Том 3_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

Кримінальне право та кримінологія

охорона цієї інформації не мала правових підстав і фактично не здійснювалася. Це призвело до того, що за період з 1997 по 2001 р. жодної кримінальної страви за ст. 68-1

ККпорушено не було.

ВКК України 2001р. було встановлено кримінальну відповідальність за передачу іноземним представникам конфіденційної інформації, що є власністю держави, особою, якій ці відомості були довірені у зв‘язку з виконанням службових обов‘язків (стаття 330).

У січні 2011 року Верховною Радою України були прийнято Закон України «Про доступ до публічної інформації» яким запроваджено новий вид інформації – «службова інформація». Проте відповідні зміни щодо корегування предмета злочину, передбаченого ст. 330 КК України відбулися лише у 2014 р., що майже на три роки позбавило службову інформацію кримінально-правової охорони, створивши тим самим реальні передумови до її витоку.

Дотепер, попри те, що всі ці відомості, що становлять службову інформацію мають гриф обмеження доступу «Для службового користування» і, відповідно до закону, їх розголошення завдає шкоди інтересам держави, кримінально-правова охорона поширюється лише на їх частину – службову інформацію, зібрану в процесі ОРД, КРД та у сфері оборони країни, і лише щодо передачі іноземним адресатам, залишаючи безкарним їх умисне розголошення та втрату.

Таким чином, аналіз історії розвитку кримінально-правової охорони державної (службової) інформації яка не становить державної таємниці, але потребує обмеження доступу, за період незалежності України дозволяє стверджувати, що відсутність доктринального підходу до визначення її як правової категорії та, відповідно, як предмета злочинних посягань стала основним несприятливим чинником впливу на ефективність її кримінально-правової охорони.

Науковий керівник - к.ю.н., доц., Фальченко С.С.

Віра Навроцька

Львівський державний університет внутрішніх справ канд. юрид. наук, доцент кафедри

кримінально-правових дисциплін

Призначення покарання за перешкоджання здійсненню релігійного обряду

Кілька років тому за редакцією М.І. Хавронюка було видано науково-популярний збірник «Найдивовижніші закони різних країн». У передмові до нього дослідник пише про те, що у нормотворчості (як, зрештою, й у будь-якій справі) трапляються помилки, зумовлені забобонами, неосвіченістю, неуважністю, недбалістю. У різних країнах світу є багато смішних, безглуздих та дивних нормативних актів. Правозахисні організації США для деяких актів (та судових прецедентів), проти існування яких вони виступають, придумали навіть спеціальну назву – «dumb laws» («тупі закони»). Такі непродумані законодавчі норми є й в Україні. А тому, - продовжує вчений, - сміючись над іншими, треба не забувати посміятися й над собою.

Погоджуюсь: сміх якщо не продовжує життя, то, принаймні, покращує його, а коректне висміювання (до якого вдаються не задля приниження чи образи іншого, а з метою виправлення допущених помилок, відвертих «ляпів») теж може виявитися корисним.

40

Кримінальне право та кримінологія

Але чи всі положення українських законів, які містяться у цьому збірнику, і які, за твердженням М.І. Хавронюка є нелогічними та безглуздими, справді є такими? Науковець зазначає: «До релігійних обрядів, скажімо, у православній вірі, належать такі обряди як помазання миром, занурення у купіль, ходіння навколо купелі і т.п. (під час хрещення), надягання на нареченого та наречену вінців та ходіння навколо аналоя і т.п. (під час вінчання), тримання в руках запалених свічок та посипання землею і т.п. (в ході відспівування та поховання померлих. Перешкоджання будь-якому з цих обрядів, згідно зі ст.180 визнається злочином і може потягнути обмеження волі на строк до двох років)» [Самые удивительные законы разных стран: Научно-популярный сборник / Сост. Н.И. Хавронюк. – К.: Атика, 2008. – С.3-4, 163].

