Том 3_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

Кримінальне право та кримінологія

при з‘явленні зі зізнанням своєї вини у вчиненні злочину невеликої тяжкості (строк покарання за вчинення яких не може бути більше 2-х років) не може бути призначено покарання - обмеження чи позбавлення волі.

при з‘явленні зі зізнанням своєї вини у вчиненні злочину вчиненні злочинів середньої тяжкості (строк покарання за вчинення яких не може бути більше 5-ти років) не може бути призначено покарання - обмеження чи позбавлення волі більше 2-х років.

при з‘явленні зі зізнанням своєї вини у вчиненні злочину вчиненні особливо тяжких злочинів (строк покарання за вчинення яких не може бути більше 10 років) не може бути призначено покарання - обмеження чи позбавлення волі більше 25 років, з урахуванням запропонованих нами змін.

при з‘явленні зі зізнанням своєї вини у вчиненні злочину вчиненні особливо тяжких (строк покарання за вчинення яких не може бути більше 15 ти років) не може бути призначено покарання - обмеження чи позбавлення довічного покарання - не більше 50 років, з урахуванням запропонованих нами змін.

Отже, запропоновані зміни щодо призначення покарання до позбавлення волі шляхом простого арифметичного складання буде справедливим і сприятиме захисту прав і свобод людини.

Ирина Синица

Гомельский государственный университет имени Франциска.Скорины канд. юрид.наук, доцент кафедры уголовного права и процесса

Проблемные вопросы применения принудительных мер воспитательного характера

Осуждение с применением в отношении несовершеннолетних принудительных мер воспитательного характера предусмотрено статьей 117 Уголовного кодекса Республики Беларусь (далее – УК) и является одной из форм реализации уголовной ответственности (ст. 46 УК). Такие меры могут применяться в случае, если в процессе судебного рассмотрения установлено, что исправление несовершеннолетнего, совершившего преступление, не представляющее большой общественной опасности, или впервые совершившего менее тяжкое преступление, возможно без применения уголовного наказания. При этом суд постановляет обвинительный приговор, но вместо наказания применяет к такому лицу принудительные меры воспитательного характера.

Принудительные меры воспитательного характера относятся к той группе мер, которые не используют потенциал наказания в качестве основного компонента воздействия, а построены исключительно на основе осуждения и различных типов социального контроля и общественного воздействия. Таким образом, принудительные меры воспитательного характера не являются карательным воздействием, хотя в ряде случаев существенно ограничивают правовое положение несовершеннолетнего.

Суд в соответствии с частью 2 статьи 117 УК вправе назначить следующие принудительные меры воспитательного характера: сделать предостережение, обязать осужденного публично или в иной форме принести извинение потерпевшему; обязать возместить (устранить) причиненный вред (ущерб), при условии, что осужденный достиг пятнадцатилетнего возраста ко дню постановления приговора, имеет самостоятельный заработок и размер ущерба не превышает его среднемесячного заработка (дохода);

50

Кримінальне право та кримінологія

ограничить свободу досуга осужденного (обязать соблюдать определенный порядок использования свободного от работы или учебы времени, запретить посещение определенных мест и использование определенных форм досуга и т.п.); поместить несовершеннолетнего на срок до двух лет, но не долее чем до достижения им восемнадцатилетнего возраста в специальное учебно-воспитательное или специальное лечебно-воспитательное учреждение.

Вслучае злостного уклонения несовершеннолетнего в течение срока судимости от исполнения принудительной меры воспитательного характера суд по представлению органа, ведающего ее исполнением, может заменить данную меру на более строгую, предусмотренную частью 2 статьи 117 УК.

