Том 3_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

Кримінальне право та кримінологія

На правове забезпечення запобігання найбільш небезпечним порушенням у сфері державної безпеки і спрямовані відповідні норми кримінального законодавства. Однією з них є норма, що забороняє створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань (ст. 260 КК України) [Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. / Д. С. Азаров, В. К. Грищук, А. В. Савченко [та ін.] за заг. ред. О. М. Джужі, А. В. Савченка, В. В. Чернєя. - К.: Юрінком Інтер, 2016. – С. 596].

Під воєнізованими слід розуміти формування, які мають організаційну структуру військового типу, а саме: єдиноначальність, підпорядкованість та дисципліну, і в яких проводиться військова або стройова чи фізична підготовка (ч. 1 ст. 260 КК України).

Крім того, забороняється створювати не передбачені законами України збройні формування (тобто воєнізовані групи які незаконно мають на озброєнні придатну для використання вогнепальну, вибухову чи іншу зброю (ч. 1 ст. 260 КК України)).

Одночасно, існують труднощі в доказуванні самого факту створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань. Одні з них спеціалізуються на різного роду протиправних діяннях, спрямованих на насильницьку чи іншу протиправну зміну або повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади, зміну меж території або державного кордону України, порушення громадської безпеки, залякування населення, провокацію воєнного конфлікту тощо. Водночас метою існування інших об‘єднань є захист інтересів української держави, прав і свобод громадян від цих злочинів. До останніх належать зокрема такі об‘єднання як ―Азов‖, ―Айдар‖, ―Дніпро‖, ―Донбас‖ тощо. Тобто, діяльність одних формувань спрямована на вчинення злочинів, а других – на запобігання їм.

Погоджуємось із думкою А. А. Вознюка, що аналогічна ситуація склалася і щодо сучасних добровольчих воєнізованих або збройних формувань які захищають інтереси України на Сході. При цьому частина таких формувань увійшла до складу законних об‘єднань МВС та Міністерства оборони України, а діяльність других залишається не в повній мірі врегульованою законом [Вознюк А. А. Створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань: Актуальні проблеми кримінальної відповідальності. Актуальні проблеми застосування кримінального законодавства: матеріали круглого столу (Київ, 5 листоп. 2015 р.) / відп. ред. О. С. Стеблинська. – К.: Державна пенітенціарна служба України, Інститут кримінально-виконавчої служби,

2015. – С.45–48].

У зв‘язку з цим актуальним залишається питання щодо законності створення та функціонування в Україні сучасних не передбачених законом добровольчих воєнізованих або збройних формувань, діяльність яких спрямована на захист інтересів української держави та її громадян.

Крім того, вказаним фактом не вичерпуються проблеми функціонування цих об‘єднань, оскільки мають місце випадки, коли злочинці (чи організовані злочинні групи) під виглядом учасників добровольчих воєнізованих формувань вчинюють тяжкі, а, іноді, й особливо тяжкі злочини. Існування саме таких формувань створює загрозу безпеки особи, суспільства і держави, несе потенційну загрозу у сфері державної безпеки.

Резюмуючи викладене вище, вважаємо, що з метою забезпечення національної безпеки України, робота правоохоронних органів має стати більш цілеспрямованою і скоординованою у цій сфері, а саме: слід активізувати боротьбу зі злочинністю, пов‘язану, насамперед, з діяльністю незаконних збройних формувань; посилити координацію заходів, спрямованих на протидію тероризму, сепаратизму; вживати

20

Кримінальне право та кримінологія

вичерпних заходів щодо забезпечення якісного попереднього розслідування і передачі до суду наявних кримінальних проваджень щодо створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань, а також активізувати роботу з отримання упереджувальної оперативної інформації про спроби створення і функціонування незаконних воєнізованих збройних формувань та намагання використати в інтересах певних сил діяльність військових формувань і правоохоронних органів держави.

Роман Вереша

Академія адвокатури України канд. юрид. наук, кафедри кримінального та адміністративного права

Способи відображення умисної форми вини в межах Особливої частини КК України

Актуальність обраної теми полягає у тому, що правильне і точне визначення умисної форми вини є однією з основних умов встановлення у діянні особи складу злочину, як підстави кримінальної відповідальності, точної кваліфікації вчиненого, призначення справедливого покарання.