Якщо дивитися на це поверхово, то, можливо, з точки зору атеїста зовні всі згадувані дії так і виглядають: «ходіння» довкола вівтаря, «намазування» миром, «занурення» у воду тощо. Натомість для людини віруючої це – Святі Таїнства: хрещення, миропомазання, шлюбу та ін. Незважаючи на те, що Україна проголосила себе державою світською (що, по-суті, правильно), вона взяла на себе обов‘язок захищати релігійні почуття віруючих (що теж вірно). А тому те, що належне здійснення релігійного обряду повинно бути об‘єктом кримінально-правової охорони, у мене сумнівів не викликає. Що ж стосується максимального покарання, яке може бути призначено у разі порушення заборони, викладеної у ч.1 ст.180 КК України, то, на відміну від М.І. Хавронюка (який вважає його надто суворим), я переконана у виправданості саме такого підходу законодавця до вирішення даного питання.

Потрібно звернути увагу на те, що санкція ч.1 ст.180 КК України є, з одного боку альтернативною (оскільки у ній передбачено кілька можливих покарань: штраф, громадські роботи, арешт, обмеження волі), а, з іншого – відносно-визначеною (адже суд, керуючись встановленими законом межами, визначає певний розмір або тривалість стягнення, виходячи з конкретних обставин справи). Звісно, тяжко дати якісь чіткі, універсальні рекомендації з приводу того, яке ж саме покарання варто призначати у разі вчинення дій, щодо яких міститься заборона у ч.1 ст.180 КК України. Адже при цьому потрібно враховувати те, як конкретне перешкоджання здійсненню релігійного обряду оцінювали самі постраждалі від нього, яким був характер даного діяння, його тривалість тощо. Однак видається, що якщо було зірвано (чи поставлено під загрозу зриву) такі обрядові дії як хрещення, миропомазання, покаяння (сповідь), євхаристію (причастя), шлюб, священство (рукопокладання) та єлеоосвячення (соборування), то покарання (звісно, з урахуванням всіх обставин справи) повинно бути максимально суворим.

Таку позицію можу пояснити тим, що зазначені культові дії є Святими Таїнствами, у яких таємничо виявляється благодать Святого Духа. Інші обрядові церковні дії – молитви та богослужіння (значення яких недооцінювати не слід), проведення яких теж має на меті набуття благословення та заступництва Бога, - через гріхи того, хто просить, або ж через вище провидіння можуть залишитися без відгуку. Натомість Православна Церква виходить із того, що у семи перерахованих вище діях священнослужителя Божа благодать сходить на людину поза всяким сумнівом. А тому, повторюся, з огляду на особливу значущість таких дій, перешкоджання їх здійсненню повинно каратися якнайсуворіше.

41

Кримінальне право та кримінологія

Інна Однолько

Національна академія прокуратури України канд. юрид. наук, наук. співроб.

Запобігання втягненню неповнолітніх у злочинну діяльність: виклики часу

Загострення криміногенної ситуації в України на тлі соціально-економічної та політичної кризи, воєнних дій на Сході та руйнівними процесами на окупованій території АР Крим, під впливом негативних тенденцій у стані, структурі та динаміці злочинності, у тому числі тієї, що вчинюється неповнолітніми, викликає необхідність вжиття заходів для запобігання та розробки теоретико-методологічних й практичних досліджень запобігання злочинності неповнолітніх, а також розробки заходів недопущення втягненню неповнолітніх у злочинну діяльність.

З урахуванням означеного, нового змісту набуває запобіжна діяльність спеціальних органів та установ, виникають і поширюються нові форми й методи запобігання, що потребують відповідно нового наукового осмислення і практичного підґрунтя.

Особливостям кримінальної відповідальності, покарання та звільнення від відбування покарання неповнолітніх, захисту неповнолітніх від протиправних (злочинних) посягань, присвячено велику кількість досліджень. Власне, втягненню

неповнолітніх в злочинну	діяльність	приділяли увагу такі вчені як Т.С. Барило,
Г.З Брускін, М.М. Биргеу,	Ф.Г. Бурчак,	А.Я. Вілкс, В.В. Вітвіцька, М. А. Готвянська,

О.М. Костенко, Н. М. Крестовська, І.П. Лановенко, А.І. Міллер, Г. М. Міньковський, В.К. Негоденко, С.С. Яценко, В.А. Ломако, Н.О. Навроцький, І.А. Топольскова, Н.С. Юзікова, Г.М. Міньковський, Р. А Сабітов, В.М. Фокін, Н.Г. Яковлєва, М.М. Поляков, Н.С. Юзікова та інші. Така кількість праць, присвячених вказаній проблематиці, свідчить про актуальність проблем захисту неповнолітніх від втягнення їх в злочинну та антигромадську діяльність.

