7.3.2. Закони Емерсона

М. Емерсон у роботі «Дванадцять принципів продуктивності» (1911) розглянув і сформулював закономірності управління підприємствами, вперше вказавши на необхідність і доцільність комплексного підходу до організації виробництва і управління:

точно сформульовані цілі управління, досягти яких прагнуть керівники і їхні підлеглі на всіх рівнях організації;

підхід із позиції здорового глузду до аналізу кожного нового процесу і з урахуванням перспективних цілей розвитку;

компетентна колегіальна консультація — необхідність спеціальних знань і компетентних нарад з усіх питань, пов'язаних із виробництвом і управлінням;

дисципліна — підпорядкування всіх членів колективу встановленим правилам і розпорядку;

справедливе ставлення до персоналу;

комплексний облік, який забезпечує керівника необхідними для успішного управління даними;

диспетчеризація, яка забезпечує оперативне управління діяльністю колективу;

норми і розклади, які дають змогу точно вимірювати всі недоліки в організації і зменшувати спричинені ними втрати;

оптимізація виробничих умов, що забезпечує таке поєднання часу, зусиль і собівартості, коли досягаються найкращі результати;

нормування операцій, яке передбачає встановлення часу і послідовності виконання кожної операції;

стандартні письмові інструкції, які забезпечують чітке закріплення всіх правил виконання робіт;

винагорода за продуктивність, спрямована на заохочення праці кожного працівника.

 

7.3.3. Закони Файоля й Урвіка

А. Файоль у своїй основній праці «Загальна і промислова адміністрація» (1923) намагався розробити загальний підхід до аналізу діяльності адміністрації і сформулювати на цій основі деякі обов'язкові принципи адміністрування. Аналізуючи адміністрування, Файоль виділив п'ять його основних складових: передбачення, планування, організація, координування і контроль. Керувати, — стверджував він, — це вести підприємство до мети, витягаючи максимальні можливості з усіх наявних у розпорядженні ресурсів. Файоль уперше вказав на необхідність створення штабів (функціональних підрозділів апарату управління), які не повинні керувати, а забезпечувати підготовку й удосконалення організації управління. Він також сформулював основні принципи адміністрування: поділ праці, влада (авторитет і відповідальність), дисципліна, єдність командування і керівництва, підпорядку­вання індивідуальних інтересів загальним, адекватна винагорода, централізація, скалярний ланцюг (лінія влади), порядок, рівність, стійкість посад кадрового складу, ініціатива, корпоративний дух.

Основні положення А. Файоля розвив і поглибив Л. Урвік, який основну увагу приділив розробці законів і принципів організації:

1. Відповідність людей і структури: спочатку варто детально розробити структуру організації, а потім підібрати фахівців, які щонайбільше від­повідають вимогам структури.

2. Створення спеціального і генерального штабів: основною функцією спеціального штабу повинна бути розробка рекомендацій для керівника організації; основні завдання генерального штабу — підготовка і передача наказів керівника, контроль поточної роботи і допомога керівництву в координації діяльності «штабних» фахівців.

3. Порівнюваність прав і відповідальності: недостатньо покладати на лінійних керівників тільки відповідальність за якусь діяльність, необхідно також делегувати їм владу, яка відповідає рівню їхньої відповідальності.

4. Діапазон контролю: оптимальна кількість осіб, безпосередньо підлеглих одному керівнику (такий діапазон становить величину 7±2, тобто кількість безпосередніх підлеглих може коливатися від 5 до 9 осіб).

5. Спеціалізація: можливі три типи спеціалізації управління — за метою, за операцією, за типом споживача або географічною ознакою.

6. Визначеність: для кожної посади варто письмово визначити права, обов'язки, відповідальність, відносини і зв'язки з іншими особами.