3.3. Поняття і види юридичних осіб (universitates)

Суб’єктами правового спілкування в Римі визнавалися не лише фізичні особи, а й об’єднання людей. Це ставало правовою нормою, якщо вони виступали в цивільному обігу як єдина цілісність, що якісно відрізнялася від осіб, які складали її. Таким чином, поряд з фізичними особами суб'єктами приватного права могли бути також особи юридичні. Ідея юридичної особи визріла після того, як римлянам довелося протягом тривалого періоду вирішувати питання розвитку муніципального самоврядування. Врешті-решт соціальними одиницями, які володіли правами приватних осіб, у римському праві визнали релігійні і професійні спілки (collegia, corpora, societas), самоврядні місцеві громадянські общини (municipia, coloniae) і державну скарбницю.

Ще Закон ХІІ Таблиць встановив свободу приватних асоціацій, вимагаючи від них лише одного – аби їх діяльність не суперечила правовим настановам. Для того щоб вважатися об'єднанням, корпорація мала налічувати не менше трьох членів, які перебували у статусі повноправних римських громадян. Створення ними союзу не вимагало попереднього дозволу або подальшої санкції з боку органів державної влади. Лише за часів правління принцепсів для утворення корпорації потрібен був спеціальний дозвіл сенату.

Корпорація могла створити власний статут, але це не було обов'язковим. Серед обов’язкових правових елементів, які ставали атрибутом корпорації, були такі: наявність казни корпорації; довірена особа, яка діяла від імені корпорації; загальні збори членів об'єднання, на яких рішення приймалися простою більшістю голосів. Корпорація з правового погляду була абстрактною спільністю, яка зберігала свою якість незалежно від змін персонального складу її членів. Майно корпорації було відокремленим від майна її членів. Корпорація не відповідала за зобов'язаннями або за правопорушення своїх співчленів за винятком того випадку, коли вона збагатилася в результаті неправомірних дій свого співчлена. Причому відповідала корпорація за це лише у розмірі неправомірного збагачення.

Припинялося існування об’єднання за таких умов: 1) вибуття його членів; 2) заборона на його діяльність, накладена державою або судом; 3) закінчення терміну дії або досягнення цілей, які були поставлені під час утворення корпорації; 4) власне рішення співчленів. Долю майна і зобов'язань корпорації, якщо такі були, римське право не регламентувало.

Таким чином, римське право не створило розробленої теорії юридичної особи. Не сформувала єдиного розуміння цієї категорії римськими юристами і приватними власниками і правова практика.

ТЕМА. 4. ЗАХИСТ ПРИВАТНИХ ПРАВ

4. 1. Позовний захист.

4.2. Форми судочинства в Стародавньому Римі:

а) легісакційний судовий процес (lege agere);

б) судовий процес через формули (per formulas agere);

в) екстраординарний судовий процес (exstra ordinem cognitio).

4.3. Позовна давність.

4.4. Спеціальні засоби преторського захисту приватних прав.

4. 1. Позовний захист

Захист прав через цивільні позови являє собою один з аспектів існування права та функціонування правової системи. Правові вимоги як вираження певної соціальної поведінки суб’єктів цивільного права на індивідуальному рівні припускають необхідність відповідності конкретної вимоги загальному правилу. Позовний захист цивільних прав у римському праві мав переважне значення, але захист міг здійснюватися і в спеціальному порядку (за допомогою інтердиктів преторів). Незадоволений інтерес формулювався у вигляді позову як визнаної законом форми висування претензії іншій стороні правовідносин.

Римляни створили розвинену систему позовів. До них належали: позов до речі (actio in rem), позов до певної особи (actio in personam), позов строгого права (actio stricti juris), позов доброї совісті (actio bonae fidis), прямий позов (actio directa), зворотний позов (actio contraria), позов за аналогією (actio utilis), кондикції (особливі зобов’язальні позови, у яких не згадувалися підстави їх виникнення), позови з фікцією (actio fictia), позови з переміщенням суб’єктів, позови штрафні та реіперсекуторні, за якими можна було вимагати відновлення порушеного становища, передачі прав тощо, а також позови actio popularis, які римські громадяни подавали в «інтересах римського народу».

Право осіб існувало у двох аспектах – матеріальному і процесуальному. Перший аспект демонстрував ступінь незалежності індивіда від зовнішнього соціального світу, а другий виражав форми і процедури захисту і реалізації цього права в умовах реальних конфліктів. Процес був формою захисту і реалізації права з притаманними йому рівністю та автономністю індивідів. Процес (actio) був правом домагатися через суд того, що за правом належало громадянинові, але суто процесуальне розуміння позову, коли малася на увазі спроба розпочати процес, у римському праві було не можливе. І це тому, що позов спочатку надавався магістратам на підставі попереднього розгляду справи, а потім виникали правові наслідки від звернення позивача до суду.

При цьому сторони судового процесу мали визнавати загальні презумпції приватного судочинства. Презумпції являли собою правові припущення, які характеризують на підставі заздалегідь з'ясованих фактів інші, що не доведені, а тільки передбачені. Презумпція раціоналізувала процес, оскільки звільняла від необхідності заздалегідь доводити всі взаємозв'язки фактів і правовідносин. Проте презумпція не була незаперечною, оскільки припускалося, що в ході процесу вона може бути доказово спростована.

У римському цивільному процесі сформувалися деякі загальні презумпції процесуального права, які є надбанням і нашої процесуальної культури:

1) судова участь сторін і судочинство виходили з підкорення авторитету судді;

2) судочинство повинне підкорятися вимогам реальності й економності, а суперечка повинна знаходитися лише у сфері права;

3) судові рішення мали бути справедливими щодо громадян;

4) судова роль судді мала обмежуватися змістом вимоги;

5) презюміювалися позитивні (на думку учасників процесу) якості судді, які були критеріями для оцінки законності всіх його процесуальних дій;

6) присуд мав ґрунтуватися на упевненості сторін процесу в істинності його змісту щодо суті й обставин справи.

Правильний хід судового процесу, під час якого вирішувалися проблеми захисту приватних прав, визначався і тим, що римське право визнавало існування різних за своєю основою видів позовів. Відповідно до основних типів прав у матеріальному аспекті (абсолютні чи відносні), римські правознавці розрізняли речові (actiones in rem) і особисті (actiones in personam) позови. У першому випадку йшлося про наявність у позивача правової позиції відносно речового права, яке могло бути порушене будь-якою персоною. Це означало, що претензії позивача були звернені до всіх, а визначеність могла бути досягнута лише під час судового процесу. В іншому випадку (особистий позов) відповідати мав лише боржник даного кредитора. Ця відмінність цілей процесу відповідала існуванню двох типів процесуальних засобів – визначальних і виконавчих. Така типологія була очевидною вже за часів найдавнішого процесу, коли подавали законний позов.