Найбільш точним способом визначення умисної форми вини у кожному конкретному складі злочину є пряме її передбачення у диспозиції (назві) статті. Зокрема, умисна форма вини передбачена у 80 статтях Особливої частини КК України: з них у 63 нормах умисел є ознакою основного складу злочину (наприклад, ч. 1 ст. 110, ч. 1 ст.111, ч. 1 ст. 115, ч. 1 ст. 116, ч. 1 ст. 117, ч. 1 ст. 118, ч. 1 ст. 121, ч. 1 ст. 122, ч. 1 ст. 123, ч. 1 ст. 124, ч. 1 ст. 125, ч. 1 ст. 126, ч. 1 ст. 127, ч. 1 ст. 145, ч. 1 ст. 158, ч. 1 ст. 159, ч. 1 ст. 161, ч. 1

ст. 170, ч. 1 ст. 171, ч. 1 ст. 175), а у 17 умисел є ознакою кваліфікованого (особливо кваліфікованого) складу злочину (наприклад, ч. 2 ст. 115, ч. 2 ст. 121, ч. 2 ст. 125, ч. 4 ст. 130, ч. 2 ст. 159¹, ч. 2 ст. 175, ч. 5 ст. 212, ч. 2 ст. 298, ч. 2-3 ст. 345, ч. 2-3 ст. 345¹, ч. 2-3 ст. 346, ч. 2-3 ст. 350, ч. 2-3 ст. 377, ч. 4 ст. 382).

При цьому, потрібно відмітити, що законодавець у багатьох статтях не визначив чітко форму вини, оскільки це випливає із самого змісту їх диспозицій завдяки використанню певних формулювань. Наприклад, на умисел при вчиненні злочину може вказувати вживання слів «з метою», оскільки якщо є певна уява про кінцевий бажаний результат щодо вчинення суспільно небезпечного діяння, це означає, що суб‘єкт усвідомлює не лише суспільну небезпечність діянь, але і настання суспільно небезпечних наслідків. Зокрема, це стосується вчинення дій з метою насильницької зміни або повалення конституційного ладу (ст. 109 КК України); катування, тобто умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою примусити потерпілого чи іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі (ст. 127 КК України).

Умисна форма вини у нормах Особливої частини КК України може визначатися і за допомогою словосполучень «корисливий мотив» або «корислива мета» (наприклад, підміна дитини з корисливих мотивів (ст. 148), використання опіки чи піклування з корисливою метою на шкоду підопічному (ст. 167)).

Видається, що вказівка у КК України на вчинення злочину шляхом зловживання владою або службовим становищем також свідчить про те, що суб‘єкт злочину вчинює його умисно.

21

Кримінальне право та кримінологія

Виходячи з положень ст. 26 КК України, про умисну форму вини може свідчити вказівка законодавця на вчинення злочину групою осіб, групою осіб за попередньою змовою, організованою групою чи злочинною організацією.

Вживання у нормах КК України слова «злісне» також, на нашу думку, вказує, на умисел при вчиненні таких злочинів (зокрема, статті 164, 165, 390, 391 КК України). Наприклад, згідно примітки до ст. 164 КК України, під злісним ухиленням від сплати коштів на утримання дітей (аліментів) або на утримання непрацездатних батьків слід розуміти будь-які діяння боржника, спрямовані на невиконання рішення суду (приховування доходів, зміну місця проживання чи місця роботи без повідомлення державного виконавця тощо), які призвели до виникнення заборгованості із сплати таких коштів у розмірі, що сукупно складають суму виплат за шість місяців відповідних платежів.

Щодо такої ознаки, як повторність («повторно»), то вона є кваліфікуючою для складів злочинів, які вчинюються умисно (наприклад, статті 109, 190, 206, 222 КК України).

Також умисна форма вини в межах норм Особливої частини КК України може мати місце у випадках:

1. Вживання законодавцем терміну «завідомість», що означає достеменну обізнаність, повне усвідомлення факту певного порушення закону (наприклад, завідомо незаконні затримання, арешт або привід (ст. 371 КК України); постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови (ст. 375 КК України)).

