Тема 6. Право інтелектуальної власності в Україні

зміст:

1. Підстави набуття права власності.

2. Поняття та види інтелектуальної власності.

3. Зміст права інтелектуальної власності.

4. Здійснення права інтелектуальної власності.

5. Захист права інтелектуальної власності.

6. Право промислової власності.

Рекомендовані нормативно-правові акти до теми:

1. Конституція України.

2. Цивільній кодекс України.

3. Господарський кодекс України.

4. Захист авторського права і суміжних прав (розділ 5 ЗУ "Про"Про внесення змін до ЗУ «Про авторське право і суміжні права» від 23 грудня 1993 р." від 11.07.2001 р.).

5. Право власності на типографії інтегральних мікросхем («Про охорону прав на топографії нтегральних мікросхем» від 5 листопада 1997 р.).

6. Право власності на фірмове найменування (фірму).

7. Право власності на знаки для товарів та послуг («Про охорону прав на знаки для товарів і по­слуг» від 15 грудня 1993 р.).

8. Право власності на селекційні досягнення (на сорти рослин та правова охорона племінного тваринництва) («Про охорону прав на сорти рослин» від 21 квітня 1993 р.).

Поняття та види інтелектуальної власності

У статті 54 Конституції України зазначено: «Громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і тех­нічної творчості, захист інтелектуальної власності. Їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що ви­никають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності.

Кожний громадянин має право на результати своєї інтелек­туальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановле­ними законом.

Держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв'язків України зі світовим співтовариством.

Культурна спадщина охороняється законом.

Держава забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність, вживає за­ходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами».

Однією з найбільш важливих і характерних рис людини як час­тини живого світу є її здатність до осмисленої (цілеспрямованої) творчості.

Творчість визначається як цілеспрямована інтелектуальна діяль­ність людини, результатом котрої є щось якісно нове, що відріз­няється неповторністю, оригінальністю і суспільно-історичною унікальністю.

Країни з ринковою економікою давно усвідомили значення ви­користання і належної охорони результатів творчої діяльності (об'єднаних у понятті "інтелектуальна власність") для темпів соціального та промислового розвитку. В Україні цей інститут фактично переживає період свого становлення, оскільки радянська доктрина цивільного права ґрунтувалася на визнанні та регулю­ванні авторських прав авторів творів літератури і мистецтва, від­криттів, винаходів та раціоналізаторських пропозицій як таких, що мають, головним чином, відносний (зобов'язально-правовий), а не абсолютний характер. Відповідно, у радянському законодавстві не вживався такий термін як "інтелектуальна власність". Вперше він був використаний в останні роки існування СРСР — у Законі СРСР від 6 березня 1990 р. "Про власність в СРСР".

Початком становлення українського законодавства про інте­лектуальну власність є прийняття Закону "Про власність", який містив спеціальний розділ "Право інтелектуальної власності". Першим спеціальним актом у цій галузі був прийнятий 21 квітня 1993 р. Закон України "Про охорону прав на сорти рослин" (діє в редакції Закону від 17 січня 2002 р.). Можна вважати, що саме він заклав початок формування системи спеціального законодавства України про інтелектуальну власність.

Конкретною правовою основою здійснення і захисту інтелек­туальної власності в Україні є низка спеціальних законів: Закон "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі", а також закони України від 15 грудня 1993 р. "Про .охорону прав на промислові зразки", "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг"; "Про племінну справу в тваринництві" (в редакції Закону від 21 грудня 1999 р.). До таких актів також належить Закон "Про авторське право і суміжні права", а також закони України від 25 червня 1993 р. "Про науково-технічну інформацію"; від 21 січня 1994 р. "Про державну таємницю" (в редакції Закону від 21 вересня 1999 р.); від 10 лютого 1995 р. "Про наукову і науково-технічну експертизу"; від 5 листопада 1997р. "Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем" га інші.

Тією чи іншою мірою стосуються інтелектуальної власності за­кони України від 2 жовтня 1992 р. "Про інформацію"; від 21 грудня 1993 р. "Про телебачення і радіомовлення" (в редакції Закону від 12 січня 2006 р.); від 5 червня 1997 р. "Про видавничу справу"; під 7 жовтня 1997 р. "Про професійних творчих працівників та творчі спілки"; від 13 січня 1998 р. "Про кінематографію"; від 23 грудня 1998 р. "Про топофафо-геодезичну і картографічну діяльність"; від16 червня 1999 р. "Про охорону прав на зазначення походження товарів" та ін.