Потенциал принудительных мер воспитательного воздействия как необходимой и достаточной меры уголовно-правового воздействия в каждом конкретном случае должен оцениваться с позиций обеспечения благополучия и ресоциализации подростка на основе совокупности факторов, характеризующих, прежде всего, его близкое окружение и среду общения, а также возможности социальных служб, образовательных и досуговых учреждений. Закономерным является вопрос, возможно ли при отсутствии таких структур или наличии неблагополучной семьи применение к несовершеннолетнему более репрессивных мер, чем принудительные меры воспитательного характера? Представляется, что решение должно приниматься с учетом личности несовершеннолетнего и того, насколько его личные качества и установки позволяют прогнозировать его исправление без применения более строгих мер ответственности. При этом компетентные органы должны оказать всю требуемую помощь по активизации положительных установок, в том числе, при необходимости направив его на психологическую реабилитацию, привлекая к процессу ресоциализации общественные организации соответствующего профиля и т.д.

Втечение срока судимости как за несовершеннолетними осуществляется профилактическое наблюдение (ст. 81 УК), соответственно, при применении к несовершеннолетнему еще и принудительной меры воспитательного характера содержание уголовной ответственности усиливается, что делает, в целом, эту форму (меру) уголовной ответственности более строгой, но, что особенно важно, и более содержательной.

Следует оговорить, что в УК для несовершеннолетних преступников установлены и общие, и специальные меры уголовной ответственности, что предоставляет возможность большей дифференциации и индивидуализации уголовной ответственности несовершеннолетних [Верховодко И. И. Осуждение несовершеннолетнего с применением альтернативных мер уголовной ответственности / И. И. Верховодко // Проблемы развития ювенальной юстиции в Республике Беларусь : Материалы Респ. науч.-практ. конф., 11 ноябр. 1999 г. / УО «ВГУ им. П.М. Машерова» ; редкол. : Л.Л. Зайцева [и др.]. – Мн. : РИВШ БГУ, 2000. – С. 64 – 66., С. 64 – 65]. В том числе УК предоставляет суду право применять к несовершеннолетним осуждение без назначения наказания (ст. 79), которое является более мягкой мерой уголовно-правового воздействия по отношению к принудительным мерам воспитательного характера.

Применение осуждения без назначения наказания не ограничено конкретными возрастными пределами (за исключением общих, установленных статьей 27 УК). Поэтому в плане индивидуализации выбор для несовершеннолетнего соответствующей меры уголовной ответственности представляет серьезную проблему для правосудия. Применение к несовершеннолетнему преступнику осуждения без назначения наказания

51

Кримінальне право та кримінологія

возможно в тех случаях, когда исходя из обстоятельств дела целесообразно оставить несовершеннолетнего в привычной среде под контролем родителей. Если же родители не могут осуществлять контроль должным образом или среда, в которой протекает жизнь несовершеннолетнего, отрицательно влияет на его ресоциализацию, необходимо применять статью 117 УК, в которой предусматривается в случае злостного уклонения несовершеннолетнего в течение срока судимости от исполнения принудительной меры воспитательного характера возможность замены решением суда уже назначенной меры на более строгую, предусмотренную частью 2 статьи 117 УК – вплоть до помещения несовершеннолетнего на срок до двух лет, но не более чем до достижения им восемнадцатилетнего возраста в специальное учебно-воспитательное или лечебновоспитательное учреждение.

Алєся Соловйова

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студентка 4 курсу

Історія становлення і розвитку кримінального законодавства України у сфері охорони об’єктів археологічної та культурної спадщини

Кожна правова та демократична держава повинна дбати про збереження археологічних пам‘яток. Ефективне правове регулювання археологічної спадщини дозволить зберегти історію для наступних поколінь.

Проблемами охорони пам‘яток археології займалися такі вчені як В.В. Базелюк, М.М. Богуславський, В.В. Вечерський, В.Т. Дзюба, М.Г. Жулинський, Т.Г. Каткова, В.В. Кузнєцов, Є.І. Кузьменко, Т.В. Курило, Н.І. Мінаєва, М.С. Міщенко, В.О. Навроцький, Я.С. Яцків та багато інших відомих вчених.