Необхідність проведення дослідження обґрунтовувалась тим, що злочинність серед неповнолітніх є у певному сенсі критерієм росту злочинності дорослих. І щоб не допустити зростання злочинності, слід зосередити увагу на злочинності неповнолітніх, її запобіганні, й головне – захисті неповнолітніх осіб від негативних явищ, серед яких одним із найнебезпечніших є втягнення дорослими особами неповнолітніх у злочинну діяльність.

Про це зазначено у Постанові Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2004 р. № 2 ,,Про застосування судами законодавства про відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну чи іншу антигромадську діяльність‖. Особливо небезпечними є дії, спрямовані на втягнення осіб, які не досягли вісімнадцятирічного віку, у злочинні групи, у вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів, а також тих, які поєднані з незаконним обігом наркотичних засобів або зброї, із застосуванням насильства, посягають на статеву свободу та статеву недоторканність особи. У Донецькій та Луганській областях бойовики активно вербують неповнолітніх громадян України у банди донецьких та луганських бойовиків, починають ,,добровільну мобілізацію‖неповнолітніх, втягують дітей до участі у військових конфліктах чи діях. Держава має негайно реагувати на такі факти, долучатися до міжнародних кампаній протесту проти втягування дітей у збройні конфлікти відповідно до Рамкового протоколу до Конвенції про права дитини щодо втягування дітей у збройні конфлікти (прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН у травні 2000 року).

Особливу увагу треба приділяти захисту прав і свобод дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, дітей-інвалідів, дітей, які виховуються в сім'ях,

42

Кримінальне право та кримінологія

що перебувають у складних життєвих обставинах, залишених без догляду батьків, переміщених з тимчасово окупованої території України, районів воєнних дій, збройних конфліктів та інших надзвичайних ситуацій.

Одним з дієвих заходів запобігання слід визначити положення ст.304 КК України, що передбачають кримінальну відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність. Однак, з урахуванням особливостей територіальної окупації на Сході країни, виникають проблеми можливості застосування що осіб, які втягують неповнолітніх у злочинну діяльність положень чинного кримінального та кримінального процесуального законодавства України.

Під час досудового розслідування такої категорії кримінальних проваджень нагального вирішення потребує встановлення причинно-наслідковий зв‘язок, встановлення корисливого мотиву, систематичність характеру вчинюваних суспільно небезпечних діянь, а також достовірність показань свідків, допустимості чи недопустимості доказів, необхідність з‘ясування причинного зв‘язку у відносинах жертва-злочинець при встановленні віктимологічних проблем та дієвих шляхів запобігання.

Безперечно, запобігання втягненню неповнолітніх у злочинну діяльність та іншу антигромадську поведінку займає одне з вирішальних місць в діяльності правоохоронних органів, спрямованій на забезпечення нормального морального, фізичного та психологічного розвитку підростаючого покоління. Саме цим і обумовлена потреба вивчення проблемних питань кримінально-правового захисту неповнолітніх від протиправних посягань, вказаних в ст. 304 КК України, заходів запобігання.

Резюмуючи вищевикладене, можна зробити висновок, що з урахуванням криміногенної ситуації в Україні за останні три роки, заходи запобігання втягненню неповнолітніх у злочинну діяльність є недостатньо розробленими. Необхідним є стабілізація соціально-економічної, політичної ситуації в державі, удосконалення законодавства про відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну чи іншу антигромадську діяльність, своєчасний та якісний судовий розгляд справ такої категорії, якісна робота правоохоронних органів, соціальних служб, громадських організацій та інших уповноважених суб‘єктів.