Перед тим, як визначити поняття інтелектуальної власності та права інтелектуальної власності, слід зазначити, що саме по собі поняття "інтелектуальна власність" поки що потребує доопрацю­вання. Недосконалість його полягає в тому, що цей вид власності розуміється як такий, що формується інтелектуальними зусиллями автора, але оформляється юридично за допомогою документів, що гарантують майнові права. При цьому майнові стають реальністю лише завдяки залученню їх у господарський обіг за допомогою системи спостереження, вимірювань і реєстрації господарських опе­рацій і процесів матеріального виробництва. Тільки в результаті названої сукупності дій об'єкт творчості перетворюється на особ­ливий вид власності.

Таким чином, з одного боку наголошується на значенні враху­вання тієї обставини, що суттю інтелектуальної власності є те, що вона стосується інтелектуальної, творчої діяльності, а з іншого, — не менш рішуче вказується на значення її легітимації: результати творчої діяльності стають об'єктом правового регулювання тільки тому, що такими їх визнає закон. Тобто, хоча кожна інтелектуаль­на діяльність за своїм характером і змістом є творчою, але не кожний результат творчої діяльності стає об'єктом права інтелектуальної власності. Об'єктом останнього визнається лише такий результат творчої діяльності, який відповідає вимогам закону. Наприклад, ви­рішення технічного завдання є результатом творчого пошуку, але може не відповідати умовам патентоспроможності і, отже, не бути об'єктом права інтелектуальної власності.

Таким чином, інтелектуальною власністю прийнято вважати лише ті результати інтелектуальної діяльності, яким закон надає правову охорону. З огляду на це, найпростіше визначити це понят­тя так: інтелектуальна власність — це власність на такі результати інтелектуальної діяльності, яким відповідно до закону надається правова охорона.

Щодо поділу інтелектуальної власності на види існують роз­біжності.

Так, відповідно до міжнародних угод (конвенцій) результати інтелектуальної діяльності поділяють на 2 основні групи:

1. літературно-художня власність (сюди відносять твори літера­тури і мистецтва і в суміжних сферах);

2. промислова власність (охоплює всі результати творчості в галузі техніки).

Інший підхід закладено у Модельному Цивільному кодексі для країн СНД. Він полягає в тому, що усі результати творчої діяльності поділяються на З групи:

1. об'єкти літературно-художньої власності;

2. об'єкти промислової власності;

3. засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг.

Право інтелектуальної власності в суб'єктивному сенсі — це право особи володіти, користуватися, розпоряджатися та захищати від порушень з боку всіх інших суб'єктів права результат інтелектуаль­ної, творчої діяльності або інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений законом.

Отже, право інтелектуальної власності є правом творця (та інших осіб, вказаних у законі) на одержаний ним результат інтелектуаль­ної, творчої діяльності, який законом визнається об'єктом пра­вового регулювання і охорони.

Згідно зі ст. 419 ЦК право інтелектуальної власності та право власності на річ існують як самостійні правові категорії, що пов'язано з наявністю між об'єктами права інтелектуальної власності і матеріальними об'єктами права власності таких відмін­ностей:

1. результат інтелектуальної діяльності може бути визнаний об'єктом права інтелектуальної власності лише у суворій відповід­ності до вимог закону;

2. існування права інтелектуальної власності, хоча воно і є аб­солютним, є виключним правом, обмеженим певним строком.

Оскільки право інтелектуальної власності та право власності на річ є самостійними правовими категоріями передача кожного з цих прав є самостійним юридичним фактом, що породжує, змінює, припиняє самостійні правовідносини. Внаслідок цього перехід права на об'єкт права інтелектуальної власності не означає переходу права власності на річ, у якій було зафіксовано об'єкт творчої діяльності. З тієї ж причини перехід права власності на матеріальну річ не означає одночасного переходу права на об'єкт права інтелектуальної власності. Наприклад, придбання картини не означає автоматич­ного переходу авторського права до особи, що придбала цю річ.