2. Застосування при вчиненні злочинів таких способів, як обман або зловживання довірою (наприклад, насильницьке або шляхом обману вилучення крові у людини з метою використання її як донора (ч. 1 ст. 144 КК України); грубе порушення угоди про працю службовою особою підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, а також окремим громадянином або уповноваженою ними особою шляхом обману чи зловживання довірою або примусом до виконання роботи, не обумовленої угодою (ч. 1 ст. 173 КК України); шахрайство, тобто заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою (ч. 1 ст. 190 КК України); заподіяння значної майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою, за відсутності ознак шахрайства (ч. 1 ст. 192 КК України)).

3. Застосування при вчиненні злочину насильства (фізичного або психічного) та (або) погрози його застосування (наприклад, погроза вбивством, якщо були реальні підстави побоюватися здійснення такої погрози (ч. 1 ст. 129 КК України); зґвалтування, тобто статеві зносини із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи (ч. 1 ст. 152 КК України); примушування до участі у страйку або перешкоджання участі у страйку шляхом насильства чи погрози застосування насильства або шляхом інших незаконних дій (ст. 174 КК України).

4. Вживання законодавцем інших термінів, які, як правило, визначають особливості конструкції об‘єктивної сторони складу злочину, зокрема, «жорстокість», «примушування» тощо (наприклад, доведення особи до самогубства або до замаху на самогубство, що є наслідком жорстокого з нею поводження, шантажу, примусу до протиправних дій або систематичного приниження її людської гідності (ч. 1 ст. 120 КК України); погане поводження з військовополоненими, яке мало місце неодноразово, або

22

Кримінальне право та кримінологія

пов'язане з особливою жорстокістю (ст. 434 КК України), жорстоке поводження з військовополоненими або цивільним населенням (ст. 438 КК України)).

Таким чином, умисна форма вини в нормах Особливої частини КК України, може визначатись шляхом: а) прямої вказівки на це законодавцем; б) непрямо, виходячи із вживання зазначених вище термінів та формулювань.

Олена Гузь

Університет Сучасних Знань канд. педагогічних наук, доцент

Фільми для навчання усного мовлення студентів-юристів

Актуальність теми зумовлена недостатньою теоретичною і практичною розробкою використання відео у навчанні студентів юридичних спеціальностей для навчання усного іншомовного мовлення. Головна функція використання відео у навчальному процесі – пред‘явити зразки іншомовного мовлення у зв‘язному контексті в ситуаціях реального спілкування. Ціла низка вітчизняних і зарубіжних вчених (Н.І.Бичкова, D.А.Graber та ін.) доводить, що систематичний показ відео стимулює і прискорює розвиток вмінь усного мовлення, підвищує інтелектуальний рівень студентів, створює позитивну атмосферу на занятті.

Оскільки існують відео різного призначення, для студентів, які вже володіють певним рівнем навичок та вмінь усного мовлення, слід відбирати автентичні навчальні художні фільми, навчально-документальні фільми, художні та документальні фільми, рекламні фільми. Тематика відео підбирається відповідно до спеціалізації студентів. Сучасна освіта відбирає такий навчальний матеріал, який будується не лише на лінгвістичному, а й на професійному, культуроорієнтованому, комунікативному, особистісному підходах у навчанні.

Процес використання відео ділиться на три головні етапи: переддемонстраційний, демонстраційний та після демонстраційний. Н.І.Бичкова розробила більш детальний розподіл етапів застосування відео. Для навчання студентів у вищих навчальних закладах вона пропонує шість етапів засвоєння відеофономатеріалу: 1) соціокультурної і мовної орієнтації перед демонстрацією відео; 2) адаптивної рецепції під час перегляду відео з безпосередньою суміщеною постсемантизацією відібраних невивчених мовних одиниць; 3) спеціального навчання слухової рецепції на базі відео; 4) синхронної репродуктивної або продуктивної мовленнєвої діяльності під час демонстрування відео; 5) репродуктивної або продуктивної мовленнєвої діяльності після перегляду відео; 6) етап продуктивної мовленнєвої діяльності на основі змісту декількох відео.

Для прикладу використання художніх фільмів у навчанні студентів юридичних спеціальностей пропонуємо взяти комедійний кримінальний трилер „The Whole Nine Yards‟, назва якого українською перекладена як „Дев‘ять ярдів‟.

