72.Охарактеризуйте кон'юнктурно-статистичний напрямок «старого» американського інституціоналізму. Кого вважають його засновником?

Інституціоналізм – це сучасний напрям екон думки, що зародився у США в 90-ті рр. 19ст. та закінчив своє формування у 20-30 рр. 20ст. для дослідження сукупності соц-екон факторів (інститутів) у часі, а також для вивчення соц контролю суспільства над економікою. Засновником його вважається Т.Веблен.

Інституціоналізм 90-х рр. 19 ст - 30-х рр. 20ст. має назву «старий» американський інституціоналізм. В його межах отримали розвиток 3 модифікації:

• Соц-психол інституціоналізм (Веблен)

• Соц-правовий (Коммонс)

• Кон’юнктурно – статистичний (Мітчелл)

Практичну орієнтацію на конкретні варіанти державного втручання мав інституціоналізм У. Мітчелла, який дістав ще назву емпіричного. Обстоюючи позиції мінової концепції, У. Мітчелл головними явищами економічного життя вважав гроші та грошовий обіг, а сучасну капіталістичну економіку — "грошову цивілізацію". Працюючи в Національному бюро економічних досліджень і постійно критикуючи абстрактний метод економічної науки, учений вміло використовував описово-статистичний інструментарій: динамічні ряди, індекси, регресійно-кореляційний аналіз та ін. Займаючись прогнозуван­ням розвитку капіталістичної економіки, У. Мітчелл розробив так званий гарвардський барометр, який обчислювався на основі середніх величин — індексів спекуляції, бізнесу та грошового ринку. Цікаво, що перед великою депресією у США гарвардський барометр показував "ясно".

Суттєвий внесок У. Мітчелл зробив у теорію економічних циклів, уперше висунувши ідею безкризового циклу, що складається з чотирьох фаз: депресії, пожвавлення, розквіту й рецесії. Проте незважаючи на відсутність фази кризи, У. Мітчелл визнавав постійний характер циклічних коливань і обстоював активне державне втручання у вигляді антициклічних антикризових заходів. Лідер кон'юнктурної школи пропагував навіть капіталістичне планування, під яким розумів постійне державне регулювання економічних процесів, що має індикативний, рекомендаційний характер.

73. Неолібералізм як своєрідна реакція на етатизм в економіці. Визначить загальні неоліберальні принципи та традиційні положення, назвіть імена засновників теоретичних шкіл та їх головні здобутки

Неолиберализм возник почти одновременно с кейнсианством в 30-е гг. XX в. как самостоятельная система взглядов на проблему государственного регулирования экономики. Неолиберальная концепция и в теоретических разработках, и в практическомприменении основывается на идее приоритета условий для неограничен­ной свободной конкуренции не вопреки, а благодаря определенному вмешательству государства в экон процессы.

Если кейнсианство изначальным считает осуществление мер активного государственного вмешательства в экономику, то нео­либерализм — относительно пассивного государственного регулирования. По кейнсианским моделям предпочтение отдается совокупности государственных мер по инвестированию различных сфер экономики, расширению объемов правительственных заказов, за­купок, ужесточению налоговой политики. Их крайнее проявление приводит, как очевидно из экономической истории, к дефициту государственного бюджета и инфляции.

Неолибералы выступают за либерализацию экономики, исполь­зование принципов свободного ценообразования, ведущую роль в экономике частной собственности и негосударственных хозяй­ственных структур, видя роль регулирования экономики государством в его функциях «ночного сторожа». Представители неолиберальной концепции государственного регулирования экономики, памятуя напутствие Л.Эрхарда – «конкуренция везде, где возможно, регулирование – там, где необходимо», - доказали правомерность ограниченного государственного участия в экон процессах и большего его содействия свободному и стабильному функционированию предпринимате­лей как условие устранения неравновесия в экономике.

Уже в 30-е гг. для противодействия кейнсианским идеям госу­дарственного регулирования экономики, ограничивающим систе­му свободной конкуренции, в ряде стран были созданы неолибераль-ные центры по выработке альтернативных мер государственного вмешательства в экономику, которые (меры) способствовали бы возрождению и практическому воплощению идей экономического либерализма. Наиболее крупные центры неолиберализма в Германии, США и Англии получили название соответственно Фрайбургской школы (ее лидеры — В. Ойкен, В. Репке, А. Рюстов, Л. Эрхард и др.), Чикагской школы, которую также называют монетарной школой (ее лидеры — Л. Мизес, М. Фридмен, А. Шварц и др.), Лондонской школы (ее лидеры — Ф. Хайек, Л. Роббинс и др.). Видными предста­вителями неолиберальных идей во Франции явились экономисты Ж. Рюэфф, М. Алле и др.

Предваряя краткую характеристику особенностей школ неоли­беральных идей различных стран, следует отметить, что предста­вители неолиберального движения еще в начале 30-х гг. пытались выработать единую научно-практическую платформу. Общие в данной связи принципы неолиберализма были продекларированы в международном масштабе в 1938 г. на конференции в Париже. Этот форум неолибералов ныне называют также «коллоквиумом Липпмана» из-за созвучности одобренных на конференции принципов неолиберализма с положеннями изданной в том же году американским экономистом А. Уолтером Липпманом книги под названим «Свободный город». Суть одобренных в Париже общих принципов неолиберального движения сводилась к провозглашению необходимости государственного содействия в возвращении правил свободной конкуренции и обеспечении их выполнения всеми хозяйствующими субъектами. Условие приоритета частной собственности, свободы сделки и свободных рынков могло быть пересмотрено действиями государства лишь в экстремальных случаях (война, стихийное бедствие, катастрофа и т.п.).