Лідія Палюх

Львівський національний університет імені Івана Франка канд. юрид. наук, доцент кафедри

кримінального права і кримінології

До питання про суб’єкта постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови)

Зважаючи на те, що на Україна на порозі реформування судової системи в напрямку подолання корупції, інших негативних проявів, питання про вдосконалення норм КК України про відповідальність суддів за постановлення неправосудних судових рішень є дуже актуальним. Одним з важливих питань кримінальної відповідальності за злочин, передбачений ст. 375 КК України, є питання про визначення кола осіб, які є суб‘єктами цього злочину.

Зі змісту норми, передбаченої ст. 375 КК України, де міститься формулювання «постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або

43

Кримінальне право та кримінологія

постанови», можна зробити висновок, що суб‘єкт розглядуваного злочину – спеціальний - суддя. Відповідно до ч. 1 ст. 52 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддею є громадянин України, який відповідно до Конституції України а цього Закону призначений чи обраний суддею, займає штатну суддівську посаду в одному з судів України і здійснює правосуддя на професійній основі. Водночас по-іншому визначає коло осіб, що охоплюється поняттям «суддя», КПК України. Зокрема, відповідно до п. 23 ч. 1 ст. 3 КПК України суддя – голова, заступник голови, суддя Верховного Суду України, Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, Апеляційного суду Автономної Республіки Крим, апеляційних судів областей, міст Києва та Севастополя, районних, районних у містах, міських та міськрайонних судів, які відповідно до Конституції України на професійній основі уповноважені здійснювати правосуддя, а також присяжний [курсив мій. – Л.П.]. Як бачимо, це поняття згідно з КПК має ширший зміст, і навіть суперечить ст. 52 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», оскільки включає також присяжних, які не здійснюють правосуддя на професійній основі і не займають штатні суддівські посади. Це ще раз свідчить на користь чіткого визначення в ст. 375 КК України кола суб‘єктів цього злочину, - чи це є виключно судді - особи, які здійснюють правосуддя на професійній основі і займають штатні суддівські посади в судах України, чи суб‘єктами цього злочину є також народні засідателі, присяжні.

В.І. Борисов, В.І. Тютюгін зазначають, що суб‘єктом розглядуваного злочину можуть бути також народний засідатель чи присяжний під час виконання ними повноважень щодо здійснення правосуддя [Злочини проти правосуддя: навч. посіб. За заг. ред. проф. В.І. Борисова, проф. В.І. Тютюгіна. – Х.: Нац. ун-т «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого», 2011. – С. 30]. Свою позицію вчені обґрунтовують тим, що це випливає зі змісту Закону України від 7 липня 2010 р. №2453-VI, у ч. 2 ст. 1 якого зафіксовано, що судову владу в Україні реалізують не тільки професійні судді, а у визначених законом випадках також і народні засідателі та присяжні шляхом здійснення правосуддя в межах відповідних судових процедур [Злочини проти правосуддя: навч. посіб. За заг. ред. проф. В.І. Борисова, проф. В.І. Тютюгіна. – Х.: Нац. ун-т «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого», 2011. – С. 30; Про судоустрій і статус суддів: Закон України від 07.07.2010 № 2453-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2010. - № 41-42, № 43, № 44-45. – Ст. 529].

В.М. Єднак вважає, що народні засідателі та присяжні не можуть визнаватися суб‘єктами злочину, передбаченого ст. 375 КК України, оскільки у її диспозиції відсутня відповідна вказівка. Однак вони можуть вчинити постановлення завідомо неправосудного рішення. Тому автором запропоновано доповнити диспозицію ч. 1 ст. 375 КК України вказівкою на народних засідателів і присяжних як на спеціальних суб‘єктів злочину [Єднак В.М. Кримінальна відповідальність за постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови з корисливих мотивів: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 „Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право‖ / В.М. Єднак. — К.,

2015. — С. 9 - 10].

О.М. Лемешко, О.М. Овчаренко висловлює подібну позицію щодо народних засідателів, зокрема, зазначає, що народні засідателі та присяжні, які за умови участі в процесі набувають статус суддів, навіть теоретично не можуть бути притягнуті до відповідальності за цей злочин, оскільки вони не професійні юристи, тобто не можуть умисно неправильно застосувати певну норму закону. Отже, в діях непрофесійних суддів

44

Кримінальне право та кримінологія

буде відсутній один із елементів складу злочину – прямий умисел, який є обов‘язковим у цьому випадку [Лемешко О.М., Овчаренко О.М. Притягнення суддів до кримінальної відповідальності: окремі проблеми / О.М. Лемешко, О.М. Овчаренко // Вісник Верховного Суду України. – 2010. - №7(119). – С. 38].