Таким чином, можна зробити висновок, що згідно з сучасною вітчизняною концепцією у цій галузі право інтелектуальної власності розглядається як особливий різновид права власності, а отже і речових прав на специфічний об'єкт — результати інтелектуальної, творчої діяльності.

Суб'єкти права інтелектуальної власності — це особи, яким можуть належати права володіння, легітимації, користування, роз­порядження та захисту прав на результати інтелектуальної, творчої діяльності.

Суб'єктами права інтелектуальної власності можуть бути 2 види суб'єктів:

1. творець (творці) об'єкта права інтелектуальної власності;

2. інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності.

Творець — це особа, результати інтелектуальної, творчої діяль­ності якої є або можуть бути визнані об'єктами права інтелектуаль­ної власності. Коло суб'єктів, які визнаються "творцями", у законі (ст. 421 ЦК) не визначене і не обмежене якимось вимогами до їхнього віку, стану здоров'я дієздатності. У зазначеній нормі ЦК наведений лише приблизний перелік осіб, котрі створюють той чи інший об'єкт права інтелектуальної власності: автор, виконавець, винахідник тощо. Отже, для суб'єктів права інтелектуальної власності характерною є однакова дієздатність суб'єктів творчого процесу. Іншими словами, творцями будь-яких результатів творчої діяльності можуть бути як повнолітні, так і неповнолітні особи.

Слід звернути увагу на те, що "творча правосуб'єктність" не спів­падає із загальною цивільною дієздатністю, котра, за загальним пра­вилом, настає із досягненням фізичною особою 18 років. Суб'єктом права інтелектуальної власності може бути частково дієздатна, об­межено дієздатна або недієздатна особа. Інша річ, що здійснювати авторські права така особа може за допомогою інших осіб (батьків, усиновлювача, опікуна, піклувальника тощо).

Інші особи визнаються суб'єктами права інтелектуальної влас­ності, якщо відповідно до ЦК, іншого закону чи договору їм на­лежать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності. Наприклад, це може бути особа, якій автор відповідно до закону повністю або частково передав майнові права інтелек­туальної власності — наприклад, видавець літературного твору, який уклав відповідний договір з автором (ст. 427 ЦК).

Суб'єктом права інтелектуальної власності на об'єкт, створений у зв'язку з виконанням трудового договору, за певних умов може бути також юридична або фізична особа, де або в якої працює той, хто створив цей об'єкт.

Цій ситуації спеціально присвячена ст. 429 ЦК, котра розрізняє 2 випадки:

1. визначення суб'єктів особистих немайнових прав;

2. визначення суб'єктів майнових прав.

Щодо особистих немайнових прав у вигляді загального правила встановлено, що права на об'єкт, створений у зв'язку з виконанням трудового договору, належать працівникові, який створив цей об'єкт. Разом з тим, у випадках, передбачених законом, окремі особисті немайнові права інтелектуальної власності на такий об'єкт можуть належати юридичній або фізичній особі, де або в якої працює працівник.

У зв'язку з цим варто зазначити, що авторське право традиційно виходило з того, що у більшості випадків твір, створений у порядку виконання службового завдання, належить роботодавцю, з яким автор перебуває у трудових відносинах (ст. 16 Закону "Про авторське право і суміжні права"). Проте ст. 429 ЦК підходить до вирішення цього питання з більш демократичних позицій, надаючи, загалом, перевагу інтересам працівника, що створив об'єкт права інтелек­туальної власності.

Аналогічні правила діють при визначенні суб'єкта особистих немайнових прав інтелектуальної власності на об'єкт, створений на замовлення: такі права належать творцеві цього об'єкта і лише у випадках, передбачених законом, окремі особисті немайнові права інтелектуальної власності на такий об'єкт можуть належати замов­никові (ч. 1 ст. 430 ЦК).

Майнові права інтелектуальної власності на об'єкт, створений у зв'язку з виконанням трудового договору, належать працівникові, який створив цей об'єкт, та юридичній або фізичній особі, де або в якої він працює, спільно, якщо інше не встановлено договором. Це правило є диспозитивним і застосовується за умови, якщо інше не встановлено договором творця об'єкту інтелектуальної влас­ності і особи-роботодавця. Такі самі правила діють щодо визна­чення суб'єкта майнових прав інтелектуальної власності на об'єкт, створений на замовлення (ч. 2 ст. 429 та ст. 430 ЦК).

