2.2. Релігійні вірування доби розпаду первісного ладу (шаманізм, ініціація)

Шаманізм (на мові сибірських народів «саман» – буйний) – особливий комплекс обрядів і ритуалів, пов’язаний з віруваннями в надприродні здібності та можливості стародавніх служителів культів – шаманів.

Сучасна релігійна статистика також містить графу «шаманізм», в якій зазначається цифра 10-12 млн чоловік. Шаманізм був заснований на уявленнях стародавніх людей про існування тісного зв’язку між шаманом і духами, які допомагають боротися з іншими, ворожими людині силами. Судячи з усього, першим духом-покровителем шамана був його родовий або сімейний тотем.

Завдяки здібності до підтримки безпосереднього контакту з надприродним, шамани помітно відрізнялися від всіх тих, хто в старо­давньому суспільстві також спеціалізувався на простому виконанні різноманітних релігійних і магічних обрядів та ритуалів – знахарів, чаклунів, жерців.

Шаманські обов’язки рівною мірою виконувалися чоловіками і жінками, іноді зустрічалося й таке явище, як травестізм, коли чоловіки-шамани одягалися і поводилися як жінки, бо на те була відпо­відна воля духів.

Обрядовість шаманізму характеризується екстатичністю. Найбільш типовий для неї є танець камлання. Ритмічні рухи шамана під акомпанемент бубна або барабана викликали у нього судоми, піну на губах, мова ставала незв’язною, рухи переходили в неприродно високі стрибки і в кінці часто наступала втрата свідомості. У подібному стані екстазу шаман ставав здатним на різні дива: проколювання свого тіла гострими предметами, торкання голіруч розжарених предметів, ковтання тліючого вугілля. Стороннім спостерігачам здавалося, що саме у цей момент духи вселялися в тіло шамана або ж його душа сама відправлялася в царство духів.

Як початковий поштовх для переходу в змінений стан свідомості могли використовуватися рослинні галюциногенні засоби (гриби, кактуси). Найбільше ж значення, судячи з усього, мав особливий ритм барабанного бою або дзвону бубнів, який дестабілізував свідомість шамана. Екстатичність камлання тільки підтримували розум шамана в такому зміненому стані протягом бажаного для нього часу.

З переходом від первісності до цивілізації архаїчні форми релігії не відмерли, а стали складовою частиною розвиненіших релігій або народної культури. Разом з тим, як свідчить релігійна статистика, навіть на межі XX-XXI ст. різні форми первісних релігій сповідало не менше 100 млн чоловік: 80% від цього числа припадало на Африку, 18% – на Азію та Латинську Америку, 2% – на народи Австралії й Океанії.

Ініціації. Під ініціацією розуміють сукупність обрядів, що передають знання, мета яких – радикальна зміна релігійного та соціального статусу посвяченого. В кінці випробувань неофіт знаходить зовсім інше існування, ніж до посвячення: він стає іншим.

Історія релігії розрізняє три категорії (три типи) посвяти. Перша – містить колективні обряди, що знаменують перехід від дитинства або юнацтва до дорослого віку, а також ритуали, що проходять індивідуально або у вузьких групах. Друга категорія обрядів містить усі види обрядів вступу в таємне товариство або братство. Нарешті, третя категорія посвяти підтверджує містичне покликання, яке на рівні пер­вісних релігій представляє покликання – жерця, шамана. Особливість третьої категорії – в тій значущості, яку надає людині індивідуальний досвід.

Обряди переходу існували для всіх членів суспільства, але посвячення, пов’язане з досягненням статевої зрілості, з дорослішанням (для молоді племені) було обов’язковим.

Посвячення одночасно вводило підлітка в людське суспільство, в світ духовних цінностей. Він пізнавав правила поведінки, організацію дорослих, а також міфи і священні традиції племені, імена богів та історію їхніх діянь. А також, – що особливо важливо, – містичні стосунки між плем’ям, предками і надприродною істотою, – у тому виді, в якому вони склалися зі створення світу.

Більшість випробувань, що входили в обряд посвячення, передбачало ритуальну смерть з подальшим воскресінням або новим народженням. Смерть при посвяченні одночасно означала кінець дитинства, невідання та стану невтаємниченому. Функція смерті визначалася тим, що «вона» готувала народження до більш високої форми життя, до вищого призначення. Тільки після обрядових випробувань підліток визнавався відповідальним членом суспільства.

Висновки. Первісні вірування виникли на ранньому етапі розвитку людства – десятки тисяч років до нашої ери. В первісних формах були відсутні систематизовані віровчення, регулярний культ та стійка організація. Під час розвитку первісних форм релігії вдосконалюються віровчення, з’являються уявлення про потойбічне життя і надприродне, ускладнюється культ, в якому намітився перехід до символічного жертвоприношення. Первісні форми заклали основні тенденції для подальшого релігійного розвитку людства.