидкого реагування на зміни у зовнішньому середовищі. Підприємство, здійснює дану стратегію, отримує конкурентні переваги в зв'язку з тимчасовою відсутністю конкурентів на ринку нової або модифікованої продукції.

Таким чином, формування стратегії повинно грунтуватися на глибокому розумінні ринку, оцінці позиції підприємства на ринку, усвідомленні своїхконкурентних переваг.