На переддемонстраційному етапі студентам доречно пояснити, що вираз „The whole nine yards‟— фразеологізм, який перекладається як «все до кінця» або «цілком і повністю». Також можна ознайомити студентів з деякими власними назвами. Можна запропонувати студентам здогадатися про значення деяких слів та виразів, таких як: bankruptcy, torture, underage, to lift a finger, to get smb off smb‘s back, to park the money, certificate, to sell smb out to smb, to keep an eye on smb…

На демонстраційному етапі під час перегляду фільму доречно перекласти або розтлумачити англійською мовою деякі слова та фрази, наприклад:

23

Кримінальне право та кримінологія

Jimmy: Stats don‘t lie. – Stats is short for statistics. Oz: He got caught molesting a patient – an underage male patient. Frankie Figs: Why do you want to clutter your mind with inconsequential? – to stuff smb‘s mind with not important. Janni: He stood up for his beliefs.

Cynthia: Come to collect on the contract. – to accept the contract. Cynthia: A hit man with morals. Go figure. – Difficult to explain. Jimmy: 10 grand = 10.000 $. I‘d be happy to do your wife for you. = Tap her. = Whack her. – to murder

На післядемонстраційному етапі пропонуються вправи, які спрямовані на перевірку слів та загального розуміння змісту фільму, на засвоєння нових лексичних одиниць, граматичних структур. Виконується значна чисельність мовленнєвих вправ, коли студент виступає в ролі персонажа фільму або особи, яка не є дійовою особою фільму, а також від свого імені. Комплекс вправ повинен мати ієрархічний характер з поступовим нарощування мовленнєвих і операційних труднощів.

Недостатня чисельність теоретичних і особливо практичних доробок використання відео у навчанні студентів-юристів потребує подальшої роботи у цьому напрямку.

Олег Доценко

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студент 2 курсу

Проблемні аспекти розуміння правової природи заходів кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України стосовно відповідальності юридичних осіб» № 314-VII від 23.05.2013 року у кримінальне право України запроваджено інститут заходів кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб. Цим законом у Кримінальний кодекс України (далі – КК) було введено такі форми державно-правового реагування на «злочинну» діяльність юридичних осіб: штраф, конфіскація майна та ліквідація. Дана новела законодавця спричинила ряд наукових суперечок з приводу таких заходів.

На нашу думку, в теорії кримінального права України на даному етапі сформувались три основі підходи до розуміння заходів кримінально-правового характеру, що застосовуються до юридичних осіб. Згідно із першим підходом (В. Батраченко, А.С. Нерсесян) такі заходи є проявом саме кримінальної відповідальності [Нерсесян А.С. Заходи кримінально-правового характеру щодо юридичної особи: аналіз нового законопроекту // Вісник Вищої ради юстиції. – 2013. - № 2 (14). – С. – 182]. Незважаючи на той факт, що в КК вживається термін «інші заходи кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб» багато вчених вважають, що метою змін до КК є саме введення кримінальної відповідальності юридичних осіб. Для вирішення цього питання необхідно зробити декілька застережень щодо поняття кримінальної відповідальності. Кримінальне законодавство України не визначає поняття кримінальної відповідальності, проте окремі обриси у розумінні даного поняття простежуються у Рішенні Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 року № 1-15/99 (справа про депутатську недоторканність) . Так, в абзаці 3 п. 2 Рішення закріплено, що кримінальна відповідальність – це форма реалізації державою правоохоронних норм, яка в кінцевому підсумку, як правило, полягає в застосуванні до особи, що вчинила злочин, конкретних кримінально-

24

Кримінальне право та кримінологія

правових заходів примусового характеру через обвинувальний вирок суду. Проаналізувавши положення розділу XIV-1 Загальної частини КК, фактичні підстави та зміст заходів кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб, можна зробити наступні висновки на користь даного підходу: а) фактичною підставою застосування цих заходів є вчинення злочину від імені та в інтересах юридичної особи її уповноваженою особою; б) такі заходи є ―реакцією‖ держави саме на злочин, а не на інші фактичні обставини; в) вказана ―реакція‖ передбачає несприятливі (негативні) наслідки для певного суб'єкта права [Задоя К.П. Правова природа заходів кримінально-правового характеру, що застосовуються до юридичних осіб // Право і громадянське суспільство. – 2014. - № 4. – С. 47]. Також варто зазначити, що така кримінальна відповідальність є «похідною», оскільки юридична особа відповідає не за свої дії, а за дії вчинені її уповноваженими особами від її імені та в її інтересах. Отже, з точки зору загальної теорії права заходи кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб, є проявом кримінальної відповідальності.

