Література

Волков Г.Н. Социология науки. Социологические очерки научно-технической деятельности,- М., 1968.

Келле В.Ж. Наука как компонент социальной системы. - М., 1988.

Мацковский М.С. Социология семьи: Проблеми теории, методологии и методики.-М., 1989.

Нечаев В.Я. Социология образования.-М., 1992.

Піча В.М. Соціологія: загальний курс. Навчальний посібник для студентів вищих закладів України.- К.: Каравела, 1999.

Соціологія. Курс лекцій / За ред. В.М.Пічі.-К.,1996.

Соціологія: короткий енциклопедичний словник. Під заг. ред. В.І.Воловича.-К., 1998.

Соціологія: Підручник/ За заг. ред. В.П.Андрущенка, М.І.Горлача. - Харків-Київ, 1998.

Филиппов Ф.Р. Социология образования. - М., 1991.

Харчев А. Г. Социология воспитания. - М., 1990.

Черниш Н.Й. Соціологія. Курс лекцій. - Львів, 1996.

Його головною науковою працею із соціології є „Початок громадянства (генетична соціологія)", яку присвячено центральній проблемі тогочасної соціології - висвітленню причин і чинників утворення соціальності, виникнення і існування людського суспільства. У ній, зокрема, аналізувалися структурні трансформації, що відбувалися на той час у суспільстві: криза традиційних інститутів (сім'ї, сусідських відносин), зростаюча спеціалізація праці виникнення великих промислових центрів, урбанізація життя, посилення промислової та державної бюрократії. Намагаючись визначити, що робить суспільство суспільством, Грушевський наголошував на важливості боротьби індивідуалістичних і колективістських тенденцій. Саме ця боротьба стає домінантою соціальної еволюції, що є об'єктом дослідження всіх соціальних наук.

Цікавими були праці українських правників, що досліджували право передусім як суспільну категорію. Зокрема, Богдан Кістяківський (1868-1920) дійшов висновку, що надто широке використання природничо-наукових принципів обмежує можливості соціального пізнання. Реальність, яку має вивчати соціологія, включає не тільки економічні відносини, а і дії людей, зумовлені соціальною дійсністю та її культурними формами. Саме такий підхід до визначення предмета соціологічного вивчення сприяв здобуттю соціологією статусу самостійної науки, остаточному її відокремленню як від природничих, так і від інших суспільних наук.

Б.Кістяківський мав особисті контакти з провідними європейськими соціологами: Г.Зіммелем, у семінарах якого він працював у Берлінському університеті, В.Віндельбандом у Страсбурзькому університеті, де він захистив докторську дисертацію, М.Вебером.

У становленні та розвитку соціологічної думки в Україні в післяреволюційний період можна виділити чотири періоди. Перший розпочався після 1917 р. і тривав до початку 30-х років XX ст., другий можна датувати 30-50-ми роками, третій - 50-80-ми, четвертий - із середини 80-х рр. і до наших днів.

Дмитра Донцова (1883-1973) називають ідеологом українського націоналізму, спрямованого на відокремлення України від Росії, що відображено в творах: „Націоналізм" (1927), „Хрестом і мечем" (1967). Світоглядною основою політичних поглядів є його філософський волюнтаризм та ірраціоналізм, презирство до народу, устремління встановити владу еліти.

В'ячеслав Липинський (1882-1931) розробляє проблеми історіософії, національної еліти, ролі християнської релігії в об'єднанні українського народу.

Українська соціологічна думка в післяреволюційний період розвивалася під впливом ідей марксизму. Уже з перших днів радянської влади постало питання про опрацювання соціальних теорій нового

82

35

суспільства на основі проведення емпіричних соціологічних досліджень. У травні 1918 р. з'являється проект постанови Раднаркому „Про соціалістичну академію суспільних наук".

Наукова соціологічна робота у 20-ті роки майже повністю зосереджувалась у Всеукраїнській академії наук (ВУАН). У складі її соціально-економічного відділу з'явилася перша кафедра соціології, яку очолював у 1918-1920 роках Б.Кістяківський.

У ці самі роки виникає соціальна інженерія - один із різновидів прикладної соціології на підприємстві. Це сукупність прикладних засобів впливу на поведінку та установки людей з метою розв'язання певних соціальних проблем.

Однак як самостійна наука соціологія так і не інституювалася. Розвиток соціологічної науки стримувався насамперед через політичні обставини. Дореволюційний досвід соціологічної роботи повністю відкидався. Теорії зарубіжних соціологів, їхні рекомендації піддавалися критиці. У теоретичних дискусіях соціологію почали співвідносити з марксизмом, а її теорію ототожнювати з історичним матеріалізмом.

В кінці 50-х на початку 60-х рр. розпочинається відродження соціології. У цей час проводяться соціологічні дослідження впливу НТП на соціально-професійний склад робітників, їх ставлення до праці. Широкого розвитку набуло соціальне планування. Плани соціально-економічного розвитку розроблялися для підприємств, міст, цілих регіонів. Це сприяло вдосконаленню методики соціологічних досліджень, отриманню практичних навичок цих досліджень.

Від 1968 р. соціологія розвивається в Україні як окрема наука. У складі Інституту філософії Академії наук почав функціонувати підрозділ соціології, широко друкуються соціологічні дослідження, поновлюється видання часопису „Філософська та соціологічна думка", який був започаткований 1927 року.

У середині 80-х років з початком революційного оновлення суспільства усвідомлюється потреба в соціологічних дослідженнях, змінюється ставлення до соціології, суттєво переглядається багато усталених у радянській науці поглядів на суспільство. Це зумовлювалося необхідністю наукового осмислення сучасних трансформаційних соціальних процесів. 90-ті роки в розвитку української соціології позначені інституціоналізацією її як однієї з провідних суспільних наук.