59. Специфіка жанру біографії трубадурів

Формування лицарської літератури пов'язане з відкриттям індивідуальності, початком руху від типологічно-символічного нехтування окремою особистістю до спроб розкрити її внутрішній світ. Суворий воїн більш ранніх епох перетворюється на вишуканого лицаря, література про якого переключає увагу з його злитності з народом до суто індивідуальних проявів — кохання (куртуазна поезія) та особистих подвигів (лицарський роман). Паралельно з'являється й поняття індивідуального авторства. Лицарська поезія представлена лірикою трубадурів (Бернарт де Вентадорн), труверів і міннезінгерів (Вальтер фон дер Фогельвейде), а лицарський роман переважно циклом про легендарного короля Артура (Кретьєн де Труа, Вольфрам фон Ешенбах).

60. Міська література пізнього Середньовіччя. Витоки її формування.

Міська література на противагу захопленню військовою звитягою та куртуазною галантністю лицарів або аскетизмом святих, понад усе цінує розважливість, кмітливість, здоровий глузд, спритність та сміх — у всіх його проявах («Роман про Лиса», Франсуа Війон. Була антифеодальна і антицерковна. Міські поети оспівували працьовитість, практичну кмітливість, хитромудрість і лукавство ремісників і торговців. Найбільш популярним жанром міської літератури була віршована новела, байка чи жарт. Поширеними літературними жанрами стали віршовані новели, байки, жарти (фабліо у Франції, шванки у Німеччині). їм властиві сатира, сарказм, яскрава образність. У них засуджувалася ненаситність духовенства, безплідність схоластичної премудрості, невігластво феодалів, що стояли на шляху тверезого і практичного погляду на світ, який формувався у міських жителів. Фабліо та шванки створили новий тип героя, що може знайти вихід із будь-якої ситуації, дякуючи природному розуму та здібностям. Усім названим жанрам були притаманні реалістичні риси, сатиричної загостреності, трохи грубуватий гумор. Вони висміювали грубість і неуцтво феодалів, їх жадібність і віроломство. Широкого поширення набув ще один твір середньовічної літератури - «Роман про троянду», який складається з двох різнорідних і різночасних частин. У першій частині в ньому у вигляді дійових осіб виступають різні людські якості: розум, лицемірство. Друга частина роману носить сатиричний характер і рішуче обрушується на федально-церковні порядки, стверджуючи необхідність загальної рівності. Улюбленим фольклорним жанром став міський сатиричний епос. У його основі були казки, що зародилися у період раннього Середньовіччя. Досить поширеним був «Роман про Лиса», у якому винахідливий та сміливий лис Ренар (образ розумного та практичного городянина) перемагає тупого та кровожерного Вовка Ізенгрі-на, сильного та дурного ведмедя Брена. Це образи лицаря та феодала. Роман з´явився у Франції, він був перекладений німецькою, англійською, італійською та іншими мовами. На сюжети «Романа про Лиса» створювалися скульптурні зображення в соборах Отена, Бурже та ін. Іншим напрямком міської культури Середньовіччя було карнавально - сміхове театральне мистецтво. Сміхова культура панувала в карнавалі, у творчості народних бродячих акторів, жонглерів, акробатів, співаків. Особливим проявом народної культури періоду Середньовіччя, синтезом обрядово-видовищних форм став карнавал — масове народне гуляння з вуличною процесією, маскарадом і розвагами. Носіями карнавального свята були мандрівні актори — гістріони. У Франції їх називали жонглерами, у Німеччині — шпільманами, в Іспанії — хугларами. Вони були носіями художнього слова для неосвічених людей, провідниками колективної пам´яті народу. Сміховий початок в народній культурі не могло знайти відгуків у церковно-феодальної культури, яка протиставила йому «святу скорботу». Церква вчила, що сміх і веселощі розтліває душу і притаманне лише нечисту силу. В очах церковників скоморохи служили бісовій славі. : Сміхова культура (легалізація сміху поза канонами; виконання святів дурнів; Апологія – твір на захист свята дурнів, блазнування хоч раз на рік; мова близька до народної говірки – дидактизм – повчання). Тваринний епос (поеми сатиричного або алегоричного епосу; роман про Лиса – поема із 30 епізодів; єдність не сюжетна, бачимо лише маски, головний конфлікт незавершений). Алегоричний епос.

61-62. Поезія вагантів та голіардів. Основні представники та жанри. Теми та образи.

Ваганти..голіарди. Суть одна – бродячий музикант, актор. «Бродячі люди» у Середні століття (XI-XIV століття) у Західній Європі, здатні до творчості і до виконання пісень або, рідше, прозових творів. У широкому вжитку слова в поняття вагантів увійдуть такі соціально різнорідні і невизначені групи, як французькі жонглери, німецькі шпільмани, англійські менестрелі і т. д. Проте зазвичай слово вагант вживається в більш вузькому сенсі для позначення бродячих поетів, які користувалися в своїй творчості виключно, або в усякому разі переважно, латинською мовою - міжнародною прошарковою мовою духовенства. Основним жанром літератури вагантів була поезія латинською мовою.Теми поезії вагантів різноманітні. У ній представлено як релігійний напрямок - духовні пісні, так і світську: вони писали про студентське життя, науці, любові, про соціальний устрій суспільства, обурюючись його несправедливістю, складали сатири на духовних і світських володарів.Першими вагантами і були клірики, що жили поза свого приходу або взагалі не займатися певною церковної посади; з часом вагант стали поповнюватися шкільними студентськими товариствами, переходили з одного університету до іншого. Лише пізніше - вже в епоху ослаблення власне поезії вагантів - в цю групу починають вливатися представники інших прошарків, зокрема, міського. Вплив античної поезії позначається не тільки в міфологічних аксесуарах (Венера, амур, Купідони, іноді навіть німфи і сатири), якими ваганти любили прикрашати свої твори, і в іменах дійових осіб (Флора, Філліда і т. п.), але і в концепції любові і образі коханої, зовсім позбавлених настільки типових для куртуазною лірики ремінісценцій феодальних відносин (куртуазні служіння дамі) і пройнятих чисто земної радістю плотського насолоди; характерно, що опис голого тіла (цікава мотивування в одній з пісень - підглянуті купання) більш властиве вагантской поезії, ніж ліриці трубадурів і мінезингерів. Творчість В. анонімно, однак все-таки відомі деякі автори: Готьє з Лілля - він же Вальтер Шатільонскій (друга половина XII ст.); Примас Орлеанський (поч. XII ст.); Німецький В., відомий під своїм прізвиськом «Архіпііти» ( друга половина XII ст.), та ін.