Слід погодитися з Н.Р. Ємеєвою в тому, що в такому разі можна зробити висновок про те, що діяльність присяжних з самого початку є неправосудною, оскільки вони не володіють спеціальними знаннями у сфері матеріального і процесуального права. Відповідно, необхідно піддавати сумніву кожне судове рішення (вирок), постановлений з їх участю [Емеева Н.Р. Уголовная ответственность за преступления против правосудия, совершаемые судьями и должностными лицами правоохранительных органов: дисс. ...

кандидата юрид. наук : 12.00.08 / Емеева Нелли Рашидовна. – Казань, 2005. – С. 74]. Така позиція видається правильною, виходячи з положень КПК України, зокрема, прав і обов‘язків присяжних, визначених у ст. 386 КПК України.

Відповідно до ч. 4 ст. 124 Конституції України народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних. Участь присяжних передбачена лише в кримінальному судочинстві. Відповідно до п. 23 ч. 1 ст. 3 КПК України поняття «суддя» включає в себе і присяжного. Водночас інше визначення поняття «суддя» дається в ч. 1 ст. 52 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Таким чином, використовуючи систематичне тлумачення кримінального закону, не можна дати чіткого визначення, чи є суб‘єктом злочину, передбаченого ст. 375 КК України, присяжний.

Отже, виходячи з повноважень присяжних у кримінальному судочинстві, слід підтримати позицію про те, що ця категорія осіб повинна бути чітко визначена у диспозиції ст. 375 КК України як суб‘єкт цього злочину.

Анна Політова

Донецький юридичний інститут МВС України канд. юрид. наук, доцент кафедри кримінально-правових дисциплін та судових експертиз

Подолання корупції в Україні: проблемні питання

Протидія корупції – одна з найактуальніших соціальних проблем сучасності, розв‘язання якої для багатьох країн є надзвичайно важливою і складною справою. Це повною мірою стосується й України, для якої корупція стали чинником, що реально загрожує національній безпеці та конституційному ладу держави.

Протягом останніх років антикорупційне законодавство України зазнавало численних змін. 14.10.2014 Верховна Рада ухвалила Закон України «Про запобігання корупції», який набув чинності з 26.04.2015. 18.04.2013 було прийнято Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо приведення національного законодавства у відповідність до стандартів Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією», метою якого була гармонізація національного законодавства до міжнародних стандартів.

Але розмови про ефективність дії чинного антикорупційного законодавства, аналіз понятійного апарату, визначення відповідальності за корупційні дії, відсутність профілактичних заходів – у сукупності створили проблеми у соціальній сфері нашої держави. Ці питання впливають і на положення справ.

45

Кримінальне право та кримінологія

Так, відповідно до даних Transparency International Україна «за рік Україні вдалося заробити лише один додатковий бал за результатами світового Індексу сприйняття корупції CPI 2015 року. На сьогоднішній день індекс CPI країни складає 27 балів зі 100 можливих, що лише на 1 бал більше, ніж минулого року. У всесвітньому рейтингу Україна посідає 130 місце зі 168 позицій» [Прес-реліз Україна : [Електронне видання]. – Режим доступу: http://ti-ukraine.org/CPI-2015/press_ukraine_CPI-2015].