Перші значні етапи становлення загалом цілісної системи охорони об‘єктів археологічної та культурної спадщини слід виділяти з ХVІІХVІІІ ст., коли на теренах України почалося активне виділення та певна систематизація «пам‘ятників стародавності». Але початок історії становлення і розвитку кримінального законодавства було покладено «Уголовним уложенням» 1903 р. і припадає на період знаходження України у складі Російської імперії. Зокрема ст. 550 цього нормативного акта 5 передбачала відповідальність за пошкодження пам‘ятника, поставленого з дозволу уряду, а також предмета науки або мистецтва, що належав імператорському двору чи публічним бібліотекам, музею, іншій державі, громадському сховищу. Стаття 554 встановлювала покарання за пошкодження могили чи надгробного пам‘ятника, якщо таке пошкодження вчинене без мети наруги над померлим, ст. 563 – за пошкодження шляхом підпалу, вибуху чи затоплення публічної бібліотеки, музею чи іншого державного чи громадського сховища, предметів науки чи мистецтва, а ст. 568 – за дії, передбачені ст. 563, вчинені з необережності. Окрім цього, ст. 573 передбачала кримінальну відповідальність навіть за привласнення знайденого на чужій землі скарбу [Таганцев Н. С. Уголовное уложение 1903 г. / Н. С. Таганцев. – СПб., 1904. – С. 761– 812].

Наступним етапом становлення кримінально-правової охорони об‘єктів археологічної та культурної спадщини був так званий «радянський» етап. У ст. 87 Кримінального кодексу (далі – КК) УСРР 1922 р. була встановлена кримінальна

52

Кримінальне право та кримінологія

відповідальність за наругу над пам‘ятником революції, а у ст. 102 КК – за приховування колекцій і пам‘яток старовини й мистецтва, які підлягають реєстрації, обліку або передачі в державні сховища.

УКримінальному кодексі УРСР 1960 р. містилася лише одна норма – «Знищення і зруйнування пам‘яток культури» (ст. 207) у розділі «Злочини проти громадської безпеки, громадського порядку та народного здоров‘я».

Протягом дії КК УРСР 1960 р. редакція даної статті була дещо змінена. У 1983 р. статтею 207 КК УРСР «Знищення і зруйнування пам‘яток історії і культури» було передбачено кримінальну відповідальність за умисне знищення, зруйнування чи зіпсування пам‘яток історії і культури, взятих під охорону держави, або територій та об‘єктів природно-заповідного фонду.

Утеперішній час не викликає сумнівів, що об‘єкти археологічної спадщини є специфічними, оскільки вони, як правило, добуваються шляхом археологічних розкопок, бо знаходяться під шаром ґрунту. Тому підчас проведення археологічних розкопок слід враховувати категорії земель, їх правовий режим, право власності на відповідну земельну ділянку відповідно до Земельного кодексу України. Статтею 211 Земельного кодексу України передбачено, що громадяни та юридичні особи несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність відповідно до законодавства за відповідні порушення, в тому числі віднесених до охорони культурної та археологічної спадщини.

Чинним Кримінальним законом така відповідальність передбачена статтею 298. Відповідно до статті 298 Кримінального кодексу України незаконне проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земляних чи підводних робіт на об‘єкті

археологічної спадщини - караються штрафом до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

Висновки. Таким чином, історія становлення і розвитку кримінального законодавства України у сфері охорони об‘єктів археологічної та культурної спадщини бере свій початок з часів перебування України у складі Російської імперії. Кримінальне законодавство у сфері охорони об‘єктів археологічної та культурної спадщини змінювалося протягом століть в залежності від історичних процесів, які відбувалися на території України.

На наш погляд, прогалиною українського кримінального законодавства є відсутність спеціальної норми, якою було б передбачено кримінальну відповідальність за крадіжку рухомих об‘єктів культурної та археологічної спадщини. На даний час, відповідальність за таке діяння настає за відповідною частиною ст. 185 КК України або за ст. 186 КК України, якщо викрадення було вчинено відкрито або за ст. 187 КК України, якщо викрадення об‘єктів археологічної спадщини відбувалося шляхом нападу при наявності всіх інших ознак. Покарання повинно бути відповідним ступеню суспільної небезпечності вчиненого, тому, на наш погляд, наявність спеціальної норми з більшою , у порівнянні із загальними (ст. ст. 185, 186, 187) нормами мірою покарання, виконувало б функцію загальної та спеціальної превенції.

