Доходи Державного бюджету України включають:

1. доходи ( за винятком тих, що згідно ст.. 64,66,69 Бюджетного кодексу закріплені за місцевими бюджетами), що отримуються відповідно до законодавства про податки, збори і обов’язкові платежі та Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів»;

2. власні надходження установ, які утримуються за рахунок Державного бюджету України відповідно до постанови КМУ від 17.05.2002 р. № 659 «Про затвердження переліку груп власних надходжень бюджетних установ, вимог щодо їх утворення та напрямів використання» і доходи з інших визначених законодавством джерел, включаючи кошти від продажу активів, що належать державі або підприємствам, установам та організаціям, а також проценти і дивіденди, нараховані на частку майна, що належить державі у майні господарських товариств;

3. гранти і дарунки у вартісному вимірнику;

4. міжбюджетні трансферти з місцевих бюджетів.

Класифікація доходів Державного бюджету здійснюється за такими критеріями:

1. залежно від повноти зарахування доходів до бюджету:

• закріплені – згідно з чинним законодавством повністю зараховуються до бюджету;

• регулюючі – зараховуються у певному відсотковому відношенні;

2. за частотою появи:

• звичайні – регулярно включаються в доходи;

• надзвичайні – з’являються в доходах за виняткових, але обґрунтованих обставин;

3. за методом залучення:

• податки;

• збори;

• обов’язкові платежі;

• інші надходження;

4. за розділами відповідно до Бюджетного кодексу:

• податкові надходження;

• неподаткові надходження;

• доходи від операцій з капіталом;

• офіційні трансферти;

• цільові фонди;

5. за способом зарахування:

• загальний фонд;

• спеціальний фонд.

Склад доходів Державного бюджету визначається Бюджетним кодексом України та законами про державний бюджет на відповідний бюджетний рік.

Видатки бюджету – це кошти, спрямовуються на здійснення програм та заходів, передбачених відповідним бюджетом, за винятком коштів на погашення основної суми боргу, надання кредитів із бюджету та повернення надміру сплачених до бюджету сум.

Видатки бюджету класифікуються за:

• функціями, з виконання яких пов’язані видатки (функціональна класифікація видатків);

• економічною характеристикою операцій, під час проведення яких здійснюються ці видатки (економічна класифікація видатків);

• ознакою головного розпорядника бюджетних коштів (відомча класифікація видатків);

• за бюджетними програмами (програмна класифікація видатків).

Функціональна класифікація – це групування видатків бюджету за функціями, які виконуються державою при здійснення цих видатків;

Функціональна класифікація видатків бюджету застосовується з метою міжнародної порівнянності видатків бюджету за функціями держави. Вона використовується в аналітичних та статистичних документах . Аналіз видатків, який проводиться на основі функцій, може служити основою для формування галузевої політики на рівні держави.

Економічна класифікація видатків – це їх групування за економічною характеристикою операцій, при проведенні яких здійснюються ці видатки;

За економічною класифікацією видатки бюджету поділяються на поточні видатки, капітальні видатки та кредитування за вирахуванням погашення, склад яких визначається міністром фінансів України. Економічна класифікація залишається основою для ведення бухгалтерського обліку та звітності бюджетної установи і є потужним інструментом контролю за виконанням коштів.

Відомча класифікація видатків бюджету містить перелік головних розпорядників бюджетних коштів.

Головні розпорядники бюджетних коштів - бюджетні установи в особі їх керівників, які отримують повноваження шляхом встановлення бюджетних призначень.

На основі відомчої класифікації видатків бюджету Державне казначейство України та місцеві фінансові органи ведуть реєстр усіх розпорядників бюджетних коштів. Ця класифікація детермінує структуру головних розпорядників, на основі якої визначаються підрозділи, відповідальні за виконання програм.

Програмна класифікація використовується для планування видатків бюджету за програмами.

При цьому чітко визначається мета та завдання кожного розпорядника бюджетних коштів і передбачається подальше оцінювання ефективності їх використання.

Система видатків Державного бюджету визначається Бюджетним Кодексом України, законами про державний бюджет на відповідний бюджетний рік, бюджетною класифікацією та іншими нормативними актами органів влади.