За даними офіційної статистики МВС України та Генеральної прокуратури України у 2010 році було зареєстровано 17980 злочинів у сфері службової діяльності; у 2011 році – 15969; у 2012 році – 9667; у 2013 році – 16586; у 2014 році – 15560. Тобто абсолютний приріст злочинів у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов‘язаної з наданням публічних послуг, у 2010 році становив 332, у 2011 році – 2011, у 2012 році – 6302, у 2013 році – 8198 [Бутович О. Рівень, структура і динаміка злочинів у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов‘язаної з наданням публічних послуг / О. Бутович // Науковий часопис Національної академії прокуратури України. – 2014. – № 1. – С. 36-42 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.chasopysnapu.gp.gov.ua/ chasopys/ua/pdf/1-2014/36-butovich.pdf]. У 2014 році спостерігається зниження кількості злочинів у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов‘язаної з наданням публічних послуг, на 1026 опублікованих злочинів. Питома вага злочинів у сфері службової діяльності в загальній структурі злочинності становила: у 2010 році – 3,6%, у 2011 році – 3,1%, у 2012 році – 2,2%, у 2013 році – 2,9%,

у2014 році – 2,9%. У середньому – 3,2% у загальній структурі злочинності [Моніторинговий кримінологічний аналіз окремих видів злочинів в Україні (2013-2014) : наук.-практ. посіб. / [О.М. Литвак, Р.О. Стефанчук, Н.В. Лісова та ін.]. – К.: Національна академія прокуратури України, 2015. – 254 с.].

Виходячи із наведених даних, можна погодитися з В.В. Сухоносом, який відзначає, що «через недоліки, що були припущені від початку реформ, послаблення системи державного регулювання й контролю, а також відсутність чіткої державної політики в соціальній сфері знизився духовний потенціал суспільства. Це не могло не спричинити зростання злочинності (особливо в її організованих формах) і корупції» [Сухонос В.В. Правові заходи протидії корупції в Україні в сучасних умовах: науково-теоретичні аспекти : монографія / В.В. Сухонос. – Суми: Університетська книга, 2015. – 74 с.].

Але на превеликий жаль, кримінально-правова статистика у своїх показниках не відбиває дійсних обсягів цих злочинів через недосконалість їх статистичного обліку, високий рівень латентності, труднощі виявлення і низьку ефективність діяльності спеціально уповноважених суб‘єктів у сфері протидії корупції. Тому, виходячи з офіційних статистичних даних щодо виявлення службових злочинів, більшість з яких законодавцем відносяться до корупційних злочинів, можна зробити висновок лише про активність діяльності органів прокуратури, Національної поліції, Національного антикорупційного бюро України, Національного агентства з питань запобігання корупції

унапрямі їх виявлення, а не про реальну кількість проведених заходів щодо її подолання.

Все вищевикладене говорить про те, що ситуація, що склалася у сфері протидії корупції в Україні є складною. Навіть запровадивши органи, які повинні протидіяти корупції, зокрема, Національне антикорупційне бюро України (за рік роботи відкрило близько 120 кримінальних проваджень, направило до суду 9 справ щодо 12 обвинувачених, повідомлено про підозру у вчиненні корупційних правопорушень 25 особам та арештувало понад 220 мільйонів гривень) не дозволило зменшити рівень корупції в державі і він залишається високим.

46

Кримінальне право та кримінологія

Поширення корупційних проявів є значною перешкодою на шляху становлення України як демократичної і соціальної держави. Шкода, яку заподіюють корупціонери, полягає не лише у матеріальних втратах населення, а й у порушенні законних прав та інтересів людей, їх зневірі у діяльності службових осіб державних органів, насамперед правоохоронних і судових.

Корупція – це відображення суспільства, його політичного, економічного та соціального стану. Вона породжує відповідні соціальні процеси, які негативно впливають на свідомість громадян, підриває авторитет держави, завдаючи шкоди функціонуванню в Україні принципу законності й демократизму.

Катерина Рубан

Тренінговий центр ГУНП в Херсонській області канд. юрид. наук, ст. інспектор

Розмежування подарунка від неправомірної вигоди як предмета корупційних злочинів

Необхідність розмежування неправомірної вигоди і "звичайного подарунка" очевидна. Особливої актуальності вона набула саме після кардинальних змін у антикорупційному законодавстві з 2013 року, які полягали у виключенні із КК України поняття хабар, появи нового для кримінально-правового закону поняття неправомірної вигоди. Продовженням таких суттєвих перетворень стала остаточна відмова законодавця у 2015 році від визначення мінімального розміру необхідного для кваліфікації статей, які передбачали кримінальну відповідальність за такі дії (ст.ст. 354, 364-1, 365-2, 368, 368-3, 368-4, 369, 369-2 КК України). Тепер не існує чіткої вартісної межі для неправомірної вигоди, і відсутність складу корупційного злочину пов‘язаного із неправомірною вигодою (обіцянка, пропозиція, надання чи одержання) вирішуються на підставі ч. 2 ст. 11 КК України, яка визначає поняття малозначності діяння.