Згідно із другим підходом (Г.З. Яремко, А.М. Ященко) зазначені заходи не слід розуміти як прояв кримінальної чи будь-якої іншої форми юридичної відповідальності. Наріжним каменем даного підходу є теза про аналогію таких заходів кримінальноправового характеру з примусовими заходами медичного та виховного характеру. Особливістю примусових заходів медичного та виховного характеру є те, що підставою їх застосування є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке не містить складу злочину (суб'єкт). А це означає, що в такому випадку існує можливість застосування заходів державного примусу до осіб, які не є суб'єктами злочину (кримінальної відповідальності) в межах кримінального провадження. Таким чином, представники другого підходу стверджують, що таку позицію можна екстраполювати з урахуванням відповідних особливостей на заходи кримінально-правого характеру щодо юридичних осіб і застосовувати державний примус до цих осіб, обійшовши проблеми, що пов'язані із запровадженням інституту кримінальної відповідальності юридичних осіб і «вписатися» в правові принципи і традиції вітчизняної правової системи.

За третім, останнім, підходом (С.Я. Лихова, М.І. Хавронюк, К.П. Задоя) «заходи кримінально-правового характеру» розуміються як квазі-кримінальна відповідальність юридичних осіб, що являє собою змішаний тип юридичної відповідальності різної галузевої приналежності. До того ж, більшість вчених в межах цього підходу схильні вважати, що квазі-кримінальна відповідальність юридичних осіб є застосуванням адміністративних за своїм характером санкцій, але за правилами кримінального провадження і на підставі вчинення уповноваженими особами юридичної особи передбачених ст. 96-3 КК злочинів. На нашу думку, з цією позицією погодитись не можна, оскільки одним із принципів адміністративно-правової відповідальності також є принцип винної відповідальності, який виключає можливість юридичної особи бути суб'єктом адміністративної відповідальності. За своєю сутністю дані заходи державного примусу щодо юридичних осіб більш подібні до санкцій, передбачених ст. 239 Господарського кодексу України (ліквідація, штраф), а не до санкцій адміністративного права.

На нашу думку, дана законодавча новела щодо введення інституту кримінальної відповідальності юридичних осіб є недопрацюванням законодавця, що призвело до появи нових колізій у кримінальному законі України. Юридичну відповідальність юридичних осіб за вчинення злочинів її представниками слід відносити до господарської чи цивільної відповідальності як додаткову («субститативну»).

Науковий керівник - к.ю.н., доц., Бахуринська О.О.

25

Кримінальне право та кримінологія

Олексій Єрмак

Національна академія прокуратури України аспірант

Конфіскація у світлі Директиви ЄС від 3 квітня 2014 року 2014/42/EU про арешт та конфіскацію предметів злочинної діяльності та доходів від неї

Численні зміни до Розділу XIV КК України, який у тому числі регулює підстави і порядок застосування спеціальної конфіскації приймалися з метою лібералізації візового режиму для України з державами-членами ЄС і для приведення національного кримінального законодавства до вимог нормативно-правових актів ЄС. В пояснювальній записці до проекту Закону України ,,Про внесення змін до Кримінального і Кримінального процесуального кодексів України щодо виконання рекомендацій, які містяться у шостій доповіді Європейської комісії про стан виконання Україною Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України, стосовно удосконалення процедури арешту майна та інституту спеціальної конфіскації‖, який було прийнято 18.02.2016 було розроблено для забезпечення реалізації повною мірою вимог ЄС стосовно виконання Плану дій щодо лібералізації ЄС візового режиму для України, невід‘ємною частиною якого є необхідність імплементації Директиви ЄС від 3 квітня 2014 року 2014/42/EU про арешт та конфіскацію предметів злочинної діяльності та доходів від неї в ЄС.

