Тема 3. Правове регулювання відносин права приватної власності

зміст:

1. Особливості права приватної власності.

2. Особливості права приватної власності юридичної особи.

3. Поняття і види права спільної власності.

4. Право власності на житло.

Рекомендовані нормативно-правові акти до теми:

1. Конституція України.

2. Цивільній кодекс України.

3. Господарський кодекс України.

4. Закон України "Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей" від 21 вересня 1999 р. № 1068-XIV.

5. Закон України „Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень” від 01.07.2004р. № 1952-ІV.

6. Тимчасове положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затв. Наказом Мінюсту України від 7 лютого 2002 р. № 7/5.

7. Закон України „Про приватизацію державного житлового фонду” від 19.06.92р. № 2482-ХІІ.

8. Про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян: Положення Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 15.09.92р. № 56.

Особливості права приватної власності

Співвідношення категорій "приватна власність", "індивідуальна власність", "особиста власність".

Приватно-правове регулювання відносин власності між фізичними особами: правочини, угоди, звичаї, норми моралі.

Загальна характеристика (історія)

Жовтнева революція 1917 р. започаткувала появу нової со­ціалістичної суспільно-економічної формації, основною ме­тою якої стало знищення насильницькими методами заро­джуваних в Росії та в інших республіках колишнього Союзу РСР відносин капіталістичної приватної власності і поши­рення режиму соціалістичної власності на знаряддя праці та засоби виробництва. Для громадян основною індивідуальною формою привласнення певних матеріальних благ стала осо­биста власність.

Особиста власність розглядалася як індивіду­альна форма присвоєння результатів своєї праці лише з ме­тою задоволення особистих потреб і визначалася як особисто при­дбана своєю працею.

В марксистсько-ленінському вченні про особисту влас­ність у соціалістичному суспільстві визначальними стали ідеї про її трудове походження і споживчий характер.

Дозволялося мати в осо­бистій власності лише предмети вжитку особистого спожи­вання, комфорту і підсобного домашнього господарства, жи­лий будинок і трудові заощадження.

На деякі об'єкти права особистої власності громадян у за­конодавстві передбачалися обмеження щодо їх кількості або розмірів (наприклад, щодо жилих будинків, нежилих буді­вель, продуктивної і робочої худоби, дозволених дрібних за­собів виробництва).

Особливу роль у недопущенні "збагачення" громадян ві­дігравала норма про те, що особиста власність не повинна "служити для одержання нетрудових доходів, використовува­тись на шкоду інтересам суспільства".

Громадянам заборонялося займатися приватнопідприєм­ницькою діяльністю і використовувати для цього власне май­но, здавати його за договорами найму за плату в розмірах, що перевищували граничні межі, встановлені законодавчими ак­тами.

Постанова ЦК КПРС "Про заходи по посиленню боротьби з нетрудовими дохода­ми" від 15 травня 1986 р.

В ст. 4 Закону "Про економічну самостійність Української РСР" передбачалися три форми власності: державна, колективна та індивідуальна (осо­биста і приватна трудова).

Детальну правову реґламентацію власність громадян дістала в Законі України "Про власність". При цьому індивідуальна (особиста і приватна трудова) власність за своїм розміщенням передувала іншим формам власності.

Індивідуальна власність громадян, як одна з форм влас­ності в Україні, проіснувала недовго. 7 липня 1992 р. Верхов­на Рада України прийняла Закон України "Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України яким замість права індивідуальної власності було запровадже­но нову форму власності — "право приватної власності", що знаменувало перемогу прихильників ринкових реформ.

Таким чином, у 1992 р. остаточно завершилося юридичне визнання приватної власності в Україні.

Право приватної власності громадян в об'єктивному значенні — це сукупність правових норм, які встановлюють і схороняють належність громадянам майна споживчого і фінансово-виробничого призначення та забезпечують власникам-гро­мадянам здійснення права володіти, користуватися і розпоря­джатися цим майном на свій розсуд, використовувати його для будь-яких цілей, якщо інше не передбачено законом.

Право приватної власності громадян у суб'єктивному зна­ченні — це передбачене і гарантоване законом право власника-громадянина здійснювати володіння, користування і розпоря­дження належним йому майном на свій розсуд і з будь-якою ме­тою, якщо інше не передбачено законом.

Право приватної власності

У ст. 325 ЦК зазначається, що суб'єктами права приватної влас­ності є фізичні та юридичні особи, котрі можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих його видів, які відповідно до закону не можуть їм належати.

У разі, якщо фізична або юридична особа передає належне їй майно як вклад в товариство, новостворена юридична особа стаї власником такого майна, так само як і набутого на інших підста­вах. Зокрема, згідно зі ст. 115 ЦК господарське товариство є влас­ником майна, переданого йому учасниками у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу. Отже, навіть якщо 100% акцій акціонерного товариства належить державі чи територіальній грома­ді, майно цього товариства є об'єктом його права приватної влас­ності. Державі чи територіальній громаді належать корпоративні права на участь в управлінні, на отримання дивідендів тощо. Це правило не поширюється на юридичних осіб, які створені за розпорядчим актом органу державної влади або місцевого самовря­дування, і за якими майно закріплюється на праві повного госпо­дарського відання чи оперативного управління. Це, зокрема, особи публічного права, які створюються розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Респуб­ліки Крим або органу місцевого самоврядування (ч. 2 ст. 81 ЦК). Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не обмежується. Проте законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути в їхній власності.

Такі правила встановлені у ст. 178 ЦК про недопущення перебу­вання у цивільному обороті (і, відповідно, заборону належати на праві приватної власності) окремих об'єктів цивільного права, пе­релік яких має бути встановлений у законі (об'єкти, вилучені з цивільного обігу). Обмеження щодо переліку видів майна, що може належати на праві приватної власності фізичній або юридичній особі, містяться у постанові Верховної Ради України від 17 червня 1992 р. № 2471-Х1І "Про право власності на окремі види майна"; законодавством про приватизацію встановлюється перелік об'єктів, що не підлягають приватизації.

Положення про те, що склад, кількість та вартість майна не є обмеженими, не означає, що його кількість взагалі є нічим не об­меженою. Зокрема, склад майна і його вартість і кількість можуть бути обмеженими з метою недопущення неправомірного обме­ження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, недобросовісної конкуренції, перешкоджання здійсненню діяльності, що не відповідає моральним засадам суспільства.

Суб'єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи.

Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими.

Законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи.

Іноземні громадяни та особи без грома­дянства користуються правами і несуть обов'язки щодо на­лежного їм на території України майна нарівні з громадянами України, якщо інше не передбачено законодавчими актами України.

Право приватної власності передбачає наділення громадянина-власника юридичне забезпеченою можливістю здійснювати у передбачених законом межах права щодо воло­діння, користування і розпорядження належним йому май­ном. В деяких випадках законодавець встановлює без­посередні межі здійснення громадянами правомочностей права приватної власності щодо того чи іншого конкретного майна (наприклад, стосовно земельних ділянок, приватного підприємства, зброї, валютних цінностей).

Правильне визначення обсягу правомочностей та умов їх здійснення має велике значення для утвердження правового статусу громадянина-власника та захисту його прав. Пору­шення особою відповідних правових норм може позбавити її такого захисту або навіть призвести до припинення права власності.