Об'єктами права інтелектуальної власності згідно з п. УПІ ст. 2 Конвенції про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності 1967 р. є:

• літературні, художні і наукові твори;

• виконавська діяльність артистів, звукозапис, радіо і телевізійні передачі;

• винаходи в усіх сферах людської діяльності;

• наукові відкриття;

• промислові зразки;

• товарні знаки, знаки обслуговування, фірмові найменування і комерційні позначення;

• усі інші права, що стосуються інтелектуальної діяльності, у виробничій, науковій, літературній і художній сферах.

Хоча країни, що приєдналися до цієї Конвенції, не зобов'язані в своєму законодавстві відтворювати наведений перелік, а самі визна­чають коло об'єктів інтелектуальної власності, проте практика законотворчості йде шляхом урахування цих рекомендацій. Тому ЦК значною мірою відтворює перелік об'єктів інтелектуальної влас­ності, зазначений у Конвенції.

Згідно зі ст. 420 ЦК об'єктами права інтелектуальної власності в Україні, зокрема, вважаються:

• літературні та художні твори;

• комп'ютерні програми;

• компіляції даних (бази даних);

• виконання;

• фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення;

• наукові відкриття;

• винаходи, корисні моделі, промислові зразки;

• компонування (топографії) інтегральних мікросхем;

• раціоналізаторські пропозиції;

• сорти рослин, породи тварин;

• комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки пня товарів і послуг), географічні зазначення;

• комерційні таємниці.

Відповідно до переліку об'єктів, що міститься у ст. 420 ЦК, визна­чаються і види права інтелектуальної власності в Україні:

1. право інтелектуальної власності на літературний, художній та інший твір (авторське право) — глава 36 ЦК;

2. право інтелектуальної власності на виконання, фонограму, відеограму та програму (передачу) організації мовлення (суміжні права) — глава 37 ЦК;

3. право інтелектуальної власності на наукове відкриття (глава 38 ЦК);

4. право інтелектуальної власності на винахід, корисну моделі промисловий зразок (глава 39 ЦК);

5. право інтелектуальної власності на компонування інтеграль­ної мікросхеми (глава 40 ЦК);

6. право інтелектуальної власності на раціоналізаторську про­позицію (глава 41 ЦК);

7. право інтелектуальної власності на сорт рослин, породи тварин (глава 42 ЦК);

8. право інтелектуальної власності на комерційне найменування (глава 43 ЦК);

9. право інтелектуальної власності на торговельну марку (глава 44 ЦК);

10. право інтелектуальної власності на географічне зазначення (глава 45 ЦК);

11. право інтелектуальної власності на комерційну таємницю (глава 46 ЦК).

Встановлення права інтелектуальної власності відбувається:

1) у випадку виникнення права інтелектуальної власності;

2) шляхом набуття права інтелектуальної власності.

Таким чином, можна говорити про первинні (виникнення) і вторинні (набуття) способи встановлення права інтелектуальної власності.

У випадку виникнення права інтелектуальної власності встанов­люються вперше — раніше їх не існувало, а потім виникли відпо­відні правовідносини. У цьому разі підстави виникнення цивільних прав та обов'язків є первинними — вони виникають вперше. Це — створення літературних, художніх творів, винаходів та інших ре­зультатів інтелектуальної, творчої діяльності, котре супроводжу­ється у необхідних випадках вчиненням творцем легітимаційних дій (ст. 11 ЦК).

У випадку набуття права інтелектуальної власності, воно виникає на підставах, що мають вторинний характер. Зокрема, таке право можна набути в результаті отримання необхідних документів, правонаступництва, передання автором майнових прав інтелектуальної власності іншій особі тощо (ст. 427 ЦК). У цьому випадку підставою виникнення відповідних правовідносин вже є не власне акт творчос­ті (легітимований у необхідних випадках відповідно до вимог закону), а складна юридична сукупність (створення об'єкту права інтелек­туальної власності і подія — смерть автора і відкриття спадщини, створення об'єкту права інтелектуальної власності і правочин, спря­мований на його передачу).