1.3. Структура і функції релігії

Релігія є складним соціально-історичним явищем, усі елементи її структури – релігійні погляди, уявлення, почуття, інтуїція, обряди, свята, ритуальні церемонії, моральні та канонічні приписи, культові споруди, релігійні організації, навчальні заклади, служителі культу перебувають у тісній єдності та взаємозалежності.

Релігія містить у собі чотири основні компоненти: свідомість, культ, організації, відносини.

Релігійна свідомість. Охоплюючи міфи, концепції, ідеї, теорії, уявлення про надприродне, догмати, зміст священних книг, легенд, молитв тощо, вона становить концептуальний аспект релігії.

Релігійна свідомість – ставлення віруючих до світу, виражене в системі поглядів, почуттів, смисл яких становить віра в над­природне.

Суттєвими ознаками релігійної свідомості є образність, символічність, інтимність, утаємниченість, поєднання ілюзор­ного та реа­лістичного.

Найважливішими аспектами релігійної свідомості є:

• релігійні погляди, які виявляються через розуміння тлумачення світу, існують у формі уявлень, понять, суджень. Головною рисою їх є віра в надприродне;

• релігійні почуття, що виражають емоційне ставлення до світу і його явищ, є індикатором щирості релігійних вірувань. Особливих релігійних почуттів немає, це звичайні людські почуття, зосереджені в релігійній сфері. Вони бувають позитивними (любов, благоговіння, радість) і негативними (страх, розгубленість, розпач);

• релігійний смисл, який, стосуючись сенсу буття, життя і смерті, добра та зла тощо, охоплює взаємозв’язки людини й світу.

Сутність релігії найхарактерніше виявляється у сфері релігійної свідомості, якій властива наявність віри. Будь-яка віра має свій предмет. Людина не просто вірить, а вірить у щось.

Віра – стан релігійної свідомості, що виявляється в бездоказовому визнанні істинності релігійного вчення, існування надприродних сил, абсолюту.

Говорячи про віру, потрібно зауважити, що віра буває релігійною та нерелігійною. Основна ознака релігійної віри – це тверде переконання людини або людей в існування надприродного, тоді як нерелігійна віра (наприклад, віра в існування позаземних форм життя тощо) цієї ознаки позбавлена.

Віруючі люди визнають віру дарованим Богом феноменом, що має надприродну сутність. Предметом віри є гіпотетичні уявлення, образи, поняття, теорії, надприродне. Релігійна людина вірує у винятковість надприродних істот або сил, не застосовуючи до них критеріїв вірогідності.

Отже, основу релігії, без якої вона неможлива, становить віра – особливий психічний стан повного визнання і прийняття якого-небудь твердження або встановлення без достатніх обґрунтувань.

Головні особливості віри:

• гранична індивідуалізованість, у той час як будь-яка релігія має на увазі наявність певної організаційної структури, що виконує роль посередника між Богом і людиною;

• особисте ставлення до предмета віри (у виді будь-якого різновиду надприродного), оскільки віруючий, як правило, підсвідомо оцінює його позитивно, вважає відповідним тій системі норм і цін­ностей, яку він поділяє;

• емоційно-почуттєвий характер.

Якщо ж феномен віри розглядати із суто наукової точки зору, то виявляється, що вона насправді будується на цілком природних психологічних підставах. До числа таких підстав можуть бути віднесені:

• емоції та почуття – як позитивні (любов, надія), так і нега­тивні (страх перед невідомим);

• воля (бо релігійна віра передбачає свідому концентрацію всього психічного життя людини на релігійних образах і почуттях);

• уяву, завдяки чому абстрактне й розпливчасте поняття «надприродних сил» набуває у свідомості пересічної людини конкретних образів богів, ангелів, демонів, Богоматері тощо.

Ключова цінність релігійної свідомості – це категорія святого, священного.

Релігійна свідомість має два рівні:

1) повсякденний (релігійна психологія) існує у виді образів, уявлень, переживань, традицій;

2) концептуальний (релігійна ідеологія) існує у виді систематизованого і кодифікованого віровчення.

Зміст віровчення сформульовано у віроповчальних книгах (Біблія, Коран, Танах), який затверджено релігійними організаціями й визнається як обов’язкова умова правовір’я. Ці два рівні взаємодіяли і взаємовпливали під час історичного розвитку релігії.