Проте слід зазначити, що некоштовність неправомірної вигоди не свідчить однозначно, що складу злочину не буде. І навпаки подарунок вартістю у понад 1000 грн. не означає заборону у його прийнятті службовою особою через кримінальну відповідальність. Для розмежування указаних категорій звернемося до їх визначень. Закон України «Про запобігання корупції» від 14 жовтня 2014 року передбачає: неправомірна вигода – є грошові кошти або інше майно, переваги, пільги, послуги, нематеріальні активи, будь-які інші вигоди нематеріального чи негрошового характеру, які обіцяють, пропонують, надають або одержують без законних на те підстав; подарунок - грошові кошти або інше майно, переваги, пільги, послуги, нематеріальні активи, які надають/одержують безоплатно або за ціною, нижчою мінімальної ринкової.

Отже, із зазначених понять одразу можемо вказати на принципову різницю, яка існує між ними: тільки неправомірна вигода може бути нематеріального чи негрошового характеру. Крім того, зауваження, що подарунок надають / одержують за ціною, нижчою мінімальної ринкової указує на його вартісну характеристику.

При вирішенні питання про відповідальність винних посадових осіб у корупції, дії (або бездіяльність) яких не обумовлені попередньою домовленістю, слід звертати особливу увагу на мотиви, якими керувався надавач, і на предмет самої неправомірної вигоди. Саме мотив підкупити посадовця однозначно свідчить про дії, які підпадають під норми кримінального закону. У свою чергу з боку посадової особи корисливий мотив

47

Кримінальне право та кримінологія

збагатитися прямо указує на корупційний характер дій. Нажаль на сьогоднішній день КК України не містить окремої вказівки у статтях про корупційні злочини про обов‘язкову наявність у діях винного саме корисливого мотиву. Про таку необхідність вже неодноразово зазначали інші науковці [Мезенцева І. Визначення предмета корупційних злочинів [Електронний ресурс] / І. Мезенцева // Вісник Національної академії прокуратури України.–2014.–№5.–С.76-81.–Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Vnapu_2014_5 _13].

Ведучи мову про мотиви отримання подарунків, маємо спиратися на положення раніше зазначеного Закону України «Про запобігання корупції», у якому зазначено про обмеження щодо їх одержання (ст. 23): особам, уповноваженим на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, забороняється безпосередньо або через інших осіб вимагати, просити, одержувати подарунки для себе чи близьких їм осіб від юридичних або фізичних осіб у зв‘язку із здійсненням такими особами діяльності, пов‘язаної із виконанням функцій держави або місцевого самоврядування. Тобто за умови порушення даного обмеження не залежно від вартості подарованого, це може бути розцінено як неправомірна вигода і у подальшому кваліфіковано відповідним чином (окрім малозначних діянь).

Також даним законом у статті 24 «Запобігання одержанню неправомірної вигоди або подарунка та поводження з ними» визначено алгоритм дій, який на наш погляд дозволяє визначити, що посадовець не має наміру незаконно збагатитися. Так, особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, прирівняні до них особи у разі надходження пропозиції щодо неправомірної вигоди або подарунка, незважаючи на приватні інтереси, зобов‘язані невідкладно вжити таких заходів: 1) відмовитися від пропозиції; 2) за можливості ідентифікувати особу, яка зробила пропозицію; 3) залучити свідків, якщо це можливо, у тому числі з числа співробітників; 4) письмово повідомити про пропозицію безпосереднього керівника (за наявності) або керівника відповідного органу, підприємства, установи, організації, спеціально уповноважених суб‘єктів у сфері протидії корупції.

Виходячи із вищевикладеного, можемо визначити, що критерієм розмежування неправомірної вигоди і подарунка посадовій особі, у першу чергу є мотиви, якими керуються надавач і одержувач.