Залежно від економічного змісту видатки бюджету поділяються на поточні та видатки розвитку.

До поточних видатків бюджетів належать видатки, які забезпечують поточне функціонування органів влади, органів місцевого самоврядування, бюджетних установ та організацій, надання державою міжбюджетних трансфертів іншим бюджетам і окремим галузям економіки і у формі дотацій та субвенцій на поточне функціонування.

Видатки розвитку або капітальні видатки – це видатки, що забезпечують інноваційну й інвестиційну діяльність, зокрема фінансування капітальних вкладень виробничого і невиробничого призначення; фінансування структурної перебудови народного господарства; кошти, що надаються як бюджетні позички на інвестиційні цілі юридичним особам; видатки, при здійсненні яких створюється або збільшується майно, що знаходиться у власності держави або органів місцевого самоврядування; субвенції та інші видатки, пов’язані з розширеним відтворенням.

Під час надання державою права на здійснення видатків виникають міжбюджетні відносини.

Міжбюджетні відносини – це відносини між державою, АР Крим та місцевим самоврядуванням щодо забезпечення відповідних бюджетів фінансовими ресурсами, необхідними для виконання функцій, передбачених Конституцією України та законами України.

За напрямами взаємовідносин між бюджетами поділяються на вертикальні – між бюджетами різних рівнів, і горизонтальні – між бюджетами одного рівня ( в Україні тільки вертикальні).

Види взаємовідносин: регламентовані законодавчими та інструктивними документами; договірні на підставі угоди між відповідними органами влади та управління.

Механізм регулювання міжбюджетних відносин базується на використанні фінансових нормативів бюджетної забезпеченості, як певного рівня соціальних послуг у розрахунку на душу населення, надання яких гарантується державою виходячи з наявних фінансових ресурсів та визначеного обсягу міжбюджетних трансфертів.

Методами бюджетного регулювання виступають: дотація, субвенція, субсидія.

Дотація – це певна сума грошових коштів, яка виділяється на безповоротній основі з бюджету вищого рівня з метою покриття бюджетного дефіциту. Іншими словами, дотація – це міжбюджетний трансферт на вирівнювання доходної спроможності бюджету, який його отримує.

Субвенція – це сума грошових коштів, яка виділяється з бюджету нижчого рівня і має цільове призначення для здійснення спільного фінансування певного заходу і підлягає поверненню у випадку порушення її цільового призначення.

Субсидія – сума грошей, яка виділяється з бюджету вищого рівня до бюджету нижчого рівня, має цільове призначення, підлягає поверненню у випадку порушення цільового призначення.

Відмінність між субвенцією і субсидією полягає в тому, що субвенція передбачає неодмінне виділення коштів у бюджеті нижчого рівня поряд з сумою субвенції, тобто спільне фінансування конкретного проекту.

Відповідно до статті 96 Бюджетного Кодексу України, міжбюджетні трансферти поділяються на:

• дотацію вирівнювання;

• субвенцію;

• кошти, що передаються до Державного бюджету України та місцевих бюджетів, з інших місцевих бюджетів;

• інші дотації.

Взагалі у Державному бюджеті України згідно статті 97 Бюджетного кодексу України, можуть передбачатися такі міжбюджетні трансферти місцевим бюджетам:

• дотація вирівнювання бюджету АР Крим, обласним бюджетам, бюджетам міст Києва та Севастополя, обласним бюджетам та бюджетам міст республіканського та міст обласного значення;

• субвенції на здійснення програм соціального значення;

• Субвенція на компенсацію витрат доходів бюджетів місцевого самоврядування на виконання власних повноважень внаслідок надання пільг, встановлених державою;

• Субвенцій на виконання інвестиційних проектів;

• Інші субвенції.

Щодо статті 101 Бюджетного кодексу України Верховна Рада АР Крим та відповідні ради можуть передбачати у відповідних бюджетах такі види міжбюджетних трансфертів:

• Субвенції на утримання об’єктів спільного користування чи ліквідацію негативних наслідків діяльності об’єктів спільного користування;

• Субвенції на виконання власних повноважень територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об’єднань;

• Субвенції на виконання інвестиційних проектів;

• Інші субвенції.