Науковий керівник - к.ю.н., доц., Кікалішвілі М.В.

53

Кримінальне право та кримінологія

Аліна Соловйова

Класичний приватний університет канд. юрид. наук, докторант

Основні напрями вдосконалення кримінально-правових норм, передбачених розділом VІ кримінального кодексу України через призму компаративного методу дослідження

Охорона власності від злочинних посягань є одним із завдань Кримінального кодексу України, зазначених у ч.1 ст.1. Кримінально-правові норми Розділу VІ становлять достатньо дієвий механізм охорони власності. Разом з тим, нові економічні відносини значно розширили сферу можливих злочинних посягань і призвели до необхідності вивчення питання про заміну вузького розуміння злочинів проти власності на злочини проти майна чи майнових прав.

Важливе значення у дослідженні цієї проблеми кримінального права, на наш погляд, має компаративний метод. Як справедливо зазначають М.І. Панов та Н.О. Гуторова, використання порівняльно-правового методу зумовлюється потребою у формулюванні власної української національної правової системи, яка відповідала б сучасним світовим тенденціям правового розвитку й міжнародним стандартам, особливо у сфері охорони прав та свобод людини і громадянина від суспільно небезпечних посягань [Панов М. І. Методологічні засади дослідження проблем Особливої частини кримінального права / М. І. Панов, Н. О. Гуторова // Проблеми боротьби зі злочинністю. – 2009/100. – С. 291–304].

Крім того, М.І. Хавронюк вірно підкреслює, що кримінально-правовою реальністю є взаємний зв‘язок елементів національної кримінально-правової системи не лише між собою, а й з відповідними елементами зарубіжних кримінально-правових систем: українська доктрина кримінального права існує і розвивається з урахуванням відомих нам досягнень зарубіжної доктрини кримінального права [Хавронюк М. І. Кримінальноправова система в Україні у взаємодії із зарубіжними кримінально-правовими системами / М.І. Хавронюк // Вісник Асоціації кримінального права України. – 2015. – № 1(4). – С.18].

Досвід зарубіжних країн у сфері правового регулювання відповідальності за злочини проти власності розглядається шляхом вивчення кримінального законодавства таких країн, в частині норм, що закріплюють відповідальність за посягання на власність. У кримінальному законодавстві більшості країн світу злочини проти власності виділені в єдиний розділ чи главу Кримінального кодексу. Так, наприклад, Злочини проти власності (країни СНД, Аргентина, Бельгія, Болгарія, Болівія, Федерація Боснії і Герцеговини, Вануату, Угорщина, В'єтнам, Замбія, Індія, Ірак, КНР, Коста-Ріка, Латвія, Македонія, Монголія, Словенія, Таїланд, Туніс); Злочини проти майна (Австрія, Алжир, Андорра, Бразилія, Гватемала, Гондурас, Італія, Колумбія, Перу, Польща, Португалія, Румунія, Сальвадор, Словаччина, Франція, Швейцарія, Естонія); Злочини проти майнових прав (Куба); Злочини проти прав власності (майнових прав) - Нова Зеландія; Майнові злочини (Судан); Злочини проти власності, майнових прав та майнових інтересів (Литва); Заподіяння майнової шкоди (Ізраїль).

Немає єдиного розділу (глави) про злочини проти власності в КК Австралії, Німеччини, Ірану, Індонезії. Нідерландів, Норвегії, Тайваню, Японії та інших країнах.

Проблема назви розділу чи глави, де розміщена дана категорія злочинів, тісно пов‘язана із проблемою розуміння власності в контексті кримінального права. Кримінально-правові засади охорони власності як об‘єкт пізнання є багатоаспектним та

54

Кримінальне право та кримінологія

складним, оскільки, дослідження не можливе без аналізу економічного та юридичного розуміння власності, майнових відносин, майна та права на майно.