Статтями 4 і 5 Директиви Європейського парламенту та Ради від 3 квітня 2014 року 2014/42/EU (далі – Директива ЄС) передбачено два види конфіскації – це власне конфіскацію і розширену конфіскацію. Відповідно до ст. 4 Директиви ЄС перший вид конфіскації повинен застосовуватись щодо засобів і доходів від вчинення злочину, а також майна вартість якого відповідає вартості таких засобів або доходів. Аналогом такої конфіскації в Україні є спеціальна конфіскація. Згідно зі ст. 5 Директиви ЄС розширена конфіскація застосовується у разі визнання особи винною у вчиненні корупційного правопорушення, участь у злочинній організації та ін. і полягає в тому, що суд вправі конфіскувати майно особи, яка засуджена за одне із цих кримінальних правопорушень, якщо в ході судового розгляду буде встановлено не відповідність вартості наявного у особи майна та отримуваних нею доходів. Розширена конфіскація в розумінні Директиви ЄС в законодавстві України передбачена в КПК України. Так, відповідно до п. 6-1 ч. 9 ст. 100 КПК України майно (грошові кошти або інше майно, а також доходи від них) засудженого за вчинення корупційного злочину, легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, його пов‘язаної особи конфіскується, якщо в суді не підтверджено законність підстав набуття прав на таке майно. Пов‘язаними особами засудженого є юридичні особи, які при його сприянні отримали у власність чи користування зазначене майно. Якщо суд визнає відсутність законних підстав набуття прав на частину майна, то конфіскується ця частина майна засудженого, а у разі неможливості виділення такої частини - її вартість. У разі неможливості конфіскації майна, законність підстав набуття прав на яке не було підтверджено, на засудженого покладається обов‘язок сплатити вартість такого майна.

По-перше, розширена конфіскація є примусовим засобом, який може суттєво обмежувати майнові права засудженого, коли на останнього судом може бути покладено обов‘язок сплатити вартість майна, що підлягає конфіскації. Аналогічні правила щодо конфіскації грошової суми у разі неможливості виділення майна, яке підлягає

26

Кримінальне право та кримінологія

спеціальній конфіскації, передбачено у ч. 2 ст. 96-2 КК України. По-друге, мета застосування розширеної конфіскації, нами вбачається, у відновленні почуття соціальної справедливості та запобігання вчинення нових злочинів, яка аналогічна меті спеціальної конфіскації, тобто ціль покарати засудженого відсутня. По-третє, розширена конфіскація є допоміжним більш репресивним кримінально-правовим засобом у порівнянні зі спеціальною конфіскацією тому, що її дія поширюється не лише на майно, яке пов‘язане із вчиненням конкретного кримінального правопорушення, у зв‘язку із вчиненням якого суд розглядає кримінальну справу, а й іншого майна, яке, на думку суду, здобуте незаконно.

На нашу думку, застосування розширеної конфіскації повинно мати матеріальну кримінально-правову основу, а порядок її реалізації слід передбачити у КПК України.

Науковий керівник - к.ю.н., доц., Триньова Я.О.

Олена Жук

Національна академія внутрішніх справ канд. юрид. наук, ст. наук. співроб.

Врахування кримінологічної характеристики жінок, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі, при розробці стратегії реформування пенітенціарної системи

Суттєві зміни у політичній, соціально-економічній сферах життєдіяльності суспільства, спрямованість держави на встановлення та розвиток міжнародних зв‘язків, імплементація міжнародних правових норм в галузі захисту прав людини в національне законодавство, в той же час прояви тенденції поляризації суспільства, загострення соціальних проблем, спад рівня життя, руйнація системи ціннісних орієнтирів та моральних принципів закономірно веде до збільшення кількості вчинків, які не відповідають суспільним нормам, вимагають невідкладної реалізації реформ, спрямованих на підвищення ефективності організації та діяльності правоохоронної системи та пенітенціарної системи України.

