3.3. Психологічні школи у соціології

Психологічна соціологія намагалася звести прояви соціальності до психологічних феноменів людського буття. Дана течія була досить неоднорідною, а тому в ній можна виділити декілька напрямів:

• психологічний еволюціонізм, засновником якого був американський соціолог Лестер Френк Уорд (1841-1913). Л.Уорд стверджував, що первинною соціальною силою є фізіологічні потреби, пов'язані із підтримкою життєдіяльності та розмноженням Індивідів, на основі таких первинних бажань формуються складніші - інтелектуальні, моральні та естетичні;

• інстинктивізм - напрям, що прагнув з'ясувати соціальні явища та процеси через звернення до біологічної природи людини. Представник цього напряму Уільям Мак-Дугал причиною соціальної поведінки вважав вроджені інстинкти, а з них виводив основні соціальні інститути (сім'я, торгівля та ін.). В основі більшості соціальних інстинктів лежить стадний інстинкт. Близькими до інстинкти віз му були Ідеї австрійського психіатра та філософа Зігмунда Фрейда (1856-1939) та його послідовників (А.Адлер, В.Райх, К.Хорні, Е.Фромм та ін.). Основною проблемою психоаналітичної орієнтації у соціології постала проблема конфлікту особи і суспільства. Причиною конфлікту вважаються соціальні моральні норми, заборони, соціальний контроль, якї придушують висхідні потреби людини і призводять до неврозів, відчуження, почуття незадоволення;

• „психологія натовпу", представлена Поставом Лебоном (1841-1931) та Габріелем Тардом (1843-1904). На думку Г.Лебона, вирішальну роль у соціальних процесах відіграє не розум, а емоції. Він сформулював концепцію масового суспільства, вказавши, що всі досягнення цивілізації є результатом діяльності інтелектуально творчої еліти; проте на зміну ері еліти приходить ера мас, стихійного натовпу, який є руйнівною силою. Французький соціолог Г.Тард вказував, що всі явища суспільного життя відбуваються під впливом сили прикладу, носять наслідувальний характер;

• інтеракціонізм (від англ. - взаємодія), засновником якого став американський соціолог Чарльз Кулі (1864-1929). З позицій інтеракціонізму суспільство існує як цілісний організм завдяки взаємодії між його складовими елементами - індивідами та групами. В ході таких взаємовідносин формуються первинні групи - сім'я, дитячі ігрові колективи, сусіди тощо, через які індивід поступово розширює межі своїх соціальних контактів, засвоює соціальні норми І формується як особистість. Ч.Кулі вперше вводить у науковий обіг поняття „комунікація", яке визначає як механізм існування та розвитку людських відносин.

94

23

3.4. Емпіричні соціальні дослідження

Становлення та розвиток соціології відбувався одночасно із поширенням соціальних досліджень різних сфер суспільного життя. Емпіричні дослідження проводилися у галузі економіки, політики, демографічних процесів, що стимулювало розвиток соціального пізнання. Так, німецький соціолог Фердінанд Тьонніс (1855-1936), чия концепція отримала назву формальної соціології, розмежовує поняття „спільність" та „суспільство". Для першої характерні реальні зв'язки, або зв'язки органічного життя, для другого - ідеальні, механічні утворення.

Соціологічні ідеї Георга Зіммеля (1858-1918) базуються на теорії історичного розуміння. Вона полягає у тому, що певний вид діяльності стає зрозумілим лише у тому разі, коли психічні процеси, на основі яких склалася усвідомлена соціальна дія, викликають у дослідника такі ж реакції, як і у діючої особи.

Продовжувачем традиції позитивізму був французький соціолог і філософ Еміль Дюркгейм (1858-1917). Він вважав соціологію близькою до природничих наук із характерним для них індуктивним методом та принципом об'єктивного спостереження. Разом з тим соціологія є наукою самостійною, має власні поняття_[ розуміння і пояснення, предмет. Е.Дюркгейм визначив предмет соціології як соціальні факти, що існують поза індивідом, і чітко розмежував поняття індивідуального та колективного (соціального). Саме колективне, за Е.Дюркгеймом, має пріоритет над індивідуальним.

Значний внесок у соціологію кінця XIX - початку XX ст. зробив німецький вчений Макс Вебер (1864-1920). Він є основоположником так званої „розуміючої соціології"" та теорії соціальної дії. „Розуміюча соціологія" є таким вивченням соціальної діяльності людини, яке передбачає розуміння сенсу людських дій та їх пояснення на цій основі. На думку М.Вебера, соціальною є дія, яка свідомо співвіднесена з діями інших людей і спрямована на них. Він виділяє чотири типи соціальної дії: традиційна, афективна, ціннісно-раціональна та цілераціональна.

