43, 44. Суть і структура міжнародної валютної системи.

Міжнародні валютні відносини — це сукупність грошових відносин, які опосередкову­ють рух товарів і факторів виробництва між країнами та формують само­стійну міжнародну фінансову сферу. Міжнародні валютні відносини пов'язані з функціонуванням грошей як світового інструменту, який обслуговує міжнародну торгівлю, міжнародний рух факторів виробництва, туризм тощо.

Міжнародна валютна система охоплює всю міжнародну економіку, її головними елементами є національні та колективні (наднаціональні) валюти, міжнародні платіжні активи, механізм валютних паритетів і валютних курсів, умови взаємної конвертованості валют, міжнародні валютні ринки, міжна­родні банківські та валютно-фінансові установи, міждержавні організації, що здійснюють валютне регулювання. Міжнародна валютна система регулюєть­ся нормами національного та міжнародного права, зафіксованими в держав­них, міждержавних та міжнародних правових актах.

МВС охоплює свю економіку і має такі елементи:1) національні та колектині валютні одиниці, 2) міжнародні платіжні активи, 3) механізм валютних курсів, 4) умови взаємної конветрованості валюти, 5) си-ма міжн. Розрахунків, 6) міжбанківські та валютно-фін. Установи.

Етапи розвитку міжнародної валютної системи. Розвиток міжнародної валютної системи відображає основні етапи еволюції національних економік та міжнародної економіки в цілому. На основі такого взаємозв'язку періо­дично виникає невідповідність принципів її функціонування сучасним по­требам міжнародних економічних відносин. Долаючи цю невідповідність, міжнародна валютна система пройшла в своєму розвитку чотири основні етапи.

Паризька валютна система. Стихійно склалася у XIX ст., а юридичне була оформлена міждержавною угодою на Міжнародній конференції в Па­рижі у 1867 р. Згідно з цією угодою золото визнавалось єдиною формою світо­вих грошей. На цьому етапі валюти ряду країн вільно обмінювались на золо­то на внутрішніх ринках своїх країн. Характерні риси Паризької валютної системи:

• основою системи виступав золотомонетний стандарт; • валютні одиниці країн-учасниць мали чітко визначений вміст золота і були конвертованими в золото; • золото вільно експортувалось та імпортувалось, продавалось на міжна­родних ринках, а золоті зливки могли вільно обмінюватися на монети; • підтримувалось жорстке співвідношення між національним золотим запасом і внутрішньою пропозицією грошей; • діяв режим вільно плаваючих курсів валют з урахуванням ринкового попиту та пропозиції, але в межах золотих точок.

Золотий стандарт — це міжнародна валютна система, що ґрунтувалась на офіційному закріпленні країною золотого вмісту національної валютної одиниці із зобов'язанням центрального банку купувати та продавати націо­нальну валюту в обмін на золото.

Оскільки золотий вміст кожної валюти був фіксованим, то й валютні кур­си також були фіксованими, що мало назву монетного паритету. Валют­ний курс в цих умовах міг змінюватись лише в обмежених рамках між золо­тими точками. Валютний курс, починаючи з якого боржники були схильні розраховуватись за міжнародними зобов'язаннями золотом, а не іноземними валютами, називається золотою точкою вивозу. Так само можна визначити і золоту точку ввозу, починаючи з якої для власників іноземної валюти має сенс обертати свою валюту в золото за кордоном для здійснення розрахунків. Класичний механізм золотих точок діяв за умови вільної купівлі-продажу золота та відсутності обмежень на його вивіз. Золоті точки визначалися шля­хом коригування паритету національної валюти на величину транспортних і страхових витрат, пов'язаних з матеріальним трансфертом золота.

Генуезька валютна система. Результатом Генуезької міжнародної еко­номічної конференції (1922 р.) стало створення нової валютної системи, її основні риси:

• основою системи виступало як золото, так і девізи — іноземні валюти; • збережено золоті паритети, однак конверсія валют у золото стала здійсню­ватися не лише безпосередньо, а й опосередковано — через іноземні валюти; • відновлено режим валютних курсів, які вільно плавали; • провадилася активна політика валютного регулювання у формі міжна­родних конференцій та угод.