Проблемам пенітенціарної політики держави, питанням виконання покарань у вигляді позбавлення волі, ролі органів держави і суспільства в цьому процесі, різним аспектам перевиховання засуджених присвятили свої дослідження ціла плеяда науковців: Є.Ю. Бараш, О. В. Беца, О. М. Джужа, А. І. Долгова, В. М. Дрьомін, В. М. Гринчак, Л. А. Жук, А.П. Закалюк, А.Ф. Зелінський, А. В. Кирилюк, М.І. Мельник, П.П. Михайленко, О.Б. Пташинський, Г. О. Радов, О.П. Сєвєров, В.М. Синьов, В.В. Суліцький, С.Я. Фаренюк, В.І. Шакун та ін.

Незважаючи на цілу низку важливих ініціатив Уряду, спрямованих на підвищення ефективності виконання покарань, особливо пов‘язаних з позбавленням волі, покращення порядку і умов тримання ув‘язнених, приведення умов тримання осіб у місцях позбавлення волі до європейських стандартів, розробку програм ресоціалізації засуджених, наявна ситуація з результатами функціонування пенітенціарних установ та виконання ними основних завдань із ресоціалізації засуджених залишається незадовільною, не забезпечується дотримання норм, визначених Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини та Європейськими пенітенціарними правилами.

Особливу тривогу викликає збільшення кількості злочинів, скоєних жінками, що передбачають відбування покарання у вигляді позбавлення волі. Концепція державної

27

Кримінальне право та кримінологія

політики у сфері реформування Державної кримінально-виконавчої служби України, введена в дію Указом Президента України від 8 листопада 2012 року № 631/2012, відображає вирішення означених проблем в загальному вигляді, не розкриваючи врахування особливостей різних категорій засуджених, в тому числі жінок, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі. На наше глибоке переконання, при розробці та впровадженні в життя стратегій реформування пенітенціарної системи, слід значну увагу приділяти кримінологічній характеристиці жінок, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі. Складовими цієї характеристики виступають соціальнодемографічні особливості (вік, освіта, сімейний стан, стан здоров'я (значна кількість засуджених хворіє на соматичні та психічні захворювання, інфекційні хвороби, насамперед туберкульоз та ВІЛ/СНІД), місцезнаходження і проживання, громадянство та інші дані демографічного характеру), психологічні особливості особистості засудженої (індивідуально-типологічні особливості, ціннісні орієнтації, життєві позиції, моральнопсихологічні установки, основні мотиви вчинення злочинів, наявність злочинного досвіду), аналіз основних груп злочинів, що вчиняються жінками тощо.

На основі отриманих результатів проведених нами досліджень щодо соціальноправової природи ресоціалізації жінок, засуджених до позбавлення волі, їх психологічних характеристик, особливостей трудової реабілітації, для вирішення нагальних проблем можна запропонувати наступне:

-розробити та запроваджувати в практику діяльності установ по виконанню покарання у виді позбавлення волі для жінок кардинально нових програм, форм та методів роботи, що ґрунтуються на таких визначених принципах як: дотримання загальнолюдських цінностей в сфері збереження життя і здоров‘я людини, гуманізму, милосердя, справедливості, моральності, надання допомоги людині, що опинилася у скрутних життєвих обставинах, перебуває в конфлікті із законом та суспільством;

-враховувати вплив умов та засобів виконання покарання на засуджених-жінок, що повинні обов‘язково передбачати забезпечення підтримки та збереження соціальнокорисних зв‘язків з родиною, спілкування з дітьми, які залишилися на волі;

-в установах виконання покарань застосовувати науково-обґрунтовані методи психологічної, педагогічної, правової роботи, поліпшити комунально-побутове та медико-санітарне забезпечення жінок;

-запровадити здійснення соціально-спрямованих програм ресоціалізації та реабілітації, що зменшить можливість набуття в місцях позбавлення волі додаткового негативного злочинного досвіду та подальшої криміналізації (проходження так званих тюремних університетів);

-розробити ефективні програми професійної підготовки персоналу установ виконання покарань на основі новітніх досліджень пенітенціарної педагогіки та психології, методики виховної роботи в установах виконання покарань, а також інноваційних педагогічних розробок гуманістичного спрямування.

Висновки. Особливості жіночої злочинності значною мірою визначаються специфікою способу життя жінок, своєрідністю їх діяльності, соціальних позицій та ролей; структура жіночої злочинності специфічна і значною мірою визначається тими видами злочинів, які найбільш притаманні жінкам; підвищення або зниження злочинності жінок залежить, у першу чергу, від соціальних умов. Саме тому при розробці стратегій реформування пенітенціарної системи необхідно враховувати основні кримінологічні особливості даної категорії засуджених, що дозволить більш ефективно вирішувати проблему зменшення рецидивної злочинності серед жінок.

