Вимова звукосполучень приголосних

Глухі приголосні перед дзвінками під впливом останніх змінюються на відповідні їм дзвінкі приголосні: кі[з΄б]а, про[з΄б]а, моло[д΄б]а, во[ґ΄з]ал. Дзвінкі приголосні перед глухими здебільшого не втрачають дзвінкості (книжка, дядько); тільки на звук [г] у деяких словах перед глухими [т΄], [к] змінюється на відповідний йому глухий [х]: ле[хк]о, ні[хт’]і, кі[хт’]і (але допомогти, підбігти, змогти - так само, як і книжковий, різкий, солодкий тощо).

Шиплячі приголосні перед свистячими під їх впливом змінюються на відповідні їм свистячі: ра́ди[с΄:а], до[ц΄:і^׀], у кни́[з΄ц΄і], на до́[с΄ц΄і] - радишся, дочці, у книжці, на дошці. Свистячі приголосні перед шиплячими під їх впливом змінюються на шиплячі: ро[жч]и́стити, бе[ж:]и́рний, бе[жш]о́вний, бе[жш]у́мний - розчистити, безжирний, безшовний, безшумний.

Звуки [д], [т] перед шиплячими змінюються на шиплячі африкати: льо[ч:]ик, закві[ч:]аний, ві[джч]ути, пі[джж]ивити - льотчик, заквітчаний, відчути, підживити. Перед свистячими вони змінюються на свистячі африкати: п’ятна[дз΄ц΄а]ть, два[дз΄ц΄а]ть, ві[дз΄ц΄]вісти - п’ятнадцять, двадцять, відцвісти.

Поєднання фонем [т΄с΄], що виникає у третій особі однини й множини дійсного способу та в другій особі множини наказового способу, реалізується звуком [ц΄:]: розго́йдує[ц΄:а], перегу́кую[ц΄:а], кла́нятиму[ц΄:а], зі́йду[ц΄:а], збері́[ц΄:а], залиші́[ц΄:а].

Українській мові властива милозвучність (евфонічність), яка виявляється в плавності, мелодійності, інтонаційній виразності мовлення. Потреба милозвуч-ності зумовила спрощення приголосних, важких для вимови: [стн], [ждн], [здн], [стл], [рдц], [лнц]: вісник, тижневий, обласний, проїзний, серце, сонце.

Для милозвучності в сучасній українській мові вживають слова:

із початковим голосним і без нього: ржа - іржа, мла - імла;

із кінцевим голосним і без нього: знову - знов;

із приставним приголосним і без нього: вогонь - огонь.

Милозвучності сприяє існування в українській мові фонетичних варіантів окремих слів, які виникають унаслідок чергування звуків [у] - [в], [і] - [й]: уперед - вперед, учений - вчений, іти - йти.

Для усунення важких у вимові збігів голосних і приголосних в українській мові використовують також прийменники з, із, зі (з підручника, зі сходу, із школи); у, ув, уві (ввійшов у квартиру, глянув ув очі, бачив уві сні).

Отже, основні правила української вимови такі:

1. Відсутність «акання». Наприклад: [молоко], [вода].

2. Ненаголошений [о] перед наголошеним [у] вимовляється як [о^у]: [ко^ужух].

3. Ненаголошені [е^и] та [и^е] у вимові зближуються і вимовляються як [е^и] або [и^е]: [зе^илений], [жи^еве], [се^ило], [сте^ипови́й].

4. Дзвінкі приголосні перед глухими та в кінці слів вимовляють дзвінко: книжка, дуб, сім. Глухо вимовляється лише приголосний [г] перед [к] та [т]: [вохко], [кіхти], [лехко], пишуть вогко, кігті, легко.

5. Звуки [дж], [дз] вимовляють злито: [джерело], [ходжу], [кукурудза], [саджу].

6. У небагатьох словах в українській мові вживають проривний звук [ґ], який вимовляють подібно до російського [ґ]: ґанок, дзиґа, ґніт, ґудзик, ґрунт.

7. Приголосний [ц’] у кінці слова вимовляється м’яко: [с^׀т^׀іле́ц], [молоде́ц]; тверда вимова [ц] буває лише в словах іншомовного походження та деяких вигуках: [пала́ц], [шприц], [бац], [клац].

8. Приголосний [р] вимовляють твердо в кінці складу і слова: [л^׀і́кар], [пов’і́рте], [з’в’ір]. На початку складу [р] буває м яким: [говор^׀у́], [бур^׀а́к], [р^׀а́ст].

9. У закінченнях дієслів внаслідок асиміляції звукосполучення -ться,

-шся вимовляють як [ц’:а], [с’:ся]: [усміха́jуц^׀:а], [поверта́jес^׀:а].

10. Приголосний [в] не оглушується і не переходить у [ф]. Після голосних у кінці складів і перед приголосними та у кінці слова він вимовляється як [ў]: [зроби́ў], [даўно́], [в’іўто́рок].