Одним із представників гуманістичного напрямку в соціології є польський філософ та соціолог Флоріан Знанецький (1882-1958). Вважаючи, що предметом соціології є соціальні системи, він виділив чотири їх види: соціальні дії, соціальні відносини, соціальні особи та соціальні спільності, висунув вимогу враховувати так званий „людський коефіцієнт".

У 30-х рр. XX ст. у американській соціології формується символічний інтеракціонізм - теорія, що зводить соціально-психологічні процеси і явища до впливу людей один на одного, і звідси пояснює суть, походження та розвиток міжособистісних відносин. Основні ідеї були сформульовані американським соціологом Джорджем Мідом (1863-1931). І особу, і суспільство він розглядає як продукти

об'єкта внаслідок впливу на нього деяких керованих і контрольованих чинників (змінних).

Соціальний експеримент виконує дві основні функції:

а) перевірка наукової гіпотези щодо причинних зв'язків між явищами;

б) досягнення певного ефекту в практично-перетворювальній діяльності.

Специфіка експерименту в конкретному соціологічному дослідженні як методу одержання соціальної інформації полягає в особливостях об'єкта дослідження, яким є люди, що можуть усвідомлювати себе, свої відносини із зовнішнім світом, пізнавати його, будувати теорії і плани. Ще однією особливістю експерименту у соціології є якісно вищий рівень причинної залежності соціальних явищ. Це виявляється у значно більшій, ніж у природно-науковому експерименті, кількості змінних, що детермінують дане соціальне явище.

Експерименти можна класифікувати за різними критеріями, наприклад за характером об'єкта і предмета дослідження, за специфікою поставленого завдання, за характером експериментальної ситуації, за логічною структурою доведення гіпотези.

Так, за характером об'єкта та предмета дослідження експерименти поділяють на соціологічні, педагогічні, економічні та інші. За цим критерієм можна виділити реальні та уявні експерименти. Реальні експерименти проводять як на генеральній сукупності, так і на натуральній моделі (вибірці). Уявний експеримент здійснюють шляхом маніпулювання інформацією про реальні об'єкти без втручання а хід подій.

За специфікою поставленого завдання розрізняють наукові і прикладні експерименти. Перші націлені на одержання нових знань, другі є елементом управління.

За характером експериментальної ситуації бувають контрольовані і неконтрольовані експерименти. Перші здійснюють, як правило, в лабораторних умовах, оскільки в польовому експерименті проконтролювати змінні непросто, часом взагалі неможливо. Серед польових експериментів виділяють активно спрямовані і природні, коли дослідник займає позицію спостерігача і не втручається в хід подій.

За логічною структурою доведення гіпотези розрізняють лінійні та послідовні експерименти. При проведенні лінійного експерименту аналізові піддається одна і та сама група. Доведення гіпотези опирається на порівняння стану досліджуваного об'єкта до і після впливу експериментального чинника. В паралельному експерименті одночасно задіяні дві групи: контрольна та експериментальна - ідентичні за своїми основними характеристиками. Доведення спираються на порівняння стану цих двох об'єктів спостереження в один і той самий час.

Орієнтуючі експерименти досліджують маловідомі ситуації,

24

93

Включене спостереження - спостереження, за якого дослідник тією чи Іншою мірою безпосередньо включений у досліджуваний процес. Існують різні типи включеного спостереження. Один з найпоширеніших - коли спостерігач і його дослідницька мета невідомі тим, за ким він веде спостереження. На виробництві він може виступати в ролі практиканта чи стажера, а спостерігаючи за лекціями, зборами, дискусіями, - в ролі їх звичайного учасника.

Застосування включеного спостереження повинно бути морально обґрунтованим. Ніхто не має права спостерігати за явищами і подіями, які люди спеціально приховують від сторонніх. Дослідник може спостерігати лише за тим, що члени колективу не приховують один від одного.

Щодо мети, характеру об'єкта спостереження поділяють на дискретні, пошукові, вузькоспеціалізовані, самоспостереження.

Дискретне спостереження - спостереження, за якого дослід­жуваний процес не має суспільного характеру. Воно актуальне тоді, коли соціальний процес прихований, а спостерігачеві доступні його явища, зумовлені заздалегідь змодельованими ситуаціями.

Монографічне спостереження - спостереження, яке охоплює велику кількість різнобічних взаємопов'язаних соціальних явищ. Об'єктом такого спостереження є компетентність, стиль роботи, організаторські здібності, ерудиція, самостійність у прийнятті рішень, вміння спілкуватися з підлеглими, колегами, керівниками.

Пошукове спостереження - спостереження, яке використовують з метою пошуку фактів, коригуючи тему дослідження. Соціолог так організовує спостереження, щоб охопити широке коло учасників соціального процесу та знайти серед них тих, хто становить особливий інтерес.

Вуз ькос легалізоване спостереження - спостереження, яке виділяє із об'єкта дослідження соціальне явище, що є метою наукового пошуку.

Самоспостереження - спостереження, яке дає змогу заглянути у приховану сферу досліджуваного соціального процесу.