Висновок. Таким чином, одним із перших напрямів вдосконалення кримінальноправових норм, передбачених Розділом VІ КК України, повинен стати перегляд назви розділу, розробка дефініції і характерних ознак для цієї категорії злочинів. На наш погляд, подальше дослідження може відбуватися з огляду на існуючу практику: Злочини проти майна (Італія, Польща, Португалія, Румунія, Франція, Швейцарія, Естонія тощо); Злочини проти майнових прав (Куба); Майнові злочини (Судан); Злочини проти власності, майнових прав та майнових інтересів (Литва).

Сергей Сыс

Гомельский государственный университет имени Франциска Скорины, юридический факультет аспирант 3 года обучения

Классификация преступных деяний по уровню их общественной опасности в уголовном законодательстве, действовавшем на территории Западной Беларуси

Изучение истории уголовного законодательства Беларуси в области классификации преступных деяний в зависимости от уровня общественной опасности должно основываться на полном и всестороннем изучении всех памятников права, действовавших на территории Беларуси. В этой связи стоит отметить, что зачастую не уделяется должного внимания тому историческому факту, что в период с 1921 по 1939 г. значительная часть Беларуси находилась в составе Польши. В связи с этим возникает интерес к изучению законодательства, действовавшего на территории Западной Беларуси (далее – ЗБ) в этот период.

Стоит отметить, что на территории ЗБ имелись особенности правового регулирования ещѐ до еѐ присоединения к Польше. В ходе Советско-польской войны 1919-1921 гг. на оккупированных белорусских территориях вводилось действующее польское уголовное законодательство, которое и продолжало действовать на территории ЗБ после заключения Рижского мирного договора 1921 г. К территории ЗБ относились Гродненская губерния, части Минской и Виленской губерний, преобразованные после присоединения к Польше в четыре воеводства: Полесское, Новогрудское, Виленское и Белостокское [Западная Беларусь под властью Польши [Электронный ресурс] // LIBRARY.BY. – Режим доступа: http://library.by/portalus/modules/belarus/readme.php? subaction=showfull&id=1290343837&archive=1290362895&start_from=&ucat=&. – Дата доступа: 14.01.2016].

На территории Польши в 1917 г. действовало три уголовных закона: Австрийский УК 1852 г. – на территориях, ранее входивших в состав Австро-Венгрии; УК Германской Империи 1871 года – на территориях, входивших в состав Германии; Уголовное Уложение 1903 г. (далее – Уложение) – на территориях, входивших в состав Российской Империи. Уложение было введено в полном объѐме немецкими и австро-венгерскими властями и действовало вплоть до принятия в 1932 г. УК Польши, названного Кодексом Макаревича (далее – КМ). Таким образом, на территории ЗБ до 1932 г. действующим уголовным законом являлось Уложение. Оно содержало наиболее разработанные с юридической точки зрения нормы о классификации преступных деяний с учѐтом их тяжести. Уложение классифицировало все преступные деяния в зависимости от тяжести

55

Кримінальне право та кримінологія

наказаний. Согласно ст. 3 преступные деяния, за которые в законе определены, как высшее наказание, смертная казнь, каторга или ссылка на поселение, именуются тяжкими преступлениями. Преступные деяния, за которые в законе определены, как высшее наказание, заключение в исправительном доме, крепости или тюрьме, именуются преступлениями. Преступные деяния, за которые в законе определены, как высшее наказание, арест или денежная пеня, именуются проступками [Новое уголовное уложение : утверждено Императором Николаем II 22 марта 1903 г. – Санкт-Петербург : Издание каменноостровского юридического книжного магазина В. П. Анисимова, 1903.

– 252 с.]. Таким образом, Уложение предусматривало трѐхчленную классификацию преступных деяний. Помимо этого, для возможности применения ответственности к лицу обязательным было установление вины, на что указывала ст. 48 Уложения. Предложенная классификация имела практический характер. Она учитывалась при решении вопросов об ответственности, о покушении, о соучастии, о смягчении и замене наказаний и давности привлечения к ответственности. Классификация, предложенная Уложением, свидетельствовала о возросшем уровне развития юридической техники законодателя и его желании сделать данную классификацию важным элементом уголовного законодательства.

