2. Державний борг та його наслідки.

Державний борг – це борг держави Тим чи іншим економічним, юридичним субєктам або країнам, які наддали в позику грошові кошти, матеріальні цінності, господарські об’єкти.

Можна сказати, що державний борг – це нагромаджена урядом сума запозичень для фінансування дефіцитів державних бюджетів.

Між державним бюджетом і державним боргом існує двобічний звязок:

- дефіцит формує борг;

- наявність боргу зумовлює зростання дефіциту.

Борг буває:

І. Залежно від суб’єктів кредитних відносин:

- внутрішній – перед юридичними і фізичними особами власної країни;

- зовнішній – перед іноземними країнами в особі міжнародних фінансових організацій, урядів іноземних країн та іноземних приватних осіь та організацій.

ІІ. Залежно від структури боргових забовязень:

- монетизований борг, який складається з боргів, опосередкованих кредитними стосунками держави з банками;

- немонетизований, який включає:

1) заборгованість держави з державних замовлень, надання послуг державним установам;

2) заборгованість з виплат заробітної плати бюджетному сектору;

3) заборгованість з виплат соціальних трансфертів (пенсій, стипендій, допомог тощо).

Обслуговування державного боргу – це погашення основної суми боргу і процента по неї.

Управління державним боргом включає:

- вивчення кон’юнктури ринку позичкового капіталу;

- випуск та розміщення нових боргових забовязень (рефінансування);

- погашення своїх боргових забовязень;

- виплату позичкового процента;

- зміну процентної ставки;

- реструктуризація;

- консолідація – проводження терміну боргу. На умови погашення боргу впливає такий чинник як зміна курсу національної валюти до доларів США за забовязенням зовнішнього боргу в доларовому еквіваленті.

3. Фіскальна політика.

Фіскальна політика – сукупність заходів держави у сфері оподаткування та державних витрат, спрямованих на забезпечення повної зайнятості, рівно важності платіжного балансу та економічного зростання за умов виробництва не інфляційного ВВП. До фіскальної політики належать тільки такі маніпуляції державним бюджетом, які не змінюються кількістю грошей в обігу.

Фіскальну політику ще називають бюджетно-податковою, вона є головною складовою фінансової політики та важливою ланкою економічної політики (лат. «fiscus» - державна казна).

Велику значність фіскальній політиці надали кейнсіанці. В США її здійснюють два органи: Рада економічних консультантів і суспільний економічний комітет. У 1978 р. вийшов закон Хемфрі-Хоукінса щодо уряду, який забовязаний розробляти на 5 років програму стабілізації економіки (безробіття = 4%, інфляція = 0%).

Головними інструментами фіскальної політики є: податки, державні закупівлі, трансферти. Після ІІ Світової війни фіскальна політика спиралася на використання державного бюджету і була основним засобом регулювання економіки в розвинених країнах. Це обумовлювалося ще й прискореним розвитком суспільно державного сектору економіки. Кейнсіанці надали рекомендації, в основу яких покладено принцип дискреції – переважання вольового обізнаного управління економікою і зведення до мінімальних стихійних форм прояву економічних процесів, явищ. Тому політика обізнаного маніпулювання податками і державними витратами, що проводилися урядом, отримало назву дискреційна фіскальна політика.

Вона буває стимулююча і стримуюча. Стимулююча фіскальна політика включає зростання державних витрат, зниження податків, їх сполучення. При збалансованому бюджеті в період спаду чи депресії необхідним є бюджетний дефіцит. Стримуююча фіскальна політика: зниження державних витрат, зростання податків, їх сполучення. Якщо в економіці вже є інфляція, то повинна орієнтуватися на позитивне сальдо бюджета.

Адвалорний податок – фіксована процентна ставка до загальної вартості товару (імпортні пошліни).

Паушальний податок – ліцензійна винагорода, визначена і твердо фіксована в угоді сума.

При дискреційній фіскальній політиці робиться припущення, що ЧНП = НД + ОД, державні витрати розглядаються як пряме втручання держави. А податки як непряме. Причому зниження державних витрат приводить до кратного зниження ЧНП.

S, M, T – вилучення

= точка рівноваги

I_n, X_n, G – ін’єкції

Недискреційна фіскальна політика базується на дії вмонтованих стабілізаторів, які забезпечують природнє пристосування економіки до фаз ділової кон’юнктури.

Автоматичні механізми – це такі механізми в економіці, дія яких зменшує реакцію ВВП на зміну сукупного попиту.

До автоматичних стабілізаторів належать:

1) автоматична зміна податкових надходжень при прогресивній системі оподаткування. Тобто держава регулює не розмір податків, а величину податкових ставок. При зростання національного доходу вони зростають, а при зниженні – зменшуються.

2) допомога на випадок безробіття, соціальна допомога та інші соціальні трансферти. Вони є частиною державних витрат і виконують стабілізуючу роль. Наприклад, дитячі пособі і виплати на існування не залежать від коливань національного доходу, але змінюються в залежності від коливань ділової активності: при зростанні вони зменшуються, а при зменшенні вони зростають. У результаті зменшується амплітуда коливань ділового циклу.

3) тільки фермерам.

4) заощадження (вони працюють). Іноді виникає ефект витіснення – скорочення приватних інвестицій внаслідок недостатнього державного фінансування (зростають податки, внаслідок знижуються інвестиції).

Основна завдання фіскальної політики полягають у перерозполіді національного доходу з метою:

• впливу на стан господарської кон’юнктури;

• нагромадження необхідних ресурсів для фінансування соціальних програм;

• підтримка належного рівня зайнятості;

• стимулювання економічного зростання.