Релігійний культ. Проявити своє ставлення до того, в що або в кого вірить релігійна людина, вона може через зовнішні дії, які називають культом. Невід’ємною частиною будь-якої релігії є культ.

Релігійний культ (від лат. cultus – догляд, поклоніння) – реалізація віри у предметах, символах, діях індивідів, груп віруючих.

Культ – система, сукупність певних, встановлених у деталях індивідуальних і колективних обрядів, за допомогою яких людина містичним чином спілкується з Богом чи іншою надприродною силою.

Предметом культової діяльності є різні об’єкти (матеріальні предмети, тварини, ліси, гори, Сонце, Місяць), сили (духи, боги, Всевишній Бог), усвідомлювані як релігійні образи. Суб’єктом культу можуть бути віруючий індивід, релігійна спільнота. Засобами культу є культові споруди (храми, молитовні будинки, капища), релігійне мистецтво (архітектура, живопис, музика), релігійні предмети (хрест, свічки, церковне обладнання). Результатом культової діяльності є задоволення релігійних потреб.

Сукупність певних конфесійно зорієнтованих обрядів, символів утворює культову систему. Релігійний обряд є визначальним аспектом релігійного культу.

Релігійний обряд – сукупність символічних, стереотипних дій людей, що встановлені звичаями або традицією і які виражають ті чи інші ідеї, норми, уявлення та почуття.

Важливою ознакою релігійного обряду є його символічність. Найпоширенішою серед обрядів релігійного культу (хресне знамення, кропіння нечистих святою водою, жертвоприношення, запалювання свічок тощо) є молитва – індивідуальне або колективне словесне звернення віруючого до предмета своєї віри.

Культ є важливим засобом психологічного впливу на особистість. Його призначенням є відтворювати, підсилювати релігійні уявлення, настрої та почуття. Релігійний культ базується на вірі в наявність між людиною і предметом її віри можливості встановлення певних взаємовідносин.

Еволюція релігійних обрядів відбувалася шляхом їх спіритуалізації (одухотворення), спричинивши появу молитви, що починалася від язичницьких заклинань як невід’єм­ного елементу обряду жертвопринесення. Згодом молитва відокремилася від нього, ставши важливим компонентом культу багатьох релігій.

Молитва – вербальне (словесне) звертання людини до об’єкта своєї віри.

Значну роль у культовій системі відіграє емоційно-естетичний чинник, під впливом якого у свідомості віруючих творяться релігійні образи, внаслідок чого нейтральні чи негативні емоції трансформуються в позитивні.

У розвинених релігіях культові дії утворюють складну систему (богослужіння, здійснення особливих обрядів, наявність постів й ін.).

Релігійні організації. Культові дії не можуть відбуватися спонтанно, а потребують упорядкованості, організованості, що є основною передумовою формування релігії як соціального інституту, тобто формування релігійних організацій. Першою їхньою ланкою є релігійна група.

Релігійна група – малочисельна релігійна організація, утворена для задоволення релігійних потреб; сукупність віруючих усередині релігійної спільноти, об’єднаних певним інтересом.

Історики свідчать, що в первісному суспільстві культові дії були вплетені в процес матеріального виробництва і громадського життя й не виділялися в самостійний вид діяльності. Коло учасників культових дій збігалося з кількістю учасників трудових та інших соціальних дій. Тому релігійна група за своїм обсягом співпадала з іншими соціальними групами – плем’ям, родом і т. ін. Спочатку в культових діях брали участь на рівних підставах всі члени первісної общини. Диференціація їх функцій при відправленні обрядів відбувалася лише за статтю і віком. Залежно від рівня розвитку даних спільнот, провідну роль у культовій діяльності грають або жінки, або чоловіки. Однак, за мірою ускладнення суспільного життя виділяються спеціальні люди, які грають все більш важливу роль – чаклуни, шамани. Вони утворюють своєрідну професійну групу, зайняту таким видом діяльності, як організація та проведення обрядів.

Спочатку ці професіонали мабуть обиралися громадою і не мали жодних привілеїв. Однак, пізніше, за мірою монополізації культової діяльності, ця професійна верства перетворюється в особливу со­ціальну групу і стає частиною родової верхівки. Розвиток процесу інституалізації релігії призводить до формування такої системи відносин, за якої керівники громад, старійшини племен та інші діячі, що здійснюють функції управління, одночасно відігравали провідну роль у релігійному житті громади.

