50. Творчість Марії Французької. Художня специфіка ле «про козолист».

Бретонські ле - це невеличкі віршовані новели любовного змісту (від 200 до 1000 рядків). Характерними рисами ле є лаконізм, велика сконцентрованість змісту, фантастика. На першому плані у них завжди гостро конфліктна ситуація - нещасливе або трагічне кохання. Закохана пара звичайно протиставляється суспільству, його нормам і законам (любов замужньої жінки, сімейна заборона, любов героя до феї і т. ін.). За основу бретонських ле брались кельтські сюжети з їх казковою фантастикою. Поступово ле звільнювались від фантастичного елемента, незмінно зберігаючи при цьому мотив нещасливого кохання. Ця загостреність любовної ситуації в ле, гра глибоких непідвладних волі героїв пристрастей вплинули у свій час на куртуазний роман. Справжнім майстром цього жанру була талановита поетеса, яка назвала себе Марією Французькою (друга половина XII ст.). Походила вона, напевно, з Нормандії і належала до аристократичного кола. Для своїх зворушливих любовних сюжетів вона використовувала бретонські народні пісні та перекази, але, опрацьовуючи народні сюжети, поетеса вносила в них риси сучасного їй рицарського побуту та світосприйняття. Дванадцять ле Марії Французької однакові за змістом і стилем. Не куртуазну любов та служіння дамі, а ніжне, щире кохання, взаємний потяг двох чистих сердець оспівує французька поетеса. її поезія проникнута співчуттям до простих людей, особливо до закоханих пар, яких переслідує суспільство чи сім'я. Вона однією з перших звернулася до обробки кельтського матеріалу про кохання Трістана та Ізольди (ле «Про козолист»). Лірична повість Марії Французької надає слухачеві весь зміст роману - історію про те, як здобував Трістан Ізольду в дружини дядька свого - корнвалійскому королю Марку; як випитий ними ненавмисно любовний напій змусив їх порушити обовязок лицарської та подружньої вірності; як, переконавшись у зраді , розгніваний король вигнав племінника і дружину, але, пом'якшившись, повернув до свого двору Ізольду, залишивши Трістана у вигнанні.

51. Візантійський цикл лицарських романів. Творчість Кретьєна де Труа.

Так звані візантійські романи - це досить значна група творів, у сюжетній структурі яких багато спільного з пізньогрецьким романом «злиднів». У романах цього типу майже відсутнє надприродне. На перший план висувається мінливість людської долі, в подоланні якої головна роль належить не рицарській доблесті та вправності, а терпінню, наполегливості, а інколи - й хитрості. Для романів цього циклу властиві насиченість побутовими подробицями і простота викладу. Найбільш характерними для даного жанру є твори, які одержали назву «ідилічних» романів. Вони створювались за такою сюжетною схемою: ніжна прихильність з дитинства, що переросла у кохання, соціальна нерівність (або різне віросповідання), насильне розлучення закоханих,пошуки один одного,зустріч і щасливе поєднання (шлюб). Причому всі незгоди не змінюють героїв ні зовнішньо, ні духовно. Любов двох молодих людей проходить випробування довгою розлукою і страшними перешкодами на шляху до з'єднання, але закінчується зазвичай щасливо. Зв'язки з Візантією ще до її взяття хрестоносцями підтримувалися в німецьких землях і в примикаючих до них частинах Франції. Має ходіння уявлення про «візантійський цикл» французького середньовічного роману. Вплив візантійської літератури і «візантійських мотивів» відчувається, наприклад, в романах про Флуаре і Бланшефлор (70-і роки XII ст.), (Класичним зразком такого жанру є французький анонімний роман «Флуар і Бланшефлор» (близько 1170 p.), винятково популярний у середні віки. Це розповідь про кохання двох юних сердець - сарацинського принца Флуара і дочки полоненої християнки Бланшефлор.) Про Окассен і Ніколет (початок XIII ст.) (Яскравим взірцем «ідилічного» роману є також пісня-казка «Окассен і Ніколет», яка виникла на початку XIII ст. в Пікардії (Північно-Західна Франція) . Це також розповідь про закоханих, які зуміли подолати всі перешкоди на шляху до щастя. Героїв розділяє соціальне становище і віра: Окассен графський син, Ніколет - сарацинська полонянка. ). Кретьєн де Труа - видатний середньовічний французький майстер куртуазного роману. Про життя відомо мало. Сюжети і стиль його романів свідчать про його гарну освіту, властиву клірикам того часу, а натяки і присвяти вказують на зв'язок Кретьєна де Труа з двором графині Марії Шампанське (з 1164). Кретьєн залишив не лише п'ять романів, але також зразки лірики, поему «Філомена» і пам'ятник житійної літератури - агіографічна поему (її іноді неточно називають «романом») «Вільгельм Англійський». До нашого часу дійшло кілька куртуазних романів Кретьєна де Труа: «Ерек», що оповідає про перемогу любові над лицарської доблестю, «Кліжес», оброблена відповідно до вимог куртуазного стилю історія Трістана та Ізольди, «Лицар у візку» про кохання Ланселота до королеви Джіневра , «Івейн, або лицар з левом» про конфлікт любові і лицарської доблесті, «Сказання про Грааль, або Персеваль», що об'єднало історію простого Персеваля з містичними мотивами християнських апокрифів. Кретьєн де Труа вводить в куртуазну літературу бретонські мотиви: романи «Ерек», «Івейн», «Ланселот», «Персіваль» розігруються при дворі короля Артура. У той же час у «Ереке» простежується античне і візантійський вплив, проте «гріховний і ганебний» любовний сюжет про Трістана та Ізольду, який прославляє силу любові, викликає в Кретьєном де Труа протест. Кретьєн де Труа коливається між старим феодально-церковним і новим світсько-куртуазний світоглядом. У його творчості чітко виявляються риси, що дозволяють зблизити куртуазності з ренесансним раціоналізмом і уважним ставленням до переживань людини. У своїй творчості Кретьєн де Труа намагається відповідати ідеалу ясної і розумної гармонії, властивому куртуазною поезії.