Бюджетний процес – це регламентована нормами права діяльність, пов’язані зі складанням, розглядом, затвердженням бюджетів, їх виконанням і контролем за їх виконанням, розглядом звітів про виконання бюджетів, що становлять бюджетну систему України.

Відповідно до розділу 4 ст. 20 Бюджетного кодексу України до учасників бюджетного процесу віднесені такі органи і посадові особи, які наділені бюджетними повноваженнями:

1. Президент України;

2. Верховна Рада України, Верховна Рада АР Крим;

3. Кабінет Міністрів України, Рада Міністрів АР Крим;

4. Міністерство фінансів України;

5. Обласні державні адміністрації;

6. Державні адміністрації міст Києва і Севастополя;

7. Місцеві державні адміністрації;

8. Національний банк України;

9. Державне Казначейство України;

10. Державна контрольно-ревізійна служба;

11. Рахункова палата;

12. Головні розпорядники і розпорядники бюджетних коштів;

13. Інші органи, яким Законодавством України надані бюджетні, податкові та інші повноваження.

Учасниками бюджетного процесу також виступають бюджетні установи, державні і муніципальні унітарні підприємства, інші одержувачі бюджетних коштів, а також кредитні організації, що здійснюють окремі операції із коштами бюджетів.

Бюджетне планування є складовою фінансового планування, що дозволяє визначити обсяги, джерела і цілеспрямовані напрямки використання бюджетних ресурсів на загальнодержавному та місцевому рівні. Бюджетне планування є необхідною компонентою обґрунтованого функціонування бюджетної системи, невід’ємним етапом бюджетного процесу.

Бюджетне планування включає:

• Визначення бюджетного обсягу і джерел надходження бюджетних коштів на державному та місцевому рівнях;

• Формування витрат бюджетів на основі єдиної методики розрахунку мінімальної бюджетної забезпеченості, норм і нормативів фінансування витрат на виконання державою та місцевими органами своїх функцій;

• Встановлення напрямів використання бюджетних коштів, які сприяють виконанню планів-прогнозів соціально-економічного розвитку держави та тих, що призводять до зростання ефективності суспільного виробництва, економії матеріальних, трудових і фінансових ресурсів.

Виконання бюджету полягає у мобілізації запланованих доходів і фінансуванні передбачених видатків. Забезпечення виконання бюджету покладено на Кабінет Міністрів, а загальну організацію та управління виконанням Державного бюджету здійснює Міністерство фінансів.

Касове виконання бюджету ( зарахування коштів на рахунки бюджету та перерахування з них) може здійснюватись за двома системами: банківською і казначейською. За банківської системи рахунки бюджету відкриваються в установах банківської системи, за казначейської – створюється спеціально структура – Державне казначейство, яке веде рахунки бюджету, мобілізує кошти і фінансує видатки.

В Україні застосовується казначейська форма обслуговування Державного і місцевих бюджетів, яка передбачає здійснення Державним казначейством через єдиний казначейський рахунок:

• Операції з коштами державного і місцевих бюджетів;

• Розрахунково-касового обслуговування розпорядників бюджетних коштів;

• Контролю бюджетних повноважень при зарахуванні надходжень, прийнятті зобов’язань та проведенні платежів;

• Бухгалтерського обліку та складання звітності про виконання бюджету.

Запровадження казначейської системи виконання бюджетів і функціонування єдиного казначейського рахунку, відкритого в Національному банку, дає змогу уряду мати вичерпну щоденну інформацію про стан державних фінансів.

Бюджетні права державних і місцевих органів влади й управління визначаються у відповідності між ними економічних і управлінських функцій.

Бюджетне право являє собою сукупність юридичних норм, на яких базується і діє бюджетна система держави, визначається компетенція центральних і місцевих органів державної влади і державного управління щодо складання розгляду, затвердження і виконання бюджету.

Бюджетні права розподілені між законодавчою і виконавчою владою загальнодержавного і місцевого рівня. Законодавче закріплення бюджетної самостійності кожного рівня влади має поставити припону в прийнятті необґрунтованих рішень із боку як центральної виконавчої влади, так і місцевих органів управління.

Основний зміст бюджетних повноважень полягає в праві отримувати доходи, розподіляти бюджетні кошти, використовувати їх за цільовим призначенням.