3 июня 1919 года начала свою работу Кодификационная комиссия, результатом работы которой стало принятие КМ [Kodeks karny [Electronic resource] // Internetowy System Aktów Prawnych. – Mode of access: http://isap.sejm.gov.pl/DetailsServlet?id =WDU19320600571. – Date of access: 12.01.2016], вступившего в силу с 1 сентября 1932

года, и заменившего Уложение. Согласно ст. 1 КМ уголовной ответственности подлежит лицо, совершившее деяние, запрещѐнное под угрозой наказания, в соответствии с законом, действующим во время его совершения. Таким образом, КМ закреплял формальный подход к пониманию преступного деяния. Ст. 12 подразделяла все преступные деяния на две группы: преступления и проступки. Преступлениями являлись уголовно наказуемые деяния, за которые было предусмотрено наказание в виде смертной казни или лишения свободы на срок свыше 5 лет. В свою очередь под проступками понимались уголовно наказуемые деяния, за которые в виде основного наказания предусматривались лишение свободы на срок до 5 лет, арест на срок свыше 3 месяцев или штраф в размере свыше 3000 злотых.

Преступления могли быть совершены только умышленно, проступки же могли быть совершены как умышленно, так и неумышленно, если на это было указание в законе. Деление на преступления и проступки находит своѐ отражение при определении сроков давности привлечения к уголовной ответственности и определении сроков давности постановления обвинительного приговора. Таким образом, законодательное закрепление двухзвенной классификации преступных деяний было не просто формальностью, но и имело непосредственное значение при решении ряда уголовно-правовых вопросов.

После начала Второй мировой войны 1 сентября 1939 г. на территорию ЗБ 17 сентября 1939 г. были введены советские войска. В конце октября 1939 г. в Белостоке была провозглашена советская власть. 12 ноября 1939 г. третья Внеочередная сессия Верховного совета БССР постановила принять ЗБ в состав БССР. После этого на территории ЗБ был введѐн в действие УК БССР 1928 г.

Подводя итог, отметим, что законодательство, действовавшее на территории ЗБ, проявило преемственность с дореволюционным уголовным законодательством Российской Империи, что выразилось с одной стороны во введении в действие в полном объѐме Уложения, а с другой – в заимствовании КМ общей мысли подразделения всех

56

Кримінальне право та кримінологія

преступных деяний на преступления и проступки. В целом же, действовавшее на территории ЗБ уголовное законодательство являлось продолжением эволюционного развития как уголовного законодательства Российской Империи, так и уголовного законодательства Австро-Венгрии и Германии, что разительно отличало его от уголовного законодательства, действовавшего на территории БССР.

Научній руководитель – к.ю.н., доцент Марчук В.В.

Тарас Вероніка

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, Юридичний інститут аспірант кафедри кримінального права

Підходи до визначення поняття «привід до вчинення злочину»

Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що конкретна обстановка може сприйматися суб‘єктом як вигідна для вчинення злочину, спотворювати його уявлення про дійсність, а іноді служити приводом до скоєння злочину. Якщо сприятливі для вчинення злочину умови зовнішнього світу, усвідомлюються злочинцем, це зазвичай призводить до активізації злочинної діяльності.

На даний час в науці кримінального права не визначено поняття «привід до вчинення злочину», його місце в структурі складу злочину. Не роз‘яснено цей термін і в жодному вітчизняному нормативно-правовому акті. Як наслідок, без теоретичної і законодавчої бази неможливо відповідним чином організовувати розслідування таких злочинів.

Есберген Алауханов, зазначає, що « повод к совершению преступления – это конкретная жизненная ситуация, внешне по отношению к данному лицу обстоятельства, которые непосредственно предшествовали противоправному поступку и вызвали решимость совершить его.» [Есберген Алауханов Криминология Учебник.- Алматы.

2008.- 429 с. [Електронний ресурс] Режим доступу: http://www.allpravo.ru/library/ doc4204p0//instrum6815/item6900.html]

Він вказує, що наявні у людини антигромадські погляди, звички, нахили далеко не завжди призводять до злочину, вони проявляються у поведінці, зазвичай під впливом певної ситуації, в якій особа перебувала безпосередньо перед вчиненням суспільно небезпечного діяння. Зазначена ситуація служить зовнішнім поштовхом, під впливом якого антисоціальні риси особистості перетворюються в той чи інший мотив, мету, у відповідну реакцію, рішучість зробити дане правопорушення.