Іван Сервецький

Національна академія Служби безпеки України докт. юрид. наук, професор спеціальної кафедри

Новий принцип призначення покарання – позбавлення волі на певний строк

Серед різних видів кримінального покарання, передбачених Кримінальним кодексом України, позбавлення волі має особливе значення. Позбавлення волі за вчинення злочину має за мету підвищену репресивність, оскільки пов'язане з покладанням на винну особу досить серйозних правих обмежень: вільного пересування, можливості вибору виду трудової діяльності, часу відпочинку, спілкування з близькими та рідними і т.д. Тому принцип призначення покарання повинен бути максимально справедливим, відповідати тяжкості вчиненого злочину та містити можливість для засудженого до позбавлення волі у майбутнього повернутись до суспільного-корисного життя.

Поняття і термін «позбавлення, позбавити буквально означають: забирати, відібрати, позбавити права, свободи волі, втрата, втрачати волю, права, нав‘язувати свою волю,

48

Кримінальне право та кримінологія

примушувати до неволі». Воля – досить широке і складне поняття, яке полягає у владі над собою, керуванні своїми діями, рішучість, прагнення до мети, хотіння, бажання, вимога, наказ, право розпоряджатися на свій розсуд, відсутність обмеження. Отже, воля і свобода в широкому розумінні не може бути об‘єктом покарання у вигляді її позбавлення.

Однак позбавлення волі завжди, так чи інакше, надмірно втручається у волю засудженої особи, яка стає об‘єктом покарання. Втім «воля», «свобода» в правовому значенні може бути об‘єктом лише її обмеження, звуження, а не позбавлення. Найбільш суперечливим є «позбавлення волі» у праві взагалі і кримінальному зокрема, оскільки у праві може йтися лише про обмеження прав і свобод, а в кримінальному праві – про обмеження конкретних прав і свобод у конкретних видах покарання: арешт, взяття під варту, тобто ув‘язнення.

Так, з одного боку, будь-яке покарання позбавляє засудженого того обсягу свободи, яка у нього була до застосування покарання. З іншого боку, будь-яке покарання (навіть покарання у вигляді позбавлення волі) не може позбавити засудженого всього обсягу належних йому прав і свобод. Крім цього, законодавче визначення позбавлення волі не дозволяє відмежувати між собою два його види (на певний термін і довічне), а також позбавлення волі від арешту.

Відповідно до ст.65 п.2 КК України зазначено, що особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів при цьому необхідно врахувати обставини, які пом‘якшують покарання, а саме: п.1 ст 66 КПК України - з‘явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину тощо.

З одного богу, соціальна цінність позбавлення волі в сучасних умовах полягає в тому, що цей вид покарання служить для захисту найважливіших інтересів держави, суспільства й особистості від найбільш небезпечних злочинних посягань на них. Ізоляція певної категорії злочинців доцільна як з точки зору загального, так і з точки зору спеціального попередження нових злочинів.

Тому пропонуємо запровадити наступний новий принцип призначення покарання, доповнивши ст. ч.1 ст. 70 КК України шляхом арифметичного складання за вчинення наступних злочинів (ст.12):

при вчиненні злочинів невеликою тяжкості (строк покарання за вчинення яких не може бути більше 2-х років) шляхом арифметичного складання (2+2+1), але не більше п‘яти років обмеження чи позбавлення волі.

при вчиненні злочинів середньої тяжкості (строк покарання за вчинення яких не може бути більше 5-ти років) шляхом арифметичного складання (3+4+2+1), але не більше десяти років позбавлення волі.

при вчиненні тяжких злочинів (строк покарання за вчинення яких не може бути більше 10 років) шляхом арифметичного складання (10+10+10+10 +10), але не більше 50 років позбавлення волі.

при вчиненні особливо тяжких (строк покарання за вчинення яких не може бути більше 15 ти років) шляхом арифметичного складання (15+15+15+15+15+15+10), але не більше 100 років позбавлення волі.

Разом з тим, необхідно доповнити ст. 66 п.1 КК України наступного змісту: з‘явленням зі зізнанням своєї вини у вчиненні злочину (злочинів) , які є нерозкритими правоохоронними органами з обмеженням строків і видів кримінального покарання, а саме:

49