Генуезька валютна система стабільно функціонувала тільки до світової економічної кризи 1929—1933 рр., в результаті якої зазнав краху один із го­ловних принципів валютної системи — золотодевізний стандарт. Внутрішньо-економічні проблеми призвели до девальвації багатьох валют, збільшилася приватна тезаврація золота, утворилася маса "гарячих грошей", що стихійно пересувалася від однієї країни до іншої в пошуках антиінфляційних ніш.

Бреттон-Вудська валютна система. З'явилася як результат міжнародної конференції з валютно-фінансових питань, що відбулась 1—22 липня 1944 р. в Бреттон-Вудсі (США). Прийняті Статті Угоди (Статут МВФ) визначили ос­новні риси нової валютної системи, її суть полягала в тому, що паперові гроші перестали обмінюватись на золото. При цьому золото зберігало свою монополію на проведення остаточних грошових розрахунків між країнами, тобто на виконання функції загального платіжного засобу. Однак масштаби використання золота для фактичного обслуговування міжнародного обігу і його регулятивна роль у цій сфері істотно зменшились.

Бреттон-Вудська валютна система була за своїм характером золотодевіз-ною системою фіксованих валютних курсів. Золотодевізний стандарт — це міжнародна валютна система, що ґрунтувалась на золоті та девізах — двох резервних валютах (доларі США та фунті стерлінгів).

Основною резервною валютою став американський долар, який нарівні з золотом був визнаний мірою цінності валюти кожної країни, а також міжна­родним платіжним та кредитним засобом. Долар обмінювався на золото центральними банками та урядовими установами інших країн в казначействі США за курсом (1944 р.) 35 дол. за 1 тройську унцію (31,1 г). Крім того, урядові органи та приватні особи могли купувати золото на приватному рин­ку. Валютна ціна золота формувалась на основі офіційної і до 1988 р. суттєво не коливалась. Порівнювання валют одна з одною та їхній взаємний обмін здійснювались на основі офіційних валютних паритетів, виражених в золоті та доларах. МВФ- основними цілями були:

• сприяння міжнародному співробітництву шляхом консультацій з міжна­родних валютних проблем; • сприяння збалансованому зростанню міжнародної торгівлі, яка сприяла б зростанню виробництва та зайнятості;

• сприяння організації багатосторонньої платіжної системи з поточних операцій та усуненню валютних обмежень; • надання тимчасової фінансової допомоги країнам-членам для врегулю­вання платіжних дисбалансів; • скорочення періоду та розмірів платіжних дисбалансів країн-членів.

Ямайська валютна система. У січні 1976 р. на черговій нараді МВФ в Кінгстоні (Ямайка) у вигляді другої поправки до Статей Угоди МВФ були визначені основи нової світової валютної системи, суть якої — в проголо­шенні повної демонетизації золота у сфері валютних відносин. Був відміне­ний офіційний золотий паритет, офіційна ціна на золото та фіксація масшта­бу цін (золотого вмісту) національних грошових одиниць, знято будь-які об­меження у його приватному використанні.

На Ямайській конференції було введено стандарт СДР — спеціальні права запозичення (СПЗ)) з метою зробити їх основним резервним авуаром і зменшити роль інших резервних валют. Спеці­альні права запозичення були створені МВФ в 1969 р. як простий кредитний інструмент. Однак потім була поставлена задача перетворити СДР в "голов­ний резервний актив міжнародної валютної системи", в альтернативу як зо­лоту, так і доларові.

Спочатку одиниця СДР прирівнювалась до золота, що відповідало золото­му вмістові долара (1970 р.)- З липня 1974 р., у зв'язку з переходом до пла­ваючих валютних курсів був відмінений золотий вміст СДР. Курс СДР визна­чався на основі валютного кошика — середньозваженого курсу 16 валют країн, зовнішня торгівля яких становила не менше 1 % світової торгівлі. Валютний кошик — це метод зіставлення середньозваженого курсу однієї валюти щодо певного набору інших валют. З 2001 р. курс СДР розраховується на базі чоти­рьох валют.