Привід – це події, обставини чи вчинки людей, які послужили додатковим аргументом на користь необхідності реалізації умислу. [Голіна В. В., Головкін Б. М. Кримінологія: Загальна та Особлива частини Навчальний посібник. – Х. : Право, 2014. – 513 c. [Електронний ресурс] Режим доступу: http://libnet.com/book/ 105_Kriminologiya

_Zagalna_ta_Osobliva_chastini.html ]

Привід – підства ( справжня або вигадана), причина яких - небудь дій, вчинків. Давати привід. З приводу чого, якого – у зв‘язку з чим-небудь. Під приводом чого, яким

– приховуючи справжню мету дії, вчинку. [Великий тлумачний словник сучасної української мови Уклад. І голов. Ред.. В. Т. Бусел. – К.; Ірпінь : ВТФ «Перун», 2002. – 1440 с. – С. 957].

57

Кримінальне право та кримінологія

«Повод преступления – внешнее обстоятельство, приводящее в действие общественно опасную направленность личности преступника. Являясь начальным моментом преступного деяния, повод преступления показывает, с каким обстоятельством сам преступник связал свое деяние. Повод не имеет самостоятельного причиняющего значения. Повод лишь «разряжает» ранее сформировавшуюся причину. Однако повод преступления в значительной мере характеризует личность преступника, его склонности, социальные позиции, мотивы и цели преступления.[М. И. Еникеев Юридическая психология. С основами общей и социальной психологи : учебник для вузов. – М. : Норма, 2005. – 640 с.]

Автор не надає самостійного значення даному поняттю. Він вважає, що об‘єктивний зміст завжди співвідноситься з особистісним значенням для індивіда.

Привід – це події, стани або вчинки людини, що стають останнім імпульсом до дії. Криміногенна ситуація має певний об‘єктивний зміст і тому в ній існують обставини, що реально впливають а особу.

Разом з цим ситуація має також суб‘єктивний зміст – певну оцінку ситуації, яка залежить виключно від суб‘єкта і не обов‘язково збігається з її об‘єктивним змістом. [Александров Ю. В., Гель А. П., Семаков Г. С. Кримінологія: Курс лекцій – К. : МАУП, 2002 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://books.br.com.ua/27404]

Таким чином, конкретна життєва ситуація може містити привід, що безпосередньо викликає в особи рішучість вчинити злочин. Вчинення злочинних дій стає показником того, за яких зовнішніх обставин конкретна особа здатна вчинити злочин.

Привід до вчинення злочину – це зовнішні обставини конкретної життєвої ситуації, які стали поштовхом для вчинення особою суспільно небезпечного діяння.

Вплив конкретної життєвої ситуації на формування приводу до вчиненя злочину залежить від суб‘єктивного сприйняття особою ситуації, проте не виключається вплив об‘єктивних факторів. Конкретна життєва ситуація має певний об‘єктивний зміст і тому в ній існують обставини, що реально впливають а особу. Разом з цим має також суб‘єктивний зміст – оцінку ситуації, яка залежить виключно від суб‘єкта і не обов‘язково збігається з її об‘єктивним змістом.

Тобто, об‘єктивний зміст, значення ситуації завжди співвідноситься з її особистісним значенням для особи. Об‘єктивна своєрідність ситуації та її суб‘єктивний сенс можуть збігатися або різко розходитися.

Поведінку особи не можна розглядати ізольовано від ситуації. Потрібно враховувати те, що в одних випадках злочинець сам навмисно створює умови для здійснення свого наміру, а в інших випадках обставини можуть суттєво обмежувати можливість обрання суб‘єктом того чи іншого варіанта поведінки. Обставини конкретної життєвої ситуації можуть визначатись як такі, що пом‘якшують кримінальну відповідальність або взагалі виключають суспільну небезпечність чи протиправність діяння.

