4.3. Позовна давність

Серед часово-правових категорій у римському судочинстві великого значення набула позовна давність – встановлений за­коном термін для захисту порушеного права в суді. Як право­ва категорія вона виникла досить пізно (класичне римське право цього поняття не знало). За тих часів були законні строки для деяких позовів, з яких поступово розвинулась і позовна давність.

Римське право не виробило спеціальних умов стосовно обмеження права на заяву позовних вимог за часом. Гасильна, або позовна, давність (praescriptio) перепліталася в обґрунтовуванні своїх вимог з набувальницькою давністю, що випливала із специфічних речових прав. Нормальний перебіг позовної давності міг перериватися й призупинятися. Перерва наставала за двох підстав: підтверд­ження боргу і звернення з позовом у встановленому порядку. Призупинення позовної давності наставало за певних обставин (війни, епідемії, неповноліття пра­вомочної особи та інше), але після усунення цих причин позовна давність тривала. Виконання зобов'я­зання після спливання строку давності позову вважалося виконанням належного обовязку, а не додаткового.

Встановлення жорстких строків позовної давності вимагало точного визначення початку їх відліку, що залежало від характеру правовідносин. У строкових договорах почат­ком відліку позовної давності вважався наступний день після закінчення договірного строку. У суперечках про речове право відлік позовної давності починається з того часу, коли в суб'єкта речового права (власника) виникає право на позов, тобто коли йому стає ві­домо, де знаходиться його річ.

Позовні вимоги, засновані на звичайному праві, вважалися погашеними «за незапам’ятним часом», якщо люди не могли точно пригадати час виникнення колізії (вважалося, що вказаний час був звичайним для третього покоління). Позовні вимоги, засновані на законних розпорядженнях, вважалися погашеними після закінчення тридцяти років з моменту виникнення підстави для претензії. Гасильна давність відносно складних позовів мала подвійний характер: повна, коли в цілому задовольнялась уся вимога, і часткова, якщо право вимагати штраф за невиконання умов договору не було передбачено, але зберігалося право вимагати виконання договору у повному обсязі.

Особливий характер позовних вимог був притаманний тим позовам, які випливали зі спадкового права. За загальним правилом, вимога про відновлення в правах спадку не мала гасильної давності.

4.4. Спеціальні засоби преторського захисту приватних прав

Крім позовного захисту порушених прав були введені найрізноманітніші форми непозовного захисту від правопо­рушень. Їх створювали магістрати, тим самим втілюючи до життя власну адміністративну владу. Серед них розрізняли інтердикти (interdictum), стипуляції (stipulation), введення у во­лодіння (eatur in possessionem) і поновлення до первінного стану (restitutio).

Інтердикти, тобто розпорядження претора, якими він забо­роняв здійснювати які-небудь протиправні дії, первісно були адресовані конкретним особам. З часом вони стали загальнообов'язковими правилами застосування проти самоуправності, яка виявлялася у відносинах володіння.

Стипуляцією позначалася обіцянка сплатити певну суму або зро­бити будь-що на користь іншої особи, і проголошувалася вона в урочистій обстановці. Зрозуміло, що публічні обіцянки були формою забезпечення виконання зобов'язань чи, навпаки, попередженням щодо можливих негативних наслідків.

Вступ у володіння (найчастіше, спадковим майном) здійснювалося за розпорядженням претора. Воно могло здійснюватися над цілим майном або на певну річ. Поновлення до первісного стану здійснювалося в разі, якщо після здійсненого юридичного факту виявилося, що наслідки невигідні або шкідливі для однієї із сторін правочину. Реституція застосовувалася у разі неповнолітності однієї із сторін (minor aetis), обману (dolus), помилки (еrrог), погрози (metus), відсутності однієї із сторін (absentia justa).

Під час захисту приватних прав претор або суддя могли використовувати також і фікції, тобто постулювати неіснуюче немов би існуючим за допомогою прийомів, подібних до тлумачення права. На відміну від презумпцій, фікції завжди були неспростовними, завдяки чому вони створювали в преторській юстиції нові правові наслідки. Вони, зрозуміло, були вимушеним прийомом через неможливість відмови від формалізму старих законів, а підстава для виникнення фікцій – дія принципу справедливості в праві.