28

Кримінальне право та кримінологія

Вікторія Зазуля

Національний авіаційний університет студентка 5 курсу

Розбіжності тлумачення поняття «піратсва» у міжнародному та національному праві

Проблема піратства вже встигла привернути увагу як всієї світової громадськості, так і навіть такої миролюбної причорноморської держави, як Україна. За останні десять років морське піратство стрімко переросло в проблему світового масштабу, яку сьогодні багато держав оцінюють як один із різновидів міжнародного тероризму, бо вона явно та безперечно загрожує неймовірними негативними наслідками, насамперед, серйозними порушеннями системи світового морського судноплавства та вантажно-пасажирських перевезень, які супроводжуються не тільки великими людськими жертвами, а й важкими економічними та екологічними наслідками, політичним напруженням міжнародних відносин між державами тощо. Міжнарoднo-правoва пoзиція України у сфері бoрoтьби з піратствoм виражена в її активній участі в діючих міжнарoднo-правoвих актах. Україна бере участь у «Кoнвенції прo бoрoтьбу з незакoнними актами, спрямoваними прoти безпеки мoрськoгo судноплавства» і в «Прoтoкoлі прo бoрoтьбу з незакoнними актами, спрямoваними прoти безпеки стаціoнарних платфoрм, щo рoзташoвуються на кoнтинентальнoму шельфі». Україна такoж взяла дo керівництва пoлoження, викладені в дoкументі ММO «Захoди для запoбігання незакoнним актам прoти пасажирів на бoрту суден» (1985 p.).

Поняття піратства як злочину проти миру, безпеки людства й міжнародного правопорядку знайшло своє нормативне закріплення в новому Кримінальному кодексі України від 1 вересня 2001 року. Стаття 446 КК України встановлює, що піратство – це «використання з метою одержання матеріальної винагороди або іншої особистої вигоди збройного або неозброєного судна для захоплення іншого морського або річкового судна, застосування насильства, пограбування або інших ворожих дій відносно екіпажу або пасажирів такого судна».

Наведене визначення істoтнo відрізняється від міжнарoднo-правoвoгo. Закoнoдавець з незрoзумілих міркувань пoсилається у визначенні на засіб учинення злoчину – «oзбрoєне чи неoзбрoєне суднo». Пo-перше, вказівка на таку oзнаку піратськoгo судна, як наявність чи відсутність на ньoму oзбрoєння, не відпoвідає пoлoженням згаданих Кoнвенцій. В oстанніх рoзкривається лише статус такoгo судна («приватнoвласницьке») з метoю відмежування піратства від випадків нападу на суднo чи літальний апарат, щo мoжуть бути вчинені військoвим кoраблем чи суднoм, щo перебуває на пoліцейській, прикoрдoнній, митній абo іншій службі певнoї держави. Такі дії (залежнo від кoнкретних oбставин) мoжуть бути кваліфікoвані за ст. 115, 121–122, 186–187, 258, 261, 278 424, 437, 438 КК України тoщo. Пo-друге, незрoзумілo, навіщo наявна така вказівка, якщo суднo в будь-якoму разі (незалежнo від наявнoсті на ньoму oзбрoєння) визнається піратським, тoбтo засoбoм учинення цьoгo злoчину. Пo-третє, викoристання терміна «oзбрoєне суднo» є некoректним – якщo на рухoмoму плавучoму засoбі встанoвлене oзбрoєння, тo це не суднo, а кoрабель. Крім цьoгo, на відміну від міжнарoднo-правoвoгo визначення піратства, у вітчизнянoму чoмусь відсутнє пoсилання на такий засіб учинення цьoгo злoчину, як «літальний апарат». Між тим ситуація, кoли для ведення спoстереження за певнoю ділянкoю вoднoгo прoстoру, а такoж для зупинки судна абo для примушування літальнoгo апарата дo пoсадки мoже бути викoристаний літак чи гелікoптер, цілкoм припустима. Наразі ж кваліфікація таких дій як піратських немoжлива внаслідoк так

29