Становлення ранньокласового суспільства призводить до суттєвого ускладнення, суспільного життя, в тому числі й релігійних уявлень, а також до зміни соціальних функцій релігії. На перший план висувається завдання з регулювання помислами й поведінкою людей в інтересах правлячих класів, доказу надприродного походження влади правителів. І тоді починають формуватися відносно самостійні системи культових дій – богослужіння і разом з ним організація служителів культу – жрецькі корпорації.

Ускладнення суспільної свідомості й соціальних інститутів, пов’язане також з ускладненням релігійної свідомості та культової діяльності, призвело до того, що останні вже не можуть функціонувати в рамках колишніх синтетичних відносин та інститутів. Поступово разом із самовизначенням інших надбудовних систем відбувається самовизначення релігійної системи.

Одним з найсуттєвіших чинників інституалізації релігії (формування релігійних організацій) є усвідомлення людьми власної самобутності, спільності їх вірувань, культових особливостей, необхідність встановлення певних відносин з оточенням. Водночас надмірна централізованість релігійних організацій живила рухи, які не мирилися із жорсткими правилами певної релігійної спільноти, домагалися права на реалізацію власних уподобань. Таких відступників від домінуючих поглядів, правил називали єретиками.

Релігійна організація – оформлене об’єднання віруючих однієї релігії, очолюване найчастіше служителями культу.

Головною метою релігійних організацій вважають формування у людей відповідних цінностей, ідеалів. Це досягається виробленням систематизованого віровчення, формуванням системи його захисту та виправдання, культовою діяльністю, контролем і здійсненням санкцій щодо виконання релігійних норм, підтриманням зв’язків зі світськими організаціями, державними органами.

Основні види релігійних організацій. Релігійна організація є складним соціальним інститутом. Серед різноманітності релігійних організацій окреслюються такі їх основні типи: церква, секта, харизматичний культ і деномінація.

Церква – релігійна організація зі складною, суворо централізованою та ієрархізованою системою взаємодії священослужителів і віруючих.

Вона відіграє важливу роль у регламентації відносин всередині релігійних спільнот, їх взаємозв’язків зі світськими соціальними спільнотами, владою. До атрибутів церкви належать віровчення, догматика, релігійна культова і позакультова діяльність, заснована на ієрар­хічному принципі система управління. Відносини в ній будуються на основі канонічного права – сукупності правових норм, що ґрунтуються на церковних правилах (канонах). Здебільшого церковна дисципліна є гнучкою, налаштованою на компроміс, що не потребує обов’яз­кового дотримання всіх принципів усіма членами церкви.

Церква є складною системою. У ній чітко відлагоджено взаємодію керуючої та керованої підсистем, їй властивий високий ступінь згоди із суспільними цінностями. Тому людина з народження завдяки спеціальним обрядам (наприклад, хрещення) стає членом церкви.

До основних функцій церкви належать вироблення, збереження та передавання релігійної інформації, організація, координація релігійної діяльності, контроль за поведінкою людей.

Якщо церква завдяки гнучкості своєї діяльності, нерідко – компромісам прагне охопити всіх людей, то секта постає як група обраних, не визнає жодних компромісів, вимагає від своїх членів не­ухильного дотримання дисципліни.

Секта – течія, об’єднання віруючих, опозиційне щодо певних релігій.

Виникає секта внаслідок відокремлення від церкви частини віруючих та священнослужителів, їй притаманне специфічне тлумачення традиційних догматів пануючого або найпоши­ренішого віровчення, відмова від традиційних обрядів, проповідь винятковості своєї релігійної доктрини (істинного шляху до спасіння).

Сектантство супроводить усі релігії, що протестують проти консерватизму внутрішньоконфесійного життя, водночас стимулюючи його оновлення. Найчастіше секта постає як релігійна опозиція чи опозиційна релігія, пристановище відступників. Утворення секти зумовлюють політична, соціальна, етнічна, расова дискримінація, невдоволення внутрішньоцерковними справами.

Сектантська громада є специфічним організаційним утворенням погляду, відрізняється особливостями внутрішнього спілкування. Як правило, тут нетерпимо ставляться до інакомислення, вважаючи істинними свою релігійну доктрину, культ, спосіб життя.