Артем Тарасян

Інститут кримінально-виконавчої служби курсант 3 курсу

Трафікінг – соціально-правове явище в Україні

Актуальність теми обумовлена тим, що бездіяльність влади, відсутність міжнародного співробітництва створюють умови, сприятливі для злочинної діяльності, пов‘язаної, насамперед, з торгівлею людьми, – і тим самим підвищують вірогідність

58

Кримінальне право та кримінологія

того, що транснаціональна злочинність буде тривати, збільшуватися та приймати все нові форми її прояву. На сьогоднішній день статистика шокує тим, що за рівнем злочинної прибутковості торгівля людьми посідає одне з перших місць, поступаючись лише доходам від наркобізнесу і торгівлі зброєю. Насамперед, проблема торгівлі людьми (трафікінга) стала предметом хвилювання для всього цивілізованого людства. Не дивлячись на те, що все більше країн об‘єднують свої зусилля в боротьбі з цим явищем, нинішнє рабство залишається суворою реальністю наших днів. Хоча на сьогоднішній час немає точних підрахунків, із різноманітних джерел випливає, що в світі жертвами торгівлі людьми кожен рік становиться від 2,5 до 4 мільйонів людей. За різними підрахунками, щорічний прибуток, отриманий злочинцями від торгівлі людьми, сягає 7 мільярдів доларів США.

ВУкраїні торгівля людьми почала поширюватись на початку 90-х років ХХ ст. Після розпаду Радянського Союзу і падіння «залізної завіси» на території країн колишнього СРСР починаються неконтрольовані міграційні процеси. З того моменту, як Україна стала самостійною державою, українське суспільство зіткнулося з таким небезпечним явищем як «трафікінг». За походженням трафікінг (англ. trafficking) - англомовний термін, який використовують для визначення торгівлі людьми; означає торгівлю рабами, наркотиками і незаконну торгівлю взагалі. Трафікінг як соціально-правове явище по сутті має декілька назв – «біле рабство», «контрабанда людьми», «живий товар» , «рабство наших днів», а сьогодні це частіше звучить як «торгівля людьми». Вперше про явище торгівлі людьми на міжнародному рівні заявлено на міжнародному конгресі з питань боротьби з торгівлею жінками в Лондоні 1899 року.

Торгівля людьми в Україні з'явилася як наслідок зростання безробіття, що штовхає українців на пошуки роботи за кордоном навіть без знання мови і правових знань, а також, у зв‘язку з політичною нестабільністю та станом фактично бойових дій, що стали причиною цілої хвилі злочинів, пов‘язаних з торгівлею людьми, організованими терористичними елементами в Донецькій та Луганській областях України [На Сході процвітає торгівля людьми [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://golovne.net/suspilstvo/1419 nachod ukrayini de spravzhnya torgvlya lyudmi video.html].

Невирішеність проблеми торгівлі людьми (трафікінгу) може спричинити значні негативні наслідки у різних сферах суспільного життя і, навіть, унеможливити перехід до кращого майбутнього. Зокрема, трафікінг має негативний вплив на соціальну сферу, а саме сприяє розвитку різноманітних деструктивних, деморалізуючих чинників, які гальмують подальший сталий розвиток суспільства.

ВУкраїні кожного року реєструється понад 100 кримінальних правопорушень, передбачених ст. 149 КК України ―Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини‖. Відповідно до відомостей про кількість зареєстрованих кримінальних правопорушень, передбачених ст. 149 КК України, у 2013 році було зареєстровано 130 випадків торгівлі людьми, у 2014 р. - 118, а у 2015 - 110, при цьому до суду з обвинуальним актом було передано у 2013 році – 58 кримінальних проваджень, у 2014 р.

-55, а у 2015 р. - 59) [Генеральна прокуратура України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.gp.gov.ua]. Слід зазначити, що велика кількість цих злочинів залишаються латентними.

Щодо кримінологічної характеристики торгівлі людьми, зокрема причин вчинення даного суспільно небезпечного діяння, відповідальність за яке передбачена ст. 149 Кримінального кодексу України «Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини», слід підтримати позицію О. М. Костенка, який пропонує використовувати

59