1. Україна під час Другої світової війни. Радянсько-німецькі договори і західнукраїнські землі.

В ніч з 23 на 24 серпня 1939 р. між СРСР і Німеччиною був підписан договір про ненапад. Він був підписаний у Кремлі після кількагодинних переговорів міністрів закордонних справ СРСР Молотова і Німеччини Ріббентропа в присутності Сталіна.

Договір, що увійшов в історію як „пакт Молотова-Ріббентропа”, складався з семи статей і передбачав зобов’язання обох сторін утримуватися від агресивних дій і будь-якого нападу стосовно один одного, як нарізно, так і спільно з іншими державами. Окремою частиною радянсько-німецького договору став таємний протокол, в якому був обумовлений територіальний устрій майбутньої Європи. Більшість Західної України, згідно з умовами протоколу, повинна була відійти до Радянського Союзу.

Обидві ці документи – договір про ненапад і таємний протокол як єдине ціле очевидно суперечили принципам міжнародного права, ігнорували загальновизнані норми міжнародних стосунків і, по суті, були протиправними, оскільки ґрунтувалися на насильстві щодо третьої країни. Вони не лише не відвернули загрози гітлерівської агресії, що нависла над СРСР, але ще більше загострили цю небезпеку, сприяли міжнародній ізоляції Радянського Союзу.

Проте такий розвиток радянсько-німецьких стосунків, компроміс, зафіксований у договорі про ненапад, і особливо в його таємному протоколі, були значною мірою зумовлені фундаментальною спільністю інтересів двох тоталітарних режимів, диктаторів. Як Гітлер, так і Сталін, розглядаючи механізм практичної реалізації своїх уявлень щодо перебудови світу, вважали історично правомірним насильство, більше того, вбачали в цьому найефективніший і єдино правильний шлях. Їх зближувала загальна ненависть до демократії, гуманізму, зневага до норм моралі.

Західна Україна цікавила Сталіна передусім як нове володіння імперії, а також як зона безпеки на її західних кордонах. Водночас, скориставшись сприятливим моментом, сталінський режим прагнув якомога швидше покласти край ненависному йому національно-визвольному рухові українського населення на західноукраїнських землях, не допустити його активізації на території радянської України.

Вступ Червоної Армії на територію Західної України; включення останньої до складу СРСР і воз’єднання з Українською РСР.

Відповідно до радянсько-німецького пакту СРСР теж почав воєнні акції по захопленню території, які згідно з таємним протоколом ввійшли до сфери його інтересів. 17 вересня радянські війська без оголошення війни перейшли кордон Польщі і за 12 днів майже без опору зайняли Галичину та Західну Волинь. В цій операції було задіяно 54 стрілецьких і 13 кавалерійських дивізій, 18 танкових бригад і 11 артилерійських полків. Було створено два фронти: Український, яким командував С.Тимошенко, і Білоруський під командуванням М.Ковальова. Загальна чисельність війська становила 600 тис. червоноармійців; вражала і кількість застосованої військової техніки: 4 тис. танків, 5500 гармат, 2 тис. літаків. А Польща на кордоні з СРСР, який становив 1400 км., мала лише прикордонну охорону з 25 батальйонів. Вона не чекала удару зі сходу і всі сили кинула для відбиття нападу Німеччини.

Парадоксальність цієї розбійницької акції СРСР проти Польщі полягає у тому, що об’єктивно інтереси українського населення, яке впродовж віків боролося проти національного гноблення, співпали з загарбницькими планами Сталіна. Саме тому західні українці дивилися на Червону армію як на визволительку і зустрічали її хлібом та сіллю.

Таким чином, агресія Гітлера і Сталіна проти Польщі була брутальним порушенням загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, не була юридично обґрунтована, отже, мала незаконний характер. Це визнав навіть Сталін у радянсько-польській угоді від 30 липня 1941 р., коли радянсько-німецькі домовленості щодо Польщі були анульовані. Але восени 1939 р. радянсько-німецький альянс ставав все міцнішим і був закріплений договором „Про дружбу і кордони” від 28 вересня 1939 р.

У жовтні 1939 р. на зайнятих радянськими військами західноукраїнських землях відбулися вибори в Народні Збори. Вони проводилися під контролем радянських представників, за їх сценарієм і режисурою. Наприкінці жовтня на своїх перших засіданнях Народні Збори звернулися з проханням прийняти західноукраїнський регіон до складу УРСР і СРСР. П’ята сесія Верховної Ради СРСР 1 листопада 1939 р. задовольнила це прохання.

Входження Бессарабії та Північної Буковини до СРСР і приєднання цих земель до УРСР.

Таємний протокол пакту Молотова Ріббентропа дав згодом радянському керівництву можливість мирним шляхом розв’язати питання про передачу СРСР Бессарабії і Північної Буковини. Влітку 1940 р. занепокоєний несподіваними успіхами гітлерівських військ у Франції сталінський уряд вирішив прискорити розширення і зміцнення своїх позицій на південно-західних кордонах, щоб одержати максимальну користь з укладених з Німеччиною угод про розподіл сфер впливу. Молотов 23 червня 1940 р. звернувся до німецького посла в Москві з заявою, в якій вказував на неможливість зволікання з бессарабським питанням. В заяві вперше прозвучали радянські домагання на Буковину, що обґрунтовувалося низкою обставин і насамперед українським етнічним фактором. Це стало несподіванкою для Німеччини, оскільки в таємному протоколі пакту питання про Північну Буковину не ставилося. Проте не бажаючи погіршень відносин з СРСР і підкреслюючи свою вірність усім раніше досягнутим спільним домовленостям, Німеччина погодилась на територіальні поступки.

Молотов 26 червня 1940 р. вручив румунському послу в Москві ноту ультимативного характеру з вимогою передачі Радянському Союзу Бессарабії і Північної Буковини. Залишена без підтримки Німеччини Румунія змушена була підкоритися. Червона армія вступила в Чернівці, Хотин і Акерман і вийшли на нові кордони Румунії. Сьома сесія Верховної Ради СРСР 2 серпня 1940 р. включила заселені переважно українцями Північну Буковину та Бессарабію до складу УРСР. Після воз’єднання в складі Української РСР Західної України, Північної Буковини і трьох повітів Бессарабії населення республіки збільшилося на 8.8 млн.. чол.. і на середину 1941 р. становило майже 41.7 млн. жителів, а її територія розширилась до 565 тис. кв. км.