8.5. Безіменні контракти (contractus innominati) і пакти (pactum)

Наслідком розвитку господарського життя Риму було те, що замкнена система контрактів не могла задовольня­ти потреби цивільного обігу. Потрібні були нові договірні відносини. Тому претори надавали позовний захист відносинам, які раніше не захищалися, щоб якимсь чином компенсувати втрати потерпілого. Це була нова група договорів, що одержали загальну назву безіменних контрактів. До них належали такі: 1) обмін речовими правами або самими речами річ на річ (do ut des); 2) виконання дії в обмін на речове право або річ, тобто послуга за річ (do ut facias) 3) надання речі за дію, тобто річ за послугу (facio ut des); 4) обмін діями, що цікавлять сторони, тобто послуга на послугу (facio ut fas).

Безіменні контракти були подібні до реальних і консенсуальних, адже вони визнавалися такими, які засновані на fides, і тому внаслідок actio praescriptis verbis боржник відповідав і за намір, і за необережність.

Частина безіменних контрактів були настільки усталеними, що отримали власну назву, а саме: обмін (permutatio), комісія (aestimatum), інспекція (datio ad inspiciendum). Договір обміну – це контракт, за яким одна сторона пере­давала іншій стороні у власність яку-небудь річ (речі), за умови, що інший учасник договору передасть першій сторо­ні у власність якусь річ, еквівалентну за вартістю. Цей договір виник за часів становлення договірних відносин, тоді, коли обіг товарів провадився у формі обміну речі на річ.

Комісія – контракт, за яким одна сторона пе­редавала іншій певну річ для продажу за обумовлену ціну, а інша повинна була передати першій обумовлену су­му чи повернути саму річ. Предметом договору була будь-яка річ, не вилучена з обігу. Цей договір наближався до договору доручення. Його особливість у тому, що ризик випадкового зіпсування речі брав на себе перекупник.

Інспекція – договір, за яким власник речі передавав її оцінювачу (inspector), щоб той встановив ціну речі та повернув її. Формальні вимоги до контрактів та їх строга типізація у римському праві привели до того, що проста угода сторін створювала зобов’язальний ефект лише тоді, коли джерело зобов’язань відповідало одному з консенсуальних контрактів. Тоді претор угоду, укладену в простій формі (pactum), визнавав юридичною.

Пакти визнавалися обов'язковими тільки в межах конкретного договору і лише для осіб, що персонально уклали його. Надалі пактами почали вважатися деякі операції неформального характеру. Основне в цих операціях було не дотримання тієї або іншої форми, а захист інтересів сторін і загальних вимог права щодо розумності і доцільності договірного права.

Юридична чинність пактів поля­гала в тому, що виконання зобов'язання, взятого на себе на підставі неформальної угоди, було виконанням того, що вважалося належним за звичаєм. Зрозуміло, що позовний захист вказаному зобов’язанню не надавався. Але наслідком господарських потреб за часів широкого розвитку цивільного обігу було поширення пактів завдяки їх простоті. Тому деякі пакти отримали позовний захист. Римляни передусім розрізняли приєднані пакти (pacta adjecta in continenti), які додавалися до головного договору і передбачали внесення змін до його юридичних наслідків, та угоди, додані з розривом у часі (pacta adjecta ex intervallo), які уточ­няли строки платежів.

Відомі були і преторські пакти (pacta pretoria), які отримали позовний захист від преторів. Ними були: узяття на себе ролі третейського судді відповідно до пропозиції сторін, які визнавали необхідність наявності арбітра (receptum arbitri); рішення банкіра взяти на себе обов’язок сплатити борг свого клієнта третій особі (receptum argentarii); відповідальність власника судна, господаря готелю або трактиру за збереження речей пасажирів або постояльців (receptum nautarum, cauponum, stabulariorum).

Перехід римської держави до імператорської форми правління мав наслідком появу імператорських пактів (pacta legitima), захищених кондикційними позовами, що випливали із закону, яким було визнано цю угоду. До них належали компро­міс, угода про посаг та угода про дарування.