Із прийняттям Конституції України, закону «Про місцеве самоврядування в Україні», затвердженням Бюджетного Кодексу України передбачено чіткий розподіл повноважень органів місцевої влади на власні й делеговані і відповідно до них видатків бюджету. Критерієм поділу повноважень між обласним рівнем, районним та міст обласного рівня є такий: районні ради та територіальні громади міст обласного значення відповідають за виконання програм надання соціальних послуг, потреба в яких існує для всіх жителів України. На обласному ж рівні виконуються окремі програми та надаються соціально важливі послуги для окремих категорій населення. Наприклад, загальноосвітні школи, лікарні широкого профілю повинні утримуватись з міських та районних бюджетів, тоді як школи-інтернати, спеціалізовані лікарняні заклади фінансуватимуться з обласного бюджету.

МОДУЛЬ 2: «ОСНОВИ ФУНКЦІОНУВАННЯ ФІНАНСІВ НА МІЖНАРОДНОМУ ТА НАЦІОНАЛЬНОМУ РІВНЯХ»

Змістовний модуль 6. Страхування. Страховий ринок

Лекція 1. «Економічна необхідність і роль страхування в забезпеченні безперервності суспільного виробництва»

(2 години)

План

1. Особливості фінансо­вих відносин у сфері страхування. Функції страхування.

2. Суб'єкти страхових відносин: страховик, страхувальник, застрахований отримувач.

3. Класифікація страхування за об'єктами і за ознакою ризику.

4. Страхування кредитних і фінансових ризиків. Економічна необхідність, значення і види.

Страхування – обов’язків елемент кожної економічної системи. Без розвинутої системи всіх видів страхування економіка успішно функціонувати не може.

Страхування складова частина фінансової системи держави, воно опосередковує рух ВВП в формі фондів фінансових ресурсів. Проте цей рух пов'язаний лише з перерозподілом при відшкодуванні збитків і втрат. Крім того, за допомогою страхування здійснюється перерозподіл фінансових ресурсів між обмеженим колом учасників страхування, пов’язаних солідарною відповідальністю щодо відшкодування суми збитків.

За умов ринкової моделі економіки страхування є одним із найефективніших методів відшкодування втрат в результаті непередбачених обставин, це об’єктивна умова розвитку товарно-грошових відносин, який забезпечує безперервність, збалансованість і стабільність суспільного розвитку.

Можна виділити наступні ознаки, що характеризують таку категорію, як страхування:

• при страхуванні виникають грошові перерозподільні відносини, які зумовлені можливістю настання непередбачених подій, тобто страхових випадків, які можуть нанести матеріальні збитки національній економіці та населенню;

• при страхуванні здійснюється розподіл нанесених збитків між учасниками страхування, який носить замкнутий характер;

• страхування передбачає перерозподіл збитків як між територіальними одиницями, так і в часі ( страхові фонди певних територій формуються кожен рік, оскільки невідомо, коли трапиться страховий випадок);

• повернення коштів, мобілізованих у страховий фонд (трапилась страхова подія – виплачується страхова сума).

До суб’єктів страхування відноситься страховик, страхувальник, застрахований, вигодо набувач.

Страховик – спеціалізована організація, котра за певну винагороду (страхову премію) здійснює страхування і бере на себе зобов’язання відшкодувати збитки страхувальникові (чи іншим особам) або виплатити страхову суму.

Страхова премія – зобов’язання відшкодувати страхувальникові у певних межах суму можливих витрат.

Страхова сума – сума, на яку фактично застраховане рухоме чи нерухоме майно, життя чи здоров’я людей.

Страхова діяльність обов’язково ліцензується.

Предметом безпосередньої діяльності страховика може бути лише страхування, перестрахування і фінансова діяльність пов’язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням. Дозволяється виконання зазначених видів діяльності у вигляді надання послуг для інших страховиків на підставі укладених цивільно-правових угод, надання послуг (виконання робіт), якщо це безпосередньо пов’язано із зазначеними видами діяльності, а також будь-які операції для забезпечення власних господарських потреб страховика.