У ставленні до суспільства, більшість громадян якого сповідують традиційну релігію, одні секти не прагнуть конфронтації з ним, хоч і бачать його вади, інші – активно протидіють суспільству, прагнуть реформувати його на свій лад.

Одним із різновидів секти є харизматичний культ, який виникає навколо особи, проголошеної носієм благодаті Божої (харизми).

Харизматичний (від грец. charisma – дар) культ – різновид секти, учасники якої вважають, що завдяки дотриманню певного морально-етичного кодексу і ритуальних приписів вони отри­мають харизму (особливу силу, дар Божий).

Найчастіше харизматичні культи виникають у лоні православ’я, католицизму. Засновники й керівники їх оголо­шуються Богом або посланцями Бога чи іншої надприродної сили. Такі організації здебільшого є малочисельними. Їх прибічники схильні до надмірної екзальтованості, містицизму, ізоля­ціонізму, фанатичної відданості лідерові. Безплідність їх намагань змінити світ часто породжує явище ескапізму (від англ. escape – рятуватися, втікати) – намагання втекти від суспільства знецінює для них вартість земного життя, породжує сподівання на отримання благ у потойбічному житті. Нерідко це виявляється в міграції у зарубіжжя чи у віддалені місця своєї країни.

Деномінація (лат. denominatio – досл. «зміна імені») – перехідний тип релігійної організації, який залежно від характеру виникнення та спрямованості еволюції має риси церкви і секти.

Вона ще зберігає в собі чимало рис секти (суворий контроль за поведінкою своїх членів, віддаленість від світського життя), але дух бунтарства та ізоляціонізму їй менш властивий. Із церквою її зближує централізація, ієрархічний принцип управління, визнання можливості духовного відродження і спасіння всіх віруючих.

У процесі свого розвитку секти, харизматичні культи можуть перетворитися на церкви, а від церков час від часу відмежовуються сектантські угруповання.

Релігійні відносини складаються між людьми в процесі культових дій і засновані на вірі у можливість особливих відносин між Богом та людиною.

Функції релігії. Функцією релігії у суспільстві ми називаємо характер і напрямок її впливу на суспільну систему та на її окремі елементи.

Світоглядна функція – спроможність релігії формувати у віруючої людини систему поглядів і уявлень, які виражають її ставлення до різних предметів та явищ дійсності, життєву позицію, ціннісні орієнтації, тобто релігійний світогляд загалом.

Компенсаційно-терапевтична функція – спроможність релігії своїми специфічними засобами й властивостями («свободою у дусі», «багатством у вірі», «рівністю у гріховності й стражданні», особис­тісним богоспілкуванням тощо) компенсувати обмеженість, безсилля, залежність людей від об’єктивних умов існування, розриви у соціальному житті та ціннісній орієнтації людей наповнити новим змістом.

Інтегративна функція – спроможність релігії сприяти без­конфліктному зв’язку, злагоді, солідарності, згуртованості релігійної спільноти чи суспільства в цілому.

Дезінтегративна функція – спроможність релігії за певних умов послаблювати стабільність і стійкість особи, певних соціальних груп чи суспільства загалом і навіть викликати релігійне протистояння.

Комунікативна функція – спроможність релігії всіляко сприяти спілкуванню між віруючими.

Легітимізуюча функція (лат. законний, узаконений) – спро­можність релігії виховувати у віруючих поважливе ставлення до пе­вних суспільних норм поведінки як до продукту Божого промислу, а не суспільного розвитку.

Регулятивна функція – спроможність релігії через систему норм, цінностей, примусів, установок, канонів, інститутів управляти поведін­кою, вчинками віруючих, діяльністю релігійних організацій, форму­вати та корегувати міжособистісні стосунки.

Систему соціальних функцій релігії, притаманних їй у певних історичних умовах, називають соціальною роллю релігії.

Висновки. Релігія – це явище багатопланове і багатозначне. Вона виникла як результат розвитку суспільства, має свою структуру, виконує цілу низку важливих функцій як для окремого індивіда, так і для суспільства в цілому. Безрелігійної стадії людства не існувало ніколи. Релігія – необхідний елемент людської культури, який несе в собі глибокі гуманістичні потенції.