Законодавством України може бути визначено уповноважених страховиків для здійснення тих чи інших видів страхування, у разі якщо здійснення тих чи інших правовідносин передбачає використання бюджетних коштів, валютних резерві держави, гарантій КМУ. Обов’язковою умовою для визначення уповноважених страховиків має бути проведення відкритого тендеру з оприлюдненням у засобах масової інформації його умов і результатів та участь представників добровільних об’єднань страховиків.

Страхувальник – юридична або дієздатна фізична особа, котра укладає зі страховою організацією договір страхування свого власного інтересу чи інтересу третьої особи, сплачує страхові премії і має право на отримання компенсації у разі настання страхового випадку.

Договір страхування – угода між страхувальником і страховиком, яка регламентує їх взаємини зобов’язання відповідно до умов певного виду страхування.

Страхувальники можуть укладати із страховиками договори про страхування третіх осіб (застрахованих осіб) лише за їх згодою, крім випадків, передбачених чинним законодавством. Застраховані особи можуть набувати прав і обов’язків страхувальника згідно з договором страхування.

Страхувальники мають право при укладанні договорів особистого страхування призначати за згодою застраховані особи громадян або юридичних осіб для отримання страхових виплат, а також змінювати їх до настання страхового випадку, якщо інше не передбачено договором страхування.

Страхувальники мають право при укладанні договорів страхування інших, ніж договори особистого страхування, призначати громадян або юридичних осіб, які можуть зазнати збитків у результаті настання страхового випадку, для отримання страхового відшкодування, а також замінювати їх до настання страхового випадку, якщо інше не передбачено договором страхування.

Застрахований – особа, яка бере участь в особистому страхуванні і чий інтерес (життя, здоров’я, працездатність) є об’єктом страхового захисту.

Якщо застрахований сам сплачує страхові внески, то він одночасно є і страхувальником. За деякими видами особового страхування ці суб’єкти можуть не збігатися. Наприклад, в страхуванні дітей страхувальниками є батьки, а застрахованими – діти.

Ознаки ризику

Серед подій, які зумовлюють появу несприятливих подій (ризиків), відокремлюють стихійне лихо і нещасний випадок.

Стихійне лихо – це випадок, спричинений руйнівною дією стихійних сил природи, який охоплює здебільшого чималу територію і призводить до значних матеріальних збитків та загибелі чи втрати здоров’я багатьох людей.

Нещасний випадок – це такі події, через які гинуть чи втрачають здоров’я люди, а також відбувається непередбачувана втрата товарно-матеріальних цінностей.

Потенційна можливість настання стихійного лиха та нещасних випадків становить суть ризику.

Ризик – усвідомлення можливості небезпеки виникнення непередбачуваних витрат очікуваного прибутку, майна, грошей у зв’язку з випадковими змінами умов економічної діяльності, несприятливими обставинами, який вимірюється частотою, ймовірністю виникнення того чи іншого рівня витрат.

Ризики характеризуються основними та додатковими характеристиками. До основних характеристик ризику належать:

• Реальність існування;

• Вірогідність настання;

• Непередбачуваність часу і місця настання та величини заподіяного збитку.

Додатковими характеристиками ризику є:

• Змінність (непостійність);

• Стадійність (етапність).

Ризики класифікуються за такими критеріями:

• Причини;

• Об’єкти;

• Наслідку;

• Величини;

• Можливостей настання;

• Можливостей їх страхування.

Без ризику немає страхування, тому що відсутній страховий інтерес.

Страховий інтерес – страхова сума, якою оцінюються збиток у зв’язку з імовірністю загибелі страхових осіб чи інших істот або можливим пошкодженням (знищенням) застрахованого майна та іншими матеріальними втратами.

Ризиковий характер суспільного виробництва – головна причина неспокою власників майна та товаровиробників за свій матеріальний добробут. На цьому ґрунті виникла ідея відшкодування матеріального збитку шляхом його солідарного розподілу між зацікавленими власниками майна. А страхування виступає невід’ємним атрибутом цивілізованого суспільства.

У країнах з розвиненим ринковим господарством страхування є одним із стратегічних секторів економіки. Воно забезпечує стабільність у суспільстві, гарантує власникам відшкодування збитків при загибелі майна й втраті доходу, захищає людину в багатьох випадках життя.